|
|
Скачати 1 Mb.
|
|
Тема 2. Поняття та характеристика концентрації, спеціалізації План
Рекомендована література 1. П.П.Руснак. Економіка сільського господарства. К.: «Урожай», 1999 р. стор.132-149. Основні поняття та положення теми: спеціалізація, види спеціалізації, концентрація, розміщення. Завдання та методичні поради по темі Під час самостійного вивчення теми слід звернути увагу на основні поняття теми, види спеціалізації, концентрацію. У результаті суспільного поділу праці виробництво матеріальних благ здійснюється в окремих галузях народного господарства і розподіляється по території країни. Суспільний поділ праці в сільському господарстві поглиблюється з розвитком галузі, особливо в умовах науково-технічного прогресу. Однією з форм суспільного поділу праці в сільському господарстві є розміщення сільськогосподарського виробництва. Розміщення сільського господарства означає розподіл виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції по території країни. Розміщення визначається обсягом виробництва тієї чи іншої продукції сільського господарства в окремих регіонах і областях, їх місцем у виробництві цієї продукції в масштабах країни. У сільському господарстві виробляється багато різноманітних видів продукції, окремі з яких розміщуються практично на всій території країни. Значення окремих регіонів і областей у виробництві того чи Іншого виду сільськогосподарської продукції неоднакове. Виробництво зерна розміщується на всій території України, проте головними його постачальниками є господарства Лісостепу І Степу. Як форма суспільного поділу праці розміщення закріплює певні галузі виробництва за певними регіонами країни. Раціональне розміщення сільського господарства сприяє зростанню суспільного виробництва на основі ефективного використання землі, засобів виробництва і трудових ресурсів. Тільки за таких умов можна досягти раціонального природокористування, забезпечити впровадження агротехнічних, меліоративних і організаційних заходів, спрямованих на охорону земельних і водних ресурсів, підвищення родючості ґрунту, одержання високих урожаїв сільськогосподарських культур. Отже, якщо розміщення сільського господарства сприяє збільшенню виробництва валової І товарної продукції та підвищенню ефективності галузі, то воно може бути визначене раціональним і науково обґрунтованим. Раціональне розміщення сільського господарства забезпечує виробництво необхідних суспільству продуктів харчування і сільськогосподарської сировини в потрібних розмірах при мінімальних затратах праці і коштів на виробництво продукції І доведення її до споживача. Розміщення сільського господарства як одна з форм суспільного поділу праці вдосконалюється в умовах розвитку науково-технічного прогресу. В свою чергу, воно ставить певні вимоги до вдосконалення засобів виробництва і тим самим стимулює науково-технічний прогрес як у сільському господарстві, так І в поєднаних з ним галузях. Метою раціонального розміщення є забезпечення виробництва всіх видів сільськогосподарської продукції в найбільш сприятливих природних і економічних умовах, де затрати праці і коштів на одиницю продукції найменші. Розміщення сільського господарства здійснюється з урахуванням вимог економічних законів. Ігнорування їх дії призводить до негативних наслідків, насамперед до зниження економічної ефективності сільськогосподарського виробництва. Науково обґрунтоване розміщення сільського господарства забезпечує збільшення виходу сільськогосподарської продукції з гектара земельної площі при найменших затратах уречевленої І живої праці на виробництво одиниці продукції. Раціональне розміщення сільського господарства має сприяти вдосконаленню територіальної структури і пропорційності розвитку агропромислового комплексу. При формуванні основних пропорцій у розвитку АПК вирішальне значення має характер розміщення сільського господарства як центральної ланки комплексу. Розвиток сільського господарства кожного з регіонів країни передбачає правильне поєднання галузей, які мають загальнонародне значення, і тих, що забезпечують місцеві потреби в сільськогосподарській продукції. Розміщення сільськогосподарського виробництва залежить від багатьох факторів, які поділяють на дві великі групи — природні І економічні. Кожна з цих груп, у свою чергу, включає багато конкретних умов і факторів. впливають на розміщення посівів сільськогосподарських культур і галузей тваринництва по зонах країни. Тому розміщення сільського господарства здійснюється з урахуванням природних умов і біологічних особливостей рослин І тварин. Сприятливі природні фактори за інших однакових умов забезпечують підвищення врожайності сільськогосподарських культур І продуктивності тварин. Продуктивність праці в сільському господарстві тісно пов'язана з природними умовами, і залежно від продуктивності останніх одна й та сама кількість праці може бути представлена більшою або меншою кількістю вироблених продуктів. Розміщення виробництва кожного виду сільськогосподарської продукції в найбільш сприятливих природних умовах забезпечує господарствам економію праці і коштів, сприяє підвищенню ефективності сільського господарства. Крім того, розміщення сільського господарства має сприяти раціональному використанню і охороні природних ресурсів. Збільшення виробництва продукції на основі інтенсифікації сільського господарства не повинно супроводжуватися нераціональним використанням земельних угідь і погіршенням навколишнього середовища. Розміщення