|
|
Скачати 1.98 Mb.
|
| особливості стратифікації: 1) верхня страта значно менша; при цьому, у сучасних розвинутих суспільствах нижчий клас в кількісному відношенні поступається середньому. 2) відносини між прошарками є відносинами нерівності: верхні прошарки більш привілейовані; 3) соціальні групи не статичні, можливі переміщення. Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани та класи (верстви). Перші три характерні для закритих (традиційних) суспільств, переходи між стратами були обмежені; а класи - для відкритих (індустріальних) суспільств. Рабство – це форма закріпачення людей, яка межує з повним безправ’ям і крайнім ступенем нерівності. Іноді одна людина є власністю іншої і позбавлена прав і свобод. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури. Каста – це соціальна група, членством в якій людина завдячує виключно своїм народженням. Касти характерні для Індії та пов’язані з індуїзмом (вчення про переселення душі). Стан – це соціальна група, яка володіє закріпленими звичаєм або юридичним законом і правами й обов’язками, які передаються у спадок. Стани властиві європейському феодалізму. До першого (найвищого) стану належали аристократи і вельможі; до другого - духовенство; до третього – вільні селяни, чиновники не дворяни, купці й ремісники. Класи займають центральне місце в сучасній ієрархії соціальних спільнот. Поняття класів є центральним у марксизмі, хоча сам К. Маркс не сформував його чіткого визначення та в різних працях позначав ним різні суспільні прошарки. Відповідно, марксизм не містить чіткого переліку ознак, за яким та чи інша соціальна група конституюється в певний клас. Визначальним у Марксовому розумінні класів була їх економічна обумовленість, тобто клас (позиція у суспільстві) повністю залежить від місця людини в економічній системі, насамперед від контролю над засобами виробництва. Одним із перших критиків К. Маркса був М. Вебер, який вважав, що класовий поділ випливає не лише з контролю над засобами виробництва, а й з тих економічних відмінностей, які прямо не пов’язані із власністю. Такі джерела передбачають професійну майстерність, компетенцію, кваліфікацію. Ринкового значення тут набувають рівень освіти і якість навчальних сертифікатів, особистий творчий потенціал. Окрім цього, Вебер вважає класову ознаку недостатньою, щоб дослідити соціальну структуру суспільства, тому він вводить поняття статусу і партійної приналежності. Статус характеризує відмінність між соціальними групами за критерієм престижу. Він необов’язково збігається з класовим становищем, але приносить відповідну матеріальну чи моральну користь і прибуток. Отже, якщо за попередніх типів стратифікації достатньо було одного параметра, класове структурування передбачає застосування сукупності критеріїв. За визначенням В. Леніна, яке домінувало в радянській науці: „Класи - це великі групи людей, які розрізняються за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їх ставленням (здебільшого закріпленим та оформленим у законах) до засобів виробництва, за їх роллю у суспільній організації праці, а отже, за способами одержання і розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони володіють”. Головним критерієм класу було відношення до засобів виробництва. Для капіталістичного суспільства визначалися такі основні класи, як буржуазія і пролетаріат, а для радянського – робітники і селяни (+прошарок інтелігенції). Клас – це велика група людей, які мають подібний соціальний статус у системі стратифікації та вирізняються певними культурними особливостями стилю життя і світосприймання. Іншими словами, класи являють собою статусні групи – сукупність індивідів, що мають однаковий статус, позитивно чи негативно оцінюються з огляду на авторитет і престиж, дотримуються певного стилю життя. Класовими критеріями є багатство, влада, престиж, а також стиль життя і світосприймання. Багатство насамперед вимірюється у грошах, а також у володінні майном та іншими ресурсами. Влада – це здатність ефективно впливати на поведінку окремих індивідів і груп, контроль над благами і ресурсами, які дають можливість досягати визначеної мети навіть за умови опору інших. Іноді вимірюється через кількість людей, на яких поширюються Ваші рішення. Престиж – співвідносна оцінка, яку дає суспільство (громадська думка) статусу особи або соціальної групи. Соціальний престиж тісно пов’язаний у суспільній свідомості із престижем професії, яка, в свою чергу, залежить від доходу й кваліфікації. З 1947 р. Національний центр вивчення громадської думки США періодично проводить опитування з метою визначити суспільний престиж різних професій. Респондентів просять оцінити 90 професій (занять) по 5-пунктовій шкалі: найкраще, добре, середнє, нижче середнього, найгірше. У результаті виходить рейтинг (на 1991 р.): фізик (82 бали), професор (78), суддя, адвокат (76), лікар, дантист (74), банкір (72), льотчик (70), міністр (69), інженер (68), соціолог, політолог (66), математик (65), вчитель (63), бухгалтер (57), бібліотекар (55), комп’ютерник, брокер, репортер (51), менеджер в офісі (50), поліцейський (48), музикант, секретарка (46), пожежник (44), поштар (43), водопровідник, фермер (41), ювелір (37), стюардеса (36), механік (35), пекар (34), водій (32), касир (31), продавець (29), хатня працівниця (25), залізничник (24), таксист (22), офіціант (20), найманий працівник на фермі, горнична (18), сантехнік, двірник (17), чистильник взуття (9). Порівняння даних за різні роки (1949, 1964, 1972, 1982) вказує стійкість шкали престижу. Незмінно високі оцінки отримали