|
|
Скачати 2.39 Mb.
|
2.2. Проблеми сімейної соціалізації дітей-дошкільників у вітчизняній педагогічній теорії другої половини ХХ ст. Проблеми сімейного виховання завжди привертали увагу педагогічної науки, адже в сім’ї закладаються основи особистості, засвоюються головні цінності людського життя, формується базис ставлення дитини до світу. Співробітництво педагогів і батьків – передумова значних досягнень у навчанні та вихованні дітей, тому така взаємодія – ефективний шлях удосконалення сімейного виховання, сприяння реалізації можливостей, підвищення виховного потенціалу. Аналізуючи проблеми сімейної соцалізації дітей-дошкільників у вітчизняній педагогічній теорії, не можимо оминути постать видатного українського педагога Г. Ващенка (1878 – 1967). Уся творчість Г. Ващенка «як репрезентанта нашої демократичної педагогіки – націлена на освіту і виховання людини для життя саме в природовідповідних умовах, без наглядача і на засадах життєздатної системи цінностей» – вважає дослідник педагогічної спадщини науковця О. Вишневський [65]. Стратегічною засадою соціалізації дитини, стверджує Г. Ващенко, є повернення до традиційно-християнських основ родинного життя, що передбачає: «відродження духовності, відродження цінності родинного життя на основі християнської моралі і оновлення природної виховної функції. Родина повинна залишатися найважливішим інститутом виховання взагалі: основи ідеалу служіння Богові і Україні, демократизм і перші паростки характеру закладаються саме тут» [62, 21]. У педагогічних рефлексіях науковця помітна велика увага до інститутів виховання. До них він відносить родину, дитсадок, школу, Церкву, мистецтво, працю, рідну мову, краєзнавство тощо. Всі вони є носіями цінностей суспільства, і вихованець самостійно поза волею і увагою виховника взаємодіє з ними: сприймає, аналізує, дає їм моральну оцінку і цим утверджує або заперечує щось у своєму власному світосприйманні. Цей процес займає у житті вільної людини чи не головне місце, значно більше, ніж часом ми думаємо. Першим з інститутів виховання Г. Ващенко називає родину і дитячий садок. На проблемах виховання у сім’ї і дитсадку він зосереджує увагу у «Виховному ідеалі» [59], і у «Вихованні волі і характеру» [58] та ці проблеми він також присвячує спеціальну низку публікацій у «Працях з педагогіки та психології» [62]. У ділянці родинної педагогіки, зокрема у виборі між авторитарністю і свободою виховання, Г. Ващенко дотримується «золотої середини». «Сучасному вихованню українських дітей треба йти середнім шляхом – пише педагог, – уникати зайвої суворости і непотрібних кар і в той час не покладатися на природу, а розумно керувати дітьми, рахуючись з їхніми природними нахилами і здібностями» [62]. Виховання можна визначити як формування особистості людини з метою наближення її до більш-менш чітко визначеного виховного ідеалу. Кожен народ, кожна епоха мали і мають свій виховний ідеал, бо без нього неможливе саме виховання. До тогож справжнє виховання мусить охоплювати собою весь період розвитку дитини, починаючи з раннього дитинства і закінчуючи юнацтвом [58, 51]. Саме в період старшого дошкільного віку розвиваються високі соціальні мотиви і благородні почуття. У цей час починаються формуватися ті почуття і риси характеру, які непорушно вже зв’язують малюка зі своїм народом, своєю країною. Коріння цього впливу лежить у мові народу, «що всмоктується з молоком матері», в народних піснях, іграшках, враженнях про рідну природу, про працю та побут, в традиціях людей, серед яких живе дитина. Тому старші дошкільнята повинні пізнати найбільші історичні та духовні цінності рідного краю. Метою виховання і духовності у дошкільників є формування у них потреби здійснювати добрі справи і вчинки, почуття співіснування з довкіллям та розвиток таких якостей, як співчуття, добротиа і завжди готовий прийти на допомогу, здатність до благочинних справ. Важко переоцінити у родинному вихованні значення живого прикладу батьків. Слова, що розходяться з ділом, взагалі не мають значення, а тим більше для дітей. Тому батьки в родинному житті своєю поведінкою мають служити зразками щирої релігійності, чесності, принциповості, українського патріотизму; у родинних відносинах