|
|
Скачати 1.98 Mb.
|
| ТЕМА 3. ОСОБИСТІСТЬ У СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ ЗВ’ЯЗКІВ План: 1. Особистість і соціалізація 2. Соціологічна структура особистості 3. Девіантна поведінка 4. Соціальний контроль Терміни: особистість, соціалізація, ідентифікація, ідентичність, імітація, референтна група, агенти соціалізації, соціальна адаптація, інтерналізація, статус, соціальний статус, особистий статус, статусна несумісність, соціальна роль, соціальні очікування (еспектації), спрямованість (система диспозицій), соціальна установка (еттітюд), базисний тип особистості, девіантна поведінка, аномія, соціальний контроль, санкції 1. Особистість і соціалізація Специфіка соціологічного підходу до вивчення людини полягає у з’ясуванні, в першу чергу, того в людині, що безпосередньо пов’язане із соціальним життям, входженням людини у систему соціальних відносин, - тобто не її біологічних чи психічних особливостей, а суто соціальних характеристик. Звідси виникає потреба у чіткому розмежуванні термінів, які використовуються в соціальних науках по відношенню до людини в її різноманітних іпостасях. У буденній свідомості досить часто ототожнюються поняття „людина”, „індивід”, „особистість”. У соціології ж ці поняття досить чітко розрізняються. Термін „людина” вживається як родове поняття, що вказує на приналежність до людського роду, тобто вказує на якісну відмінність людей від тварин, що знаходить свій вияв у назві Homo sapiens або „людина розумна”. Термін „індивід” вживається у значенні „конкретна людина”, одиничний представник людського роду, коли необхідно підкреслити, що йдеться не про людство загалом і не про будь-яку людину в ньому. Термін „особистість” служить для характеристики соціального в людині, її соціальних властивостей. Якщо „людина” – це перш за все продукт природи, то „особистість” – продукт суспільства. Але не можна спрощувати особистість лише до виміру впливу суспільства на особистість, так як і особистість є активним суб’єктом впливу на суспільство. Отже, через механізми відповідної культури та привертання до соціальних груп, людина формується, взаємодіє і стає особистістю. Особистість – це стійка сукупність соціальних властивостей людини, що набуваються під впливом відповідної культури суспільства і конкретних соціальних груп, до яких вона належить і у життєдіяльність яких включається. Особистість є також предметом вивчення психології. Наразі підходи до дослідження особистості між психологією та соціологією досить різні. Так, соціологія зосереджує свою увагу на тих соціальних властивостях особистості, що пов’язані з міжособистісними контактами, які сприяють інтегрованості людини у суспільство, а психологія розглядає соціальні властивості особистості в контексті формування внутрішнього світу людини. При цьому багато результатів досліджень психологів були запозичені соціологами, зокрема у сферах рольових теорій, вивчення соціалізації, типології особистості, дослідження цінностей та потреб, установок та очікувань. Живі організми складають природну ієрархію. Чим складніший організм, тим довше доводиться йому пристосовуватися до навколишнього середовища. Комахи вже народжуються готовими до нормального функціонування у своїй екологічні ніші. Вищим організмам доводиться сутужніше. Тому природа подбала про те, щоб виділити спеціальний період часу, у плині якого немовля навчається і пристосовується до навколишнього світу. У птахів він триває один сезон, у тигрів, слонів і мавп – кілька років, у людини – він самий затягнутий. Третину свого життя людина навчається жити у суспільстві. А останнім часом фахівці прийшли до думки, що людина навчається і переучується все життя. Такі вимоги сучасного суспільства. Цей процес одержав назву соціалізація. Соціалізація – це процес засвоєння культурних норм, цінностей і соціальних ролей через взаємодію індивіда з оточенням. Це процес становлення індивіда як особистості. Людина, як соціальна істота, формується в соціальному середовищі, при спілкуванні з іншими людьми: спочатку з найближчими родичами, потім зі своїми ровесниками, з дорослими і т.п. Особистість людини, за влучним визначенням акад. А.Д.Александрова, „це сукупність зв'язків індивіда з іншими людьми”. Соціальні зв'язки утворюють особистість. Саме утворюють, а не тільки зумовлюють її формування. Наукою доведено, що коли розриваються зв'язки людини з суспільством у маленькому дитячому віці, то поступово вона втрачає всі свої людські якості і стає Homo ferus – людиною дикою, замість Homo sapiens – людини розумної. Визнання того, що сутність людини соціальна, зовсім не означає, що можна нехтувати її біологічними особливостями, які відіграють у її житті важливу роль. Що ж слід відносити до біологічного в людині? Сюди входять сам організм з його фізіологічними законами функціонування, генотип людини, або її расові ознаки: склад обличчя, колір шкіри, форма очей і т.п., а також різні інстинкти і спадкові програми поведінки. Біологічні особливості людини відображаються на її нервових процесах, темпераменті, характері та інших людських властивостях. Кожна з соціальних якостей має певну об’єктивну, часом біологічну, обумовленість, наприклад, статева пов’язана зі статурою, етнічна – з походженням (предками), вікова - з часом, поселенська - з простором, сімейна – з родичами, професійна – з працею, класова – з майном. Позначаються біологічні риси також на процесах навчання та виховання. Якщо, наприклад, дитина народилася розумово неповноцінною, - а такі діти найчастіше народжуються з вини своїх батьків, які зловживають алкоголем або наркотиками, то це позначається на всьому її житті. Вона постійно відчуватиме комплекс неповноцінності. І навіть найкращий університет не зможе надолужити те, чого дитина позбавлена від природи. За даними ООН, у високо розвинутих країнах доля новонароджених, у яких