Психологія мовлення як наука


Скачати 140.76 Kb.
НазваПсихологія мовлення як наука
Дата05.04.2013
Розмір140.76 Kb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Психологія > Документи
Тема: Психологія мовлення як наука

  1. Психологія мовлення як наука:

    1. Об'єкт;

Б) Предмет;

    1. Мета.

  1. Історія виникнення психології мовлення.

1. Психологія мовлення як наука.

Різноманіття функцій мови в суспільстві і тісний характер його зв'язку з мисленням і з психічною діяльністю людини робить вельми гнучкою взаємодію мовознавства з відповідними соціальними і психологічними науками. Особливо тісні зв'язки мовознавства з психологією, вже в 19 столітті що викликали вторгнення психологічних методів і ідей в мовознавство. Так з'явився психологічний напрям в науці про мову. У 50-х роках 20 століття утворилася нова пов'язана з мовознавством наука -психологія мовлення.

Психологія мовлення - наука про закономірності породження і сприйняття мовленєних висловів. Вона вивчає процеси творення мовлення, а також сприйняття і формування мовлення в їх співвіднесенні з системою мови.

Психологія мовлення по предмету дослідження близька до психолінгвістики, а по методах дослідження ближче до психології. Вона виникла у зв'язку з необхідністю дати теоретичне осмислення ряду практичних завдань, для вирішення яких чисто лінгвістичний підхід, пов'язаний з аналізом тексту, а не людиною, що говорить, виявився недостатнім (навчання рідній, а особливо - іноземній мові; мовне виховання дошкільників і питання логопедії; клініка центрально-мозкових мовних порушень; проблеми мовної дії, особливо в пропаганді і діяльності засобів масової інформації; авіаційна і космічна психологія; судова психологія і криміналістика, наприклад, розпізнавання людей за особливостями їх мовлення; проблеми машинного перекладу, мовного введення інформації в комп'ютер; інформатика).

Лінгвістика - вивчає закони функціонування і розвитку мовної системи: класифікація мов, стилістика, частини мови, структура речень і т.д. Психолінгвістика - розглядає мовлення як діяльність, індивідуально-типологічні відмінності в мовленні, обумовленість мовлення і свідомості структурою певної мови. Психологія мовлення - це розділ загальної психології, який вивчає співвідношення мовлення із мисленням, сприйманням, пам'яттю, іншими психічними явищами; зв'язок властивостей особистості із особливостями мовленнєвої дії.

А) Об'єкт психології мовлення.

Вище вже мовилося про інші "мовознавчі" науки, зокрема про лінгвістику (мовознавство). Загальним для них об'єктом є мовні акти, або мовні дії, чи мовні реакції.

Б) Предмет психології мовлення.

Зіставимо декілька визначень предмету п.м., що давалися різними авторами впродовж її історії.

На початку цієї історії ми знаходимо наступне визначення:

"Психол. мовл. вивчає ті процеси, в яких висловлення (тих, що говорять) перетворяться в сигнали прийнятої в даній культурі (коди) і ці сигнали перетворяться в інтерпретації (тих, що слухають). Іншими словами, психолінгвістика має справу з процесами кодування і декодування, оскільки вони співвідносять стани повідомлень із станами учасників комунікації".

Інше визначення, дане Ч. Осгудом (якому разом з Т. Сибеоком належить і перше), звучить таким чином:

і

П.М. "...займається в широкому сенсі співвідношенням структури повідомлень і характеристик людських індивідів, що посилають і одержують ці повідомлення, тобто психологія мовлення - це наука про індивідуальні процеси кодування і декодування учасниками комунікації".

С. Ервін-Тріпп і Д. Слобін так же стисло визначили ПМ як "...науку про засвоєння і використання структури мови". Європейські дослідники дають схожі визначення. Так, П. Фресс вважає, що

"ПМ є вчення про відносини між нашими експресивними і комунікативними потребами і засобами, які нам надає мова".

