|
|
Скачати 2.39 Mb.
|
1.2. Сутність і роль соціальних інститутів у становленні дитини-дошкільника Сьогодні в педагогічних дослідженнях особливе місце посідає питання соціалізації дітей дошкільного віку. Це, на нашу думку, пояснюється динамічністю сучасної соціокультурної ситуації та усвідомленням науковцями необхідності формування адаптивних механізмів і мобільності молодого покоління в умовах постійних змін середовища. У контексті сказаного, особливого пріоритету набувають дослідження дитячої особистості, обґрунтування умов її повноцінного та гармонійного розвитку, що приводить до пошуку шляхів оновлення змісту освіти й виховання дитини, психолого-педагогічних умов оптимального розвитку дітей у сім’ї та дошкільних навчальних закладах. Пригадаймо слова видатного педагога В. Сухомлинського, який стверджував, що все починається з дитинства, що моральне обличчя підлітка залежить від того, як його виховували з перших років життя [225, 176]. Розглянуте поняття «соціалізація особистості» дає нам підставу трактувати його «як двосторонній процес взаємодії людини й соціального середовища, тобто включення її в систему суспільних відносин через засвоєння соціального досвіду, а також самостійного відтворення цих відносин, у ході яких і відбувається формування неповторної, унікальної особистості» [200,104]. Сучасні науковці констатують, що не лише завдяки генетично переданій інформації відбувається оптимальна інтеграція дитини із соціумом, це стає можливим і завдяки здобутому досвіду та отриманим знанням (Б. Ананьєв [10], Л. Божович [45], І. Зязюн [109], С. Козлова [120], О. Кононко [126], І. Кон [123], В. Котирло [133], О. Леонтьєв [145, 94 – 232], В. Мухіна [168], А. Петровський [178, 15 – 30] та ін.). Звісно, зміст соціалізації визначається сукупністю соціальних впливів та відношенням індивіда до цих впливів у контексті загальнолюдських цінностей, розкриттям особистого «Я» дитини, актуалізацією власних творчих можливостей. «Соціалізація відбувається у взаємодії з великою кількістю різноманітних умов або факторів, груп, організацій, агентів, за допомогою різних механізмів…» [151, 215 – 220]. Відповідно до завдань нашого дослідження, вважаємо за необхідне розглянути особливості взаємодії особистості й середовища з урахуванням активності дитини у процесі власної соціалізації та визначення ступеня її активності у цьому процесі, що, зі свого боку уможливить визначити сутність та специфіку середовища й ті можливості, які воно містить для соціального розвитку дитини, оскільки її розвиток і соціалізація відбуваються не шляхом одностороннього впливу середовища на особистість дитини, а стають результатом їх постійних взаємодій. Щоб не порушувати логіку викладу розуміння проблеми соціалізації дітей дошкільного віку, зупинимося на розгляді основних підходів у педагогічному вивченні та трактуванні середовища як поняття. Аналізуючи наукові джерела, у яких подано характеристику цього поняття, робимо висновок, що середовище широке за обсягом, об’єднує сукупність факторів, зовнішніх умов і об’єктів, у взаємодії з якими живе та розвивається організм і особистість [50; 52; 210; 154; 165]. «Взаємодія», своєю чергою, «є процесом безпосереднього або опосередкованого впливу суб’єктів один на одного, який породжує взаємозв’язок та взаємообумовленість» [200, 104]. Поняття «взаємодії», як відомо, – одна із основних, базових соціологічних категорій. Основною характеристикою соціальної взаємодії є взаємозв’язки та стосунки, зв’язки, які виступають формою соціальної комунікації, коли систематично здійснюється вплив одного на іншого, досягається пристосування дій, виробляється спільне розуміння ситуації. Для сучасної науки характерна неоднозначна дефініція середовища, що пояснюється наявністю різних підходів до його вивчення. Найзагальнішим є поділ середовища на природне та соціальне. На думку вчених (М. Гамезо [76] та ін.), середовище охоплює природне, соціальне, культурне оточення, тому в аналізі взаємодії з ним дитини треба враховувати всю сукупність чинників (біологічних, соціальних, фізичних, культурних). Саме поняття «середовище» з достатньою повнотою описує класик соціальної психології Г. Андреєва у праці «Психологія соціального пізнання» [11]. Соціальне середовище – «соціальний світ, що оточує людину, включає в себе суспільні (матеріальні та духовні) умови становлення, існування, розвитку і діяльності людей, що нерозривно пов’язані із суспільними відносинами, до яких ці люди залучені» [11, 190], є необхідною умовою розвитку особистості, її становлення й соціалізації. Соціальне середовище – це складна система, у структурі якої виділяються такі компоненти: суспільні умови життя людей; соціальні дії людей; стосунки людей у процесі діяльності і спілкування; соціальні спільноти, у які люди об’єднуються (територіальні, національні, демографічні тощо). У