зафіксовано ознаки олігофренії (у початковій формі), досягає 10-12%, у тяжкій формі хвороба вражає 3-3,5% дітей. При цьому зауважимо, що на будь-якій біологічній основі (за виключенням деяких патологій) можна сформувати соціально-позитивну особистість, тобто моральну або порядну людину. Все залежить від характеру соціального оточення, від змісту освіти і виховання, різноманітних засобів підтримки культурних стандартів життєдіяльності. Загалом людське в людині задається не біологічними механізмами, а соціальним оточенням, всією людською культурою. Наукою доведено, що немає генетично сформованих програм поведінки людини, і взагалі соціальна поведінка індивіда біологічно не запрограмована. Зокрема, чоловічим і жіночим ролям навчаються в процесі соціалізації, і ці ролі відрізняються в різних культурах і в різні епохи. Отже, біологічні властивості здатні опосередковано впливати на формування соціальних, а соціальні мають можливість змінювати психофізіологічні характеристики людини. Особистість є причиною і наслідком усіх змін у суспільстві. Вона водночас виступає об’єктом і суб’єктом соціальних відносин, соціального розвитку. Перше обумовлено прагненням бути належним до соціуму, а друге – прагненням активно взаємодіяти з ним, змінюючи його відповідно до своїх уявлень шляхом виявлення творчої індивідуальності в процесі опанування соціальних норм і функцій, здійснення різноманітних видів діяльності. На думку Е. Ільєнкова: „Особистість з’являється тоді, коли індивід починає самостійно, як суб’єкт, здійснювати зовнішню діяльність за нормами й еталонами, заданими йому із зовні, - тією культурою, у лоні якої він прокидається для людського життя, для людської діяльності”. Основними механізмами соціалізації є ідентифікація та імітація (З. Фрейд, Г. Тард, Т. Парсонс). Ідентифікація (від лат. ототожнювати) – це процес ототожнення індивіда на основі певних ознак із соціальною спільнотою, індивідом чи ідеалом та, як результат, набуття соціальних позицій, засвоєння норм, цінностей та моделей поведінки. Людина від народження постійно ототожнює себе з іншими людьми, групами та ідеалами. Вона шукає схожість за певними своїми ознаками. Це можуть бути антропологічні, етнічні, статеві, вікові та інші ознаки. Внаслідок ідентифікації людина включається у певні соціальні групи, які, в свою чергу, дають людині певну позицію у суспільстві, цінності, норми та моделі поведінки. Результатом ідентифікації є набуття ідентичності. Ідентичність (від лат. однаковий) – це особливі риси індивіда, набуті внаслідок ідентифікації, що дають йому можливість залишатися самим собою у різних ситуаціях. Завдяки поєднанню певних ознак та ототожненню себе з іншими, людина набуває тієї неповторності, яка вирізняє її серед інших. Отже, ідентичність являє собою індивідуальність людини. Вона характеризує винятковість людського індивіда і як біологічного, і як соціального. У ній фіксується неповторність фізіологічних і психічних рис індивіда, особливість його соціальних якостей. Залежно з конкретною ознакою та ідентифікацією себе з конкретною соціальною групою виділяють різні форми ідентичності – статеву, етнічну, вікову, поселенську, релігійну, сімейну, політичну, майнову тощо. І оскільки соціалізація триває все життя, то і в структурі ідентичності відбуваються постійні зміни (набуття нових рис, ролей та зміна їх ієрархії). Також зауважимо, що ідентичність як особи, так і групи, значною мірою диктується соціальними знаками. Так, одним із найважливіших знаків ідентичності особи є його або її ім’я. Наприклад, етнічна ідентичність визначається належністю людини до українців, росіян, поляків, румунів тощо. Імітація – це копіювання (наслідування) визначеної моделі поведінки, зразків та ідеалів. Зразками для наслідування можуть бути як реальні, так і вигадані об’єкти. Людина бажає бути схожою на тих, хто їй подобається. З.Фрейд до цих двох позитивних механізмів соціалізації додавав ще почуття сорому й провини. Сором орієнтований на сприйняття вчинків індивіда іншими людьми, а провина пов’язана з самооцінкою людиною своїх вчинків, тобто через голос совісті. У контексті механізмів соціалізації важливим є поняття референтної групи – це реальний чи вигаданий об’єкт орієнтації особистості, фонд зразків стилю мислення, життя, поведінки, яким особистість намагається слідувати. Зіставляючи свій стиль життя з вимогами референтної групи, особистість намагається внести до нього корективи, що наближають реальну поведінку до ідеальних зразків. Референтність групи сприяє соціальній адаптації, даючи людині можливість одержати готові зразки поведінки, вироблені та апробовані тими чи іншими групами. Агенти соціалізації – це соціальні суб’єкти (люди, установи), за допомогою яких людина соціалізується завдяки процесам навчання, комунікації, прилучення до культури. Серед них можна виділити сім’ю, однолітків, вчителів, співробітників. В останній час зростає роль таких агентів соціалізації, як засоби масової комунікації та громадська думка. Наприклад, сучасні дослідження свідчать про те, що українські діти найбільше часу проводять біля телевізора, порівняно з іншими європейськими країнами. Як наслідок, зростання жорстокості й насилля в молодіжному середовищі, а також підліткової злочинності. Процес соціалізації триває усе життя, від моменту народження до смерті, оскільки людина повинна постійно опановувати нові ролі, виконувати нові функції. Зміна умов життєдіяльності зумовлює додаткові вміння та навички, спонукає засвоювати нові ефективні зразки поведінки. При цьому соціалізація, яка відбувається в дитинстві, називається первинною, а подальша – вторинною (ресоціалізацією). Зазначимо, що період первинної соціалізації дуже сильно впливає на подальше життя, навіть на рівні підсвідомого. Вважається, що у дитинстві на 70% формується людська особистість. Ресоціалізація розпочинається