Нарешті, Т. Слама-казаку після детального аналізу і декількох послідовних визначень приходить до короткого формулювання, що

Предметом ПМ є "...вплив ситуації спілкування на повідомлення". У 1968 році виникло ще два різні визначення пм. Перше з них узагальнювало розуміння пм іншими ученими:

"Пм - це наука, предметом якої є відношення між системою мови... і мовною здатністю".

Друге було дане, так би мовити, "на вирощування":

"Предметом пм є мовна діяльність як ціле і закономірності її комплексного моделювання".

Відтак, предметом пм ми вважаємо мовну свідомість, мовну особистість та мовленнєву діяльність. Визначення цього предмета відповідає вимогам та етимології власне терміну пм , адже особистість і мова є центральними поняттями відповідно для психології і лінгвістики.

Саме тому в СРСР як синонім терміну "пм" довго уживався вираз "теорія мовленєвої діяльності". Вважалося, що

"Предметом пм "є структура процесів мововиробництва і мовосприйняття в їх співвідношенні із структурою мови (будь-якого або певного національного). Психолінгвістичні дослідження направлені на аналіз мовної здатності людини в її відношенні до мовленєвої діяльності, з одного боку, і до системи мови - з іншою".

Таким чином, якщо спробувати дати сучасне визначення предмету психології мовлення, то воно буде наступним.

Предметом пм є співвідношення особистості зі структурою і функціями мовної діяльності, з одного боку, і мовою як головною "створюючою" картини світу людини, з іншого.

В) "Метою психології мовлення"

є ... розгляд особливостей роботи цих механізмів (механізмів породження і сприйняття мови) у зв'язку з функціями мовної діяльності в суспільстві і з розвитком особистості".

По цих визначеннях можна прослідкувати еволюцію поглядів на предмет пм. Спочатку він трактувався як відношення мовних намірів або станів (говорити і слухати), та мовної здатності до структури повідомлень, як процес або механізм кодування (і відповідно декодування) за допомогою системи мови. При цьому "стани" учасників комунікації розумілися виключно як стани свідомості, а процес комунікації - як процес передачі деякої інформації від одного індивіда до іншого. Далі з'явилася ідея мовної діяльності і вже не двочленної (мовна здатність - мова), а тричленної системи (мовна здатність - мовна діяльність - мова), причому мовна діяльність почала розумітися не як простий процес кодування або декодування заздалегідь даного змісту, а як процес, в якому цей зміст формується. Паралельно почало розширюватися і заглиблюватися

з

розуміння мовної здатності: вона почала співвідноситися не тільки зі свідомістю, але з цілісною особистістю людини. Зазнало зміни і трактування мовної діяльності: її стали розглядати під кутом зору спілкування, а саме спілкування - не як передачу інформації від одного індивіда до іншого, а як процес внутрішньої саморегуляції соціуму (суспільства, соціальної групи).

Змінилося не тільки трактування мовної здатності і мовної діяльності, але і трактування самої мови. Якщо раніше вона розумілася як система засобів кодування або декодування, то тепер трактується в першу чергу як система орієнтирів, необхідна для діяльності людини у соціальному світі. Також використовується ця система для орієнтування самої людини, або з її допомогою забезпечується орієнтування інших людей: у обох випадках ми маємо справу з поняттям "картини світу".

2. Історія виникнення психології мовлення.

В українській психології розробка загальнопсихологічних проблем мовлення належить О.О.Андрієвській, Л.К.Балацькій, А.М.Гольдберг, Л.С.Жижченку, Т.В.Космі, Д.Ф.Ніколенку, Л.М.Проколієнко, О.М.Раєвському, Р.Ю.Таращанській, П.Р.Чаматі. Однак слід підкреслити особливий внесок у вивчення даного питання Б.Ф.Баєва та І.О.Синиці. Першому належить пріоритет у дослідженні сутнісних аспектів внутрішнього мовлення, його зв'язку з іншими психічними процесами та ролі в шкільному навчанні. Другому - у вивченні особливостей і механізмів писемного і усного мовлення учнів середнього шкільного віку. Накопичений ними емпіричний матеріал та здійснені узагальнення і на сьогоднішній день мають велику наукову і практичну цінність. Тому не випадково коефіцієнт їх цитування залишається високим.

