Тема 14. Фінансова і кредитна система країни
План
Зміст, структура фінансів. Фінансова система держави.
Державний бюджет та проблеми його збалансування.
Теорія оподаткування.
Суть та принципи функціонування кредиту.
Кредитна система.
Питання перше. Зміст, структура фінансів. Фінанси та фінансова система держави
Термін „фінанси” (від лат. „financio” – доход, платіж) виник у ХІІІ ст. в Італії. Йшлося, в даному випадку про обов’язкове передавання громадянином частини свого доходу в розпорядження монарха, короля або іншого правителя для його матеріального утримання і здійснення певних витрат державного характеру.
Фінанси виникли внаслідок розширення регулярного товарно-грошового обміну, розвитку держави та її потреб у грошових ресурсах.
Фінанси – це грошові відносини, які виникають у процесі розподілу і перерозподілу ВНП і частини національного багатства у зв’язку із формуванням грошових доходів, накопичень у суб’єктів господарювання і держави та їх використання на розширене відтворення, матеріальне стимулювання працюючих і задоволення соціальних та інших потреб працюючих і суспільства.
Особливості фінансів як економічної категорії:
вони завжди мають грошову форму вираження;
розподільний характер фінансових відносин. За допомогою фінансів відбувається виділення у складі виручки від реалізації продукції коштів для відшкодування матеріальних витрат, амортизаційних відрахувань, фонду оплати праці, прибутку, відрахувань на соціальне страхування. Завдяки фінансам відбувається перерозподіл централізованих і децентралізованих доходів і надходжень через систему бюджетних і позабюджетних фондів, видатків підприємств, організацій, установ;
фінансові відносини завжди пов’язані з формуванням і використанням фінансових ресурсів, що утворюються в процесі розподілу і перерозподілу ВНП, а також частини національного багатства.
Фінансову систему формують фінансові відносини в сукупності з інвестиціями та механізмом, що використовується для забезпечення руху грошових ресурсів різної цілеспрямованості.
За внутрішньої будовою фінансова система являє собою сукупність взаємопов’язаних сфер і ланок фінансових відносин, які відображають форми і методи обліку, розподілу і перерозподілу ВВП.
За організаційною структурою фінансова система є сукупністю фінансових органів та інститутів, які керують грошовими потоками (МФУ, Державна податкова адміністрація, контрольно-ревізійна служба, казначейство – органи управління; Фінансові інститути: НБУ, комерційні банки, небанківські кредитні установи, страхові компанії і т.д.).
У будь-якій країні фінансова система складається з трьох основних взаємопов’язаних підсистем (внутрішня структура фінансової системи):
- державні фінанси;
- фінанси підприємств;
- фінанси населення.
Державні фінанси – це зосереджені в розпорядженні держави грошові фонди і відповідний механізм їх формування та використання.
Фінанси підприємств – це сукупність грошових ресурсів, форм і методів їх утворення та витрачання, що забезпечують процес відтворення на підприємствах.
Фінанси населення функціонують у вигляді фондів, що формуються у громадян з їхніх доходів, отриманих за рахунок трудової, господарської, підприємницької та іншої діяльності або отриманих у спадщину.
Питання друге. Державний бюджет та проблеми його збалансування
Формування фінансової системи будь-якої країни неможливе без утворення різних централізованих і децентралізованих фондів, де провідна роль належить бюджету як загальнодержавному фонду грошових ресурсів.
Бюджет – це план, який відображає утворення і використання фінансових фондів у державі.
За своєю будовою бюджет характеризується як бюджетна система.
Бюджетна система – це об’єднання усіх ланок державного бюджету на єдиних принципах (єдності, повноти, достовірності, гласності, наочності).
Бюджетна система кожної країни визначається її адміністративно-територіальним поділом і державним устроєм.
Структура бюджету країни характеризується насамперед двома головними взаємопов’язаними складовими: доходами і видатками. У доходах бюджету відображається податкова політика держави, а у видатках – пріоритетні напрямки вкладень коштів.