сучасному науковому трактуванні соціальне середовище розглядається «у широкому соціальному значенні, окреслюючи цим поняттям макро-середовище, що охоплює економічну, соціальну, політичну і духовну систему взаємин, а також у вузькому значенні як мікро-середовище – безпосереднє соціальне оточення людини (конкретні умови життя особистості та умови в середовищі найближчого оточення), у якому протікає її життєдіяльність, впливаючи на її соціальне становлення, формування соціального досвіду, цінностей, орієнтацій» [11, 190]. У психології і педагогіці (Г. Андреєва [11], Л. Виготський [73], Т. Кузнецова [141], Ю. Мануйлов [160, 36 – 42], А. Петровський [178, 15 – 30], В. Семенов [210] та ін.) у контексті інтеграції дитини, соціальне середовище, розглядається і як суб’єктивно пережита дитиною об’єктивна реальність, що не тільки впливає на особистість, а й забезпечує її ставлення до навколишньої дійсності. «Дитина, пізнаючи дійсність, не лише стає сама собою, а й практично й духовно її перетворює, створює і розвиває саму себе, реалізує свою мету та ідеали, отже, перебуває з цією дійсністю у тісній взаємодії» [100, 192]. Звичайно, ставлення, зміст і обсяг перетворень пов’язані з віковими особливостями, реалізація ж їх залежить передовсім, від методології виховання, яку здійснюють переважно дорослі. Залежно від вікових особливостей, умов проживання, природних задатків, внутрішніх процесів розвитку змінюється особистісне ставлення до довкілля, формується нова соціальна ситуація розвитку. Зазначимо, що філософами, психологами, соціологами і педагогами стверджується вибірковий характер сприйняття людиною впливів середовища (І. Бех, А. Богуш, Н. Василенко, Л. Коваль, І. Кон, Р. Овчарова, С. Рубінштейн, О. Сухомлинська, Д. Фельдштейн та ін.), підкреслюється ймовірнісний характер взаємодії особистості і середовища, активна роль особистості в цьому процесі. Активність самої особистості через діяльнісне ставлення до світу займає суттєве місце у життєвій психології людини, проявляється у творчості, спілкуванні, вольових актах. Дитина – це соціальна істота, «для якої середовище є не лише умовою розвитку, але є і його джерелом. З довкіллям дитина входить у безкінечну кількість стосунків, в результаті чого вона соціалізується» [200, 110]. Середовище як фактор соціалізації особистості, вважає І. Рогальська, має істотне значення: «воно надає дитині можливостей бачити соціальні явища з різних боків, що забезпечує вироблення і накопичення соціальних почуттів та моральних орієнтирів, норм, стереотипів, нормативів її поведінки. Його вплив, здебільшого, має стихійний характер, що не завжди піддається педагогічному керівництву і спричиняє низку труднощів на шляху становлення особистості» [200, 110]. На думку відомого українського дослідника В. Москаленка, «соціалізація кожного нового покоління та окремої особистості відбувається у безперервному поліфонічному «діалозі» різноманітних людських вимірів. Особистість є не просто клітиною соціального організму. Вона – суб’єкт, що діє активно, творить цей соціальний організм і самого себе. Тож процес соціалізації має розглядатися як розв’язання суперечить системи «індивід –соціальне середовище» [164, 58]. Отже, як уже зазначалося вище, через сукупність механізмів соціалізації засвоюються цінності, норми, погляди, еталони поведінки, що є характерними для сім’ї дитини та її найближчого оточення, відбувається накопичення досвіду соціально прийнятої поведінки, знань про взаємодію дитини з різними соціальними інститутами. «Саме в сім’ї, серед дорослих і однолітків, різних виховних інституціях на основі емоційно-контактної взаємодії відбувається реальний інтелектуальний та емоційний вплив на особистість дитини, на її свідомість та поведінку. Навколо кожного створюється мікроклімат, який визначає комфорт чи дискомфорт у стосунках, активну позицію чи пристосованість до інших, засвоєння просоціальної чи асоціальної поведінки, способів комунікації, прискорення чи стримування самореалізації особистості» [200, 111]. Мікросередовище особистості в дошкільному дитинстві, вважає І.П. Рогальська «становлять сім’я, дошкільний навчальний заклад, група дітей дошкільного віку, різноманітна спільнота людей, у межах якої діти спілкуються з різними категоріями людей, набувають соціального досвіду, конструюють образ соціального світу» [200, 110]. Оскільки це робить мікрофактори, зокрема сім’ю, важливим макрофактором соціалізації, окрім того, соціалізація дитини в сім’ї є провідною проблемою нашого дисертаційного дослідження, вважаємо за необхідне розкрити її специфіку та особливості виконання соціалізаційних функцій у сучасних умовах. Сім’я як персональне середовище розвитку – один з найважливіших інститутів соціалізації особистості, адже воно зумовлює спосіб життя дитини, її соціальне існування, впливає на формування нових соціальних якостей, умінь та навичок. «Сім’я як різновіковий колектив представлена певною системою закріплених традиціями, звичаями, моральними і правовими нормами стосунків між старшими і молодшими, батьками і дітьми. Під їхнім впливом формується світогляд дитини, ставлення до довкілля й зокрема соціуму» [99, 39 – 45]. Сім’я – найважливіша інституція соціалізації на етапі дошкільного дитинства та «найунікальніший мікросоціум функціонування дитини» [100, 192]. Роль сім’ї, вважає директор Інституту розвитку дитини Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова І.