тоді, коли людина починає критично сприймати навколишній світ та перебудовувати свою ціннісно-нормативну систему. Здебільшого це період 18 – 22 років. Процес прийняття людиною певної ролі розділяє на два етапи: соціальну адаптацію та інтерналізацію (інтеріоризацію). Соціальна адаптація – це процес пристосування індивіда до умов життєдіяльності, до рольових функцій та норм поведінки, до форм соціальної взаємодії, що склалися у спільноті, до якої інтегрується індивід. Інтерналізація – це процес включення соціальних норм і цінностей до внутрішнього світу людини, тобто заміни зовнішніх санкцій самоконтролем. На цьому етапі кількісне накопичення прийнятих індивідом норм, засвоєння ним цінностей переходить у нову якість, що виявляється у зміні поведінки людини під впливом змін у структурі особистості. Інтеріоризація є свідченням успішної соціальної адаптації індивіда. Показниками неуспішної адаптації є незадоволеність людини соціальним середовищем, до якого вона інтегрується, бажання вийти за його межі, а також її поведінка, що відхиляється від норм, вимог середовища. Соціологи розробили набір критеріїв, за якими можна визначити дорослу людину: - проживає незалежно від батьків та сама себе забезпечує засобами існування; - самостійна у виборі способу життя. 2. Соціологічна структура особистості Найбільш уживана у соціології структура особистості представлена соціальним статусом, соціальною роллю та спрямованістю особистості. Вище розглядалося поняття ідентичності, яке являє собою певні соціальні властивості індивіда у проекції самого індивіда, тобто через власне ототожнення себе з іншими соціальними об’єктами. Коли ж ці властивості розглядати у проекції соціального оточення індивіда (соціальних груп та суспільства в цілому), тоді ідентичності розглядаються як соціальні позиції або статуси. У соціології найчастіше ці поняття ототожнюють, хоча загалом соціальна позиція є більш широким поняттям. За своєю природою соціальна позиція може бути дуже загальною, коли сприймається у горизонтальній площині (гендерні ролі), або специфічною, - коли у вертикальній (професійний статус). Розуміння соціальної позиції як статусу стосується передусім оцінювання цієї позиції. Соціальна позиція – це соціальна ідентичність в певній групі або в певному суспільстві. Статус (від лат. положення) - це позиція (ранг), приписувана (через визнання й оцінку) іншими індивідами чи громадською думкою. Будь-який індивід у процесі включення у соціальні спільноти набуває певної ідентичності, яка, пройшовши оцінку соціального оточення стає соціальною позицією – статусом. Отже, при визначенні статусу на індивіда неминуче падає тінь спільнот, до яких він належить, а також організації, де він працює. Наприклад, українець, одночасно є і етнічною ідентичністю, і етнічним статусом. Як ідентичність, він вказує на соціальні, в даному випадку етнічні, характеристики свідомості і поведінки індивіда, а як статус – на позицію в суспільстві, яка визначається за певними ознаками (критеріями) і пов’язана з відповідними правами і обов’язками. Статуси, залежно від докладених на їх здобуття зусиль, бувають приписані (природжені, аскриптивні) та досягнуті. Приписані статуси являють собою позиції, які успадковуються – статевий, етнічний, віковий, частково майновий, тобто залежать від батьків (соціального походження), а не від зусиль індивіда. Досягнуті статуси – це ті, які здобуваються завдяки власним зусиллям і вимагають від індивіда певних здібностей, знань, кваліфікації тощо – освітній, професійний, майновий тощо. Отже, приписані статуси не обумовлюються зусиллями людини, а досягнуті - ними визначаються. Наразі зараз іноді досить важко визначити тип певного статусу. Наприклад, досягнуті статуси батьків, передусім майнові, стають приписаними для їх дітей, а статеві статуси іноді можуть змінюватися завдяки зусиллям людини. У традиційному суспільстві визначальними були приписані статуси, а в сучасному – досягнуті. Сучасні суспільства трактуються як суспільства „досягнутого статусу”, оскільки багато чого в них залежить від індивідуальної енергії, підприємливості, амбіційності, честолюбства і зовсім небагато характеристик, привілеїв та пільг передаються у спадок. Хоча це питання, на думку деяких учених, є дискусійним. Чим розвиненіше суспільство, тим більше в ньому статусів. У сучасному суспільстві налічується близько 40000 професійних, понад 200 сімейних, сотні політичних, релігійних, економічних, демографічних статусів. Статусний портрет суспільства – це сукупність усіх статусів, існуючих у даний історичний час у даному суспільстві. Також, залежно від того, хто і як проектує позицію індивіда, виділяють особистий і соціальний статуси. Перший вказує на позицію індивіда в середовищі безпосередньо оточуючих його людей, а другий - визначає його місце в суспільстві. Особистий (неформальний) статус – це позиція індивіда в малій групі в залежності від того, як він оцінюється за своїми особистими якостями. Здебільшого він є предметом вивчення психології. Соціальний (формальний) статус – це співвідносна позиція індивіда в суспільстві, що обумовлюється його об’єктивними (природженими) та суб’єктивними (здобутими) ознаками і оцінюється в термінах багатства, влади і престижу. Соціальний статус охоплює узагальнюючу характеристику індивіда в суспільстві, тобто сукупність різних статусів, - статусний набір, наприклад, батько, українець, людина з вищою освітою, викладач вузу, православний, відповідальний, вольовий тощо. При цьому в статусному наборі є завжди ключовий, який і визначає положення індивіда. У сучасному суспільстві ключовим статусом здебільшого виступає професійний (фаховий) статус. Про це свідчить навіть такий факт, що коли нова людина приєднується до групи, то у відповідь на запитання „Хто він?” частіше бажають знати рід занять новачка, те, чим він заробляє на