юрист, лікар, викладач, вчений, банкір, льотчик, інженер. Якщо верхню частину шкали займають представники творчої, інтелектуальної праці, то нижню – представники переважно фізичної малокваліфікованої праці. Зауважимо, що у США та багатьох країнах Заходу дохід позитивно пов’язаний з рівнем освіти індивіда та престижем його професії. При визначенні класу враховується і спосіб (стиль) життя – зразки і моделі споживання матеріальних, соціальних і культурних благ; певний смак і навички дотримуватися правил і ритуалів, що регулюють повсякденне життя. Ці культурні ознаки є наслідками класу, а не його причиною. Спосіб життя відображає статус людини, а не навпаки. Це значить, що фінансова спроможність визначає спосіб життя, а не спосіб життя визначає майновий стан. Тому у деяких країнах існують спеціальні приватні школи, які не лише дають освіту, але й навчають способу життя еліти (у Великій Британії - Ітон). Хоча часто можна зустріти диспропорції, якими майорить, як наше сучасне повсякденне життя – „нові українці”, так і світова історія – „Сатирикон” Вергілія, „Міщанин у дворянстві” Мольєра тощо. Існує також класове світосприймання, яке характеризується певними стереотипами, наприклад, багаті – сноби і марнотрати, бідні – ледачі і менш розумні. Зі стереотипів походять певні упередження культурної переваги одних груп над іншими, наприклад, „Діти середнього класу краще вчаться в школі”, „У середнього класу міцні сім’ї” тощо. Хоча деякі з них не позбавлені сенсу. Раніше нижчий клас асоціювався з фізичною працею, середній – з розумовою, а вищий – з розкошами. Зараз немає такого спрощення і категоричних оцінок. Іноді люди при визначенні свого класового статусу наголошують на майновому, а іноді на професійному статусі. Хоча вони є основними при визначенні класу, але акцентування на чомусь одному є некоректним. Зауважимо, що для кожного суспільства характерна своя система цінностей, яка визначає у грошовому вимірі багатих і бідних, своя система престижності професій, своє розуміння влади. Наприклад, у світовому масштабі багатими вважаються люди зі статками вище 200 млн. доларів (американський журнал „Форбс”), а злидарями –ті, що мають доходи менше 6,5 тис. доларів у рік на людину (норма ООН). Проте ці критерії не можна застосовувати для внутрішньої стратифікації окремих суспільств. Отже, домінантою у співвідношенні різних критеріїв виступає система цінностей, яка панує в конкретному суспільстві. Ми виражаємо себе і своєю діяльністю, і тим, чим ми володіємо, де живемо, де проводимо свої відпустки та іншими чинниками, а все це має бути пропущене через призму конкретного суспільства. Щоб оцінити свою класову належність спробуйте поглянути на себе через наступні чинники: - багатство (доходи, заробітки, майно, спадок); - робота (рід занять, рід занять батьків); - житло (де і яке); - освіта (Ваша, батьків, дітей); - одяг; - транспорт; - відпочинок; - вільний час (хобі); - очікування від життя. Існують дискусії стосовно кількості та змісту класів. Загальноприйнята, проте дуже широка та абстрактна класифікація, нараховує три класи: нижчий (бідні), середній (заможні) та вищий (багаті). За офіційними даними, у 1990 р. 32 мільйони американців, або 14 %, жили нижче офіційного рівня бідності, який складав дохід 6024 долари в рік на людину, хоча до нижчого класу (до бідних) відносили себе лише 5 %. У 2006 р. ця цифра дорівнювала 36,5 млн. людей або 12,3% населення США, хоча межа бідності складала вже 10294 долари на людину у рік. Середній клас у США складає близько 70 % населення, з якого майже 20 % - робітники. Це доля середнього класу в усіх розвинутих країнах. За даними Бюро з перепису населення США середня зарплата у 2006 р. складала 48200 доларів на рік. До вищого класу відносили себе 4 % американців. Зупинимося на більш детальній характеристиці кожного з трьох класів. Почнемо з нижчого класу. Поняття „бідні” іноді замінюється на „малозабезпечені”, „сім’ї з низьким доходом”. Реальний рівень бідності завжди вищий від офіційної статистики. В Україні до малозабезпечених відносять пенсіонерів, інвалідів, безробітних, багатодітні і неповні сім’ї, дітей-сиріт, людей з низькими доходами. У 1889 р. Чарльз Бут запровадив поняття прожиткового мінімуму (межу бідності), використовуючи дослідження бідняків Лондона. Європейська комісія зараз визначає бідних, як „існуючих менш ніж на 50% середнього доходу”. Розрізняють абсолютну і відносну бідність (нестача, депривація). Межа бідності вказує на абсолютну бідність і вираховується по трьох критеріях: їжа, одяг і житло. При цьому враховуються лише мінімальні потреби, необхідні для фізичного виживання, та не враховуються інші потреби – транспорт, зв’язок, відпочинок тощо. Відносна бідність означає такий стан, коли людина не в змозі мати те, що споживацька індустрія рекламує як відображення „нормального” (загальноприйнятого) способу життя. Це неможливість купити певну їжу, одяг, житло, авто, побутову техніку, телефон, мати щорічний відпочинок, відсутність інфраструктури в місцевості проживання (дороги, школи, магазини, клуби, медпункти, дитячі садки і т.д.). Тих людей, які не можуть цього мати порівняно з іншими, можна назвати порівняно бідними. У світовому масштабі ця різниця дуже велика. Бідна людина у Британії і бідна людина в Африці – це зовсім різні речі, існують різні „стандарти бідності” у країнах першого і третього світу. Існують дві теорії пояснення бідності: 1) Культурна: бідність походить від особистісних якостей людини: лінощі, низька сила волі, слабоумство, девіація. Існує теорія про „цикл депривації”: бідні батьки виховують бідних дітей. Вона є детерміністською, ігноруючи те, що люди можуть змінюватися. 