Тема 4. Форми організації суспільного виробництва.
План
Сутність і структура суспільного виробництва.
Форми організації суспільного виробництва.
Товар та його властивості. Альтернативні теорії вартості.
Гроші, їх суть, виникнення та функції грошей.
Грошовий обіг і його закони.
Ціна, її функції та види.
Інфляція, її сутність, причини виникнення, типи і соціально-економічні наслідки, методи боротьби.
Питання перше. Сутність і структура суспільного виробництва
Суспільне виробництво – це сукупна організована діяльність людей із перетворення речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку.
Праця – свідома доцільна діяльність людини, яка спрямована на створення тих чи інших благ з метою задоволення потреб.
До основних моментів процесу праці належать:
а) особистий фактор виробництва: робоча сила;
б) речові фактори виробництва: предмети праці і засоби праці;
Робоча сила – це сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини, які вона використовує у процесі праці.
Предмети праці – всі речовини природи, на які спрямована праця людини і які становлять матеріальну основу майбутнього продукту.
Засоби праці – це річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.
Сукупність предметів і засобів праці складають засоби виробництва, які є одним з елементів продуктивних сил.
Суспільне виробництво поділяється на дві великі сфери: матеріальне і нематеріальне виробництво.
Матеріальне виробництво – сукупність галузей і сфер, які виробляють матеріально-речові блага й надають матеріальні послуги.
Нематеріальне виробництво – сукупність галузей і сфер, що виробляють нематеріальні блага та нематеріальні послуги, які задовольняють духовні й соціальні потреби людей.
Взаємозв’язок матеріального і нематеріального виробництва:
матеріальне виробництво створює матеріально-технічну базу для функціонування і відтворення як самого себе, так і сфери нематеріального виробництва;
нематеріальне виробництво задовольняє потреби людей в освіті, лікуванні, спорті, туризмі, культурному, естетичному, моральному піднесенні, забезпечуючи тим самим умови для нормального відтворення усіх працівників, у тому числі і сфери матеріального виробництва.
Питання друге. Форми організації суспільного виробництва
Форма організації суспільного виробництва – це певний спосіб організації господарської діяльності.
Історично першим є натуральне виробництво, при якому продукти праці призначаються для задоволення власних потреб, для споживання всередині господарства, що їх виробило.
Основні риси натурального господарства:
1) замкнутість економічної діяльності (кожна господарська одиниця відокремлена від інших, спирається на власні виробничі та природні ресурси, забезпечує себе всім необхідним для життя, тобто є самодостатньою);
2) ґрунтується на ручній праці, примітивних засобах виробництва та найпростішій організації праці;
3) відсутність обміну (продукція розподіляється між учасниками господарства і безпосередньо надходить до їхнього особистого споживання без зворотних зв’язків);
4) натуральне виробництво – це панівна форма суспільного виробництва в усіх докапіталістичних формаціях;
5) натуральне виробництво малоефективне і забезпечує дуже повільний розвиток продуктивних сил.
Поступово на зміну натуральному господарству прийшло товарне виробництво як розвинутіша і ефективніша форма організації суспільного виробництва.
Товарне виробництво – така форма організації суспільного господарства, коли продукти виробляються не для власного споживання їхніми виробниками, а спеціально для обміну, для продажу на ринку.
Причини виникнення товарного виробництва:
1) суспільний поділ праці – спеціалізація виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній виробничій діяльності. Поділ праці є об’єктивною основою необхідності обміну результатами діяльності виробників;
2) соціально-економічна відокремленість виробників, яка робить їх економічно самостійними товаровласниками. Економічною основою відокремленості виробників є приватна власність на засоби виробництва.
Основні риси товарного виробництва:
1) на відміну від натурального господарства є відкритою економічною формою господарства;
2) між виробниками складаються не безпосередні господарські зв’язки, а опосередковані, тобто через обмін продуктами своєї праці як товарами;
3) виробники є економічно вільними у виборі товарів і партнерів;
4) товарне виробництво функціонує і розвивається на засадах властивих йому економічних законів (закону вартості, попиту й пропозиції, конкуренції, грошового обігу та ін.).
Типи товарного виробництва:
а) просте товарне виробництво – це дрібне виробництво індивідуальних самостійних ремісників і селян, що працюють на ринок.
б) розвинута форма товарного виробництва – це вищий і ефективніший ступінь товарної організації господарства, заснований на великій приватній власності, найманій праці й машинній індустрії.
Питання третє. Товар та його властивості. Альтернативні теорії вартості
Товар – це економічне благо, що задовольняє певну потребу людини і використовується для обміну.