І. Загарницька є «виняткова і незамінна, особливо на етапі раннього та дошкільного дитинства, у період так званої «первинної соціалізації», оскільки у дитини протягом її перших років життя домінують соціалізаційні впливи сімейного оточення. Це пов’язано з тим, що у період дошкільного дитинства найдорожчими і найавторитетнішими людьми для дитини є її рідні, у колі яких вона живе, розвивається, пізнає світ і себе в ньому» [100, 192]. До психологічних механізмів сімейної соціалізації, в умовах якої відбувається функціонування індивідуального середовища розвитку дитини, передовсім належать ідентифікація дитини з батьками, включення батьків до внутрішнього світу дитини, її інтереси, потреби тощо та цілеспрямоване формування поведінки, що відображає систему норм, схвалених суспільством. Сім’я – це «джерело та опосередкована ланка передавання дитині соціально-історичного досвіду, досвіду емоційних, статево-рольових та ділових взаємин між людьми. Сім’я є тим безпосереднім соціальним оточенням, що має максимальні можливості для поступового залучення дитини до світу духовно-моральних цінностей, до виконання незнайомих і водночас соціально значущих ролей, до оволодіння досвідом рольової поведінки та спілкування, що необхідні дитині для її соціального становлення» [153]. Сім’я є «основним посередником у комунікації, спілкуванні індивіда із зовнішнім соціальним середовищем, іншими інститутами соціуму. За потреби сім’я здійснює захист індивіда від несприятливих впливів сторонніх суспільних структур і підтримує його на усіх фазах соціалізації» [7, 34]. Серед параметрів, за якими відрізняються сім’ї, науковці виділяють такі: соціально-культурний (освітній рівень батьків, їхня участь у житті суспільства); соціально-економічний (статус батьків, майнові характеристики сім’ї); техніко-гігієнічний (умови проживання, особливості стилю життя сім’ї); демографічний або структура сім’ї (велика сім’я, нуклеарна, повна або неповна, бездітна, однодітна, багатодітна) [7, 34]. Соціально-позитивний чи негативний вплив сім’ї залежить від числа параметрів, з-поміж яких: «соціокультурний, що засвідчує рівень культури сім’ї, соціально-економічний, який визначається її майновими характеристиками, техніко-гігієнічний – особливості способу життя (С. Литвиненко, В. Ямницький [151, 215 – 220] та ін.). Батьківська сім’я як «провідний мікрофактор соціалізації виконує такі соціалізаційні функції: забезпечення фізичного та емоційного розвитку індивіда; формування статевої ідентифікації дитини; забезпечення розумового розвитку дитини; розвиток здібностей та потенційних можливостей індивіда; забезпечення дитині почуття захищеності; формування ціннісних орієнтацій; сприяння оволодінню дитиною основними соціальними нормами» [151, 33]. Світ і життя сім’ї, насичені повсякденними різноманітними ситуаціями, надають дитині можливість відчути та усвідомити найрізноманітніші сторони життя, набути досвіду вчинків, поведінки, стосунків. Переживання дитиною своїх взаємин у сім’ї моделюються в майбутньому у стосунки з іншими людьми. Як засвідчують спеціально проведені соціально-психологічні дослідження Г.Т. Хоментаускаса, «сценарій» соціальної поведінки складається у дітей рано і достатньо стабільно у вигляді таких чотирьох типів соціальних установок, які формуються у сімейному спілкуванні і в подальшому переважно визначають їх соціальну поведінку: «Я потрібний, мене люблять, і я люблю вас так само», «Я потрібний, мене люблять, а ви існуєте заради мене», «Мене не люблять, але я від усієї душі прагну пробитися до вас», «Я не потрібен, і мене не люблять, залиште мене у спокої» [241, 154]. Відзначаючи надзвичайний позитивний вплив родини на становлення особистості дитини, науковці водночас звертають увагу на «недоліки» сімейної соціалізації, яка, на думку О. Кононко [128, 3 – 6], «виявляється у центрації малюка на своїх проблемах, домінуванні егоїстичних прагнень; надмірній опіці, допомозі, що гальмує процес дорослішання; відсутності в оточенні дитячого товариства, партнерів, серед яких малюк навчається домовлятися, узгоджувати дії, розв’язувати конфлікти; дефіцит елементарних обов’язків, ділових стосунків, домінування процесуальної діяльності над результативною; непослідовність вимог та оцінок» [128]. Аналіз наукових праць, присвячених