2) Структурна: бідність походить від неправильного (несправедливого) розподілу ресурсів, від нерівності. Для подолання треба робити зміни в структурі суспільства, зокрема у системі контролю за розподілом. Наразі створення багатства і розподіл ресурсів все більше переходить у руки міжнародних корпорацій. При цьому слід враховувати, що існують різноманітні чинники, які не контролюються людиною - економічні кризи, безробіття, хвороби, старість, але також сприяють бідності. Іноді структурні чинники, ті, які людина не може змінити і в яких вона не винна, призводять до культурних чинників, наприклад, відчаю, пияцтва, коли людина маргіналізується. Політика, спрямована на подолання бідності, залежить від: 1) використовуваного визначення бідності; 2) пануючих в уряді політичних поглядів. Державна соціальна політика створювалась на основі соціал-демократичної концепції, яка визначає, що держава несе відповідальність за добробут своїх громадян. Відповідно ліві (соціалістичні) партії притримуються у своїй ідеології такої концепції, для чого велика частина податків спрямовується на соціальні виплати. Вони виступають за розширення державного сектору в економіці та дотримання такої соціальної політики, яка б захищала суспільство від великих контрастів щодо майнової нерівності. Прикладами такої політики є як колишні і нинішні комуністичні країни, так і певною мірою, деякі країни Заходу, зокрема Швеція. Проте між ними є суттєва різниця, суть якої полягає у різних підходах до рівня зарплат. У колишньому Радянському Союзі діяла система, коли держава, як роботодавець-монополіст, не доплачувала людям зароблене. Натомість вона компенсувала це через великий соціальний пакет: надання безкоштовного житла, освіти, медичної допомоги, оздоровлення, низькою платою за житло та енергоносії, низькими цінами на продукти та предмети першої необхідності. У західних країнах соціальний пакет був лише доповненням до високих зарплат, а соціальна допомога в основному стосувалася непрацездатних громадян. Праві ж партії вважають, що держава не повинна займатися соціальною політикою та турбуватися про бідних. Вона має менше втручатися у життя людей і не чинити перешкод у їх бізнесі, а люди в умовах вільного ринку мають самі себе забезпечити. Основний наголос робиться на розвитку приватного бізнесу та економічному зростанні, яке призведе до збільшення зарплат та створенні середнього класу, який забезпечить суспільство від соціальних вибухів. Класичним прикладом правої політики є США. За добу незалежності Україна на собі відчула усі мінуси як радянської, так і ринкової соціальної політики. На початку 1990-х рр., з переходом до ринкової економіки, держава залишила всі вищеописані „радянські соціальні надбання” на рівні декларацій, залишивши громадянам низькі зарплати, та реально почала втілювати праву політику, самоусунувшись від означених проблем. Домінуючою стала теза: „Ринок вирішить все”. Але згодом стало зрозуміло, що права політика є дієвою лише в умовах економічного зростання, коли відбувається зростання зарплат. Тому держава знову заговорила про соціальну політику, але вона стала нагадувати „латання дірок потопаючого корабля”. Соціальна допомога спрямовувалась вибірково, в залежності від лобіювання її певними соціальними групами. У результаті вона стала сприйматися як своєрідна милостиня від держави, від чого у виграші лише долучені до влади люди, які адмініструють розподіл суспільних благ. Взагалі соціальна політика в Україні вкрай суперечлива, незалежно від зміни партій при владі, оскільки їхня ідеологія і практика носить амбівалентний характер. Ситуація в цьому питанні ускладнюється ще й тим, що через декілька десятків років кількість непрацездатних громадян України перевищить кількість працездатних. Вищий клас є найбільш привілейованим класом. У ньому перехрещуються. багатство, влада і престиж. При цьому влада використовується ним для маніпулювання, для того, щоб перетворювати власний статус (іноді набутий) у приписний для нащадків, чи, принаймні, для полегшення їм процесу набуття привілейованого статусу. Зрозуміло, що чим впливовішою є страта, тим більше в неї таких можливостей. У цілому ж вищий клас більшості європейських країн поєднує в собі дві різні групи: вихідців з аристократії, що своїм корінням сягають аж середньовіччя, і новоприбулих, або парвеню. Перша група залишається відносно стабільною (індекс відтворення, в основному через взаємні шлюби, становить близько 90%, обсяг декласифікації не перевищує 10%). Отже, у вищий клас має тенденцію до спадкоємності. Інша соціалізація вищого класу формує власну систему цінностей, соціальних норм, етикет, правила поведінки і стиль життя. Представник панівного класу прагне побудувати свої стосунки в такий спосіб, щоб його зверхність, вищість була визначена заздалегідь. Одним із шляхів до цього, на що вперше вказав Т. Веблен, є розкішне і показне споживання – демонстративне марнотратство. Воно є основою стилю життя вищого класу. Середній клас з’явився на історичному горизонті у 60-70-х рр. ХХ ст. і викликав помітне пожвавлення серед соціологів. Він об’єднує в собі досить різні і відмінні прошарки, але загалом вони представлені двома основними категоріями: це власники матеріального капіталу (дрібна буржуазія) і власники інтелектуального капіталу (менеджери, службовці, інтелігенція, вчені, інженери). Також до середнього класу можна віднести робітників з високою кваліфікацією, фермерів. До середнього класу здебільшого належать люди зі здобутим статусом, який