Доходи державного бюджету формуються за рахунок ПДВ, акцизу, податку на прибуток підприємств усіх форм власності і підпорядкування, надходжень від зовнішньоекономічної діяльності, доходів від приватизації державного майна та від його реалізації, внесків до пенсійного фонду, внесків до державного фонду сприяння зайнятості населення та інших фондів, надходжень від внутрішніх позик, плати за спеціальне використання природних ресурсів та інших надходжень передбачених законодавством.
До видатків державного бюджету належать:
- фінансування державних централізованих програм;
- витрати на соціальний захист і соціальне забезпечення;
- фінансування установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров’я;
-фінансування виробничого і невиробничого будівництва, геологорозвідувальних, проектно-пошукових та інших робіт, що здійснюються відповідно до загальнодержавних програм;
- фінансування оборони, охорони навколишнього середовища;
- утримання державних органів і влади;
- здійснення зовнішньоекономічної діяльності;
- дотацій, що передаються з державного бюджету до бюджетів нижчих рівнів;
- фінансування сільського господарства, промисловості, енергетики та правоохоронної діяльності;
- утворення резервів;
- обслуговування внутрішнього та зовнішнього боргів;
- інші видатки.
Форми виплати із державного бюджету можуть бути наступних видів:
1) асигнування (видача грошових засобів із держбюджету на утримання підприємств і установ);
2) субсидії (вид державної грошової допомоги, яка надається організаціям, установам та населенню);
3) субвенції (вид державної грошової допомоги місцевим органам влади або окремим галузевим господарським органам для розвитку);
4) дотації (вид державної грошової допомоги організаціям, підприємствам для покриття збитків з метою підтримки).
Стан бюджету може характеризуватися балансом доходів і видатків, перевищенням доходів над видатками або, навпаки, видатків над доходами. Найбільш оптимальним і прийнятним для будь-якої країни є збалансованість доходів і видатків бюджету. Перевищення доходів над видатками (профіцит) означає надійну фінансову стабільність держави, але воно не може бути суттєвим і тривалим, оскільки немає сенсу збирати зайві податки. Найгострішою і складною є тут проблема бюджетного дефіциту. Випереджаюче зростання державних витрат порівняно з доходами зумовлює хронічний дефіцит бюджетів більшої частини країн світу.
Причинами виникнення дефіциту є спад виробництва; зниження ефективності функціонування окремих галузей економіки; несвоєчасне проведення структурних змін в економіці або її технічного переоснащення; великі воєнні витрати та інше.
Види державного дефіциту:
фактичний – відображає реальні надходження і видатки за певний період часу;
структурний – показує, якими можуть бути надходження, урядові витрати і дефіцит при потенційному обсязі національного виробництва;
циклічний – відбиває вплив циклічних коливань на надходження, видатки та дефіцит і визначається як різниця між фактичним і структурним дефіцитом.
Є три основні способи збалансування дефіцитного державного бюджету.
Підвищення податків має свої межі. У довгостроковому періоді залежність доходів держави від податків описує крива Лафера (рис.14.1). За нульових податкових ставок жодних податкових надходжень не буде. Якщо ж податки сягнуть 100%, тобто держава привласнюватиме всі результати праці громадян, ніхто не матиме бажання працювати в офіційній економіці і вся національна економіка стане тіньовою. Тому знову ж не буде податкових надходжень. Отже, податкові ставки можливо ефективно підвищувати лише до певної межі.
    
Податкові надходження
до бюджету
N
Ставка оподаткування,
100%
t
0
Рис.14.1. Крива Лафера
Ця крива виявляє таку ставку оподаткування, за якої податкові надходження досягають максимального обсягу (N). При подальшому зростанні податкової ставки знижуються стимули до підприємництва та праці, знижується податкова база та податкові надходження до бюджету.