мусять панувати любов і злагода. Особливо велике значення у родинному вихованні мають перші роки життя дитини і навіть умови народження її. За спостереженнями Г. Ващенка, «Численні факти свідчать про те, що діти, які народились в ненормальних умовах, або ті, що жили ненормальним утробним життям, часто в зрілому віці мають великі хиби фізичні й психічні, а іноді навіть родяться каліками й залишаються такими аж до кінця свого життя. Усе це треба мати на увазі батькам, коли вони хочуть, щоб їхні діти виросли здоровими, працездатними й розумними» [63, 247 – 248]. Як зауважує український педагог, діти дошкільного віку органічно «зростаються» зі своєю родиною, природою, мовою, світоглядом, традиціями та звичаями рідного краю, а тому неусвідомлені почуття до рідного довкілля стають підґрунтям справжнього патріотизму. Українська дитина, на думку Г. Ващенка, вже у три – чотири роки має знати, що її Батьківщина – Україна, українці мають свою мову, відмінну від інших народів, а також власну історію і культуру [202, 18 – 19]. Тому саме в дошкільному віці і слід формувати в малят національну свідомість, яка передбачає: любов до рідної землі, до свого народу, готовності до праці в ім’я України, освоєння національних цінностей (мови, території, культури, відчуття своєї причетності до розбудови національної державності), патріотизм, що сприяє національної гідності й гордості за свою Батьківщину й усвідомлення того, що без жертовної любові до Батьківщини, що єднає весь народ, як керівників, так і народні маси, державно самостійності здобути неможливо [202, 18 – 19]. Народна педагогіка, переконує Г. Ващенко, широко використовує принципи природовідповідності. Серед них – гуманність у ставленні до дитини. Традиційне поняття, сформоване народом у сиву давнину, що дитина, як і всі живі істоти, вимагає піклування від батьків, протягом віків доповнюється емпіричним знанням дитячої психології, а з прийняттям християнства підсилюється впливом релігійної моралі, яка розглядає дитину даром Божим. Найбільш природовідповідним українська народна педагогіка вважає виховання у сім’ї. Сім’я, на думку народу, може забезпечити нормальний розвиток дитини, її всебічне виховання. Українська народна педагогіка задовго до наукової довела, що у формуванні людини вирішальну роль відіграють перші роки її життя. Така педагогіка особливо високо підносить авторитет жінки-матері. Великої поваги заслуговує жінка й тому, що на ній лежить головна турбота про виховання дітей [60, 314 – 325]. «Друга, дуже важлива справа у родинному вихованні, наголошує Г. Ващенко, – це релігія, яка в усьому нашому суспільстві відсутня. А саме родинна школа – то практика релігійного життя. Ту закладаються перші навички молитви Хресного знамені, перше бачення ікони як символу всюдиприсутності Бога. Саме в родині практикується релігійне життя – молитва вранці і ввечері, в родинній школі релігія схоплюється, практикується, бачиться в щоденному; житті, як цінну вартість, як конечність, як потребу для життя людини й її гідності» [61, 128 – 141]. Також має значення і внутрішнє облаштування хати, в якій живе родина. На стінах, в почесному кутку, мають висіти образи, прикрашенні відповідно до наших традицій вишитими рушниками, а перед образами має висіти лампада, яку засвічують у святкові дні. У цих традиціях є глибокий сенс. Їх твердо дотримувалися багато селян. Тому потрібно, щоб релігійне виховання поглиблювалось у дошкільний період життя дитини [58, 279]. Особливу увагу Г. Ващенко у своїх працях звертав на родинне виховання, вважаючи що як у вихованні загалом, так і в релігійному, перше слово належить родині. Основним засобом його є приклад дорослих, бо слово тут, хоч і має силу, але далеко не першорядну. Оточення, в якому живе дитина, мусить бути в усьому християнським. Великого значення сімейному вихованні дітей надавав В. Сухомлинський (1918 – 1970). Адже якщо в педагогічному вихованні переважають змістові елементи, то в сімейному – емоційні. Тому жодна суспільна установа не зможе прищепити дитині тих якостей, які формує сім’я. У сімейному вихованні закладається основа розвитку особистості, оскільки родина «найкращим чином сприяє поступовому залученню дитини до соціального життя, у