неможливо в повному обсязі відтворити у нових поколіннях, і його досягнення вимагає від спадкоємців власних зусиль. Тому його представниками високо цінується освіта і цілеспрямованість, які визначають професію і кар’єру. Параметром оцінки приналежності до середнього класу є соціальний оптимізм (впевненість у належних матеріальних умовах для себе та забезпечення „стартового капіталу” для своїх дітей). Середній клас розглядають як гарант стабільності суспільства. Найсуттєвіші соціальні потрясіння виникають у двополюсному суспільстві (багаті – бідні). Деякі дослідники вважають, що середній клас утворений з частини колишнього пролетаріату, який внаслідок технічних переворотів ХХ ст. втратив свою революційність. Він вже не виключений, а включений в капіталістичну систему, ставши її основним користувачем (як споживач) і захисником (як член громадянського суспільства). Приклад середнього класу вказує на те, що у сучасних суспільствах спостерігається деяка декласифікація і навіть дестратифікація. Вона позначається на тенденціях вирівнювання заробітної плати, прибутків і загальних стандартів споживання, фрагментизація, а не стратифікації внутрішньої структури, конвергенції способу життя та ціннісних орієнтацій, норм, статусу, ролей, рівня освіти і культурного споживання. Існує три взаємопов’язаних підходи, які пояснюють причини соціальної нерівності: функціоналістський, конфліктологічний та еволюційний. Функціоналісти пояснюють нерівність, виходячи з диференціації соціальних функцій, які закріплюються за різними його групами в процесі суспільного поділу праці. В результаті життєдіяльності суспільства в ньому утворюються великі групи людей, які концентрують у своїх руках більшу чи меншу частину суспільних ресурсів чи набувають можливості ними розпоряджатись. Відповідно, в очах решти суспільства вони є більше чи менше престижними. Статуси, якими володіють люди, що до них належать, є по-різному бажаними для інших. В такий спосіб суспільство спрямовує прагнення, амбіції людей на досягнення статусів, які дають максимальну користь для нього і максимально комфортне становище для особистості. Кількість складних і особливо важливих для суспільства ролей є меншою, ніж кількість ролей простіших. Отже, чим простіша роль, тим більша кількість людей може її виконувати. В результаті їм припадає менше благ в результаті розподілу. Структурний функціоналізм Т. Парсонса пояснює нерівність за наступною схемою: праця + талант + наполегливість = високі доходи + авторитет = справедлива та неминуча система, на якій тримається порядок. Відповідно до конфліктологічного підходу (К. Маркс) соціальна стратифікація не є необхідною і неминучою, а виникає з боротьби груп, з конфлікту між ними. Панує той, хто володіє засобами виробництва. Вся історія суспільства – це історія боротьби класів. У 1970-80-х рр. набула розповсюдження тенденція синтезу функціоналістського та конфліктологічного підходів. Американські вчені Герхард і Джин Лєнскі сформували еволюційний підхід до аналізу соціальної стратифікації. Вони створили модель соціально-культурної еволюції суспільства і показали, що стратифікація не завжди була необхідною і корисною. З одного боку, стратифікація може служити функціональним потребам, винагороджуючи таланти, а з іншого боку, вже існуюча форма стратифікації має тенденцію до консервації довше, ніж того потребує функціональна необхідність (так твердять конфліктологи). 3. Соціальні інститути та організації Важливим елементом соціальної структури є соціальний інститут. Саме через той або інший соціальний інститут забезпечується організація і регулювання спільної діяльності людей, сталість соціальних відносин, від яких залежить буття соціальних груп і спільнот. Т. Веблен на початку ХХ ст. розумів соціальний інститут як сукупність суспільних звичаїв і соціальних норм, у яких втілені спосіб думки і життя людей і які передаються з покоління в покоління. І сьогодні багато соціологів трактують соціальний інститут як складну конфігурацію звичаїв, традицій, вірувань, установок, правил-регуляторів і законів, які мають певну мету і виконують певні функції. Це „своєрідний спинний хребет суспільного життя, оскільки він забезпечує соціальний лад у суспільстві, його стабільність та інтеграцію”. Соціальний інститут – це історично складена, стійка форма організації спільної діяльності людей у певній сфері життєдіяльності, яка регулюється нормами і спрямована на задоволення людських потреб. Специфічними ознаками соціального інституту є сталість його форми, культурна легітимність, культурний статус та орієнтованість на розв’язання основних соціальних потреб. Усі соціальні інститути поділяють на головні (основні, фундаментальні) та неголовні. Р. Міллс виділив 5 головних соціальних інститутів: економіка, політика або держава, сім’я, армія, релігія. Більшість сучасних дослідників в п’ятірці головних інститутів замість армії вбачають освіту, яка також включає науку і культуру. Отже, сучасна п’ятірка головних соціальних інститутів виглядає так: сім’я, релігія, економіка, політика і освіта. Неголовні соціальні інститути криються всередині перших, як більш дрібні утворення, їх ще називають соціальними практиками. Неголовні сімейні інститути: кровна помста, батьківство і материнство, побратимство, успадкування соціального статусу батьків, калимний шлюб, посаг. Неголовні релігійні інститути: целібат, сповідь, хрещення, чернецтво, священство. Неголовні економічні інститути: конвертація валют, захист приватної власності, професійний підбір, оцінка праці, маркетинг, ринок. Неголовні політичні інститути: парламентаризм, армія, суди, адвокатура, поліція, прокуратура демократія, президентство, місцеве самоврядування, паспортний контроль. Неголовні освітні інститути: вузи, школи, наукові інститути. Також соціальні інститути можна класифікувати за іншими критеріями, наприклад, за часом виникнення і тривалістю існування, жорсткістю застосовуваних санкцій за порушення правил, умовами існування, наявністю або відсутністю бюрократичної системи управління, формальних правил і процедур, функціями тощо. Функція соціального інституту – це роль, яку він виконує та користь, яку він приносить суспільству. Наприклад, репродукція, виробництво, розподіл, контроль за поведінкою, регулювання влади, комунікація, захист і т.