Додаткова емісія грошей (сеньйораж) – це монетаризація дефіциту, шляхом випуску державою додаткової кількості грошей. Це дуже зручний для уряду метод збалансування бюджету. Але він викликає інфляцію;
Державні позики – випуск державних цінних паперів. Для отримання позики уряд випускає і продає державні цінні папери, натомість отримуючи гроші. Цей метод не викликає інфляції, але призводить до виникнення державного боргу.
Державний борг – це загальний розмір накопиченої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів за мінусом бюджетних надлишків. Державний борг складається із внутрішнього та зовнішнього.
Внутрішній державний борг – заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом.
Зовнішній державний борг – це заборгованість держави перед іноземними громадянами, фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями.
Традиційним методом зменшення державного боргу є його реструктуризація.
Рефінансування державного боргу – виплата власникам державних цінних паперів, строк погашення яких настав, грошей, що отримані від продажу нових цінних паперів.
Питання третє. Теорія оподаткування
Головним джерелом доходів держави є податки.
Податки – це примусові стягнення державою коштів з фізичних і юридичних осіб для здійснення її економічних функцій.
Податкова система – сукупність чинних у країні податків, форм, принципів та методів їхньої побудови, а також інститутів та організацій, що забезпечують їх вилучення, здійснюють контроль за дотриманням податкового законодавства.
Функції податків:
а) фіскальна (централізація частини ВВП у бюджеті на загальносуспільні потреби);
б) розподільча (перерозподіл вартості ВВП між державою, юридичними та фізичними особами);
в) регулююча (вплив податків на різні аспекти діяльності).
Елементи системи оподаткування:
- суб’єкт (платник податків) – юридична чи фізична особа, що сплачує податки;
- об’єкт оподаткування – дохід або майно з якого нараховується податок (податкова база);
- ставка податку (норма оподаткування) – законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування:
тверді ставки, які встановлюються в абсолютній сумі на одиницю об’єкту не залежно від доходу;
пропорційні ставки, які встановлюються у вигляді незмінного відсотка до об’єкту податку;
прогресивні ставки встановлюються у відсотках, які зростають по мірі зростання доходу;
регресивні ставки встановлюються у відсотках і передбачають зменшення надходжень при зростанні доходу.
Класифікація податків
Залежно від рівня державних структур:
- загальнодержавні (встановлюються державними органами влади вищого рівня);
- місцеві (встановлюються місцевими органами влади);
За об’єктом оподаткування:
- податки на доходи фізичних і юридичних осіб;
- податки на майно (сплачується постійно впродовж усього часу перебування майна у власності);
- податки на споживання (сплачуються при використанні доходів);
Залежно від використання:
- загальні, надходячи в розпорядження державних органів, використовуються для фінансування найрізноманітніших заходів, тобто не закріплюються за конкретним видом видатків державного і місцевого бюджетів;
- специфічні – акумулюються в спеціальних фондах і використовуються за цільовим призначенням;
За формами оподаткування:
- прямі – вилучаються безпосередньо у власників майна, отримувачів доходу;
- непрямі – вилучаються у сфері реалізації або споживання товарів та послуг, тобто перекладаються на споживача і не залежать від рівня доходу.
Переваги непрямих податків:
- швидке надходження до бюджету, оскільки опосередковують реалізацію та споживання;
- рівномірність вилучення у територіальному аспекті;
- мотиваційна роль у створенні державою умов для виробництва і реалізації як передумови стабільності податкових надходжень;
- обмеження споживання одних груп товарів та послуг і розширення інших завдяки диференціації податкових ставок державою.
Недоліки непрямих податків:
- неадекватність податків розміру доходів платників;
- непомірна обтяжливість для малозабезпечених верств населення.
Принципи оподаткування:
1) обов’язковість;
2) оптимальне поєднання економічної ефективності та соціальної справедливості;
3) відносна стабільність у коротко- та середньостроковому періоді і гнучкість у довгостроковому періоді;
4) прогресивний характер оподаткування;
5) захист вітчизняного виробника;
6) уникнення подвійного оподаткування.