сім’ї шліфуються найтонші грані людини-громадянина, людини-трудівника, людини-культурної особистості» [227, 357]. Проте для того, аби сім’я ефективно виконувала свої обов’язки важливою умовою є її співпраця з педагогічним колективом. Серйозною причиною, що перешкоджає успішному вихованню дітей, є низький рівень педагогічних знань батьків. Тому В. Сухомлинським було розроблено та впроваджено у практику такі форми педагогічно-сімейного виховання, як «Школа радощів», «Педагогічна школа для батьків», «Психологічні семінари для батьків». Крім цього, педагог був переконаний, що батьків потрібно залучати до самостійного вивчення педагогічної літератури, з якої вони зможуть отримати відповідь на складні питання, що їх хвилюють. Неодмінна умова успішності процесу виховання, на думку педагога, – врахування вікових та індивідуальних особливостей дітей, адже нема у вихованні універсальних рецептів, форм і методів, які б гарантували успіх. Життя дитини, переконує В. Сухомлинський, повинно спрямовуватися так, щоб вона завжди мала правильну життєву орієнтацію, уміла стримувати себе, коли необхідно, відмовлятися від своїх бажань, відрізняти добре від поганого. Відомий педагог-новатор постійно цікавився проблемами сімейного виховання, умовами і особливостями виховання дітей у різних сім’ях, вивчав позитивний досвід, підмічав найістотніші і найбільш типові вади та недоліки сімейного виховання, шукав їх причини. Він проводив велику виховну і освітню роботу з батьками, дорослими, навчав їх мистецтва сімейного і громадського виховання. Загалом, В.О. Сухомлинський вважав за необхідне ввести до змісту загальноосвітньої школи необхідний мінімум педагогічних знань, виховувати майбутніх батьків, морально готувати їх до великої відповідальної батьківської місії. Він підкреслював, що безвідповідальне ставлення молодих батьків до виховання своїх дітей дорого обходиться насамперед суспільству. «Важкі діти» – це передусім результат неправильного виховання, вад сімейного життя, несприятливого психологічного клімату і ненормальних стосунків у сім’ї» [227, 416]. На думку В.О. Сухомлинського, дуже важливо, щоб батьки розуміли просту істину: шлюб розпочинається з готовності до великої і відповідальної соціальної ролі – виховання дітей, успіх якої залежить передусім від духовного багатства, вірності коханню, взаємної поваги і спілкування, педагогічних знань і умінь. «Своїх вихованців – юнаків і дівчат ми вчимо: моральне право на кохання має той, хто вміє відповідати за майбутнє – за своїх дітей» [224]. У контексті сказаного актуальною є думка ученого про те, що «потрібна школа мудрості майбутніх батьків, що молодь треба цілеспрямовано й своєчасно готувати до цієї відповідальної громадянської місії» [223]. У своїй практичній педагогічній діяльності він керувався такими двома напрямами: цінність почуттів, поведінки юнаків і дівчат у системі виховної роботи, а також впровадження спеціальної педагогічної освіти і виховання молоді, підготовка до сімейного життя (нарис «Виховання майбутніх матерів і батьків»). До того ж треба врахувати, що помиляються й ті батьки, які вважають, що найцінніша риса особистості – слухняність, безумовне виконання усіх вимог старших, підкорення волі наставників тощо. Така беззастережна «слухняність», сліпа підпорядкованість можуть породжувати конформізм, слабкі характери, підлабузництво, слабовільність. «А гіршого, ніж безхарактерність і безвольність, немає нічого. Лише той характер сильний, в якому дозріла самостійність, власна думка, самокритичність; незалежність власних суджень і переконань, поглядів і поведінки. Намагання всім і всюди подобатись, усім догодити, не вступати в суперечки й конфлікти, пристосовуватися до всяких вимог (розумних і нерозумних) спотворить характер, почуття і волю молодої людини, сформує психологію раба» [223, 117]. Чимало місця у педагогічній спадщині В. Сухомлинського займає аналіз проблем спілкування дітей з дорослими, соціального середовища, виховання дітей в сім’ї. Педагог був переконаний, що є речі, яким не можна навчити і які розвиваються у процесі спілкування – спочатку з найближчими людьми, а згодом утверджуються, міцніють, або ж, навпаки, атрофуються під впливом соціального