Олександр Петрович Довженко (10 вересня 1894 — 25 листопада 1956) — український письменник, режисер, кінодраматург.
Б іографія
Дитинство
Народився у селянській родині у с. Сосниця (В’юнище) на Чернігівщині (тепер Чернігівська область). Батько, Петро Семенович Довженко, належав до козацького стану. Батько й мати були неписьменні. Сім’я жила не дуже заможно, бо землі хоч і було немало, вона була неродюча, а дітей було аж 14, тому батько «наймався в підводчики та смолярував». Діти у сім’я швидко помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому у згадках про дитинство в уяві О.Довженко завжди поставали «плач і похорон». Він любив матір, про яку писав, що, «народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди». Другим, вирішальним для характеру творчості майбутнього режисера почуттям стала любов до природи, яка визріла ще у дитинстві. Мальовнича Десна, «казкова сіножать» на ній назавжди залишалися для Довженка найкрасивішим місцем на всій землі. Учився у Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником, хоча потім вважав, що це «вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник…» Ріс мрійливим, схильним до споглядальності. Життя, тоді йому здавалось, йшло у двох вимірах — реальному і уявному, пристрасті до чогось одного не мав. Хотів бути різним, йому здавалося, що він може все, але «загалом мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання»[1].
Ю ні роки
Довженко-студент інституту,1911 р.
У 1911 році Олександр вступив до Глухівського учительського інституту, але не тому, що хотів стати вчителем, а тому, що мав право скласти туди іспити, та й стипендія там була 120 карбованців на рік. Тут він був наймолодшим серед студентів і тут, як пише сам Довженко, «перестав вірити в бога, в чому й признався на сповіді законовчителю отцю Олександрові, єдиній ліберальній людині з усіх наших учителів». В інституті вперше знайомиться з українськими книжками, які читалися ним і товаришами потай від педагогів. Сам Довженко говорить: «Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів — обрусителів краю». Згодом, за обрусіння, до платні вчителям Київської, Подільської та Волинської губерній навіть доплачували 18 карбованців надбавки.
У 1914 закінчив інститут та по закінченні був направлений учительствувати до Житомирської вищої початкової школи, де, за браком вчителів, він викладає природознавство, гімнастику, географію, фізику, історію, малювання. Імперіалістичну війну він сприйняв «як обиватель», спершу радів та закидав квітами поранених, що «завалили» Житомир, лише через кілька років почав дивитися на них «вже з тугою і соромом».
У той же час Довженко на деякий час стає активістом Українського сепаратистського руху. Повалення самодержавства теж було зустрінуто з радістю «собаки, що зірвався з цепу», з вірою, що тепер «вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян». Але потім, переглянувши свої юнацькі гарячі пориви, Довженко назве їх засліпленням людей, «що вийшли з погреба» — адже на той час він не мав «нормальної, здорової політичної освіти, найменшої уяви про боротьбу класів та партій», про марксизм. Згодом він напише: «Український сепаратистський буржуазний рух здавався мені тоді найреволюційнішим рухом, найлівішим, отже, найкращим: що правіше — то гірше, що лівіше — то краще. Про комунізм я нічого не знав, і якби мене спитали тоді, хто такий Маркс, я відповів би, що це, мабуть, видавець різних книжок.[…]Таким чином, я ввійшов у революцію не тими дверима»[2].
У 1917 на фронт його не беруть як «білобілетника», він переїздить на роботу до Києва, де теж вчителює та вчиться у Київському комерційному інституті (нині Київський національний економічний університет на економічному факультеті. Довженко вступив туди лише тому, що його атестат не давав можливості вступати до інших Вузів, це був засіб здобути вищу освіту взагалі. Вчився погано, бракувало часу та старанності. У тому ж році, коли за гетьмана Скоропадського відкривається Українська Академія Мистецтв у Києві, стає її слухачем. А у 1918-му — головою громади комерційного інституту. Він організував загальностудентський мітинг протесту проти призову до лав гетьманської армії та велику демонстрацію. Учасників було розігнано, близько 20-ти вбито, багатьох поранено. Академію Довженко не закінчує, а інститут, за його словами, відвідує до 1920-го чи 1921-го року.
У 1918-1919 роках О.Довженко воює проти більшовиків у лавах армії УНР. Як свідчив Довженків земляк інженер Петро Шох (що пізніше емігрував), Довженко разом із ним був 1918 року вояком 3-го Сердюцького полку Української Армії. Це ж підтверджує сестра першої дружини О.Довженка, згадуючи, «як заходив до них Довженко в сивій шапці зі шликом наприкінці 1917-го й на початку 1918 років, належачи до куреня Чорних гайдамаків, що брали участь у штурмі київського «Арсеналу». Ці події згодом Довженко зобразить через 11 років у своєму фільмі «Арсенал», але вже по другий бік барикад. За свідченнями того ж Шоха, Довженко пережив у Києві у підпіллі німецькі, російсько-радянські, російсько-монархічні та польську окупації, не одного разу буваючи під розстрілами. У серпні 1919 року він з двома товаришами втікає до Житомира. Коли місто зайняли червоні, він був заарештований Волинською ЧК, відправлений до концтабору як «ворог робітничо-селянського уряду», де відбуває покарання 3 місяці. Своїм порятунком зобов’язаний письменнику Василеві Еллану-Блакитному [3]. Існує версія, що тоді ж його завербували чекісти [4]. За порадою Блакитного на початку 1920 року він вступає до лав Української комуністичної партії боротьбистів, що контролює газету «Боротьба», орган лівих українських есерів, які, приєднавшись до лівих соціал-демократів, обстоювали самостійницьку позицію і вважали КП(б)У ворогом національних інтересів. У результаті вмілих маніпуляцій В.Леніна партія боротьбистів швидко самоліквідовується і її члени вливаються до лав КП(б)У. Сам Довженко так пише про цей факт у своїй автобіографії: «На початку 1920 року я вступив до партії боротьбистів. Цей вступ, невірний і непотрібний… Я дуже хотів вступити до Комуністичної партії більшовиків України, але вважав себе недостойним переступити її поріг, тому я пішов у боротьбисти немов у підготовчий клас гімназії… Через кілька тижнів партія боротьбистів влилася в КП(б)У, і таким чином я став членом КП(б)У»[5]. Свою автобіографію Олександр Довженко написав у 1939 році, що була посмертно опублікована у журналі «Дніпро» за грудень 1957 року. Тому дослідники життя та творчості Довженка вважають, що багато чого у своїй біографії, зокрема і вступ до лав Комуністичної партії більшовиків України, Довженко подав так, як було найбільш безпечно, враховуючи сталінський режим. У 1920 його призначають завідувати Житомирською партійною школою [6]. Але потрапляє до польського полону, де його показово розстрілюють холостими, обіцяючи наступного разу справжній розстріл. Але йому вдається втекти до червоного загону. Дослідник життя та творчості О.Довженка Сергій Тримбач вважає, що «Довженко, як і чимала кількість українських інтелектуалів 20-років, вірив, що можна поєднати силу і міць більшовицької ідеї і українську натуру. Він, як і чимало ровесників, опікшись на поразці українців у роки громадянської війни, зробив ставку на силу й на те, що ця сила більшовика допоможе воскресити Україну та українську культуру як таку. Він помилився»[7].
|