д. Суспільство влаштоване таким чином, що ряд інститутів виконує декілька функцій одночасно, і в той же час одну функцію можуть виконувати зразу декілька інститутів. Функції соціальних інститутів з часом можуть змінюватися. Якщо інститут, крім користі, приносить суспільству шкоду, то таку дію називають дисфункцією. Наростання дисфункцій у діяльності соціальних інститутів може призвести до соціальної дезорганізації суспільства. Цікавий приклад щодо питання функцій і дисфункцій соціальних інститутів наводить російський дослідник Е. Соколов. На одному з островів Тихого океану існував звичай „полювання за головами”. Юнак, в день ініціації, мав принести голову іноплемінника. Цей звичай був заборонений англійською адміністрацією. Через деякий час у суспільстві аборигенів розпочалися процеси дезорганізації. Вони покидали свої села, рисові поля, хворі не отримували допомоги, старійшини втратили авторитет. Запрошені на острів етнографи встановили, що порядок і влада на острові були тісно пов’язані з культурою вирощування рису. Острів був багатий на рибу, дичину і плоди, тому рис не був життєвою необхідністю. Вирощування рису було потрібно для приготування ритуальної їжі під час ініціацій, як резервний запас на випадок неврожаю, стабілізувало відношення між сім’ями і кланами в процесі трудової діяльності. Отже, ініціації та „полювання за головами”, були тими пусковими механізмами, які приводили у рух всю систему господарсько-культурних зв’язків. З цього прикладу видно, що під систему існуючих у суспільстві потреб завжди створюється відповідна система їх задоволення, тобто соціальний інститут. І створюється вона не так, як хочеться політикам, моралістам та іншим діячам, а так, як це найбільш зручно для людей, носіїв потреб, у даних умовах. І якщо ми бажаємо знищити якийсь шкідливий звичай, ми повинні запитати у себе: чим він „корисний” в даному суспільстві, яку функцію він виконує? Встановивши це, можна шукати йому заміну – те, що називається „функціональним еквівалентом”. Інший висновок з наведеного прикладу полягає в тому, що функціональні елементи культури – дії, ідеї, речі, - можуть мати символічний характер. Символи потрібні тому, що багато важливих для суспільства цілей і норм не мають великої сили для індивідуальної свідомості. Індивід звичайно діє виходячи з власної вигоди і розрахунку. Але суспільству важливо, щоб і в повсякденній поведінці, і в критичні моменти діяли б соціальні мотиви, підтримувалися „стратегічні” цілі та інтереси. Імена національних героїв згадуються не часто. Але коли ворог „біля воріт”, вони стають могутньою силою. Функції бувають явні і скриті (латентні). Явні функції свідчать про те, чого хотіли добитися люди в рамках того чи іншого інституту, а латентні – про те, що з цього вийшло. Цю концепцію розробив Р. Мертон. Наслідки явних функцій (дисфункцій) носять навмисний характер і усвідомлюються людьми, а наслідки латентних функцій (дисфункцій) мають ненавмисний характер і не усвідомлюються людьми. Латентні функції, таким чином, виступають в якості побічної дії соціального інституту. В якості позитивного прикладу використання латентних функцій часто згадують діяльність Генрі Форда. Він ненавидів профспілки, великі міста, кредити і купівлю в кредит, але по мірі свого просування в суспільстві він більш ніж хто-небудь інший стимулював їхній розвиток, розуміючи, що латентні, побічні функції цих інститутів працюють на нього, на його бізнес. Звідси можна зробити висновок, що функції і дисфункції соціальних інститутів є відносними. Функція (дисфункція) для одних членів суспільства може бути явною, а для інших – латентною. Соціальні інститути здійснюють свою діяльність через соціальні організації. Соціальна організація – це цільове об’єднання людей, що має розподіл праці (функцій), певні правила і процедури та систему соціального контролю. Більшість соціальних організацій вирізняє формальний характер та ієрархічна структура. У кожної соціальній організації є назва, статут, цілі, сфера діяльності, порядок роботи, штат співробітників (персонал), приміщення та устаткування, управлінська ієрархія (механізм, який упорядковує взаємодію людей в залежності від вертикального розташування людей за рангами), посадові інструкції, чітко налагоджений контроль, планування, облік і багато іншого. У такому контексті ми розглядаємо соціальну організацію, як явище. Але зазначимо, що її розуміють і як процес. Тоді соціальна організація – це сукупність дій, що ведуть до формування та вдосконалення взаємозв’язків між частинами цілого. Ще природничі науки довели, що ціле більше, ніж сума його складових, а інтеграція додає таких нових якостей, яких немає в розкладених порізно елементах. У науці їх називають системними якостями, а саме це явище – синергією. Конкретні приклади соціальних організацій, це, в освіті – міністерство, департаменти, управління, університети, інститути, академії, технікуми, училища, школи, ліцеї, гімназії тощо; в політиці – партії, парламент, уряд, громадські організації, органи державної влади та місцевого самоврядування тощо; в економіці – заводи, фабрики, фірми, банки, біржі, ринки, магазини і т.