широкому спектру проблем сімейного виховання, дав підставу зробити такі висновки щодо особливостей соціалізаційного впливу сім’ї як соціальної інституції на дітей дошкільного віку в порівнянні з впливом на них інших соціальних інституцій. Представники різних наукових шкіл одноголосно схиляються до тези, що соціалізація та виховання дитини у сім’ї – тільки одна з форм соціального виховання у суспільстві, натомість сім’я як перший інститут соціалізації виконує важливі соціалізаційні функції. Науковці переконані, що соціалізаційний вплив сім’ї на дітей у різні періоди їхнього дитинства не є рівнозначним. Особливо значущий для соціального становлення особистості вплив батьків у період дошкільного дитинства. Діти дошкільного віку найбільш сприятливі до цілеспрямованого та стихійного впливу – як позитивного, так і негативного. У них ще відсутній власний соціальний досвід, тому їхнє сприйняття впливів соціального середовища (яке у цей час уособлює сім’я) – найтриваліше і найміцніше. Госпіталізм – яскравий приклад порушення розвитку дитини внаслідок відлучення дитини від матері, а «синдром Мауглі» – яскравий приклад порушення соціалізації за відсутності соціального світу – світу людей. Правильне ставлення сім’ї до виховання і соціалізації особистості у дошкільному дитинстві позитивно відображається у наступних вікових періодах на її соціальній активності. Подібна залежність спостерігається при аналізі впливу сім’ї на ціннісні орієнтації особистості і формування таких якостей, як ініціативність, самостійність, відповідальність, толерантність. Сімейна соціалізація та виховання більш емоційні за своїм характером. Афективна насиченість спілкування між членами сім’ї, перевантаження позитивними і негативними емоціями істотно відбивається на психологічному та соціальному самопочутті дитини, на формуванні її базової довіри до світу, – вибудовуванні образу соціального світу. Рідні й близькі як агенти соціалізації здійснюють соціалізаційний вплив на дитину через емоційні контакти між членами родини, їхні настрої, афекти, емоційні прояви; стосунки батьків у міжособистісному та інтимному спілкуванні; соціальну поведінку і взаємодію батьків; прояви оцінного ставлення близьких до дитини. У соціалізації дітей агенти за своїми ролями розрізняються залежно від того, наскільки вони значущі для дитини, на якому рівні прихильності вони перебувають, як будується взаємодія з дитиною, якими засобами здійснюють свій соціалізаційний вплив, оскільки родина об’єднує людей різної статі та віку, з різними інтересами, поглядами, переконаннями. Особливістю соціалізаційного впливу сім’ї є неперервне поєднання цілеспрямованих педагогічних впливів батьків та близьких на дітей з повсякденним стихійним впливом устрою життя сім’ї [8, 6 – 11; 14, 3 – 5; 23, 10 – 12; 22; 47, 16 – 25; 54, 30 – 35; 83; 101, 35 – 64; 110; 130;170, 14 – 31; 172; 237]. Отже, сім’я має вирішальне значення у формуванні емоційного та соціального самопочуття дитини, її самоусвідомлення і моральних основ особистості. Саме тут дитина у період дошкільного дитинства отримує життєво важливі уявлення, набуває необхідних для життя соціальних умінь і навичок. Незважаючи на кризу, яку сьогодні переживає сім’я, вона залишається одним із найголовніших інститутів соціалізації особистості, яку в більшості випадків здійснює стихійно. Отже, «сім’я – найближче розвивальне й виховне середовище. Тут діти раннього й дошкільного віку орієнтовані на дорослого, його оцінки, знання, вчинки» [153, 113]. Проте процес входження дитини до соціуму був би неповним, якщо б обмежувався лише тим соціальним досвідом, який вона може здобути у спілкуванні і взаєминах з дорослими. Отже, діти, які відвідують дошкільні заклади, на момент вступу до школи виявляються у вигіднішому становищі, оскільки, «крім досвіду сімейної соціалізації, вони ще мають і досвід, здобутий у процесі різноманітної життєвої практики спілкування і взаємодії з однолітками» [153]. Дошкільний навчальний заклад – друга після сім’ї «інституція соціалізації, яка завжди була і залишається соціальним простором життя дитини, суспільним середовищем її розвитку і виховання, єдиною можливістю забезпечити дитині повноцінне дитинство, якісний соціально-особистісний розвиток, педагогічно виважену соціалізацію, перший соціальний досвід спілкування з однолітками» [200]. Дошкільний навчальний заклад – це джерело соціалізуючого впливу на дітей, соціальна інституція, що є не лише освітньою виховною установою, яка здійснює підготовку дитини до шкільного навчання, а й, окрім розвитку інтелекту й передачі знань, умінь, навичок, цілеспрямовано формує моделі поведінки дітей, їхні цінності, систему стосунків із довкіллям. Усе це складає той соціальний ресурс, з яким дитина переходить у наступну соціальну ситуацію розвитку. За концепцією дошкільного виховання та Базовим компонентом