Б.Ф.Баєв та І.О.Синиця, будучи самобутніми психологами, запропонували і науково обгрунтували найбільш пріоритетні напрями дослідження проблеми. На жаль, ряд висунутих ними важливих психологічних ідей і на сьогодні з різних причин залишаються нереалізованими, іноді незаслужено забутими, а така спадщина безперечно потребує вивчення з метою її подальшого розвитку та практичного використання.

Мовлення відіграє вкрай важливу роль в усіх сферах суспільного життя. З ним пов'язана комунікативна природа психічного розвитку людини, воно є невід'ємною складовою інтелектуальної, емоційної та вольової активності. Оволодіння мовленням є домінантним чинником самосвідомості особистості, передумовою її творчих проявів. Через мовлення реалізується ключове ставлення - "Людина - Світ". Тому розвиток мовлення є одним з найважливіших завдань шкільної освіти, яке вирішується ще далеко не оптимально. Практика свідчить, що мовлення багатьох учнів недосконале, невиразне, а отже, для вирішення цієї проблеми важливо з'ясувати співвідношення зовнішнього і внутрішнього мовлення, особливості труднощів учнів у засвоєнні писемного мовлення, особливості розповідних форм монологічного мовлення учнів тощо.

Середина XX століття характеризується розвитком експериментальних досліджень у галузі психології мовлення. У зарубіжній та вітчизняній літературі цій проблемі присвячена значна кількість спеціальних праць, структура змісту яких задавалася контекстом особливостей психічних процесів.

Переважно теоретичний аспект мовленнєвої проблематики висвітлюється в працях таких вітчизняних психологів, як Б.Г.Ананьєв, П.П.Блонський, Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв, О.Р.Лурія, С.Л.Рубінштейн та інші; експериментальний - у роботах Д.Б.Богоявленського, М.І.Жинкіна, Т.Г.Сгорова, Г.О.Люблінської, Н.Г.Морозової, О.М.Соколова, І.В.Страхова тощо.

и

У зарубіжній психології проблема мовлення вивчалась С.Бейкером, К.Гольдштейном, В.Джонсоном, Ф.Кайнцом, Л.Хареллом та ін.

Проблема мовлення є предметом аналізу у працях сучасних дослідників: І.Д.Беха (внутрішньомовленнєва природа вольового розвитку особистості); М.И.Боришевського (становлення самосвідомості особистості); СД.Максименка (генезис довільності дій індивіда); В.В.Андрієвської, Е.Л.Носенко, Н.В.Чепелєвої, Т.О.Піроженко, І.О.Черезової, в яких досліджується ряд спеціальних аспектів мовленнєвої діяльності.

Однак серед праць останнього десятиріччя в Україні практично відсутні дослідження, спеціально присвячені психології мовлення. Саме актуальність і недостатнє вивчення зазначеної проблеми зумовили вибір теми дисертаційної роботи "Проблема мовлення в українській психології (на матеріалі наукової спадщини Б.Ф.Баєва та І.О.Синиці)".

Двадцяте століття високо підняло рівень вивчення феномена «мовлення» в його різнопланових аспектах. Наприклад: мовознавство, логіка, поетика, теорія словесності, теорія сценічного мовлення, риторика.

У XX ст. виникли нові науки, напрямки: психолінгвістика, соціолінгвістика, теорія комунікації, дослідження мовлення дитини й ширше - мовленнєвого розвитку, теорія білінгвізму, лінгвістика тексту тощо.