Згідно теорії трудової вартості, яка була започаткована Адамом Смітом і Давідом Рікардо (згодом її продовжили розробляти Карл Маркс і його прихильники) основними характеристиками товару є споживча вартість і вартість.
Споживча вартість – це здатність товару задовольняти будь-яку потребу людини.
Оскільки товар задовольняє потреби не самого виробника, а іншої особи, то він має не просто споживчу вартість, а суспільну споживчу вартість, тобто є споживчою вартістю для інших.
Вартість товару – це уречевлена в товарі суспільна праця виробника.
Вартість проявляється за допомогою зовнішньої форми її виразу – мінової вартості.
Мінова вартість є певним кількісним співвідношенням (пропорцією), в якій споживчі вартості одного роду обмінюються на споживчі вартості іншого роду.
В сучасній неокласичній економічній теорії існують і інші підходи до характеристики товару та його властивостей. Зокрема для характеристики будь-якого товару використовуються такі поняття, як “корисність”, “цінність”, та “рідкість” товару.
Корисність показує ступінь задоволення або приємності, які стримує конкретна людина від споживання того чи іншого товару або послуги.
Цінність – оцінка ступеня корисності блага індивідом.
Цінність має лише те, що є цінним в очах покупця, чиї суб’єктивні оцінки і є основою для визначення виробленого блага як вартості.
Поєднання вартості й цінності та їхнє суспільне визначення відбивається в ціні. Ціна зумовлює можливість одночасного прояву інтересів виробників і споживачів. Тільки вартість є рушійним мотивом для товаровиробника, так само як цінність – рушійним мотивом для споживача.
Рідкість – характеристика економічних благ, що відображає обмеженість ресурсів для задоволення безмежних потреб суспільства.
Альтернативні теорії вартості
В економічній науці існують різні теорії вартості. Серед них можна виділити наступні:
1) теорія факторів (витрат) виробництва визначає вартість товарів за витратами на їхнє виробництво;
2) теорія попиту і пропозиції визначає вартість товарів за співвідношенням попиту і пропозиції на них у процесі обміну;
3) теорія трудової вартості оцінює вартість товарів залежно від затрат суспільно необхідної праці на їхнє виробництво;
4) теорія граничної корисності визначає вартість товарів ступенем корисності останньої одиниці товару для споживача.
Гранична корисність – додаткова корисність, яку отримує споживач від споживання додаткової одиниці товару чи послуги.
Питання четверте. Гроші, їх суть, виникнення та функції грошей.
Гроші – це особливий товар, який виконує роль загального еквівалента, виступає посередником в обміні товарів і виражає економічні відносини між людьми з приводу виробництва та обміну товарів.
Гроші мають багато тисячолітню історію. Існують дві основні концепції, що пояснюють причини виникнення грошей: раціоналістична й еволюційна.
Раціоналістична концепція панувала до кінця ХVІІІ ст. (прихильники П.Самуельсон, Дж.К.Гелбрейт). Дана концепція пояснює виникнення грошей як результат домовленості між людьми про введення спеціального інструменту (грошей) для здійснення обміну товарів.
Еволюційна концепція вперше була сформульована К.Марксом, який, спираючись на ідеї А.Сміта та Д.Рікардо, показав, що гроші мають товарне походження і виникли в результаті тривалого розвитку товарообміну та послідовної зміни форм вартості.
У теорії грошових відносин склався далеко неоднозначний підхід до визначення функції грошей. У працях Д.Рікардо віддавалася перевага функції грошей як засобу обігу. “Гроші, - писав він, - є товаром..., що слугує загальним засобом обміну”. У підручнику “Економікс” підкреслюється, що гроші виконують функції засобу обігу, міри вартості та засобу її збереження.
К.Маркс обґрунтував дію п’яти грошових функцій – міри вартості, засобу обігу, нагромадження, платежу і функції світових грошей. Далі розглянемо їх детальніше.
Функції грошей – це певна дія чи “робота” грошей щодо обслуговування руху вартості в процесі суспільного відтворення.
Міра вартості – це функція, в якій гроші забезпечують вираження і вимірювання вартості товарів, надаючи їй форму ціни.
Функція грошей як засобу обігу. Процес товарного обігу, опосередкованого грошима, можна зобразити формулою Т – Г – Т/, де Т – товар, Г – гроші. Це процес включає дві протилежні дії – продаж товару за гроші (Т – Г) і купівлю іншого товару за гроші (Г – Т/), в яких гроші відіграють роль посередника і виконують функцію засобу обігу.