дошкільної освіти, «сучасний дошкільний заклад має стати «інститутом соціалізації», призначення якого – забезпечити фізичну, психологічну і соціальну компетентність дитини від народження до шести-семи років, можливість адаптації до унормованого існування серед людей, сформувати ціннісне ставлення до світу, навчити особистісного існування, озброїти елементарною наукою і мистецтвом життя» [18]. Передусім це відбувається завдяки поступово зростаючій ролі дитячого співтовариства, яке, за твердженням Ю. Лотмана, починаючи зі старшого дошкільного віку суттєво впливає на процес соціалізації дитини [213, 86]. Дитяча спільнота – це, передовсім, інформація про соціальну дійсність, яка активно сприймається дитиною, швидко й легко засвоюється, близька інтересам дітей, хоча частково і вирізняється неточністю. Педагоги акцентують увагу на тому, що дитяче товариство в дошкільному закладі створює умови для практики соціальної поведінки. Взаємини дітей стають перевіркою та закріпленням засвоєних соціальних моральних норм. Дитяче співтовариство – це і важлива школа формування соціальних почуттів та особистісних якостей, адже у ньому дитина неодноразово спостерігає прояви почуттів іншими дітьми, відчуває на собі ці прояви та сама висловлює свої почуття. Взаємини з ровесниками активізують певні особистісні якості дитини. «Дитина, що є дуже цінним, здобуває практику (частіше всього інтуїтивно) відбору, активізації якостей, ухвалених певним дитячим товариством. Це формує гнучкість, здатність пристосуватися до середовища, повагу до інших, розвиває впевненість у собі. Проте дитяче товариство може активізувати й негативні якості дитини, стимулювати агресивність, надмірну гнучкість, підкорення більшості» [100, 243 – 244]. Отже, у процесі соціалізації дитячому співтовариству, керованому педагогом, належить дуже значна й відповідальна роль. Його не можна замінити дорослим товариством. Легковажне ставлення суспільства до дошкільного дитинства обертається для дітей, у кращому випадку, незворотньо втраченими можливостями, а в гіршому – деформацією логіки всього наступного онтогенезу. У зв’язку з цим підкреслимо, що, за образним висловом О. Асмолова, дошкільний період дитинства, так званий період «чомучок», є «рушієм соціального-історичного прогресу» [15, 68 – 69]. Відомо, що у найбільш розвинених країнах раннє і дошкільне дитинство вважають особливим національним ресурсом, який дає змогу розв’язувати складні проблеми соціального й економічного розвитку. «У всіх країнах Європи рання освіта є предметом національної політики. Стверджувати про серйозне і відповідальне ставлення європейських держав до дитинства дає підстави як зростаюча увага засобів масової інформації, так і технологізація процесу ранньої й дошкільної освіти. Проявляється вона у збільшеній регламентації діяльності педагогів, які працюють з дітьми, а також у розвитку відповідної інфраструктури, зокрема індустрії дитячих книг, посібників, іграшок і дидактичного матеріалу» [86, 88 – 95]. Аналіз діяльності основних соціальних інституцій допомагає побачити ще одну проблему, яка при цьому потребує термінового розв’язання –«проблему комфортності дитини на всіх сходинках її життя» (А. Богуш). Зміст феномену «комфортність» науковець визначає таким чином: «Природні і соціально-психологічні фактори, що визначають життєдіяльність дитини на позитивно-емоційному тлі від народження до дорослості. Створити для дитини комфортне життя означає забезпечити для неї змістовне в усьому його розмаїтті, емоційно насичене, позитивно забарвлене життя в сім’ї, дошкільному закладі, школі, соціум» [42, 4 – 10]. Практика показує: якість практичної виховної діяльності в кожній із зазначених інституцій соціалізації особистості далека від комфортної. Зрозуміло, що в сучасних умовах гостро виникає необхідність науково обґрунтованих змін в означеній проблемі. Введення обов’язкової дошкільної освіти може стати реальним механізмом забезпечення педагогічно виваженої соціалізації на етапі дошкільного дитинства. Незважаючи на те, що «дошкільна установа соціальна за своїм призначенням, і дитина соціалізується в умовах активізації взаємозв’язків дошкільного закладу з іншими неінституціональними факторами (у сім’ї, її найближчому оточенні, зв’язках зі школами, закладами позанавчальної освіти тощо)» [98, 20 – 28], дошкільний заклад є закритою установою, коло зв’язків якого із соціумом залишається вузьким. У найзагальнішому вигляді дошкільна установа як відкрита соціально-педагогічна система, що різнобічно пов’язана з довкіллям, передбачає «перетворення дитини з об’єкта педагогічної роботи у її суб’єкт, де основна увага має бути приділена саме соціалізації та вихованню дітей; продуктивну взаємодію усіх соціальних інститутів, в орбіту діяльності яких потрапляє кожна дитина» [98, 20 – 28]. Усе це вимагає спеціальної професійної і