Новий імпульс розвитку дістали такі галузі лінгвістики, як функціональна стилістика, виникли комунікативний і функціональний підходи у граматиці, з'явилися дослідження розмовного мовлення, статистика мови й мовлення, семіотика, комп'ютерні мови.

Широкий розмах одержала культура мовлення. Відроджується герменевтика - наука про тлумачення давніх текстів.

Психологією мовлення зокрема займалися: О.О. Потебня («Мьісль и язьік»), Л.С. Виготський (аспекти мовлення) - «Мьішление и речь», Н.І. Жинкін (становлення мовлення дитини і т.п.) - «Механизмьі речи», О.Р. Лурія «Язьік и сознание» тощо.

Термін "психологія мовлення" увійшов до наукового ужитку з 1954 року після публікації в США колективної роботи під цією назвою (під редакцією Ч.З. Осгуда і Т.А. Себеока ), але ідеї, близькі до проблематики психології мовлення, розвивав в СРСР ще в початку 30-і років 20 століття психолог Лев Семенович Виготській. У Росії тоді ще радянській, розвиток власне психології мовлення почалося з середини 60-х років 20 століття, перш за все в Інституті мовознавства АН СРСР (Москва), робота велася також в інститутах інших міст країни.

Кожні 2-3 року проводилися всесоюзні симпозіуми з психології мовлення. Радянська психологія мовлення спиралася на матеріалістичну психологію школи Л.С Виготського (перш за все на поняття діяльності) і на лінгвістичну спадщину, особливо на його трактування активної граматики. Розглядаючи психологію мовлення як одну з дочірніх областей розробленої А.Н. Леонтьевим психологічної теорії діяльності, московська психолінгвістична школа довгий час називала психологію мовлення "теорією мовної діяльності", вживаючи паралельно і термін "психолінгвістика".

Розвинувшись на основі різних напрямів психологістичного мовознавства, психологія мовлення засвоїла його інтерес до людини як носія мови і прагнення інтернувати мову як динамічну систему мовної діяльності (мовної поведінки) цієї людини.

Усередині вищеописаної системи психолінгвістика розглядає набагато більше число взаємозв'язаних чинників розвитку і функціонування мови, ніж "класичне" загальне мовознавство, тим самим значно розширюючи предмет свого дослідження в порівнянні з останнім, в чому і полягає головна відмінність психолінгвістики від класичного мовознавства.

Проблеми етнопсихолінгвістики були порушені ще Гумбольдтом та розвинені в теорії мовної відносності Сепір - Уорфа, згідно з якою мислення людини здійснюється через закони рідної мови, точніше - регулюється цими законами. Американський фахівець з етнолінгвістики Едуард Сепір (1884 - 1939) на підставі досліджень мав індіанців дійшов висновку, що культура народу залежить від його мови, ставлення до світу зумовлюється певними граматичними формами. Згідно з концепцією Сепіра, мови є соціальними моделями, на яких ґрунтується акт пізнання.

Американський інженер, мовознавець та антрополог Бенджамін Лі Уорф (1897 - 1941) розглядав зв'язок мови, з одного боку, та психічної, розумової, практичної діяльності людей, з іншого, доводячи залежність мислення, світогляду, поведінки людей від особливостей природи та характеру мови, якою висловлюють думки та почуття. Відповідно, за гіпотезою Сепір-Уорфа мова детермінує мислення, світогляд, поведінку людей.