Питання четверте. Суть та принципи функціонування кредиту.
Ступінь зрілості ринкових економічних систем часто оцінюють за ступенем розвитку кредитних відносин, завдяки яким вирішується ціла низка як суто економічних, так і соціальних проблем. Термін "кредит" походить від латинського слова сredituт, що означає "позика" (від слова сredо - "вірю, довіряю"). У сучасних умовах кредит у найзагальнішому сенсі визначають як надання грошей, товарів чи послуг у борг з наступним поверненням позички та сплатою певного відсотка за користування нею.
Існування кредиту пов'язане з позичковим капіталом.
Позичковий капітал - це грошовий капітал, який надається його власниками або розпорядниками як позика з метою отримання доходу в формі позичкового відсотка (процента).
Рух позичкового капіталу називають кредитом.
Кредит - це система відносин з приводу акумуляції та використання тимчасово вільних грошових засобів на основі повернення та платності у формі позичкового відсотка.
Звідки ж беруться тимчасово вільні грошові засоби, що створюють матеріальну основу кредитних відносин?
1. Джерелом кредитних ресурсів є грошовий капітал, що вивільняється в процесі кругообороту промислового та торговельного капіталу. Таке вивільнення зумовлене:
характером обороту основного капіталу, який переносить свою вартість на заново створювані продукти й повертається до підприємця частинами, а використовується за цільовим призначенням (на оновлення основного капіталу) тільки після закінчення амортизаційного періоду;
характером оборотну оборотного капіталу. Так, заробітна плата видається раз або двічі на місяць, а затрати на оплату праці повертаються підприємцю з кожною партією реалізованого товару (послуги). Крім того, між реалізацією товарів і закупівлею нових матеріалів, сировини тощо теж проходить певний проміжок часу, в який відбувається нагромадження тимчасово вільних грошових засобів;
акумуляцією частини прибутку на розвиток та модифікацію виробництва, вирішення певних соціальних завдань. Протягом певного періоду часу ця частина прибутку має цільове призначення і використовується як тимчасово вільний грошовий фонд.
2. Наступним джерелом кредитних ресурсів є рух бюджетних засобів, цільових фондів та резервів.
3. Третім джерелом тимчасово вільних грошових засобів є грошові доходи і заощадження приватних осіб.
Для того щоб тимчасово вільні грошові засоби не переставали виконувати функцію капіталу, вони повинні рухатись, бо тільки рух забезпечує їхнє зростання. Наявність тимчасово вільних грошових засобів, з одного боку, та наявність суспільної потреби в їхньому використанні з іншого, зумовлюють об'єктивну необхідність існування кредиту.
Принципи функціонування кредиту
Обов'язковість повернення кредиту. Тимчасове вивільнення грошових засобів робить можливим тільки тимчасове кредитування їх і передбачає обов'язкове повернення кредитних ресурсів.
Платність. Якби кредитор не мав прибутку від того, що він надає в тимчасове використання свої вільні грошові засоби, він би не ризикував ними і не позичав би їх. Платою позичальника за право тимчасового використання не свого (позиченого) капіталу є позичковий процент, який є для нього витратою. Для кредитора ж процент за кредит є платою за те, що він ризикує своїм грошовим капіталом, який надає в позику.
Строковість. Позика має бути повернена позичальником кредиторові у строк, визначений кредитною угодою.
Питання п’яте. Кредитна система.
Кредитна система - це система кредитних відносин, принципів і форм кредитування (функціональна структура) та сукупність кредитно-фінансових установ, які створюють, акумулюють і надають грошові засоби на засадах кредитування (інституціональна структура).
У загальному вигляді інституціональну структуру можна представити таким чином:
центральний банк;
комерційні банки;
спеціалізовані банківські установи (іпотечні, зовнішньоторговельні, ощадні банки тощо);
небанківські фінансово-кредитні установи (страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії і т. ін.).