життя. М. Куном і Т. Макпартлендом (Айовська соціологічна школа) у середині ХХ ст. був розроблений і успішно апробований багатьма соціологами та психологами тест на визначення своєї особистості (self-attitudes test). Його інструкція наступна: „Нижче на сторінці Ви бачите 20 пронумерованих пустих лінійок. Будь ласка, напишіть у кожній із них відповідь на просте питання „Хто я?” Розташовуйте відповіді в такому порядку, в якому вони приходять Вам у голову. Пишіть скоріше, оскільки Ваш час обмежений” (12 хвилин). Кожна з відповідей належить до об’єктивного (студент, брат, спортсмен) та суб’єктивного (добрий, втомлений, допитливий) типу. Об’єктивні риси символізують елементи (статуси) соціального статусу, а суб’єктивні – складові особистого статусу. Виявилося, що в переважній більшості наводилися об’єктивні характеристики, що свідчить про те, що вони посідають головне місце в структурі особистості. Соціологи намагаються виявити й описати статусні характеристики, частина з яких прихована. Однак на поверхні соціального життя статуси виявляють себе за допомогою своїх представників – символів. Про статус індивіда ми можемо судити за зовнішніми ознаками. Як символи статусу використовуються найрізноманітніші предмети й речі: колір, емблема, слово, зачіска, одяг, аксесуари, автомобіль, будинок, місця відпочинку та багато іншого. Наприклад, довге волосся дозволялося мати лише повноправним громадянам Спарти, а коротка зачіска свідчила про належність до рабів; у середні віки дворяни носили перуки, що символізувало їх права і привілеї. Іноді між різними статусами людини виникає статусна несумісність – це такий стан, при якому одна і та сама людина в різних групових ієрархіях займає різні ранги (місце в ієрархії): високі, середні та низькі (за доходом, владою і престижем). Вона виникає з двох причин: - коли індивід займає високу позицію в одній групі і низьку в іншій (відчай охоплює людину, яка має високу кваліфікацію, але одержує низьку зарплату); - коли права і обов’язки одного статусу суперечать або заважають здійсненню прав і виконанню обов’язків іншого статусу (держслужбовець і підприємець, правоохоронець і злочинець). Кожному статусу людини відповідають певні права і обов’язки (функції), які суспільство за законом чи звичаєм закріплює за ним. Таким чином, позиція людини (статус) задає роль - модель поведінки. Статус вказує на позицію індивіда в соціальній структурі суспільства або групи, а роль – на спосіб поведінки в даній позиції і виступає динамічним аспектом статусу. Щодо цього, на згадку приходять слова Вільяма Шекспіра: „Так, світ - театр, де всі чоловіки й жінки – актори. Тут кожному приписаний свій вихід, і не одну з них кожен грає роль”. Соціальна роль – це модель поведінки, обумовлена соціальним статусом. Виконуючи ролі, людина безпосередньо включається у життєдіяльність різноманітних соціальних груп. У сучасному суспільстві кожна людина виконує цілу низку ролей, скажімо: сина, студента, громадянина, члена спортивної команди, покупця та ін. Зауважимо, що соціальна роль може проявляти себе по-різному, наприклад, людина, яка має статус викладача по-різному веде себе зі студентами, іншими викладачами, друзями, батьками, дітьми, випадковими знайомими тощо. Уся сукупність соціальних ролей, що виконується однією особистістю, називається рольовим набором або рольовою структурою особистості. Між статусом і роллю є проміжна ланка – соціальні очікування (еспектації) – вимоги, закріплені в системі соціальних норм, які висуваються до поведінки одного соціального суб’єкта іншим. Зразки поведінки дуже міцно поєднані зі статусами і ця обставина усталює процес формування очікувань стосовно належного „розігрування ролі”. Ми сподіваємося, що викладач університету буде читати лекції, а не гумористичні оповідання, що продавець торгуватиме, а не обговорюватиме вголос, як ми одягнуті. Якщо рольові вимоги (експектації) не відповідають внутрішнім потенціям особистості, її статусу, то виникає статусно-рольовий конфлікт. У таких випадках, як це показав ще З. Фрейд, спрацьовують захисні психологічні механізми – людина знаходить аргументи на користь своєї поведінки, виправдовує себе, але нерідко під впливом почуття тривоги, провини, постійної психологічної напруги людина відмовляється виконувати певні ролі, зокрема, звільняється з роботи, розлучається, змінює коло спілкування. Наприклад, людині зі статусом батька „слід” любити свою дитину, турбуватися про її матеріальне забезпечення, добре виховання, всебічний розвиток і т.д. Якщо ж замість цього батько виявляє байдужість до дитини, достатку сім’ї, вдається до пияцтва, а все виховання зводиться до грубого окрику, статусна роль не виконується. Вважається, що пересічній людині важко дається одночасне виконання різноманітних ролей, вона виконує їх по черзі. Статусно-рольовий конфлікт виникає також унаслідок того, що оточення висуває несумісні, часом протилежні за змістом вимоги до виконання різних ролей однією людиною. Третьою складовою соціальної структури особистості, смисло-мотиваційним блоком, виступає її спрямованість (система диспозицій) – система домінуючих цілей і мотивів діяльності, які визначають її самоцінність і суспільну значущість. Це вибіркове ставлення до дійсності визначається багато в чому моральними цінностями і характеризується світоглядом, ідеалами, потребами, мотивами, переконаннями, інтересами, звичками, установками. Потреби формують соціальну активність особистості, а цінності - її здатність до саморегуляції поведінки. Спрямованість пояснює причини поведінки особистості, допомагає зрозуміти мотиви рішень, що приймаються. Сутність спрямованості особистості полягає в тому, що вона дає відповіді на питання не стільки про те, чого хоче, скільки про те, чому вона цього хоче. І саме це визначає її поведінку та діяльність. Якось провели такий експеримент. Привезли