Зіставляючи мови хопі та англійську, Уорф дійшов висновку, що в англійській мові переважна більшість слів поділяється на іменники та дієслова (суб'єкти та предикати), а світ, відповідно, представлений предметами та діями. У мові хопі немає чіткого поділу на іменники та дієслова, а лінгвістичні одиниці класифікуються, виходячи з тривалості повідомлення. Відсутність розмежування слів на іменники та дієслова притаманна й іншим мовам (наприклад, мові нутка), що дає підставу Уорфу пояснювати монічний погляд на природу. На думку дослідника, ми виділяємо у світі явищ певні категорії не тому, що вони дійсно існують, - бо, навпаки, світ постає перед нами як калейдоскопічний потік вражень, який організований нашою свідомістю через мовну систему. Ми організуємо світ у поняття та розподіляємо значення певним чином тому, що ми є учасниками згоди, можливої для представників певного мовного колективу та закріплені у системі моделей нашої мови.

Теорія Сепір-Уорфа знайшла подальший розвиток у критичному аналізі різних напрямків. Спростовуючи захоплення авторами теорії мовної відносності ідеєю залежності мислення від мови, І.С.Горєлов та К.Ф.Сєдов пропонують глибше вчитатися у деякі позиції теорії Гумбольдта, на творчість якого спиралися Е.Сепір та Б.Уорф.

  1. Історія часів та народів так щіллно пов'язана з мовою, що мовам іноді дописують такі риси, які вони зберегли мимохіть. Тобто думки фіксуються за допомогою мови, а не диктуються мовою.

  2. Визначення законів, у межах яких виявляється духовне, не залежить від мови.

  3. Мова висловлює думки та почуття, але вона випливає з руху думок та почуттів. Людина відчуває та знає, що мова для неї - лише засіб, без мови є світ, в якому людина прагне опанувати себе, але цей процес здійснюється саме за допомогою мови.

Дослідники зазначали, що дійсно існує вплив мови на пізнання. Але критики переважно заперечують принциповий вплив мови на процеси сприйняття, хоча процеси запам'ятовування та відновлення в пам'яті раніше отриманої інформації певним чином коригуються мовою. Найбільш цікавою виявилася полеміка А.Вежбицької та Стівена Пінкера, який зазначав, що немає доказів про вплив мови на мислення її носіїв. Американський вчений апелює до науки про мозок, яка не підтверджує зв'язок того, як ми говоримо і як ми мислимо. Проте А.Вежбицька заперечує, що Пінкер грунтується лише на фактах англійської мови та стверджує про відсутність доказів про вплив рідної мови на мислення лише у його книзі, що не означає її відсутність взагалі. А.Вежбицька, польська дослідниця, яка жила та працювала в Америці, у Росії, а тепер живе в Австралії, ґрунтовно досліджувала культури різних етнолінгвістичних реалій, зокрема англо- американську та японську, що дало їй унікальний матеріал для аналізу.

Порівнюючи японську та англо-американську культури, польська дослідниця дійшла висновку, що в японській культурній традиції не заохочується пряме вираження вимог та відмов, у той час як англо-американська (та зауважимо - і Слов'янська) культура віддає перевагу безпосередності та прямоті. У японців не прийнято говорити "я це хочу" або "я цього не хочу", що природньо для представника іншої культури, який з дитинства звик висловлюватися у "прямий" спосіб. У японській культурі вважається важливим не образити почуття співрозмовника, не скривдити його, Японець вивіряє свої вчинки та, відповідно, мовленнєву поведінку за правилом: "Я не хочу, щоб те, що я роблю, говорю, було б кому-небудь неприємно".

Цілком протилежним є і принцип ведення діалогів у контексті різних культур. Обов'язковою умовою ведення діалогу в японському етикеті є залишання фраз незакінченими, щоб їх міг завершити співрозмовник. Діалог же американців чи англійців - це протистояння двох характерів чи інтересів; англо-американська культура культивує принцип особистої незалежності, щоб ніщо не обмежувало свободи самовираження. Порівнюючи англо-американську культуру з ізраїльською, А.Вежбицька зазначає, що ізраїльська культура характеризується значно більшою прямотою у висловленні думок. Як приклад розглядається комунікативна ситуація "пасажир та водій у автобусі". Пасажир А: Водій, відчини двері! Водій не реагує. Пасажир В: Водій, відчини задні двері! Водій відчиняє.