Перехід від безпосереднього товарообміну (за формулою Т – Т/) до товарного обігу за допомогою грошей (Т – Г – Т/) дає змогу успішно подолати межі (індивідуальні, часові, та просторові), пов’язані з безпосереднім обміном товару на товар.
Функцію засобу нагромадження гроші виконують, якщо за обміном товару не настає обмін грошей на товар і гроші залишають сферу обігу та утворюють скарб. Виникнення функції засобу нагромадження історично стало можливим тоді, коли товаровиробник виявився спроможним частину грошової виручки від продажу своїх товарів не витрачати на придбання інших споживчих вартостей, необхідних для виробництва чи особистого споживання, а відкласти на майбутнє. Ця функція грошей могла виникнути лише тільки після функцій засобу обігу і розвинутися на її основі.
Функція засобу платежу – це функція, в якій гроші обслуговують погашення різноманітних боргових зобов’язань між суб’єктами економічних відносин, що виникають у процесі розширеного відтворення. Коли гроші здійснюють самостійний рух, переходячи від одного власника до іншого, то вони виконують функцію засобу платежу. Цю функцію вони здійснюють як у сфері товарного обігу (продаж товарів у кредит), так і поза ним (наприклад, виплата заробітної плати, податків, орендної плати, плати за комунальні послуги тощо).
Функція світових грошей - це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами.
Гроші на світовому ринку виконують функцію загального платіжного засобу, загального купівельного засобу і засобу перенесення багатства з однієї країни в іншу. Це означає, що світові гроші – комплексна функція, що повторює по суті, всі функції властиві грошам на внутрішньому ринку.
Питання п’яте. Грошовий обіг та його закони
Грошовий обіг – це рух грошей у процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання національного продукту, який здійснюється шляхом безготівкових розрахунків та через обіг готівки. грошовий обіг – це сукупність усіх грошових платежів і розрахунків, що відбуваються в народному господарстві.
Гроші не існують самі по собі, вони обслуговують потреби економіки, і тому повинні за своєю кількісною масою і структурою адекватні їм.
На мікрорівні грошовий обіг обслуговує кругооборот індивідуального капіталу. При цьому гроші виступають однією з функціональних форм капіталу, є його складовою та елементом багатства, яким володіє власник цього індивідуального капіталу.
На макроекономічному рівні грошовий обіг обслуговує кругооборот усього сукупного капіталу суспільства на всіх стадіях суспільного відтворення: у виробництві, розподілі, обміні і споживанні.
Суб’єктами грошового обігу є всі юридичні та фізичні особи, які беруть участь у створенні, розподілі, обміні та споживанні ВНП:
фірми – суб’єкти, що забезпечують створення та реалізацію ВНП;
домашні господарства – суб’єкти, які забезпечують виробництво ВНП основними факторами (робочою силою, засобами виробництва тощо) і є кінцевими його споживачами;
державні структури – суб’єкти, які забезпечують розподіл та перерозподіл вартості створеного національного доходу, здійснюючи вплив на реалізацію та споживання останнього;
фінансові посередники – суб’єкти грошового ринку, які спрямовують потік грошових коштів від їх власників до позичальників.
Закон грошового обігу полягає в тому, що протягом певного періоду часу для обігу необхідна лише певна об’єктивно зумовлена маса купівельних і платіжних засобів. Він з’ясовує внутрішні зв’язки між кількістю грошей в обігу і масою товарів, рівнем цін, швидкістю обігу грошей.
Згідно з класичним підходом (за К.Марксом) кількість грошей, необхідних для обігу, може бути визначена за такою формулою:
 де К – кількість грошей необхідних для обігу;
СЦ – сума цін товарів, що підлягають реалізації в даному періоді;
К – сума цін товарів проданих в кредит;
П – платежі за кредити минулого року (сума цін товарів, проданих в минулі періоди);
ВП – сума платежів, які погашаються шляхом взаємного зарахування боргів;
О – швидкість обороту грошової одиниці за рік.
Більшість сучасних західних економістів для визначення кількості грошей, необхідної для обігу, базуються на неокласичній теорії збалансованості грошової і товарної мас, запропонованої американським економістом І.Фішером:
де М – маса грошей в обігу;
V – середня швидкість обігу грошей;
Р – середній рівень цін на товари та послуги;
Q – кількість товарів та послуг, представлених на ринку.
Згідно цього рівняння можна визначити кількість грошей, необхідних для обігу:
Отже, закон грошового обігу означає, що маса грошей, помножена на швидкість їх обертання, повинна дорівнювати обсягу випущених товарів помноженому на рівень цін. Якщо рівновага порушується, то за допомогою фінансово-економічних заходів необхідно один з показників підкорегувати: збільшити виробництво чи імпорт товарів, відрегулювати швидкість обертання грошей, скоротити грошову масу і підвищити рівень цін.