д.; в релігії – конфесії, храми, монастирі, навчальні заклади, підприємства тощо. Усі сучасні організації за своєю природою є бюрократичними, тобто ієрархічними. Сам термін „бюрократія” введений у науку ще в 1745 р. і вживався спочатку по відношенню до міністерств і урядів, а потім його стали переносити і на інші великі організації. Французький письменник Оноре де Бальзак говорив про бюрократію як про гігантську владу над пігмеями, а сьогодні бюрократія часто асоціюється з тяганиною і паперотворчістю, які висміяні у багатьох сатиричних творах. Бюрократія – це ієрархічна організація, урегульована правовими приписами, персонал якої одержує постійну грошову винагороду за роботу. Найдосконаліший і найглибший аналіз бюрократії міститься в соціологічних працях М. Вебера. Він вважав, що бюрократичні організації існували ще в стародавніх державах – у Китаї, Стародавньому Римі і Стародавній Греції. Але тільки в сучасному для Вебера суспільстві бюрократія захопила всі сфери життя. Особливо це стосується тих держав, де править олігархія (грец. „правління меншості”). Вчення Вебера про бюрократію як спосіб соціальної організації та управління на різних рівнях функціонуючого суспільства, досить актуальне і сьогодні, коли ще людство не виробило ефективних методів самоуправління, самоорганізації, про що так багато написано в західній соціологічній та футурологічній літературі. За критеріями влади, багатства і престижу в організації насамперед виділяються дві головні групи, які потенційно або реально визначають її центральний конфлікт. Одну з них можна назвати „розпорядниками”, другу – „виконавцями”. „Розпорядники” є домінуючою групою. Вони мають більше задоволення від праці, а головне – ідентифікують себе з перспективами організації. „Виконавці” мають протилежні характеристики, тому більшою чи меншою мірою невдоволені своїм становищем та перспективами, їхня діяльність має опозиційний характер. Отже, конфлікт розгортається через зіткнення керівної ініціативи „розпорядників” та опору „виконавців”. Сам протест визначається мірою відчуження „виконавців” від цілей організації, тим, наскільки пов’язані життєві плани „виконавців” з цілями організації та яка мотивація цього зв’язку (гроші, кар’єра). 4. Соціальна мобільність Кожна людина переміщується в соціальному просторі, тобто в суспільстві, між його різними рівнями і позиціями. Для його характеристики американський соціолог російського походження П. Сорокін ввів у 1927 р. поняття мобільність, хоча це явище було відоме і цікавило людство з давніх-давен (Попелюшка і т.д). Соціальна мобільність – це процес переміщення індивідів між функціонально та ієрархічно організованими елементами соціальної структури. Соціальна мобільність поділяється на міжпоколінну і внутрішньопоколінну, та на горизонтальну і вертикальну. Міжпоколінна мобільність передбачає, що діти досягають більш високої соціальної позиції або опускаються на більш низьку сходинку, ніж їх батьки. Внутрішньопоколінна мобільність має місце там, де один той самий індивід, поза порівняння з батьками, протягом життя декілька разів змінює соціальні позиції. Іншими словами вона називається соціальною кар’єрою. Горизонтальна мобільність являє собою переміщення в рамках груп, що утворюються на підставі номінальних параметрів, тобто розташованих на однаковому рівні (зміна віросповідання, громадянства, сім’ї, професії, політичної орієнтації) і не призводить до зміни класової належності. Різновидом горизонтальної мобільності є географічна мобільність – переміщення з одного місця в інше при збереженні попереднього статусу. Якщо до зміни місця проживання додається зміна статусу, то географічна мобільність перетворюється в міграцію. Особливе місце належить таким явищам, як трудова міграція, вимушена міграція (біженці) тощо. Вертикальна мобільність являє собою переміщення з однієї страти (верстви, класу) в іншу. В залежності від спрямованості переміщення вертикальну мобільність поділяють на висхідну і низхідну. Зауважимо, що всі бажають підніматися і ніхто не бажає опускатися по соціальній драбині. Тому висхідна мобільність є явищем добровільним, а низхідна – примусовим. Факторами, які впливають на рівень мобільності в суспільстві, можуть бути стать і вік: молодь і чоловіки більш мобільні; молодим характерна професійна, людям середнього віку – економічна, а похилого віку – політична мобільність; рівень народжуваності, смертності та його щільність: там, де високий рівень народжуваності, населення більш молоде і тому рухоме, і навпаки; перенаселені країни частіше відчувають наслідки еміграції, ніж імміграції; рівень народжуваності у різних класах (здебільшого у багатих менше дітей) створює для вертикальної мобільності той же ефект, що і для горизонтальної мобільності щільність населення в різних країнах; економічне та політичне становище. У трансформаційних суспільствах (реформи, революції, кризи) вищий рівень соціальної мобільності, тобто індивіду легше пробитися наверх, так як там утворюються „пустоти” і бар’єри між стратами послаблюються. Але коли „пустоти” заповнюються, група закривається, а отже, збільшуються „бар’єри”, посилюється конкуренція, рух наверх уповільнюється, суспільство стає стабільним, рівень соціальної мобільності падає. Настає так зване саморекрутування соціальних верств. Подібні речі