машину цегли і скинули на дорогу, поділивши на 4 купи. Потім одній групі людей доручили перенести одну купу в інше місце, сказавши. що так треба. Другій групі людей сказали, що треба прибрати купу, бо вона на дорозі і заважає іншим людям. Третій групі сказали, що заплатять за роботу гроші. Четвертій групі людей, у яких діти бігали без нагляду, сказали, що ця цегла потрібна для ремонту дитячого садка, куди будуть ходити їхні діти. Перша група носила цеглу тиждень, друга група – 5 днів, третя група – 2 дні, четверта це зробила за один день. Тобто спрямованість особистості на те, чому вона хоче це зробити, лежала в основі їхньої діяльності та її результатів. Важливу роль у формуванні позиції людини відіграє такий психологічний феномен, як установка, про що наступний приклад. Двом різним групам людей показали той самий портрет, але при цьому першій групі сказали, що це відома у суспільстві людина, талановита та порядна, має дітей та онуків; другій – що це злочинець, який вбив жінку та дитину. Відповідно до вказаної установки групи зробили словесні портрети цієї людини: перша – позитивний, друга – негативний. Учасники експерименту по-різному охарактеризували одну людину, виходячи з отриманої установки про неї. Соціальна установка (еттітюд – від англ. „поза, ставлення до будь-чого”) – це ставлення людини до певного соціального об’єкту, яке передує дії і виражає схильність діяти певним чином стосовно даного об’єкту. Проявляється вона на трьох рівнях: пізнавальному, емоційному та поведінковому. Зауважимо, що між установкою людини та її реальною поведінкою може бути розходження („парадокс Лап’єра”). Якоїсь єдиної типології особистості немає і не може бути, оскільки її можна будувати за багатьма параметрами: за характером діяльності, рівнем інтелекту, соціальною активністю, способом життя, ціннісними орієнтаціями тощо. Проте багато дослідників звертають увагу на базисний тип особистості – це типовий представник культури, соціальної структури та ідеології конкретного суспільства; на практиці фіксується як статистично найпоширеніший або як найяскравіший представник цінностей певного суспільства. Зокрема, деякі дослідники охарактеризували базисний тип особистості у Радянському Союзі, так званий „homo soveticus”. Його основною рисою стало розщеплення особистості на декілька складових, коли люди думали одне, говорили інше, а робили чи мали намір вчинити зовсім інше, при тому однаково комфортно почуваючись у цих багатоликих іпостасях. Також для цієї людини звичним був конформізм (пристосуванство, пасивне сприйняття існуючого стану речей), побоювання конфліктів і необхідності прийняття власних рішень, відсутність орієнтації на результати праці, безініціативність, небажання наражатися на ризик, недовіра до нового, нетерпимість до інших думок і поведінки, відмінної від власної. 3. Девіантна поведінка За своїм характером соціальна поведінка може бути найрізноманітнішою: альтруїстичною або егоїстичною, законослухняною або протизаконною, серйозною або легковажною, коректною або грубою і т.д. Унаслідок різноманітних причин духовного, економічного, політичного характеру в суспільстві завжди є люди з девіантною поведінкою (девіацією) – поведінкою, що відхиляється від прийнятих у суспільстві ціннісно-нормативних стандартів. Соціальні відхилення є властивістю кожної соціальної системи. А у періоди, коли соціальні відносини зазнають трансформацій, прояви девіантної поведінки збільшуються. Поняття девіації у соціологію ввів Е. Дюркгейм, вивчаючи такий прояв девіантної поведінки, як самогубство. Розрізняють позитивну і негативну девіацію. Позитивна девіація пов'язана з елементами розвитку суспільного життя і не має відтінку соціально небажаного негативного і антисоціального взірця. Цей тип соціальних відхилень має відповідний прогресивний зміст і найчастіше спостерігається в період певних соціальних змін, реформ, перетворень тощо, коли руйнуються стереотипи і застарілі норми та взірці поведінки. До такого типу можна віднести: героїв, бунтарів, першовідкривачів, геніїв, видатних спортсменів, легендарних передовиків та інших пасіонаріїв. До негативної девіації відносять, як правило, таку поведінку, що набирає суспільно несприятливих, навіть небезпечних форм, внаслідок чого суспільство повинно застосовувати відповідні санкції. Такого типу відхилення від соціальних норм називаються деструктивною девіацією. Прикладами такого типу девіації є алкоголізм, наркоманія, злочинність, самогубство, проституція, гомосексуалізм, азартні ігри, психічні розлади, вандалізм тощо. Якщо провести статистичне підрахування, то виявиться, що в цивілізованих суспільствах у звичайних умовах на кожну із цих груп припадає близько 10-15% загальної чисельності населення. Близько 70-80% населення становлять так звані „середняки” - люди із несуттєвими відхиленнями у поведінці та діяльності. Таким чином, на одному полюсі індивіди, які виявляють максимально несхвальну поведінку (злочинці, бунтарі, терористи, зрадники, бродяги, вандали тощо). На іншому полюсі - група осіб із максимально-схваленими відхиленнями (національні герої, видатні діячі науки, спорту, культури, таланти, генії, успішні цивілізовані підприємці, місіонери, меценати, поліглоти). В усі часи суспільство прагнуло подолати небажані форми людської поведінки. Різні відхилення в соціальній поведінці і діяльності від середньої норми - як в позитивному (генії, герої), так і в негативному (злодії, ледарі) напрямку - загрожували стабільності суспільства, яка завжди цінувалася більш за все. Однак у більшості випадків контроль девіантної поведінки несиметричний: відхилення в поганий бік засуджуються, а в добрий – схвалюються. Стосовно позитивної девіації виникає певний парадокс. З одного боку таких людей подають за приклад, а з іншого – бажають тримати на „короткому ланцюгу” (Жанна д’Арк, Мартін Лютер). Зауважимо, що негативна девіація має два розуміння – широке та вузьке. У широкому розумінні, будь-яку поведінку, яка не викликає схвалення суспільної думки, називають девіантною. Але у вузькому розумінні девіантною поведінкою вважають лише порушення неформальних норм, що закріплені звичаями, традиціями, етикетом, манерами тощо. А всі серйозні порушення формальних норм і законів, дотримання яких гарантується державою, а значить, вони є протиправними - називають делінквентною поведінкою. До неї відносять: злодійство, пограбування, іншого типу злочини. Соціологи встановили тенденцію: людина тим більше засвоює зразки делінквентної поведінки, чим частіше з ними стикається і чим молодше її вік. Ця тенденція передусім стосується підлітків, які мають проблеми в сімейному оточенні. Крім цього, бажання досягти успіху, виділитись іноді перетворюється для підлітків у стежку, яка веде від девіантної поведінки до делінквентної. Американські соціологи зазначили найважливіші цінності підлітків, які виросли в середовищі правопорушників: уміння не говорити зайвого в поліції; бути жорстким і наполегливим; „дати здачі”; швидко заробляти гроші; всіх перехитрити; встановлювати зв’язки з кримінальним світом. Раніше соціологи вважали, що злочинність молоді є побічним продуктом бідності. Однак сучасні дослідження довели, що молодіжна злочинність рівномірно розподілена по усім верствам суспільства. Просто діти середнього та вищого класів часто уникають відповідальності. Основна причина цього явища, на думку соціологів, підвищене прагнення до задоволень і споживання та ведення відповідного способу життя, який називається гедонізм. Існує ще один вимір девіації: деякі девіанти хибно звинувачені, а деякі є прихованими девіантами. Отже, важливо не тільки те, хто ти насправді, але й як тебе оцінює оточення. Характерна риса девіантної поведінки – культурний релятивізм (відносність). Він означає, що соціальна норма, прийнята або суспільством, або соціальною групою, - явище суто суб’єктивне. Будь-який вчинок може вважатися в одному суспільстві чи групі позитивним, а в іншому – негативним. Багато прикладів можна привести з сімейного права і традицій, звичаїв різних народів. Щодо культурного релятивізму в груповому контексті можна вказати, що невідвідування церковної служби – девіація для віруючої людини, але норма – для невіруючої. Крім того, критерії девіації змінюються з часом навіть у рамках однієї культури. Отже, девіація відносна і оцінюється в залежності від історичної епохи та культури суспільства. При цьому зауважимо, що делінквентну поведінку здебільшого ми сприймаємо в абсолютній категорії, тобто безвідносно. Порушення формально прийнятих законів не дискутується, а карається. Багато досліджень девіантної поведінки були спрямовані на визначення її чинників. Науковий інтерес до девіантної поведінки одним з перших виявив італійський лікар Ц. Ламброзо, який показав зв'язок між кримінальною поведінкою та відповідними фізичними рисами. На його думку, люди з певними людськими рисами обличчя (притаманними особам на більш ранніх стадіях розвитку людської свідомості) - більш схильні до негативних „злочинних” проявів. Саме фізичні риси, особливості людини пов'язані зі схильністю до злочинів. Подібну ідею розвивав і американський психолог У. Шелдон (девіантам, як правило, найчастіше притаманні певні, особливі фізичні характеристики, які не є властивими для інших людей). Біологічні концепції поступово витіснялися пізнішими дослідженнями. Домінант конфліктності визначав відомий австрійський психіатр 3. Фрейд, засновник психоаналітичної теорії. На основі психоаналітичних гіпотез робились спроби встановити зв'язок між девіантними вчинками і багатьма психологічними проблемами, як правило, конфліктного характеру. Конфліктна парадигма була доповнена пізніше американськими психологами Селлінгом, Міллером та ін., які визначили: причиною девіації є конфлікти між нормами певної субкультури та панівною культурою в суспільстві. Деякі вчені причиною девіації вважають антагонізм між нормами капіталістичного суспільства та певними соціальними елементами, в котрих сформувалася інша ціннісна структура, що йшла врозріз з пануючим ладом та буденністю. Найбільш повно проаналізував проблему девіації з точки зору соціологічних підходів відомий французький соціолог Е. Дюркгейм, який протягом всієї своєї діяльності надавав особливого значення вияву причин порядку та безладдя у суспільстві. Важливе місце в аналізі девіантної поведінки і теоретичних проблем суспільства та особистості посідають поняття „норма” та „патологія”, які відображають нормальні та патологічні стани суспільного життя. Розрізняти нормальне та патологічне вчений рекомендував з точки зору структурно-функціонального стану суспільства. Нормальними, за Дюркгеймом, є всі „діяння” соціального організму, котрі випливають з умов його існування. Але ми маємо справу з парадоксом, оскільки, за Дюркгеймом, норма і патологія є не абсолютними, а співвіднесеними одна до одної. Вчений визначає: нормальні факти ті, які найбільш розповсюджені, а всі інші є патологічними, хворобливими для соціального організму. Це означає, що нормальний тип збігається із „середнім” і що будь-яке відхилення від цього еталону суспільного здоров'я є хворобливим патологічним явищем. Іншими словами, нормальні – це конформісти (пристосуванці). Тому, згідно з логікою вченого, злочини та інші соціальні хвороби, які завдають шкоди суспільству і засуджуються, є цілком нормальними, бо коріняться в певних соціальних умовах і підтримують, хоча і хворобливі, але водночас необхідні суспільству відносини. Оскільки негативні наслідки злочинів нейтралізують системою наказів, покарань (соціальний контроль), то суспільство продовжує існувати та функціонувати. У зв'язку з тим, що злочин має місце в усіх або у більшості суспільств, він розглядається