Питання шосте. Ціна, її функції та види.
Ціна — це кількість грошей, яку сплачують за одиницю певного товару чи послуги. Ціну товару, що виражена в грошах, називають його абсолютною ціною.
Залежно від способу формування ціни поділяють на адміністративні та ринкові.
Адміністративні ціни визначає не ринок, а державний орган. Наприклад, в СРСР ціни визначав Державний комітет цін. Такі ціни не відображають реальних витрат на виробництво продукту; вони не виконують головних функцій ціни.
Ринкові ціни формуються у процесі взаємодії попиту і пропозиції. Ринкова ціна виконує такі головні функції в економіці: нормувальну; інформаційну; стимулювальну.
Ринкова ціна залежить від попиту і пропозиції. Попит відображає кількість продукту, яку споживачі бажають купити, а пропозиція — кількість продукту, яку виробники спроможні виробити й поставити на ринок. З підвищенням ціни попит зменшується, а пропозиція збільшується. У ринковій економіці спроможність конкурентних сил пропозиції і попиту визначати ціну на рівні, на якому купівля й продаж зрівноважуються, називають нормувальною функцією ціни. Ціна, за якої попит і пропозиція дорівнюють одне одному, є рівноважною ціною. Рівноважна ціна "очищає" ринок, тобто на ньому немає незручних нестач для потенційних покупців. Не буває також надлишку, або надвиробництва, що обтяжує продавців.
Ринкова ціна виконує також інформаційну, або орієнтувальну функцію. Під впливом різних обставин смаки та уподобання споживачів змінюються. Скажімо, споживачі вирішили купувати більше одягу з природних волокон, зокрема льону, й менше — зі штучних. Цю зміну у смаках споживачів буде передано виробникам у вигляді збільшення попиту на одяг з льону і зменшення попиту на одяг зі штучних волокон. Ціни на лляний одяг підвищуватимуться, а на одяг із штучних волокон — знижуватимуться. Вищі ціни на одяг з льону дають змогу підприємствам, що виготовляють лляні тканини, платити вищі ціни за сировину — льон. Площі під льоном розширюватимуться. Протилежний процес простежується у виробництві штучних волокон, яке зазнає спаду.
Здатність ринкової системи передавати зміни в потребах покупців і зумовлювати відповідну реакцію з боку фірм та постачальників ресурсів називають інформаційною, або орієнтувальною, функцією цін. Ринкова система пристосовується через ціни й до інших фундаментальних змін, наприклад, до змін у технології або до змін у пропозиції ресурсів.
Здатність конкурентної ринкової системи ініціювати технічний прогрес називають стимулювальною функцією цін. Застосування фірмою нової технології знижує витрати, що забезпечує цій фірмі тимчасову перевагу над її конкурентами. Нижчі витрати виробництва фірми, яка запровадила нововведення, означають збільшення її прибутку, що стимулює подальше вдосконалення технології і техніки. Конкуренти повинні брати приклад з передової фірми, інакше вони зазнають збитків і збанкрутують. Збільшення прибутків завдяки технічному прогресові розширюватиме інноваційну галузь. Таке розширення є результатом збільшення обсягу виробництва наявних фірм, або входження в галузь нових фірм, яких приваблюють високі прибутки, що їх початково створив технічний прогрес. Розширення галузі означає, що ресурси відводять з менш прогресивних галузей у прогресивніші. Отже, стимулювальна функція цін підвищує рівень ефективності використання обмежених ресурсів.
Питання сьоме. Інфляція, її сутність, причини виникнення, типи і соціально-економічні наслідки
Інфляція – це знецінення грошей, спричинене диспропорціями в суспільному виробництві й порушенням законів грошового обігу, яке виявляється у стійкому зростанні цін на товари і послуги.
Інфляція зумовлена комплексом внутрішніх і зовнішніх причин.
До внутрішніх причин інфляції належать:
порушення пропорцій суспільного виробництва (між виробництвом і споживанням; між нагромадженням і споживанням; між попитом і пропозицією; між грошовою масою в обігу і сумою товарних цін);
значне зростання дефіциту державного бюджету і державного боргу, зумовлених непродуктивними державними витратами;
надмірна емісія паперових грошей, яка порушує закони грошового обігу;
мілітаризація економіки, що відволікає значну частину ресурсів в оборонну промисловість, призводить до недовиробництва товарів народного споживання, створює їх дефіцит;
збільшення податкового тягаря на товаровиробників;
випередження темпів зростання заробітної плати порівняно з темпами зростання продуктивності праці.