міст І промислових центрів. Урахування цього фактора вимагає наближення виробництва мало транспортабельних продуктів сільського господарства і таких, що швидко псуються, до місць їх споживання. При цьому, запобігають непродуктивним затратам праці, пов'язаним з втратами сільськогосподарської продукції і нераціональними витратами на її перевезення. Навколо міст і промислових насамперед зони виробництва молока, дієтичних яєць, парниково тепличних і ранніх овочів, картоплі. Виробництво мало транспортабельної продукції розміщується навколо великих міст у різних природно-кліматичних зонах і забезпечує високий рівень економічної ефективності сільського господарства. Спеціалізація сільського господарства — це переважний розвиток однієї або кількох галузей у виробництві товарної продукції в окремих господарствах, районах, областях і регіонах. Розвиток цих галузей і виробництво відповідних продуктів визначають виробничий напрям сільського господарства. Спеціалізуючись на виробництві окремих видів товарної продукції, необхідної для розвитку економіки країни, господарства беруть безпосередню участь у суспільному поділі праці. Процес спеціалізації характеризується зосередженням засобів виробництва і робочої сили сільськогосподарських підприємств на виробництві окремих видів товарної продукції з урахуванням природних і економічних умов. Спеціалізація сільського господарства — об'єктивний і закономірний процес, який розвивається на основі впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу. З розвитком продуктивних сил сільського господарства процес суспільного поділу праці вдосконалюється і поглиблюється. У зв'язку з цим спеціалізація по суті своїй нескінченна, так само як і розвиток техніки. Щоб підвищити продуктивність праці, потрібна спеціалізація виробництва певного продукту, виділення його в окреме виробництво, що пов'язано з виникненням масового продукту І застосуванням машин. Підвищення продуктивності праці і ефективності сільськогосподарського виробництва невіддільне від дальшого поглиблення його спеціалізації. В умовах спеціалізації сільськогосподарського виробництва відкриваються широкі можливості для впровадження комплексної механізації І автоматизації виробництва, переведення галузей на Індустріальну технологію, застосування прогресивних методів організації виробництва і праці, раціонального І ритмічного використання засобів і предметів праці. У процесі поглиблення спеціалізації значно вдосконалюється сільськогосподарське виробництво, і ці позитивні зміни сприяють підвищенню економічної ефективності як окремих галузей, так і сільського господарства в цілому. Суспільний поділ праці в сільському господарстві здійснюється в межах природно-економічних зон, областей, районів, окремих господарств та їх виробничих підрозділів. Залежно від цього розрізняють такі форми спеціалізації сільського господарства: зональну, господарську, внутрішньогосподарську і внутрішньогалузеву. Зональна спеціалізація характерна щодо сільського господарства певних територіальних одиниць — районів, областей і природно-економічних зон. Ця форма суспільного поділу праці зумовлюється особливостями природно-економічних умов, які сприяють ефективному розвитку тієї чи іншої галузі сільського господарства. Науково обґрунтоване поглиблення зональної спеціалізації не означає переходу економічних районів і областей до монокультурного ведення господарства. В умовах поєднання спеціалізації і кооперації праці як усередині сільського господарства, так і в агропромисловому комплексі регіону повніше і ефективніше використовуються земля, матеріальні і трудові ресурси. Господарська спеціалізація стосується сільськогосподарського виробництва окремих колективних, державних і міжгосподарських підприємств, об'єднань, а також селянських (фермерських) господарств, які ведуть товарне сільське господарство. Вона передбачає, як правило, поділ праці між сільськогосподарськими підприємствами всередині адміністративного району. При цьому підприємства можуть мати однорідну або різну спеціалізацію сільськогосподарського виробництва залежно від природних і економічних умов господарювання. Внутрішньогосподарська спеціалізація характерна для виробничих підрозділів сільськогосподарських підприємств— відділків, бригад, ферм.^Вони спеціалізуються на виробництві окремих видів продукції рослинництва і тваринництва або виконують окремі технологічні процеси, що забезпечують виробництво певних кінцевих продуктів. Внутрішньогосподарська спеціалізація дає змогу збільшити розміри сільськогосподарських галузей, довести їх до оптимальних і забезпечити переведення їх на індустріальну основу. Внутрішньогалузева спеціалізація сільськогосподарських підприємств та їх господарських підрозділів по стадіях технологічного процесу виробництва кінцевої продукції передбачає поділ праці всередині окремих галузей на виробничі цикли, які відрізняються технологією виробництва і засобами комплексної механізації. Процес виробництва сільськогосподарської продукції розподіляється між самостійними по стадійно спеціалізованими підприємствами або їх внутрішньогосподарськими підрозділами. Така форма поділу праці застосовується в галузях рослинництва і тваринництва. Особливо поширена внутрішньогалузева спеціалізація в птахівництві, молочному і м'ясному скотарстві та свинарстві. Спеціалізація є основою масового виробництва товарної продукції, структура якої визначає ті види сільськогосподарської продукції, з якими господарства і регіони виступають у суспільному поділі праці. Тому спеціалізація сільського господарства областей, районів і господарств характеризується тими галузями і продуктами, частка яких у структурі товарної продукції найбільша. Спеціалізація господарства визначається структурою його грошових надходжень від реалізації товарної продукції, в якій відображуються характер його економічних зв'язків з народногосподарським комплексом та його роль у суспільному поділі праці. У сільському господарстві виробляється значна частина нетоварної продукції, тому його спеціалізацію характеризують також додаткові показники: структура валової продукції, виробничих і трудових затрат, а також основних засобів виробництва. Спеціалізація сільського господарства має свої відмінності, зумовлені його специфічними особливостями (земля — головний засіб виробництва, економічні процеси відтворення тісно переплітаються з природними). На відміну від промисловості, де спеціалізація часто призводить до виробництва тільки однієї частини продукту, сільськогосподарське виробництво не розпадається на цілком відокремлені галузі, а лише спеціалізується на виробництві в одному випадку одного, в Іншому — іншого ринкового продукту. При цьому інші галузі сільськогосподарського виробництва не зникають, а розвиваються і пристосовуються до головного продукту. ЦІ особливості спеціалізації сільського господарства зумовлюють те, що в підприємствах виробляється не один вид продукції, а формуються галузі, в кожній з яких одержують один або кілька продуктів. Тому спеціалізація сільськогосподарських підприємств відзначається великою різноманітністю, змінюючись не тільки в різних районах залежно від природно-економічних умов, а й у різних господарствах. Питання для самоконтролю знань 1. Розкрийте поняття спеціалізації. 2. Обгрунтуйте види спеціалізації. 3. Що таке розміщення? 4. Розкрийте поняття концентрації. Тема 3. Технологічні і організаційно-економічні вимоги та принципи організації виробничих процесів План
Рекомендована література
сільськогосподарських підприємствах. К.: “Урожай”, 1999 р. ст.106-115. Основні поняття та положення теми: планування, організація, методи. Завдання та методичні поради по темі Під час самостійного вивчення теми потрібно звернути увагу на те, що рільництво – основна галузь рослинництва, де вирощують усі посівні культури. Слід мати на увазі, що при правильному обробітку землі урожайність сільськогосподарських культур буде збільшуватись. Завдання організації і планування полягає у зниженні затрат праці і коштів на одиницю продукції. А цього можна досягнути завдяки інтенсифікації виробництва, тобто зміцнення матеріально-технічної бази сільськогосподарських підприємств, поглибленню спеціалізації, поліпшенню використання техніки і трудових ресурсів, розвитку фермерських господарств, приватизації землі. На кожному сільськогосподарському підприємстві рільництво організовують відповідно до поставлених перед ним завдань. Найголовнішим є підвищення врожайності сільськогосподарських культур, зниження затрат праці та коштів. Збільшення виробництва зерна це найважливіше народногосподарське завдання, від розв’язання якого залежить розвиток усього сільського господарства, а також рівень добробуту народу. При організації основних виробничих процесів, а також для складання робочих планів у рільництві використовують технологічні карти вирощування сільськогосподарських культур. Важливу роль відіграє раціональна організація кожного виробничого процесу. Оранка – основний процес обробітку грунту від якого значною мірою залежить урожайність. Сівба один з найважливіших і найскладніших виробничих процесів в рослинництві. Від її якості залежить урожайність сільськогосподарських культур. Щоб високоякісно провести сівбу необхідно дотримуватися наступних агротехнічних вимог: оптимальні строки та норми висіву; рівномірне загортання насіння на потрібну глибину; прямолінійність рядків; нормальна ширина міжрядь; відсутність просівів. Можна застосовувати такі способи сівби: рядковий, вузько рядковий, широкорядний, перехресний, діагонально-перехресний. Збирання врожаю - це найвідповідальніший процес, для організації якого розробляють відповідні робочі плани, графіки маршрутів руху комбайнів, іншу підготовчу роботу. Збирають зерно прямим комбайнуванням, роздільним двофазним способом та роздільним трифазним способом. Організація виробництва картоплі. Основну її частину виробляють спеціалізовані підприємства полісся. Найбільш складним та трудомістким процесом в картоплярстві є підготовка насінного матеріалу, садіння та збирання врожаю. Найвищої продуктивності праці досягають при організації збирально транспортних загонів в яких є такі ланки: підготовка поля і видалення картоплиння; збирання картоплі; транспортування її до сортувального пункту; сортування бульб; завантаження у сховища. Це дає змогу знизити затрати праці більш як у три рази порівняно із збиранням окремими збиральними агрегатами. Організація виробництва цукрових буряків. Вони є основною сировиною для виробництва цукру. Вирощування буряків має свої особливості. Сіють буряки багаторостковим та одно ростковим насінням. Під час догляду за посівами виконують наступні роботи: до сходове боронування, шарування, розпушування грунту, підживлення, боротьба із шкідниками та хворобами. При організації збирання цукрових буряків дуже важливо правильно визначити його оптимальні строки. Існує кілька способів збирання цукрових буряків: потоковий, напівпотоковий, перевалочний, потоково-перевалочний. У буряківництві дедалі ширше впроваджується інтенсивна технологія вирощування та збирання врожаю, яка передбачає: розміщення цукрових буряків у сівозмінах після кращих попередників; внесення органічних і мінеральних добрив у науково-обгрунтованих нормах; досконалу систему обробітку грунту; сівбу одно ростковим насінням і схожістю не нижче 85 %. Застосування комплексної системи боротьби з бур’янами; суцільне розпушення грунту до і після появи сходів; механізоване формування густоти насаджень; раціональну організацію та оплату праці. У рільництві використовують різні форми організації праці: бригади, товариства, кооперативи, механізовані загони, ланки, робочі групи. Працю у рільництві оплачують відповідно до розцінок за одиницю продукції або залежно від валового доходу на умовах підряду. Передбачено також преміювання. Рекомендується додаткова оплата праці за вирощування та реалізацію окремих видів продукції. Слід мати на увазі що існує зміст і методика розробки такої програми. Основними видами бригад на сільськогосподарських підприємствах є тракторно-рільничі, тракторно-овочівницькі, тракторно-садівницькі, спеціалізовані за галузями – рільничі, овочівницькі, садівницькі, бригади по обслуговуванню різних видів груп худоби, комплексні, тракторні Виходячи з принципів господарського розрахунку в кожній бригаді розробляють річну виробничу програму Виробнича програма тракторно-рільничої та інших рослинницьких бригад складається з кількох розділів. Основні з них такі: склад бригади; засоби виробництва, закріплені за бригадою чи передані їй в оренду; виробнича програма, обсяг продажу продукції; план нагромадження й внесення добрив; ліміти прямих витрат і сума всіх витрат на виробництво планового обсягу продукції; плановий фонд матеріального заохочення бригади. У кожній тваринницькій бригаді та на кожній фермі розробляють річну виробничу програму. Річну виробничу програму механізованій ланці розробляють за також самою методикою як і для бригади. Основні її розділи такі: склад колективу; машино - тракторний парк закріплений за ланкою чи переданий їй в оренду; програма виробництва сільськогосподарської продукції; ліміти прямих витрат; річний фонд оплати праці; витрати паливно-мастильних матеріалів; план ремонту і технічного обслуговування техніки; розрахунок витрат на проведення ремонту і технічного обслуговування. Слід звернути увагу на те, що високі фінансові результати діяльності підприємства залежать від правильно спланованої діяльності підприємства. У сільськогосподарських підприємствах такого напрямку корови становлять 40-50% загального поголів’я великої рогатої худоби, а понад ремонтний молодняк вони реалізують на м’ясо в 15-18 місячному віці. Такі підприємства поширені в різних зонах, тому залежно від природно-економічних умов у них зі скотарством поєднується багато галузей рослинництва. При цьому здійснюється внутрігалузева спеціалізація. Важливою умовою впровадження прогресивних методів виробництва продукції скотарства є використання прогресивних систем і способів утримання худоби. Застосовують в основному дві системи утримання: стійлову та стійлово-пасовищну. Існує два способи утримання худоби: прив’язний і безприв’язний. Прив’язний дає змогу здійснити індивідуальний догляд за тваринами і вести облік виробленої продукції. Більш ефективним є безприв’язний. Залежно від способу годівлі безприв'язно-боксове утримання має такі варіанти: годівля здійснюється біля кормового столу, розміщеного в окремій зоні того ж самого приміщення; режимна годівля, коли худобу фіксують на певний час біля годівниць, які знаходяться у спеціальному приміщенні; режимна годівля з годівниць, обладнаних у приміщенні перед боксами; з протилежних боків однієї годівниці годують двох тварин. Розрізняють також підстилковий і безпідстилковий способи утримання худоби. При другому варіанті худобу утримують на щілинній підлозі й гній провалюється через щілини в підлогові канали або сховища. Це значно знижує затрати праці на його видалення. Телят молочного періоду утримують у клітках по одній чи дві голови. Відтворення стада і вирощування ремонтного молодняка. При раціональній організації скотарства важливе значення має правильне відтворення стада. Воно ґрунтується на врахуванні біологічних особливостей тварин та організаційно-економічних вимог галузі. Йдеться про своєчасне парування (штучне осіменіння) телиць і корів після отелення; інтенсивне використання дорослих тварин та своєчасне їх вибракування; своєчасну заміну вибракуваних тварин продуктивнішим молодняком; збереження усього приплоду; ліквідацію яловості; підвищення плодючості; раціональне вирощування ремонтного молодняка; належну племінну роботу на підприємстві, спрямовану на поліпшення якості стада, тощо. Найефективнішим є парування телиць у 16—18-місячному віці, а корів після отелення — через 1,5—2 міс. Для обґрунтування строку використання корів і розміру їх вибракування слід виходити з того, що найвищу продуктивність вони мають на 5—6-у лактації, після чого вона знижується. Тому в нормальних умовах тварин потрібно утримувати 7— 8 лактацій, тобто вибраковувати 12—15 % їх на рік. Оскільки корів вибраковують не тільки через зниження продуктивності від старіння, а й з інших причин (захворювання, низька продуктивність на перших лактаціях), то вибракування може становити 20 % і більше. Важливе економічне значення в організації відтворення поголів'я корів має впровадження певної