Центральний банк - це державна установа, яка є головною ланкою кредитної системи. Його ще називають банком банків, виходячи із завдань та функцій, які він виконує.
Функції центрального банку:
розробка та реалізація грошово-кредитної політики;
емісія готівкових грошей - - монопольне право центрального банку;
емісія безготівкових грошей;
зберігання золотовалютних резервів країни;
акумуляція та зберігання касових резервів комерційних банків. Зміст цієї функції полягає в тому, що кожний комерційний банк як член національної кредитної системи зобов'язаний зберігати певний відсоток від суми вкладів на резервних рахунках центрального банку. Норма резервування зростає, якщо виникає потреба скорочення пропозиції грошей, і зменшується, коли необхідно збільшувати пропозицію грошей. Таким чином, резервування є важливим засобом грошово-кредитної політики, за допомогою якого здійснюється регулювання кількості грошей в обігу.
Крім того, резервування є і певним засобом забезпечення мінімальної ліквідності комерційних банків, своєрідною формою збереження депозитів:
кредитування комерційних банків у період економічних труднощів;
виконання кредитних та розрахункових операцій на потребу уряду. Зміст цієї функції полягає в тому, що надходження до державного бюджету акумулюються на рахунках центрального банку, тому саме він здійснює операції щодо акумуляції грошових засобів та витрат їх урядовими організаціями. Він також здійснює за розпорядженням уряду операції з іноземною валютою та золотом, із державними цінними паперами, виконує взаємне зарахування боргових зобов'язань тощо.
Головне завдання центрального банку - - управління емісійною, розрахунковою та кредитною діяльністю.
За допомогою норми резервування (r), норми відсоткової ставки на позички (і) та операцій на ринку цінних паперів (завдяки продажу центральним банком державних цінних паперів комерційним банкам зменшується кількість грошової маси, і, навпаки, з викупом їх у комерційних банків збільшується обсяг грошової маси) держава через центральний банк проводить грошово-кредитну політику.
Комерційні банки є основою кредитної системи. Найбільшого поширення набула така організаційно-правова форма банків, як акціонерна.
За способом формування статутного капіталу розрізняють комерційні банки без участі держави, з участю держави, з участю іноземного капіталу тощо.
Залежно від обсягу операцій, які виконують комерційні банки, їх поділяють на: універсальні (здійснюють усі операції) та спеціалізовані (виконують менший обсяг операцій, обслуговують певну галузь чи сферу економічної діяльності або групу клієнтів).
Функції комерційних банків:
ведення поточних рахунків (акумуляція безстрокових депозитів);
акумуляція строкових депозитів вкладників;
видача грошових засобів з рахунків;
перерахування з одного рахунка на інший;
розміщення акумульованих грошових засобів шляхом надання кредитів, купівлі-продажу цінних паперів;
продукування кредитних грошей шляхом мультиплікації банківських депозитів та ін.
Б анківські операції поділять на активні й пасивні.
Пасивні банківські операції пов'язані з акумуляцією ресурсів, необхідних для проведення кредитних та інших активних операцій.
Активні операції комерційних банків пов'язані з розміщенням ресурсів з метою одержання прибутку. Це кредитні операції та операції з розміщення цінних паперів.
Елементом кредитної системи є також спеціалізовані кредитно-фінансові інститути.
Ощадні банки - фінансові установи, що спеціалізуються на обслуговуванні населення, залученні грошових заощаджень громадян, наданні кредитів та інших банківських послуг.
Іпотечний банк - банк, що спеціалізується на наданні довгострокових кредитів під заставу нерухомого майна (землі, будівель тощо) та випуску заставних листів, забезпечених нерухомістю.
Інноваційний банк спеціалізується на фінансуванні й кредитуванні інноваційних проектів. Кредитування здійснюється шляхом придбання відповідних акцій та розміщення облігаційних позик.