організаційної допомоги, спрямованої на взаєморозуміння і продуктивну взаємодію представників різних спеціальностей, що беруть участь у процесі соціалізації. Однолітки певною мірою впливають на особистість дитини, її соціальну поведінку, цінності та систему стосунків. Група однолітків визнається науковцями незамінним мікро-фактором соціалізації особистості. Функції дитячого товариства у процесі соціалізації мають певну вікову специфіку, яку узагальнено визначено так: «прилучення до культури суспільства, до соціальних норм, які тут превалюють; научування статево рольовій поведінці, яка формується через наявні зразки поведінки, властиві представникам кожної статі певного віку та осуд несхвалюваної поведінки; научування поведінці, яка відповідає етнічній, релігійній, регіональній, соціальній, професійній приналежності членів групи; допомога членам дитячого товариства у досягненні автономії від дорослих та батьківської сім’ї, з одного боку, та від товариства однолітків і вікової субкультури – з іншого; створення умов для розвитку самосвідомості, для самовизначення, самореалізації та самоствердження» [165]. Дитяче товариство має власні специфічні закони і виконує важливі функції соціалізації дитини. На думку С. Козлової, воно є, по-перше, джерелом інформації про соціальний світ, по-друге – «школою» формування соціальних почуттів та особистісних якостей дитини, по-третє – практикою соціальної поведінки [119]. Н. Голованова переконує, «що освіта повинна враховувати результати соціалізації дитини в групі однолітки, серед яких науковець називає: освоєння поведінки відповідно до соціальних, моральних, культурних переваг членів групи; оволодіння статево рольовою поведінкою; організація та переживання своєї автономності від світу дорослих, що включає накопичення та передачу «секретів», «таємниць», оформлення свого стилю в одязі, зачісці, у проведенні дозвілля; створення умов для формування «Я-концепції» членів групи; забезпечення можливості вибору позиції «більшості» або «меншості», досвід відстоювання власних позицій [79]. Дослідження В. Абраменкової [1], Л. Артемової, А. Богуш, Г. Брєслав [51], Н. Гавриш [74. 13 – 18], С. Козлової [119], О. Кононко [124], А. Кошелєвої [134 – 135], В. Кузьменко, М. Лісіної [150], В. Мухіної [168 – 169], А. Мудрика [167], М. Осоріної, Т. Поніманської [182, 3 – 6]. засвідчують, що з віком у дітей потреба у спілкуванні з однолітками розширюється і поглиблюється як за формою, так і за змістом. Аналізуючи особливості соціалізації особистості у дошкільному дитинстві, дозволимо собі сформулювати деякі положення: дитяче соціальне життя починається у дошкільній групі як генетично ранньому щаблі соціальної організації людей, що з часом замінюється шкільним класом. Прихід дитини до дошкільного закладу є важливим моментом у її житті, адже змінюється «соціальна ситуація розвитку», посилюється почуття її прихильності до однолітків. Груповий вплив – однин із найперспективніших з усіх сфер впливу на соціальне становлення дитини, її соціальну поведінку, уміння відгукуватися на потреби інших людей. У процесі формування у дитини уявлень про свої можливості, досвід спілкування з однолітками складає підґрунтя для порівняння себе з «подібними істотами» та слугує основою для набуття певних соціальних навичок колективного життя. «Головним відкриттям дітей на етапі дошкільного дитинства є ідея партнерства. Між третім та п’ятим роками дитина інтенсивно освоює важку практику взаємодії з іншими дітьми у грі, а потім і в інших ситуаціях. Головною силою, яка рухає розвиток стосунків між дітьми-дошкільниками, є спільна гра. Рольова гра, яка входить до поведінкового репертуару дітей, стає головною моделлю партнерської взаємодії». «Стосовно ігрового дійства як цілого, кожна дитина, яка взяла на себе певну роль, стає частиною процесу, одним із структуроформівних елементів ситуації – учасником. Її дії як члена дитячої ігрової групи підпорядковуються загальним для усіх людей законам групового життя. Це певним чином обмежує свободу дій дитини і пов’язане з присутністю у грі інших її учасників» [2]. Отже, група однолітків для дитини дошкільного віку є першою інстанцією, яка дає їй можливість формувати власні погляди поза сферою контролю дорослих і зіставляти соціальні орієнтири дорослих та інших – однолітків. Це форма ігрової взаємодії, де дитина набуває форм солідарності та зразків партнерської взаємодії. Між дітьми формуються складні стосунки, які відображають соціальні залежності в «дорослому» суспільстві. Одним із джерел існування і розвитку світу дитинства дослідники виділяють дитячу субкультуру, завдяки якій діти з покоління у покоління передають специфічні способи організації життя у дитячому товаристві, норми і цінності світорозуміння та світосприйняття, елементи соціальної поведінки і міжособистісних стосунків із довкіллям. Субкультура