системи отелень, а відповідно й осіменіння. Вона може бути регулярною протягом 1 року і сезонною. Першу доцільно застосовувати на приміських підприємствах, щоб якомога рівномір ніше забезпечити міське населення незбираним молоком. На інших же, де значну частину молока переробляють з урахуванням того, що в літній період добовий надій від корови підвищується, а затрати на 1 ц молока знижуються порівняно із зимовим періодом, доцільні сезонні зимово-весняні отелення. Крім того, слід пам'ятати, що найвищого надою від корів "досягають на 2— 3-му місяці лактації, тобто після отелення. Відтворення стада в скотарстві значною мірою залежить від організації вирощування ремонтного молодняка. Його можна вирощувати як на молочних, так і на спеціалізованих підприємствах. Найкращою є система, коли останні вирощують корів-первісток, високопродуктивну частину яких використовують для комплектування молочних підприємств. Якщо ремонтний молодняк вирощують на молочних підприємствах, створюють спеціалізовані ферми. На великих підприємствах організовують контрольно-селекційні ферми, де утримують нетелей від 6—7-місячної тільності до 2—4 міс лактації корів-первісток, що дає змогу відібрати найкращих із них. Виробництво молока. Воно характеризується високою трудо-і фондомісткістю, особливо на невеликих фермах із незначним рівнем механізації виробничих процесів. Але на фермах сільськогосподарських підприємств також можна впроваджувати промислову технологію, зокрема потоково-цехову. При цьому цехи створюють залежно від фізіологічного стану корів. Виділяють чотири таких цехи: перший — сухостою, де корів утримують перед отеленням протягом 50 днів; другий — отелення (25 днів); третій — роздоювання та осіменіння (60—90 днів); четвертий — виробництва молока (200—230 днів). Крім того, створюють допоміжні цехи (кормові, зберігання і реалізації молока, механізації та автоматизації виробничих процесів тощо). Машинне доїння найбільш трудомісткий процес виробництва молока, на який припадає до 40% затрат праці. У зростанні ефективності виробництва молока велике значення має поліпшення його якості, чого досягають за рахунок організації первинної обробки молока та переробки на молочні продукти. Поліпшення якості продукції значною мірою сприяють підтримання належного санітарного стану на фермі, повна забезпеченість мийними засобами. У молочному скотарстві застосовують індивідуальну та групову годівлю. У скотарстві основною формою організації праці є постійна виробнича спеціалована бригада. Форми внутрішньо бригадної організації праці залежать від кількості поголів’я, технології виробництва, способу утримання худоби, рівня механізації виробничих процесів. Свинарство відрізняється від інших галузей тваринництва високою продуктивністю й скороспілістю. Так, від однієї свиноматки протягом року за два опороси можна одержати 15—20 поросят і виробити до 2,5 т м'яса, а від однієї корови — тільки близько 3 ц. Крім того, шкури та відходи забою тварин використовують як сировину для легкої промисловості. Нині необхідно збільшувати кількість поголів'я, поліпшувати відгодівлю свиней, підвищувати рівень інтенсивності галузі завдяки впровадженню прогресивної техніки, технології та організації виробництва. У виробництві свинини дедалі важливішого значення набувають фермерські та особисті господарства. Свинарство інтенсивніше повинне розвиватися на високомеханізованих фермах, а також у підсобних господарствах промислових підприємств, установ тощо. У цій галузі виділяють кілька типів ферм і підприємств: 1) репродуктор ні ферми та підприємства, де утримують свиноматок, приплід від яких вирощують до 3—4-місячного віку з наступною реалізацією на відгодівельні ферми та підприємства; 2) відгодівельні ферми і підприємства, на яких молодняк відгодовують на м'ясо до 7—9-місячного віку й реалізують живою масою 100—120 кг; 3) підприємства і комплекси із закінченим оборотом стада, де утримують маточне поголів'я й здійснюють відгодівлю одержаного молодняка. В цьому разі на підприємствах організовують дві ферми або цехи (сектори) в межах внутрішньогосподарської спеціалізації; 4) племінні підприємства, які вдосконалюють існуючі породи і лінії, а також створюють нові. Племінний молодняк вони реалізують товарним підприємствам. На великих комплексах організовано племінні ферми, що вирощують молодняк для ремонту промислового стада. Крім того, значного поширення набули невеликі ферми із замкнутим оборотом стада на підприємствах іншого виробничого напряму. У свинарстві має місце концентрація виробництва. Тому важливо правильно обґрунтувати раціональні розміри ферм. Раціональне відтворення у свинарстві і неможливе без правильно сформованого стада основних і перевіюваних свиноматок. Насамперед слід обґрунтувати співвідношення між ними, структуру стада, рівень інтенсивності використання тварин (кількість опоросів основних свиноматок за рік, вихід поросят на один опорос, тривалість використання окремих груп тварин, відсоток вибракування свиноматок, вік, жива маса та строки реалізації на м'ясо). Основне стадо комплектують багатоплідними (7—8 поросят за перший опорос) і багато молочними свиноматками та висококласними кнурами-плідниками. Свиноматок використовують 6—8 опоросів, тобто протягом 3—4 років, а на промислових комплексах — 2,5 року; відповідно вибракування становить 25—40 %. Потім продуктивність свиноматок значно знижується. Строк використання кнурів-плідників — близько трьох років. Щоб одержати необхідну кількість