можна побачити і на прикладі формування вищого класу нашого суспільства. Капіталізація пострадянського простору відбулася протягом 1989 – 1994 рр. Вперед вирвалися три групи населення, яка склали клас „нових” (цифри дуже умовні): 70 % - номенклатура (ті, що займали державні посади і мали доступ до розподілу державної власності), 15 % - „криміналітет” (злочинці та підпільні бізнесмени), 15 % - „різночинці” (представники різних груп). Більшість населення „випали в осад”: пенсіонери, діти, багатодітні, бідні, інваліди, інтелігенція, активний період соціалізації якої припав на радянський період і яка засвоїла, що „збагачення аморальне”. З другої половини 1990-х рр. відбувається закриття вищого класу, тобто він створює „систему”, яка працює на нього і не допускає туди сторонніх. Між дном і кришкою „соціального котла” вирують нагріті частки, які являють собою середній клас. Він економічно активний, але політично безправний. Сьогодні, щоб отримати доступ в еліту, необхідні капітали і можливості, яких більшість людей не мають. У кожному суспільстві існує ряд засобів мобільності індивіда, так звані „соціальні ліфти”, за допомогою яких людина долає стратифікаційні бар’єри і піднімається у вищі верстви. Основним і вирішальним у всі часи „соціальним ліфтом” було багатство, здебільшого успадковане. Тому спершу необхідно звертати увагу на соціальний статус батьків, оскільки він, навіть будучи здобутим, може визначати приписний статус дітей. Більшість людей вже від народження мають відмінність у „стартових можливостях” і вона, в багатьох випадках, є об’єктивною. Зокрема, у синів міністра й фермера вже від народження різні можливості для одержання високих статусів. Зауважимо ще на такий фактор, як конкуренція, який також не сприяє людям із нижчих верств. Одночасно історія знає багато прикладів, коли можливість переходу у вищі соціальні верстви не визначалася лише родовими ознаками, які базуються на походженні, а багато в чому залежали від самої людини, її активності (темпераменті), рис характеру, ціннісних орієнтацій, творчих здібностей, таланту, релігійності, сили, вольових якостей, привабливості, харизматичності, уміння маніпулювати, пристосовуватися тощо. Звідси виходить поширена у сучасному світі теза про те, що освіта має стати основним „соціальним ліфтом”, а держава має забезпечити рівні „стартові можливості” для усіх своїх громадян. Прибічником такої думки був відомий промисловець А. Нобель, який заповів свої кошти фонду, що виплачує найпрестижніші у науковому світі премії. Проте в реальному житті чинник освіти не є визначальним. Наразі загальноприйнята у сучасному суспільстві точка зору, що для досягнення будь-яких висот у суспільстві треба лише працювати і мати здібності є некоректною. Мобільні індивіди починають соціалізацію в одному класі, а закінчують в іншому. Вони буквально розриваються між несхожими культурами і стилями життя. Вони не знають, як себе вести, одягатися, розмовляти з точки зору стандартів іншого класу. Часто пристосування до нових умов залишається поверховим. Типовим прикладом є мол’єрівський міщанин у дворянстві. Ступінь соціальної мобільності використовується як показник рівня відкритості, рухомості суспільства і, навпаки, його закритості, консервативності. Відкрите суспільство – це суспільство, орієнтоване на набутий статус, має рухливу систему стратифікації і високий рівень соціальної мобільності, тобто допускає вільний перехід людей вверх і вниз по „соціальній драбині”. Закрите суспільство – це суспільство, орієнтоване на приписний статус, має сталу систему стратифікації і низький рівень соціальної мобільності, тобто доступ до привілейованих груп нових членів обмежений (рабовласницьке, феодальне, кастове). „Побічним продуктом” соціальної мобільності є поява маргіналів. Маргінал („людина збоку, на полях”) – це людина, яка відірвалася від одного класу (групи, культури), але не пристала до іншого. Основу класичної концепції маргінальності заклало вивчення особливостей особистості, яка перебуває на межі різних культур. Дослідження проводилися Чиказькою соціологічною школою. У 1928 р. її голова Р. Парк вперше вжив слово „маргінальна людина”. На його думку, маргінальність виступає результатом інтенсивних процесів соціальної мобільності. При цьому перехід з однієї соціальної позиції в іншу уявляється індивіду як криза. Звідси асоціація маргінальності зі станом „окраїнності”. Р. Парк відмічав, що періоди переходу і кризи в житті більшості людей порівняні з тими, які переживає іммігрант, коли покидає батьківщину, щоб шукати щастя в чужій країні. Подібну аргументацію наводить і П. Блау, який виділив у своїй системі стратифікації чотири категорії людей: - стійкі високі (вищий і середній клас); - стійкі низькі (нижчий клас); - просуваються нагору; - просуваються вниз. Він стверджує, що стійкі високі і низькі статуси в основному інтегровані в своє суспільство і знаходяться в безпеці. Вони дружать сім’ями, мають багато друзів за місцем роботи та проживання. Дві інші категорії людей знаходяться на роздоріжжі. Люди, які просуваються нагору, тобто „із грязі в князі”, встигли втратити старих друзів, але не встигли знайти нових. Тому вони шукають підтримку в сім’ї (шлюбі). Також вони приймають на себе високі зобов’язання, щоб пристосуватися до норм і цінностей більш високого рівня. Іншими словами, вони більш суворі в частині дотримання аристократичних манер і етикету, ніж самі аристократи. Коли люди просуваються вниз, іншими словами, „із князі в грязі”, вони відчувають себе невдахами зі старими друзями і не шукають нових. До того ж, вони