є сукупністю специфічних соціально-психологічних ознак (норм, цінностей, стереотипів, смаків), що впливають на стиль життя та мислення певних номінальних і реальних груп людей і дозволяють їм усвідомити тай утвердити себе як «ми», відмінного від «вони», тобто інших представників соціуму [165, 209]. Дитяча субкультура як специфічне, приховане від стороннього ока, явище набуває особливого значення у віковому діапазоні між трьома-чотирма роками (коли в дітей зароджується самостійне соціальне життя) та 12 – 13 роками, коли на зміну дитячій приходить підліткова субкультура. Дитяча субкультура – «це особлива система дитячих уявлень про світ, цінності, моделі поведінки та спілкування, своєрідна культура, що існує за власними специфічними і самобутніми законами, хоч і в полі загальної культури. У широкому значенні дитяча субкультура – все те, що створене дорослими для дітей і самими дітьми, у більш вузькому – смисловий простір цінностей, настанов, способів діяльності та форм спілкування в історичній соціальній ситуації розвитку» [137, 86]. Російський дослідник В. Кудрявцев уважає, що дитяча субкультура – це «особлива система наявних у дитячому середовищі уявлень про світ, цінності тощо, яка частково стихійно складається всередині панівної культурної традиції певного суспільства і посідає в ній відносно автономне місце» [140]. На думку О. Кононко, «феномен дитячої субкультури надає значущості власним зусиллям малюка в освоєнні життєвого простору, його вмінні «вимірювати», обживати цей простір власним тілом, почуттями, думками, досвідом. Це майданчик апробування дитиною своїх сил, міри своєї життєздатності, вміння не лише вижити, а й продуктивно, радісно жити поряд з однолітками» [124, 6 – 9]. Отже, викладене О. Кононко розуміння дитячої субкультури дає змогу виокремити її як форму опанування життєвого простору, апробації власних сил, наголосити на виконанні нею важливої функції соціалізації дитини [124 – 128]. Сучасні дослідники феномену дитячої субкультури (В. Абраменкова [3], Л. Варяниця [55], Н. Горбунова [83], І. Кон [121 – 123], О. Кононко [124], Є. Копейкіна [129], В. Кудрявцев [138, 3 – 21], М. Осоріна та ін.) наполягають на усталеності її структури і виокремлюють такі компоненти: дитячий фольклор, дитячу словесну творчість, дитячий правовий кодекс, дитячі ігри, дитячий гумор, релігійні уявлення, дитяче філософствування, дитячі інтереси, табуювання. Відзначимо, що серед них є «культурні форми, які створювалися дорослими для дітей з метою прилучення останніх до досягнень культури, інші є витворами власної діяльності дітей, привнесені із дорослого світу (ігри, іграшки, казки, міфи), вони трансформувалися у продукти дитячої субкультури і втратили наданий дорослими первинний смисл» [1]. Показовим у контексті розгляду дитячої субкультури як фактора соціалізації особистості в дитинстві є її функціональне призначення: «соціалізуюча функція дитячої субкультури полягає у наданні дитині особливого психологічного простору, у якому вона набуває «соціальної компетентності у групі рівних» [254, 68]. Отже, дитяча субкультура через жорстко унормований дитячий правовий кодекс, ігрові правила, форми фольклору сприяє підпорядкуванню дитини груповим нормам, адаптації у середовищі однолітків, забезпечуючи процес її соціалізації. Особливого значення для комфортності дитини набуває психотерапевтична функція дитячої субкультури, завдяки якій утворюється своєрідне «психологічне укриття», захист від несприятливих впливів дорослого світу. Культуроохоронна функція дитячої субкультури полягає у збереженні жанрів, усних текстів, обрядів, елементів сакральності, що на сучасному етапі розвитку культури втратили своє звучання, з функціональним оновленням перейшли з культури дорослих до дитячого середовища. Механізми дитячої субкультури допомагають дитині виробити готовність до розв’язання проблем, які можуть виникнути в майбутньому, та сформувати алгоритм адекватної дії у складних життєвих ситуаціях, а значить, прогностична функція дитячої субкультури орієнтована на майбутнє, пов’язана із наданням дітям можливостей та простору самореалізації. Власне актуальним і цікавим для розуміння сучасних особливостей дитячої субкультури стало дослідження Л. Варяниці, у якому, поряд із вивченням змісту компонентів дитячої субкультури на етапі молодшого шкільного віку, одним з напрямів стало з'ясування причин дисгармонії сучасної дитячої субкультури [55]. Першого з них дослідниця виокремлює факт психологічної відірваності батьків від дитинства в його узагальненому розумінні, повне ігнорування ними всіх аспектів дитячого життя, окрім тих, які, на їхню думку, ведуть до успіху [55, 74]. Наступним фактом дисгармонії сучасної дитячої субкультури означена «втрата загальнолюдських цінностей, національних традицій та збіднення, навіть змістова спустошеність окремих прошарків