високоякісних свиноматок, у ремонтній групі свинок потрібно мати в 2—2,5 раза більше. Парування їх у віці 9—10 міс при живій масі 120— 130 кг. Важливим моментом у свинарстві є організація стада кнурів-плідників. їхню кількість визначають, виходячи із середнього навантаження на одного кнура 18—20 свиноматок при природному паруванні й понад 60 маток при штучному осіменінні. Потрібно мати також групу перевіюваних кнурів — близько 40 % основних. Поросність у свиноматок у середньому становить 114 днів. Відлучають поросят від них, у віці 2 міс, а на промислових комплексах — у 26; 30 і 45 днів. При великій кількості поголів'я свиноматок (на племінних підприємствах, великих фермах та комплексах) організовують рівномірні (цілорічні, конвеєрні) опороси. Це дає змогу досягти ритмічного і потокового виробництва. На невеликих фермах практикують сезонні опороси. За кількістю поголів’я розрізняють індивідуальне та групове утримання. У структурі стада свиней найбільшу питому вагу мають тварини відгодівельних виробничих груп, в яких закінчується процес виробництва продукції. Вівці порівняно не дуже вимогливі до умов утримання, їх розводять навіть у районах із низькопродуктивними пасовищами. У вівчарстві чітко визначились напрями залежно від якості основної продукції - вовни. Розміри ферм для вівців повинні поєднуватися з відповідними розмірами овець. Розміри та спосіб формування отар визначаються поголів’ям овець на фермі, породою, умовами утримання, рівнем механізації виробничих процесів і кваліфікацією працівників. При формуванні отар необхідно дотримуватися таких вимог: вони мають бути однорідними за статтю, віком і по можливості за породою тварин; формуватися після відлучення ягнят;розміри отар повинні забезпечити найкраще обслуговування овець. у певних умовах при максимальній економії робочої сили і засобів виробництва. В тонкорунному й напівтонкорунному вівчарстві в отарі має бути, голів: вівцематок —600—800, ярок — 800—900, баранчиків — 400—500, валахів — 800—1000; у грубововному вівчарстві — відповідно 700—800; 600—800; 500—600 і 800—1000. У степових районах розміри отар, як правило, більші, ніж у гірських, поліських та лісостепових, а в племінному вівчарстві вони менші порівняно з товарними фермами. Для раціональної організації відтворення поголів'я овець необхідно обґрунтувати спеціалізацію підприємства, структуру стада, сформувати отари, впровадити штучне осіменіння, вжити інших заходів, спрямованих на ліквідацію яловості маточного поголів'я, встановити систему окотів, своєчасно вибраковувати старих і непридатних із різних причин до дальшого використання вівцематок, баранів-плідників та валахів, забезпечити вирощування відповідної кількості високоякісного ремонтного молодняка, повноцінну годівлю, раціональне утримання тварин тощо. Структура стада залежить від виробничого напряму вівчарства, особливостей кормової бази та інших умов. У тонкорунному вівчарстві питома вага вівцематок у стаді повинна становити 65—70 %, а в м'ясо-сальному і смушковому грубововному — 75—80 %. В умовах екстенсивного ведення галузі окіт овець проводять навесні, коли їх утримують уже на пасовищі. На підприємствах, де заготовлені корми та побудовані приміщення, практикують зимові окоти, що дає змогу понад ремонтний молодняк восени реалізувати на м'ясо й не утримувати його взимку. В шубному, м'ясо-сальному, а також частково у тонкорунному вівчарстві практикують ущільнені окоти (40— 45 днів). Це дозволяє формувати отари з одновікового молодняка, у результаті чого полегшується догляд за ним. Крім того, стриження можна здійснювати за кілька днів й одержувати вовну однакової довжини, що важливо при її обробці. Перед окотом на кожні 200—250 вівцематок виділяють ланку з трьох сакманників, які працюють по одному в три зміни. Через 3—4 дні після окоту ланку скорочують до 2 чоловік і вони працюють у дві зміни, а через 15—18 днів сакманники переходять на роботу в одну зміну. В 45 днів після окоту ланки скасовують і всі роботи виконують чабани. Штучне осіменіння проводять у відповідні строки, маючи на увазі, що кітність триває приблизно 5 міс. Перший раз ярок парують у віці 14—18 міс, баранчиків — у 18, вівцематок після відлучення ягнят — у 3—4 міс. Вівцематок утримують 5—6, а баранів-плідників — 4—5 років і щороку вибраковують відповідно 15—20 і 20—25 % поголів'я. В інтенсивному вівчарстві застосовують систему циклічних окотів. При цьому щодня протягом 3—4 днів осіменяють по 300 вівцематок, у яких настала тічка. Це дає змогу сформувати отару кітних овець із 800—850 голів, за винятком тих, які перегулюють. Відразу за першою формують другу отару, а потім роблять перерву на три тижні, щоб за цей час для окоту звільнилися приміщення від вівцематок першого циклу. Потім здійснюють ще два цикли осіменіння. Така система дозволяє зменшити кількість приміщень для окоту й утримання вівцематок з ягнятами. Її можна застосовувати на фермах із поголів'ям 5 тис. вівцематок. Залежно від способу організації кормової бази і кліматичних умов у вівчарстві розрізняють пасовищну або стійлово-пасовищну систему утримання. Пасовищну впроваджують у південних та південно-східних районах із великою площею пасовищ і малосніжними зимами. Овець майже цілий рік випасають. Відповідно до місця розташування пасовищ ця система може бути стаціонарно-пасовищною чи відгінно-пасовищною. Найбільш поширена культурно-пасовищна система, коли створюють запас кормів на період вигоряння пасовищ, поліпшують їх, обводнюють, впроваджують