Досить специфічними є лінгвоетнічні особливості відмови. У ізраїльській культурі відмову прийнято висловлювати категорично - простим "ні". У англо-американській культурі відмова занурюється у контекст вибачення я кажу "ні", але не хочу, щоб Ви із- за цього журилися". В японському мовленнєвому етикеті слово "ні" неможливе за будь- яких обставин.

У кожній культурі існують такі слова, що визначають різний спосіб мислення. Такі лінгвоспецифічні поняття, значення передають не лише особливості способу життя, притаманного певному суспільству, але й певний спосіб мислення. Так, в Японії є дієслово шіагпі, що означає процеси "говорити" і "думати", а ще й суспільний ритуал - спосіб розмірковувати про важливі життєві події. Слово "друг" має відповідник з подібними конотаціями в англійській мові, а в японській існують різні слова, що називають різні типи відношень між людьми, подібні дружбі: "зЬіпшп" та " їошосіасЬі", що в першому випадку означає приблизно "близький друг", а в другому - "просто друг". Причому у відношеннях між дітьми переважає слово "просто друг", бо вважається, що вони не здатні ще до справжньої дружби. Вежбицька розглядає також особливе російське слово "пошльїй" та його похідні, які передають усвідомлення носіїв мови того, що існують несправжні цінності, які підлягають осміюванню та спростуванню.

ЛІТЕРАТУРА

    1. Дридзе Т.М. Язьік информации и язьік реципиента как факторьі информированности // Речевое воздействие. Проблеми прикладной психолингвистики. - М.,1972.

    2. Леонтьев А.А, Основи психолингвистики. - М.,1997.

    3. Оптимизация речевого воздействия. - М..1990.

    4. Петренко В.Ф. Проблеми зффективности речевого воздействия в аспекте психолингвистики // Оптимизация речевого воздействия. - М..1990.

    5. Речевое воздействие в сфере массовой коммуникации. - М.,1990.

    6. Речевое воздействие. Проблеми прикладной психолингвистики. - М.,1972.

Схожі:

Дитяча психологія, психологія підлітка, психологія юнацького віку,...
Психологія – наука, яка вивчає загальні закономірності розвитку людини, її психічні процеси, стани та властивості. ( вчення про душу...
1. Психологія як наука. Її предмет і завдання Зміст понять «психологія»,...
Предмет, функції психологічної науки і практики в суспільному розвитку. Історія розвитку психологічної науки. Галузі психології....
1. Психологія як наука. Її предмет і завдання
Передмова
1 Психологія як наука. Виникнення, розвиток, огляд основних напрямків
До психіці відносяться також інтереси і здібності людини, її темперамент і характер. Які закони пам'яті, уяви, мислення? Як розвиваються...
ПЕРЕЛІК ОРІЄНТОВНИХ ПИТАНЬ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО СЕМЕСТРОВОГО ЕКЗАМЕНУ З ПСИХОЛОГІЇ
Загальне поняття про психологію, її предмет та завдання психологія як наука і навчальний предмет, її значення
Тема Питання
...
Курс лекцій з дисципліни „Вступ до перекладознавства” розкриває взаємозв’язок...
Таким чином, теорія перекладу як наука пов'язана з низкою дисциплін, таких як психологія, лінгвістика, стилістика, лексикологія,...
На допомогу учню 9 класу
Мова й мовлення становлять нерозривну єдність. Мовлення – це процес використання людиною засобів мови з метою спілкування. Крім того,...
Лозниця В. С. Психологія і педагогіка: основні положення: Навч посібник...
Тема Цілі та завдання психолого-педагогічної підготовки фахівця. Психологія та педагогіка як науки
ПРОГРАМ А
Вікова психологія” (укладач: А. В. Тімакова, старший викладач) для підготовки фахівців за спеціальністю 040101 „Психологія” рекомендовано...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка