3. Важливе положенням, яке випливає із загальної формули презумпції невинуватості, міститься у ч. 3 ст. 62 Конституції України та ч. 3 коментованої статті. Сутність його полягає в тому, що підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Конституція додає також до цього положення, що не може ґрунтуватися обвинувачення на припущеннях.
Відповідно до закону доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ч. 1 ст. 84 КПК). Новий КПК встановлює жорсткі вимоги щодо допустимості доказів. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази (рішення у справах «Тейксейр де Кастро проти Португалії» від 9 червня 1998 р.; рішення у справі «Шабельник проти України» від 19 лютого 2009 р.), а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним КЗПЛ, а саме: на свободу, особисту недоторканність, на повагу до приватного і сімейного життя, таємницю кореспонденції, на недоторканність житла (статті 5, 8) тощо.
Відповідно до вимог КПК докази визнаються допустимими, якщо вони отримані у порядку, встановленому КПК. Закон пов'язує недопустимість доказів перш за все з істотним порушенням прав та свобод людини. Зокрема, недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією України та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння, як здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; порушення права особи на захист; отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; порушення права на перехресний допит; отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні (ст. 87 КПК).
Саме такий шлях обрав Конституційний Суд України з прав людини, даючи офіційне тлумачення положення ч. 3 ст. 62 Конституції України. Суд зазначив, що обвинувачення особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на доказах, одержаних у результаті порушення або обмеження конституційних прав і свобод особи, крім випадків, у яких Основний Закон України допускає такі обмеження.
Визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі. Аналіз положення ч. 3 ст. 62 Конституції України «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом» дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо (Рішення КСУ у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України 20 жовтня 2011 № 12-рп/2011).
Недопустимі докази не можуть бути використані при прийнятті процесуальних рішень, на них не може посилатися суд при ухваленні судового рішення (ст. 86 КПК). Крім того законом передбачаються випадки визнання доказів недопустимими (статті 87-89 КПК). Порушення зазначених вимог КПК позбавляють отримані відомості доказового значення, роблять доказ недопустимим. Такий доказ не може бути покладений в основу підозри, обвинувачення, використаний для доказування інших значущих у кримінальному провадженні обставин.
Конституційне положення про те, що обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, слід тлумачити обмежно. Йдеться лише про такі припущення, на підставі яких можуть бути зроблені обвинувальні висновки. Якщо ж це результат тлумачення сумнівів на користь особи, то такі припущення можуть і повинні бути використані тими, хто веде процес, для формулювання висновків у справі.
4. Коли законодавець передбачає, що всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції України), мова йде не про будь-який сумнів, що виникає при розслідуванні чи судовому розгляді кримінальної справи, а лише про той, який не можна усунути. Непереборними сумніви визнаються в тих випадках, коли зібрані в кримінальному провадженні докази не дозволяють зробити однозначний висновок про винуватість чи невинуватість підозрюваного, обвинуваченого, а передбачені законом засоби і способи збирання доказів вичерпані. Під час досудового провадження сумніви можуть виникнути як щодо підозри чи обвинувачення, яке формулюється в обвинувальному акті в цілому, так і відносно окремих обставин, що входять до складу обвинувачення. У першому випадку прокурор, слідчий зобов' язані закрити кримінальне провадження, а суд - ухвалити виправдувальний вирок. Сумніви, які виникли щодо окремих обставин, які входять до складу обвинувачення, спричиняють не виправдання особи, а пом'якшення обвинувачення. Це може бути, зокрема, виключення недоведеного епізоду злочинної діяльності, перекваліфікація дій підозрюваного, обвинуваченого на статтю кримінального закону, що передбачає більш м'який вид покарання, тощо.
Правила щодо тлумачення сумнівів може торкатися лише фактичної сторони кримінальної справи: кримінально значущих ознак кримінального правопорушення (події кримінального правопорушення, часу, місця, способу та інших обставин), допустимості окремих доказів, винуватості особи. Щодо питань кваліфікації кримінального правопорушення, призначення покарання всі сумніви усуваються за допомогою з'ясування правового змісту закону та прийняття відповідного рішення на підставі внутрішнього переконання.
Рішення, прийняте в результаті тлумачення непереборних сумнівів на користь підозрюваного, обвинуваченого має таке ж значення і породжує такі ж юридичні наслідки, як коли б воно ґрунтувалося на однозначно доведеній невинуватості цієї особи. З погляду юридичного значення недоведена винуватість рівнозначна доведеній невинуватості.
5. Як вже було зазначено, презумпція невинуватості - об'єктивне правоположення. Це вимога закону, яка звернена до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до суспільної думки в цілому. Саме тому закон вимагає, що поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.
Ця вимога закону як складова загальної засади презумпції невинуватості одержує пряме втілення в нормах інших галузей вітчизняного законодавства. Наприклад, відповідно до ст. 71 Житлового кодексу України за громадянином протягом усього часу перебування його під слідством і судом зберігається займане ним житлове приміщення; керуючись ст. 36 Кодексу законів про працю, розірвати трудовий договір із працівником наймодавець має право тільки при набранні законної сили вироком суду, яким працівник визнається винним у вчиненні злочину і засуджується до позбавлення волі, і т.д.
У ході судового розгляду головуючий, судді, присяжні зобов'язані утримуватися від висловлення будь-яких оцінок і висновків стосовно розглядуваної справи аж до видалення суду в дорадчу кімнату для ухвалення вироку, виключивши будь-які прояви упередженості і необ'єктивності. Відступ від цієї вимоги й оголошення під час судового розгляду позиції головуючого судді, тоді як підсудний ще не визнаний винуватим, розцінене ЄСПЛ як порушення презумпції невинуватості (рішення у справі «Мінеллі проти Швейцарії» від 25 березня 1983 р.).
Стаття 18
Свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї
1. Жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення.
Кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права.
Жодна особа не може бути примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім'ї кримінального правопорушення.
1. Частина перша коментованої статті містить по суті два важливих положення, які сприяють охороні прав та законних інтересів особи у кримінальному провадженні. По-перше, жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення. По-друге, жодна особа не може бути примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення. Ці два положення статті можна розглядати як у сукупності, так й окремо, проте у будь-якому випадку вони є не лише загальною засадою кримінального провадження, а й гарантією проти зловживань із боку осіб, які ведуть кримінальне провадження.
Норма, яка міститься у коментованій статті, впроваджує у кримінальне процесуальне законодавство конституційний припис: «Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом» (ч. 1 ст. 63 Конституції України), та по суті закріплює такий правовий інститут, як імунітет свідка. Чинне кримінальне процесуальне законодавство не містить зазначеного терміна, однак він давно уведений у науковий обіг, широко використовується в юридичній літературі та правозастосовній практиці.
Під правом імунітету свідка слід розуміти звільнення деяких осіб від передбаченого законом обов'язку давати показання і пояснення щодо самого себе чи осіб, коло яких визначено законом.
На рівні міжнародно-правових актів право імунітету свідка прямо закріплено в підп. «д» п. 3 ст. 14 МПГПП, що, безумовно, є однією з гарантій при притягненні особи до кримінальної відповідальності. Це право випливає зі ст. 6 у взаємозв'язку зі ст. 3 КЗПЛ та практики ЄСПЛ. Зокрема, у рішеннях ЄСПЛ «Балицький проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України» та «Шабельник проти України» містяться відповідні гарантії свободи особи від самовикриття, а саме щодо використання доказів, отриманих із порушенням права на мовчання та права не свідчити проти себе. У цитованих справах ЄСПЛ наголошував, що вони становлять загальновизнані міжнародні стандарти, які лежать в основі поняття справедливого судового розгляду за ст. 6 КЗПЛ. Встановлення таких стандартів пояснюється необхідністю захисту особи, яка переслідується за кримінальним законом, від неналежного тиску з боку органів влади, щоб завдяки цьому уникнути помилок правосуддя та сприяти реалізації цілей ст. 6 КЗПЛ. Право не свідчити проти себе передбачає, зокрема, що сторона обвинувачення у кримінальній справі, намагаючись довести свою версію щодо обвинуваченого, не може використовувати докази, здобуті за допомогою методів примусу чи утиску всупереч волі обвинуваченого. Крім того, згідно з практикою ЄСПЛ допустимість як доказів свідчень, отриманих за допомогою катувань, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому, незалежно від доказової сили таких показань і від того, чи мало їх використання вирішальне значення для засудження підсудного судом (див. рішення ЄСПЛ у справі «Гефген проти Німеччини» від 30 червня 2008 р.).
Розглядаючи право не свідчити проти себе, ЄСПЛ неодноразово вказував, що право не відповідати на запитання і не давати свідчень проти самого себе не можна тлумачити як таке, що надає загального імунітету (щодо дій, мотивом яких є бажання уникнути розслідування. У справі «Ван Вондел проти Нідерландів» від 23 березня 2006 р. ЄСПЛ було зазначено, що право не свідчити проти самого себе насамперед стосується поваги до виявленої волі обвинуваченого не відповідати на запитання, пов' язані з кримінальним провадженням стосовно нього та використанням у кримінальному переслідуванні відомостей, здобутих під примусом. Однак не кожен захід, застосований, щоб заохотити особу надати інформацію органам влади, належить розглядати як неправомірний примус. Само по собі це право не забороняє застосовувати примусові повноваження, вимагаючи від осіб надання відомостей, скажімо, про їхні фінансові активи, хоча їх ненадання може тягти за собою покарання, або ж, як у вказаній справі, примусові повноваження вимагати від осіб надання відомостей парламентській слідчій комісії, оскільки було б важко собі уявити, як така комісія ефективно функціонувала без таких повноважень. Важливе положення щодо розглядуваного права сформулював ЄСПЛ у рішенні у справі «Сондерс проти Сполученого Королівства» від 20 липня 1988 р. Відповідно до нього публічний інтерес не може стати виправданням використання відповідей, здобутих під тиском під час несудового розслідування з метою викриття обвинуваченого у судовому провадженні.
У рішенні усправі «Гіні і Макгіннес проти Нідерландів» від 28 грудня 2000 р. ЄСПЛ робить висновок, що «міра примусу», застосована до заявників із метою змусити їх надати пояснення у зв'язку з обвинуваченнями, висунутими проти них на підставі чинного закону, позбавила самої суті привілею проти самообвинувачення та їхнього права зберігати мовчанку.
Інститут імунітету свідка, який закріплений у КПК, містить: 1) правові норми, що дозволяють особі не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти себе особисто та у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання (свобода від самозвинувачення) (ч. 1, ч. 2 цієї статті); 2) правові норми, що надають особі право відмовитися від дачі показань чи пояснень, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім'ї кримінального правопорушення (ч. 3 цієї статті); 3) правові норми, що звільняють особу від відповідальності за відмову від дачі показань під час кримінального провадження щодо себе, членів її сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначено законом (ч. 2 ст. 385 КК України).
Положення частини першої коментованої статті поширюється на будь-якого учасника кримінального провадження незалежно від його процесуального статусу. Про це свідчить словосполучення, що використовується законодавцем, як «жодна особа». Отже, закон не пов'язує можливість відмовитися від дачі показань чи пояснень тільки з процесуальними фігурами підозрюваного чи обвинуваченого. Якщо пояснення чи показання можуть стати підставою для підозри, обвинувачення особи у вчиненні нею кримінального правопорушення, будь-яка особа, незалежно від її процесуального статусу у кримінальному провадженні, може відмовитися від дачі показань або пояснень. Причому слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд не мають права примушувати цю особу визнавати свою вину або давати показання чи пояснення.
Для того щоб скористатися цим правом, кожна особа має бути повідомлена про нього. Отже, з цією метою КПК встановлює загальну вимогу про те, що перед проведенням слідчої (розшукової) дії особам, які беруть у ній участь, роз'яснюються їх права і обов'язки, передбачені цим Кодексом, а також відповідальність, встановлена законом (ч. 3 ст. 223 КПК).
Право особи не свідчити проти самого себе, членів сім'ї чи близьких родичів припускає не лише відмову від дачі показань, що мають прямо інкримінуючий характер, а й поширюються на відомості про будь-які інші факти, що можуть прямо чи побічно, безпосередньо чи опосередковано бути використані проти інтересів зацікавлених осіб, а також містить право на відмову від надання прокурору, органам досудового розслідування, слідчому судді або суду інших доказів.
|