пасовищезміни з використанням польового кормовиробництва й створюють культурні пасовища. У районах із короткою зимою і теплим кліматом при наявності пасовищ застосовують пасовищно-стійлову систему, а де тривала зима — стійлово-пасовищну. Якщо пасовищ мало, то влітку організовують табірно-пасовищне, а якщо їх немає — то стійлово-табірне утримання. У стійловий період приготування й роздавання кормів вівцям здійснюють в основному так само, як і в скотарстві. Гній із приміщень та вигульних майданчиків видаляють бульдозерами. У пасовищний період воду транспортують пересувними водо роздавачами ВУ-3. Використовують групові автонапувалки. На деяких підприємствах впроваджено промислові методи виробництва продукції вівчарства. Вони ґрунтуються на концентрації маточного поголів'я на механізованих фермах, а понад ремонтного молодняка — на майданчиках для вирощування і відгодівлі; застосуванні прогресивних методів відтворення стада (циклічність окотів вівцематок, їхня рівномірність у шубному вівчарстві, груповий окіт вівцематок, раннє відлучення приплоду тощо); комплексній механізації виробництва; виготовленні та використанні кормосумішей; створенні культурних пасовищ із загінним випасанням овець. Важливим заходом у вівчарстві є правильна організація відгодівлі та нагулу, що змогу збільшити виробництво баранини. Виробничі типи і розміри птахівницьких господарств. Птахівництво дає такі дієтичні високоенергетичні продукти харчування, як м'ясо та яйця. Це комплексна галузь, оскільки вона займається- розведенням кількох видів птиці — курей, качок, гусей, індиків тощо. Найбільш поширені кури, частка яких становить майже 98 % усього поголів'я птиці. Птахівництво — скороспіла галузь, оскільки кури починають нестись у 4,5—5-місячному віці й за рік від однієї несучки можна одержати 250—270 яєць. На виробництво м'яса птиці витрачається значно менше кормів, ніж на виробництво яловичини та свинини. Однак виробництво продукції птахівництва ще не задовольняє потреби населення. Птахівництво за виробничим напрямом може бути яєчним, м'ясним і м'ясо-яєчним, причому яєчний та м'ясо-яєчний напрями поширений тільки у курівництві. М'ясний напрям — це вирощування курчат-бройлерів, качок, гусей, індиків та іншої птиці. Птахівницькі підприємства поділяють на племінні й товарні. До племінних належать селекційно-генетичні зональні станції й експериментально-дослідні господарства наукових установ, державні контрольно-випробувальні станції, племінні заводи і держплемпідприємства, інкубаторно-птахівницькі підприємства. Крім того, виділяють племінні ферми товарних підприємств. Серед останніх найефективнішими стали птахофабрики, які виробляють яйця і м'ясо на промисловій основі. Частина з них веде виробництво на купованих кормах, інші вирощують їх самі. Товарну продукцію птахівництва виробляють також птахівницькі ферми колективних підприємств, де ця галузь є допоміжною. Із найменшими витратами продукція птахівництва виробляється там, де ферми і підприємства мають раціональні розміри. На державних та інших птахофабриках по виробництву яєць рекомендується утримувати не менш як 0,5 млн голів, по вирощуванню бройлерів — 3—8 млн, каченят — 1— 1,5 млн, гусенят та індиченят — 250—500 тис. голів за рік. Відтворення стада і способи утримання птиці. Для організації відтворення стада слід обгрунтувати тривалість використання маточного й промислового стада, способи його комплектування, впровадити заходи щодо максимального збереження молодняка, підвищити рівень племінної роботи та ін. У промисловому птахівництві необхідно забезпечити рівномірне протягом року виробництво яєць як для інкубації, так і харчових, чого досягають завдяки багаторазовому комплектуванню стада дорослої птиці. При замкнутому виробничому циклі на птахофабриках утримують батьківське стадо й вирощують ремонтний молодняк, який у віці 140—150 днів переводять в основне стадо. Деякі птахофабрики закуповують ремонтний молодняк на підприємствах-репродукторах або добових курчат на інкубаторно-птахівницьких станціях, яких потім вирощують. Комплектуючи основне стадо, враховують тривалість використання птиці. Так, у промисловому птахівництві яєчного напряму курей утримують 8—9 міс, у м'ясному — молодняк реалізують в такому віці: бройлерів — 55—65 днів, каченят — 45—55, гусенят — 65—70, індиченят — 120 днів. При організації відтворення стада у племінному птахівництві треба виходити з того, що курей, качок та індиків доцільно використовувати 2—3 роки, гусок 5—6, гусаків — 4—5 років. Навантаження на одного самця повинне бути таким: курей та індичок — 10—11, качок — 7—8, гусок — 4—5. Якщо впроваджене штучне осіменіння, то ці норми доцільно збільшити у 8—10 разів. Слід мати на увазі, що велику питому вагу в кормовиробництві займає лукопасовищне кормовиробництво. Організація кормової бази на кожному підприємстві починається з розробки кормового плану, який являє собою науково обгрунтований розрахунок потреби в кормах кожного виду й у цілому в кормових одиницях згідно з поголів'ям та продуктивністю худоби на певний період часу. При визначенні потреби у кормах використовують дані про поголів'я худоби, обсяг виробництва продукції тваринництва, науково обгрунтовані норми витрати кормів на одну голову за видами і групами або за одиницю продукції. Потребу в кормах встановлюють на місяць, квартал, пасовищний і стійловий періоди, а також на рік. Основним кормовим планом на сільськогосподарських підприємствах є річний, плани на менші