потрапляють у середовище, де немає суворості в дотриманні статусних правил і вірності своїй сім’ї. В результаті ці обидві категорії людей стають маргіналами, хоча з різних причин. Згідно цієї теорії, соціальна мобільність породжує маргіналів. Для нашого суспільства у ХХ ст. характерні дві великі хвилі соціальної мобільності, перша з яких пов’язана з приходом комуністичного ладу, а друга – з його падінням. Під час першої хвилі багато людей піднімалися нагору, багато людей з низів, неосвічених, займали високі соціальні позиції, а під час другої – навпаки, багато людей з високим освітнім рівнем падали на дно соціальної системи. Загалом маргінальність сприймається як 1) стан в процесі переміщення групи чи індивіда (зміна статусів); 2) характеристика соціальних груп, які знаходяться в особливому маргінальному (окраїнному, проміжному, ізольованому) положенні в соціальній структурі. Категорією маргінали ряд дослідників позначає і людей, які втратили чи добровільно відмовились від зв’язків не лише зі своєю стратою, але й з суспільством в цілому. Це декласовані елементи, люмпен-пролетаріат. Ця група стає „живильним елементом” для розповсюдження асоціальних варіантів поведінки, зокрема злочинності. На думку російських соціологів, причинами виникнення маргінальних груп є: перехід суспільства від однієї соціально-економічної системи до іншої, некеровані переміщення великих мас людей внаслідок руйнування стійкої соціальної структури, погіршення матеріального рівня життя населення, девальвація традиційних норм і цінностей. Маргінальність має і деструктивні, і конструктивні наслідки, наприклад, суїцид і підвищення творчої активності. На думку Т. Шибутані, „у будь-якій культурі найбільші досягнення здійснюються звичайно під час швидких соціальних змін, а багато з великих внесків були зроблені маргінальними людьми”. Все залежить від того, яким буде соціальний і психологічний вихід із ситуації: низхідна чи висхідна мобільність, фрустрація і пригніченість чи творчий підйом і активність”. Більшість революцій, і це визнано політологами, здійснили люди, які відчували статусну несумісність, маргінали: освічені, але не визнані суспільством; політично дуже впливові, але матеріально небагаті; матеріально дуже багаті, але без політичної влади тощо. У таких випадках проблема з особистої перетворюється на соціальну. Можна згадати багато прикладів з історії: біографії багатьох революціонерів, буржуазні революції, період сучасної трансформації в Україні. Зауважимо, що багато людей обирали революційний шлях, коли розуміли, що інші шляхи соціальної мобільності для них закриті. У цьому випадку мобільність є необхідною для забезпечення розвитку сучасного суспільства, оскільки відкритий доступ до вищих позицій дозволяє здібним і амбіційним людям залишати нижчі рівні, чим досягається ефект запобіжного клапану, який зменшує ймовірність революційних колективних дій нижчих класів. У випадку України, такі явища, що найбільш активні люди зайняті підприємництвом або працюють за кордоном, певним чином рятують від соціального протистояння. Проблема маргінальності також полягає в тому, що маргінальне населення, зокрема та частина населення, яка мігрувала з села у місто, виступає носієм групових ідеалів, і потрапивши в чуже середовище, не маючи змоги адаптуватися, постійно знаходиться у стані шоку. Маргінал звичайно перебуває в стадії втрати тих соціокультурних ознак, які його соціалізували як особистість, і одночасно не може їх втратити. У нього утворюється дивних симбіоз ознак. У результаті в нього виникає бажання змінити те середовище, куди він потрапив, виникають різноманітні політичні субкультури. Семінар 4. Індивід у соціальній структурі |
|
МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ З СОЦІОЛОГІЇ Тематичний план Соціологія як наука, об`єкт, предмет, функції, місце та роль в системі суспільствознавчих дисциплін |
ЗМІСТ Передмова 5 0 Загальний відділ 7 Статистика як наука. Теорія статистики. Статистичні методи 16 316 Соціологія 16 32 Політика. Політологія 17 33 Економіка. Економічні... |
|
1. Вступ до соціології Соціологія як наука. Об’єкт та предмет соціології ... |
ЗМІСТ 0 Загальний відділ 5 00 Загальні питання науки та культури 5 Статистика як наука. Теорія статистики. Статистичні методи 27 316 Соціологія 28 32 Політика 30 33 Економіка. Економічні науки 31... |
|
ЗМІСТ 0 Загальний відділ 5 00 Загальні питання науки та культури 5 Статистика як наука. Теорія статистики. Статистичні методи 11 316 Соціологія 12 32 Політика 13 33 Економіка. Економічні науки 14... |
ЗМІСТ 0 Загальний відділ 5 00 Загальні питання науки та культури 5 Статистика як наука. Теорія статистики. Статистичні методи 22 316 Соціологія 23 32 Політика 24 33 Економіка. Економічні науки 26... |
|
ЗМІСТ 0 Загальний відділ 5 00 Загальні питання науки та культури 5 Статистика як наука. Теорія статистики. Статистичні методи 13 316 Соціологія 13 32 Політика. Політологія 14 33 Економіка. Економічні... |
ЗМІСТ 0 Загальний відділ 5 00 Загальні питання науки та культури 5 Статистика як наука. Теорія статистики. Статистичні методи 18 316 Соціологія 18 32 Політика. Політологія 20 33 Економіка. Економічні... |
|
ЗМІСТ 0 Загальний відділ 5 00 Загальні питання науки та культури 5 Статистика як наука. Теорія статистики. Статистичні методи 13 316 Соціологія 13 32 Політика. Політологія 15 33 Економіка. Економічні... |
ЗМІСТ 0 Загальний відділ 5 00 Загальні питання науки та культури 5 Соціографія. Гендерні дослідження 29 311 Статистика як наука. Теорія статистики. Статистичні методи 30 316 Соціологія 30 32 Політика... |