Інвестиційний банк залучає довгостроковий позичковий капітал і надає його в розпорядження позичальникам (підприємцям, державі) через випуск облігацій та інших видів боргових зобов'язань. Він з'ясовує характер і обсяг фінансових потреб позичальників, узгоджує умови позики, вибір виду цінних паперів, визначає термін їхньої нової емісії та розміщення серед інвесторів. Інвестиційний банк є не тільки посередником між інвестором і позичальником, а й гарантом емісії та організатором ринку.
Зовнішньоторговельний банк здійснює операції з кредитування експорту та імпорту за зовнішньоторговельними розрахунками, гарантує й обліковує векселі з експортних кредитів, наданих комерційними банками.
До складу кредитної системи входять і небанківські фінансові інституції, здатні акумулювати грошові засоби та розміщувати їх на засадах строковості, повернення і платності.
Страхові компанії здійснюють акумуляцію грошових засобів у специфічній формі — шляхом продажу страхового захисту, який засвідчується страховим полісом (договором, свідоцтвом). Отримані страхові премії страхові компанії вкладають у цінні папери приватних підприємств та державні цінні папери. Страхові компанії, що страхують життя, надають довгострокові кредити, а ті, що займаються ризиковими видами страхування, -короткострокові.
За законодавством деяких держав страхові компанії можуть виступати самостійними суб'єктами кредитного ринку.
Пенсійні фонди — акумулюють грошові засоби у формі пенсійних внесків та нарахувань. Вони формуються як приватними підприємствами, так і державними органами. Пенсійні фонди розрізняють за формою організації управління та за структурою активів. Так, мають місце пенсійні страхові фонди, управління якими здійснюють страхові компанії, а також пенсійні фонди, що перебувають в управлінні приватних підприємств або банків за дорученням останніх. Є також фондовані пенсійні фонди (їхні засоби інвестують у цінні папери) та нефондовані (виплата пенсій із поточних надходжень).
Фондові біржі, брокерські фірми, фінансові компанії та інші організаційні форми небанківських фінансових інститутів доповнюють структуру кредитної системи.
Крім національних кредитних інститутів, існують і міждержавні.
Міжнародний валютний фонд (МВФ) - міжнародна валютно-кредитна організація, що регулює міждержавні валютно-кредитні відносини. МВФ - спеціалізована установа ООН. Членом МВФ може бути тільки країна - член ООН. Заснований у 1944 р. на Бреттон-Вудській конференції (США). Штаб-квартира МВФ - у Вашингтоні.
Функції МВФ:
сприяння міжнародному співробітництву у валютній сфері;
сприяння міжнародній торгівлі шляхом стабілізації валютних курсів;
встановлення багатосторонньої системи платежів між країнами - членами МВФ;
усунення валютних обмежень і надання кредитів для врегулювання платіжних балансів.
Кошти МВФ формують члени-учасники згідно із встановленої квотою. Членами МВФ є понад 150 країн світу. Його капітал перевищує 120 млрд. дол. США.
Світовий банк - міжнародний інвестиційний інститут (спочатку Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР)), створений одночасно із МВФ. Мета Світового банку - сприяння економічному та соціальному розвитку країн світу.
До складу Світового банку входять: МБРР, Міжнародна фінансова корпорація (МФК) та Міжнародна асоціація розвитку (МАР).
Одержання кредитів від Світового банку передбачає певне коригування економічної політики держави-позичальника. Умови отримання позик від Світового банку: відстрочка 3—5 років; термін погашення позики 15—20 років; уточнення облікової ставки через кожних 6 місяців і відповідне визначення вартості кредитів.
Банк міжнародних розрахунків (БМР) об'єднує на акціонерних засадах частину фінансових ресурсів центральних банків 30 країн, здійснює для них комерційні операції, та бере участь в організації міжнародного валютного співробітництва.
Література
Основна: 2,3,5,6,7,15,16,17,18,19,20.
Додаткова: 4,26,35,40.
|