періоди більш деталізовані. Визначаючи потребу в кормах для громадської худоби на господарський рік (від врожаю планового року до врожаю наступного), потрібно також враховувати худобу працівників підприємства, іншого населення, міжгосподарських підприємств, а також страхові фонди концентрованих, грубих і соковитих кормів (15—25 % основної потреби для громадської худоби). Потребу в кормах визначають також на календарний рік. При плануванні кормової бази, крім потреби в кормах, обчислюють площу посіву відповідних культур. Для цього із загальної потреби того чи іншого виду корму виключають ту їхню кількість, яка надійде з природних кормових угідь, у вигляді супутньої продукції рослинництва, відходи промислової переробки продукції продовольчих і технічних культур, а також покупні корми. Планування потреби на невеликі періоди дає змогу контролювати витрати протягом року, що сприяє раціональному використанню кормів. Важливе значення у плануванні сільськогосподарського виробництва має розрахунок балансу кормів. Його складають на господарський і календарний роки. Розробляючи баланс на календарний рік, у прибутковій частині враховують залишок кормів із минулого року, який можна використати в поточному. Баланс кормів також складають на дві частини календарного року окремо (від початку до надходження врожаю і до кінця року). Раціональна організація польового кормовиробництва має першорядне значення тому, що тут виробляється в середньому до 70 % кормів. У степовій зоні цей показник вищий, а в поліській — нижчий. Слід відзначити, що у структурі посівних площ на групу кормових культур припадає близько 30 %, а якщо врахувати зернофуражні культури, то цей показник становить до 50 % (на спеціалізованих тваринницьких підприємствах — до 70 %). Таким чином, для виробництва кормів використовуються великі земельні площі, які далі збільшувати уже неможливо, оскільки решта орної землі зайнята під дуже важливими продовольчими й технічними культурами. Отже, нарощування виробництва кормів можливе тільки на основі його інтенсифікації, тобто підвищення врожайності кормових і зернових культур. Польове кормовиробництво дає корми, які істотно різняться між собою за складом та технологією виробництва. Неоднакова структура кормів і за грунтово-кліматичними зонами. Кормові культури вирощують у кормових, польових, ґрунтозахисних та інших сівозмінах, але найбільшу питому вагу в посівах (80—90 %) вони мають у кормових сівозмінах. Одним із способів інтенсифікації кормовиробництва є вирощування двох урожаїв на рік з однієї й тієї ж самої земельної площі. Цього досягають за рахунок проміжних і повторних посівів, підсівання культур, а також ущільнених посівів, що залежить від тривалості вегетаційного періоду в конкретній зоні, а також від вирощуваних основних і повторних культур, рівня зволоженості грунту, строків випадання опадів та інших факторів. За кліматичними умовами майже по всій території України можна одержувати два урожаї на рік. На період збирання врожаю і заготівлі кормів організовують тимчасові внутрішньогосподарські підрозділи (збирально-транспортні комплекси, загони, механізовані ланки тощо), призначені для заготівлі окремих кормів або їх групи. Технологія заготівлі кормів повинна забезпечувати високу їх якість і запобігати втратам. Технології різняться між собою як за окремими видами кормів, так і за грунтово-кліматичними умовами. Добре приготовлений сінаж є високо-поживним кормом для великої рогатої худоби. Його заготовляють із зеленої маси різних трав, але найкраше з багаторічних. Зелену масу пров'ялюють до вологості 45—55 % і подрібнюють на частки не більш як 3—5 см. Для заготівлі та закладання сінажу формують збирально-транспортні загони, до складу яких входять три основні ланки, а також допоміжні. Перша ланка скошує траву з одночасним плющенням і вкладанням зеленої маси у валки за допомогою косарки-плющилки КПВ-3. Друга підбирає, подрібнює й транспортує масу до сховища, для чого використовують підбирачі-подрібнювачі КС-1,8, КУФ-1,8, а також самохідні кормозбиральні комбайни КСК-Ф-250 або Е-280 і транспортні засоби. Третя ланка складає масу в сховища (траншеї, башти тощо). У траншеях масу трамбують гусеничними тракторами, вкривають поліетиленовою плівкою, потім землею або торфом. У баштах закладену масу закривають кришками чи люками. З башт сінаж виймають знизу, а з траншей — поступовим розкриттям і поперечним відрізуванням готового сінажу з наступним завантаженням у транспортні засоби. Заготовляючи сінаж, слід враховувати короткі строки закладання подрібненої маси у сховища (не більш як 3—4 дні), високу її щільність, а також герметичність закриття сховища. Заготівля сінажу має переваги порівняно із заготівлею силосу та сіна. Так, з 1 га люцерни при врожайності 200 ц/га одержують 32 ц к. од., тимчасом як силосу й сіна — відповідно 27 і 21 ц. Технологія закладання силосу майже така ж сама, як і сінажу, але вологість маси при цьому повинна бути 60—70 %. Для заготівлі силосу також формують збирально-транспортні загони, що складаються з двох основних ланок і допоміжних. Перша ланка за допомогою силосозбиральних комбайнів скошує й подрібнює зелену масу силосних культур і транспортує її до силососховищ; друга організовує закладання, трамбування маси за допомогою гусеничних тракторів із бульдозерною лопатою, а також укривання сховищ. У загоні можна створити дві або три пари таких ланок, які закладають зелену масу в окремі сховища. Питання для самоконтролю знань
|