як норма, як елемент соціального здоров'я. А деякі явища, які були і є спільними для усіх розвинутих „індустріальних” суспільств (зростання кількості самогубств, послаблення їх морального засудження, деякі типи економічних криз), кваліфікувалися ним як патологічні. Саме тут Дюркгейм застосовував принцип історизму, котрий допоміг краще зрозуміти сутність проблеми - факт може бути нормальним чи патологічним лише щодо даного суспільного устрою. У міркуваннях автора ніби прихована ідея про те, що, поки суспільство справляється з хворобою, вона є нормою. Але коли хвороба порушує функціонування суспільства і приводить до його деградації - тоді ця хвороба стає патологією. Не дивно, що погляди соціолога викликали рішучу критику, Дюркгейма звинувачували у виправданні поблажливого ставлення до злочинності як нормального факту суспільного життя. Виділяючи „ненормальні”, з його точки зору, форми суспільного життя, вчений один з перших теоретизує і визначає поняття соціальна аномія. Аномія – це стан відсутності чи недостатньої ясності загальнозначущих норм поведінки і взаємодії або цинічне їх ігнорування. Це свого роду стан ціннісно-нормативного вакууму, який характерний для кризових та трансформаційних (перехідних) періодів розвитку суспільства. Аномія супроводжує процес девальвації попередніх моральних і ціннісних підвалин. Старі цінності відкинуті, а нові – ще не утвердилися, внаслідок чого виникає ситуація, коли збагачуватися дозволяється за будь-яку ціну, а досягти перемоги – будь-якими шляхами, коли мета виправдовує засоби. Практично завжди існує розбіжність між бажаннями (потребами) та можливостями їх задоволення, яка при аномії веде до суспільних диспропорцій. Дещо подібну теорію соціальної дезорганізації висунули американські соціологи С. Шоу та Д. Маккей, згідно з якою розмаїття девіантних форм виникає при відсутності, послабленості чи суперечливості культурних цінностей, норм, відповідних соціальних зв'язків. З точки зору соціальної аномії пояснював природу девіації і американський соціолог Р. Мертон, визначаючи причину через появу та існування розриву між цілями суспільства та стимулюючими засобами їх досягнення. Рушійною силою тут виступають „деформовані” потреби і цінності, що спонукають особистість або соціальну групу діяти всупереч вимогам суспільства. Всі вищезазначені теорії вказують на різні причини, що викликають соціальні відхилення. Таких причин є багато, і вони разом з тим змінюються з розвитком суспільства щодо постійного головного джерела девіацій, яке робить це явище завжди притаманним людському суспільству. На думку соціологів, ним виступає соціальна нерівність - нерівні можливості у задоволенні потреб. При цьому, у генеруванні девіантної поведінки виступає не сам по собі рівень задоволення матеріальних та культурних потреб, а ступінь різниці, розрив у можливостях їх задоволення для різних соціальних груп, ступінь розриву між співвідношенням потреб і можливостей їх задоволення, тобто мова йде про відносну депривацію. Це певною мірою пояснює існування розриву між рівнем матеріальної забезпеченості та відчуттям щастя. За даними журналу „The Еconomist”, у Великій Британії, кількість людей, які вважають себе „дуже щасливими”, скоротилася з 52% у 1957 р. до 36% у 2005 р., попри те, жителі цієї країни за означений термін стали втричі багатшими. Подібні тенденції відбуваються і у США. При цьому лідерами у відчутті щастя виступають як такі багаті країни, як Швейцарія, Швеція та Данія, так і Індія, спільним для яких є невеликий розрив між класами. На згадку приходять ностальгійні тези за радянським минулим, де „всі були рівними”. Зменшення кількості щасливих людей одночасно зі зростанням матеріального добробуту британський журнал пояснює двома причинами. По-перше, предмети розкоші перетворюються в предмети першої необхідності. Або їх такими робить споживацьке суспільство (гедонізм). Ситуація, коли людина відчуває не задоволення від володіння певним предметом, а страждання від неможливості володіння іншим, стає дуже поширеною. Друга причина полягає в тому, що все більше товарів і послуг набувають позиційний статус. Це означає, що будинок має бути не просто великим, а більше, ніж у знайомих; за аналогією це ж стосується автомобілів, мобільних телефонів тощо. І якщо перша причина хоча б на теоретичному рівні має розв’язання, то друга – ні. Не існувало ще суспільства, де б усі одночасно були панами. Отже, девіантна поведінка людини напряму пов’язана з адаптацією до соціального середовища. Деякі застосовують девіантну поведінку з метою досягти своїх цілей і адаптуватися у суспільство, а деякі - від неспроможності адаптуватися і через девіацію (алкоголізм) ховаються від життєвих негараздів. Слід зазначити, що загальні об'єктивні та суб'єктивні умови визначають лише можливості відхиленої поведінки, але не є їх безпосередніми причинами. Перетворення можливості на дійсність через вчинки, дії людей залежить від конкретних факторів, які реалізуються як на рівні мікросередовища, так і на макросуспільному рівні. В одних і тих же економічних і соціально-психологічних умовах доводиться спостерігати суттєві, а іноді - й принципові відмінності в поведінці людей. Вони зумовлені обставинами в сім'ї, навчальному та трудовому колективі, впливом малих груп, а також індивідуальними особливостями людини. Різні компоненти мікросередовища завжди є носіями певних моральних форм і впливають, в свою чергу, на відповідну поведінку своїх членів. Іноді буває і так, що лише один елемент мікросередовища, а не все середовище в цілому має антисуспільну спрямованість. Негативний морально-психологічний клімат, розходження групових норм, складності в адаптації, відсутність вимогливості, конфліктність, напруженість в спілкуванні - далеко не повний перелік причин девіантної поведінки. Більшість девіацій породжується в сім'ї і пов'язана з недоліками сімейного виховання, конфліктами в школі, низьким загальнокультурним та загальноосвітнім рівнем об'єктів виховання. 