Зовнішні причини інфляції пов’язані з посиленням інтернаціоналізації господарських зв’язків між державами, що супроводжується загостренням конкуренції на світових ринках капіталів, товарів та послуг, робочої сили, загостренням міжнародних валютно-кредитних відносин, зі структурними світовими кризами (енергетичною, продовольчою, фінансовою та ін.).
Процес, зворотний інфляції – падіння цін і витрат, - називають дефляцією. Інфляцію вимірюють за допомогою індексу цін (індекс споживчих цін, індекс оптових цін виробника, дефлятор ВНП). Найуніверсальнішим індексом є дефлятор ВНП (відношення номінального ВНП до реального), оскільки визначає не тільки споживчі, а й інші ціни. Індекс споживчих цін визначається за формулою:
Індекс
споживчих
цін
=
Ціна споживчого кошику поточного року
х 100%
Ціна споживчого кошику базового року
Темп
інфляції
=
Індекс цін
поточного року
Індекс цін
базового року
–
х 100%
Індекс цін базового року
Розрізняють наступні типи інфляції:
І. За темпами зростання цін:
помірна – ціни зростають повільно (менше ніж 10% за рік), вартість грошей при цьому зберігається;
галопуюча – ціни зростають від 20 до 200% за рік;
гіперінфляція – темпи інфляції перевищують 200% за рік. Кількість грошей в обігу та ціни зростають астрономічними темпами. Розходження цін та заробітної плати стає катастрофічним. Знижується добробут майже всіх верств населення;
ІІ. За характером прояву:
відкрита інфляція розвивається вільно і ніким не стримується;
прихована – це така інфляція, коли держава вживає заходи, спрямовані на безпосереднє стримування цін на товари і послуги;
ІІІ. Залежно від переважаючого впливу факторів:
інфляція попиту – вона насамперед пов’язана з надлишковою емісією грошей, яка призводить до перевищення попиту над існуючою пропозицією товарів та послуг. Інфляція попиту, як правило, виникає в умовах повної зайнятості та повної завантаженості виробничих потужностей. У цих умовах зростання попиту не супроводжується еластичним розширенням пропозиції, тому ціни зростають. До причин виникнення інфляції попиту належать: розширення державних замовлень (військових та соціальних); зростання попиту на засоби виробництва в умовах майже повної завантаженості виробничих потужностей; зростання доходів населення в результаті узгоджених дій профспілок;
інфляція пропозиції (витрат) – зростання цін внаслідок підвищення витрат виробництва чи скорочення сукупної пропозиції. Головним джерелом інформації, що зумовлюється зростанням витрат, є збільшення номінальної заробітної плати та цін на сировину і енергію. Вона може також виникнути в результаті зміни структури пропозиції на ринку;
ІV. За ступенем прогнозування:
очікувана – зазвичай помірна інфляція, яку можна спрогнозувати на будь-який період часу;
неочікувана характеризується раптовим стрибком цін, зумовленим збільшенням під впливом інфляційних очікувань суспільного попиту населення на засоби виробництва;
За співвідношенням темпів зростання цін на товари:
збалансована - це така інфляція, до якої економіка призвичаїлась. У цьому разі відповідно до щорічного зростання виробництва і зайнятості, цін на основні види товарів та послуг зростає відсоткова ставка. Ситуація відповідає тій, коли ціни стабільні. Така інфляція нічого не змінює в економіці;
незбалансована – ціни різко зростають, причому неодночасно на всі товари і послуги. Від такої інфляції потерпають насамперед грошовий обіг та система оподаткування населення, прагнучи зберегти свої гроші, намагається перевести їх у цінні папери, що дають прогресивний відсоток прибутку, свідомо завищуючи їхню номінальну вартість.
Наслідки інфляції:
інфляція руйнує нормальні господарські зв’язки, посилює диспропорції в економіці;
порушується нормальне функціонування кредитно-грошової системи. Знецінення грошей підриває стимули до їх нагромадження, розриваються кредитні угоди, тому що при інфляції невигідно надавати довгострокові кредити під невеликі проценти;
підривається конкурентноспроможність і експорт вітчизняних товарів;
знижується офіційний ринковий курс національної валюти;
знижується життєвий рівень усіх верств населення;
посилюється безробіття.
Антиінфляційна політика держави передбачає: зростання виробництва і насичення ринку товарами; обмеження емісії грошей; скорочення дефіциту державного бюджету; стимулювання нагромаджень та інвестицій; скорочення ставок податків; регулювання валютного курсу та ін.
Література
Основна: 3,5,6,7,11,14,17,18,20.
Додаткова: 5,14,28,30.
|