дитячої субкультури (ігор, фольклору, правових норм)» [55, 94]. Дослідниця називає критичною ситуацію, яка склалася в ігрових традиціях, змісті ігор, «оскільки сучасні діти майже не вміють доречно використовувати форми дитячого фольклору, його репертуар, зміст та форми ігор збіднили, як і різноманітні види дитячої творчості, усні тексти. Особливо негативний вплив на простір дитячої субкультури становить культура дорослих, провідником якої є батьки та значущі дорослі» [55, 94]. Власне, дитяча субкультура – своєрідний спосіб світобачення та світорозуміння дитини, сукупність різноманітних форм активності, завдяки чому формується цілісний життєвий досвід, досягається розуміння різних сторін соціального життя та самоутвердження в ньому. Можемо зробити висновок, що всі розглянуті аспекти дитячої субкультури відіграють важливу роль у процесі соціалізації особистості дитини: вона вчиться приймати вікові норми поведінки у групі однолітків, навчається ефективних технік урегулювання складних ситуацій, досліджує межі дозволеного, розв’язує свої емоційні проблеми, пізнає світ, себе та інших людей, соціальне довкілля, проявляє самостійність і бере участь у соціальних змінах тощо. Завдяки дитячій субкультурі природним шляхом відбувається максимальне залучення дитини до системи соціальних зв’язків, задовольняється потреба у самостійності, активності, участі у соціальних контактах. Підсумовуючи викладене, підкреслимо, що взаємодія дитини із соціальним середовищем слугує джерелом розвитку і соціалізації особистості – у цьому її безумовна сила. «Водночас середовище відіграє роль фактора соціально-особистісного розвитку дитини лише у випадку активної взаємодії із середовищем дитини як суб’єкта, завдяки чому дитина має можливість виявити ініціативність, активність та відповідно реагувати на впливи середовища, набуває соціального досвіду» [228]. Зовнішні впливи, у тому числі педагогічні, набувають для дитини особистісного смислу, якщо вони детерміновані не тільки значущістю для соціального оточення, але й для соціального досвіду особистості. «Сприятливим» для соціально-особистісного розвитку дитини середовищем є соціокультурне середовище, у просторі якого вона залучається до активної взаємодії з досягненнями культури. Професійні знання педагогів про роль соціального середовища у вихованні та соціалізації особистості актуалізують проблему ціннісних характеристик соціуму, у якому розгортається діяльність окремої дитини, групи, дошкільної установи. Педагогічне осмислення того, що активне освоєння соціальної реальності, у якій живе дитина, і є важливою умовою для формування адекватного образу навколишнього світу. Однак перш ніж розкрити особливості освоєння соціальної реальності на етапі дошкільного дитинства, вважаємо за потрібне охарактеризувати особливості соціального розвитку дітей на цьому віковому етапі. |
|
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Дрогобицький державний педагогічний... ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОГО ПРОСТОРУ ПЕДАГОГІЧНИХ УНІВЕРСИТЕТІВ УКРАЇНИ |
ПРОГРАМА V Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца в Дрогобичі „ Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, Полоністичний науково-інформаційний центр імені Ігоря Менька... |
|
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ДРОГОБИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ... Шановна Пані секретар Дрогобицької міської ради, в о міського голови міста Дрогобича |
Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка Вимоги до претендентів: наявність відповідного наукового ступеня і/або вченого звання, повна вища освіта за профілем кафедри |
|
Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка Вимоги до претендентів: наявність відповідного наукового ступеня і/або вченого звання, повна вища освіта за профілем кафедри |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ ДРОГОБИЦЬКИЙ... Медичну довідку про стан здоров’я за формою №086-о та 2 фотокартки, 2 конверти, 2 папки |
|
Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка На посаду декана Інституту фізики, математики та інформатики мають право претендувати науково-педагогічні працівники цього інституту,... |
Дрогобицькому регіону потрібні фахівці з комп’ютерного еколого-економічного моніторингу У 2011 році Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка ліцензує підготовку фахівців освітньо-кваліфікаційного... |
|
ДРОГОБИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ІВАНА ФРАНКА На виконання наказу МОН України від 24. 05. 2007 № 420 «Про використання мобільних телефонів під час навчального процесу», рішення... |
ЗАПРОШЕННЯ на Всеукраїнську студентську олімпіаду 2010-2011 навчального... Міністерства освіти і науки України від 02. 12. 2010 року №1190 «Про проведення Всеукраїнської студентської олімпіади 2010-2011 навчального... |