4. Соціальний контроль Діяльність і поведінка особистості обумовлюється та обмежується внутрішніми та зовнішніми чинниками, на які передусім впливають існуючі у суспільстві норми, як охоронці цінностей і порядку. Для забезпечення належного виконання соціальних норм створюється система соціального контролю – це сукупність засобів, які суспільство застосовує для контролю за соціалізацією індивідів та для приборкання негативної девіації. Іншими словами, це система винагород і покарань. Соціальний контроль поділяється на внутрішній і зовнішній та складається з двох елементів – соціальних норм (настанов, що можна робити) і санкцій (винагород і покарань, які стимулюють виконання настанов). Порівнюючи результати виконання соціальної ролі з аналогічними діями інших людей, кожен з нас формує самооцінку, знаходить додаткові стимули для подальшого самовдосконалення. Самоконтроль називають ще внутрішнім контролем: індивід самостійно регулює свою поведінку, погоджуючи її з загально прийнятними нормами. Самоконтроль досягається соціалізацією. Іноді норми засвоюються настільки міцно, що люди, порушуючи їх, відчувають провину. Тоді говорять про муки совісті – прояв внутрішнього контролю. Приблизно на 70% соціальний контроль здійснюється за рахунок самоконтролю. Чим вище у членів суспільства розвинутий самоконтроль, тим менше цьому суспільству потрібно вдаватися до зовнішнього контролю, і, навпаки, чим слабший самоконтроль, тим більш жорстким має бути зовнішній контроль. Іноді виникає парадоксальна ситуація. Диктатура встановлювалася немовби задля блага громадян, з метою навести порядок. Але звиклі підкорятися примусовому контролю громадяни не розвивали внутрішній контроль. Вони деградували як соціальні істоти, здатні брати на себе відповідальність і поводитись згідно з раціональними нормами. Основними засобами зовнішнього соціального контролю виступають санкції, які поділяються на позитивні та негативні. Головне призначення санкцій – привести поведінку людини у відповідність до соціальної норми, застерегти людину від порушень. Санкції – це засоби регулювання спільнотою людської поведінки, з метою стимулювання бажаної (конформізм) і припинення небажаної (девіантність), для забезпечення впорядкованості, внутрішньої згуртованості й безперервності суспільного життя. Позитивні санкції: формальні – публічне схвалення з боку влади: вручення грамоти, грошової винагороди, нагородження орденами, медалями, спорудження пам’ятників; неформальні – похвала, визнання авторитету, схвалення з боку оточуючих, компліменти, мовчазне визнання, оплески, посмішка, добрі відгуки. Негативні санкції: формальні – покарання передбачені законом: ув’язнення, штраф, звільнення, конфіскація майна, страта, звільнення; неформальні – громадський осуд, незадоволення, відмова подати руку, підтримувати стосунки, злий жарт, поширення чоток. З огляду на зміст суспільних вимог санкції розрізняють на: правові, етичні, сатиричні, релігійні тощо. Дотримання норм, як і виконання санкцій, робить нашу поведінку передбачуваною. Кожен з нас знає, що за видатне наукове відкриття очікує офіційна нагорода, а за тяжкий злочин – тюремне ув’язнення. Коли ми очікуємо від іншої людини певного вчинку, то сподіваємося, що вона знає не лише норму, а й наступну за ним санкцію. Таким чином, норми і санкції поєднані в одне ціле. Якщо у якоїсь норми відсутня санкція, то вона перестає регулювати реальну поведінку. Вона стає гаслом, декларацією, але перестає бути елементом соціального контролю. Відсутність або послаблення соціального контролю веде до аномії, безладу, смути та соціального конфлікту. Нас контролюють багато агентів: батьки, вчителі, держава, міліція тощо. Різновидом соціального контролю є політичний контроль (цензура, розшук, стеження, прослуховування). Семінар 3. Багатогранність особистості |
|
МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ З СОЦІОЛОГІЇ Тематичний план Соціологія як наука, об`єкт, предмет, функції, місце та роль в системі суспільствознавчих дисциплін |
ЗМІСТ Передмова 5 0 Загальний відділ 7 Статистика як наука. Теорія статистики. Статистичні методи 16 316 Соціологія 16 32 Політика. Політологія 17 33 Економіка. Економічні... |
|
1. Вступ до соціології Соціологія як наука. Об’єкт та предмет соціології ... |
ЗМІСТ 0 Загальний відділ 5 00 Загальні питання науки та культури 5 Статистика як наука. Теорія статистики. Статистичні методи 27 316 Соціологія 28 32 Політика 30 33 Економіка. Економічні науки 31... |
|
ЗМІСТ 0 Загальний відділ 5 00 Загальні питання науки та культури 5 Статистика як наука. Теорія статистики. Статистичні методи 11 316 Соціологія 12 32 Політика 13 33 Економіка. Економічні науки 14... |
ЗМІСТ 0 Загальний відділ 5 00 Загальні питання науки та культури 5 Статистика як наука. Теорія статистики. Статистичні методи 22 316 Соціологія 23 32 Політика 24 33 Економіка. Економічні науки 26... |
|
ЗМІСТ 0 Загальний відділ 5 00 Загальні питання науки та культури 5 Статистика як наука. Теорія статистики. Статистичні методи 13 316 Соціологія 13 32 Політика. Політологія 14 33 Економіка. Економічні... |
ЗМІСТ 0 Загальний відділ 5 00 Загальні питання науки та культури 5 Статистика як наука. Теорія статистики. Статистичні методи 18 316 Соціологія 18 32 Політика. Політологія 20 33 Економіка. Економічні... |
|
ЗМІСТ 0 Загальний відділ 5 00 Загальні питання науки та культури 5 Статистика як наука. Теорія статистики. Статистичні методи 13 316 Соціологія 13 32 Політика. Політологія 15 33 Економіка. Економічні... |
ЗМІСТ 0 Загальний відділ 5 00 Загальні питання науки та культури 5 Соціографія. Гендерні дослідження 29 311 Статистика як наука. Теорія статистики. Статистичні методи 30 316 Соціологія 30 32 Політика... |