середовища. Якщо не розвинута здатність любити в сім’ї, то її не можна дітей навчити. Власне добродушні стосунки між матір’ю і батьком, батьками і старшим поколінням (тобто бабусею та дідусем) є важливою передумовою виховання у дітей поваги, чуйності, доброзичливості. Учений про такі стосунки писав, що важливо, аби «перші думки про добре, сердечне, найпрекрасніше, що є в світі, – про любов людини до людини – пробуджувались на особистому досвіді, щоб найдорожчим для дитини стали батько й мати» [222, 26]. Власне «материнська і батьківська любов не повинна бути сліпою, а має виховувати в дитині Людину, бути підтримкою, утверджувати віру в себе, у свої сили, захищати і водночас рухати вперед, а не бути своєрідним ковпаком, ізолятором. Духовна серцевина такої любові у тому, щоб син чи донька відчували повагу до себе, прагнули бути хорошими людьми» [222, 26]. Багато років спостереження за розвитком дітей дали підставу педагогові зробити висновок, що малята в яких душі надломлені переживаннями, потребують особливої уваги, тому батьки мають вважати на хворобливу психіку дитини, піклуватися, берегти своїх дітей від надмірних переживань, пробуджувати в них щасливі відчуття, за жодних обставин не виявляти свого ставлення до них, як до хворих. Загальновідомо, що виховна система В.О. Сухомлинського побудована на принципах етнопедагогіки, де посів значне місце рідний образ матері. «Матір у нього випромінює любов, чуйність та повагу до дитини; саме матір – джерело загальнолюдських цінностей, чеснот, Берегиня [222, 26]. Власне можемо констатувати, що саме В.Сухомлинський є тим єдиним педагогом радянського періоду, який сотворив «культ Матері». Рідна матір у нього звичайна людина, а не всесильна, як до цього привчала радянська педагогіка, яка потребує чуйного ставлення, уваги, великої поваги, ласки, ніжності, любові. Ні суспільство, ні школа, не можуть замінити матір. А тому педагог переконував, що любов до матері, вважав педагог, потрібно виховувати і в школі у процесі формування стосунків між хлопчиками і дівчатами. Та не менш важливою, на його думку, у вихованні дитини має бути роль батька, особливо коли в сім’ї підростає син. Саме для хлопчиків батько є еталоном мужності, хоробрості, сміливості, всемогутності, діти мріють бути дуже схожими на своїх батьків [226]. Особливої уваги заслуговують поради педагога батькам, а саме: «необхідно звертати особливу увагу на синівську любов і вдячність, бо ніхто не хоче, щоб його дитина виросла жадібною, грубою, злою» [221]. Таке може траплятися навіть у родинах благополучних. На думку відомого українського дослідника В.О. Сухомлинського, що обов’язком кожного з батьків є виховання у дітини любові й поваги до старших, особливо до бабусі й дідуся. Він також радив з поважати старших – систематично їх провідувати, почесне місце – надавати саме їм; писати листи, вітати з родинними святами, їхнім днем народження, а обов’язок кожної дитини – звичайна щоденна увага до них. «Одностороння любов батьків до дітей чи дітей до батьків не дасть потрібного, важливого для суспільства результату, якщо в сім’ї не пануватиме повага до дитини, яка досить часто підміняється імперативними стосунками чи наданням «тепличних послуг» [223, 115]. Повага до дитини має виявлятися у всьому – в інтонації голосу, формі звертання, наказу, прохання, у пораді, співчутті. В.О. Сухомлинський зазначав, що «роки й роки ідуть на те, щоб навчити і вчителів і батьків бути чутливими до переживань дітей. Зрозуміти дитяче почуття – значить підійти до дитини гуманно, принести їй спокій, розсіяти тривогу, навчити її бути доброю й чуйною. Дитина, відчувши, що старші зрозуміли її душевний стан, стає м’якою, чутливою до добра. Те, що я називаю виховуваністю, є відповіддю дитини на наше вміння розуміти її стан. Якщо ж старші, не розуміючи дитини, байдужі до її душевних порухів, часом бур і ураганів, – дитина стає жорстокою, озлоблюється, вона може навмисне робити зло» [223, 115]. Власне педагог був цілком переконаний, що виховувати у дітейхороші риси, такі як: чесність, правдивість, доброту і чуйність, любов і повагу до старших потрібно ще з дитиниства, бо «дитячий світ – світ особливий. Особливо маленькі діти живуть своєю уявою про добре і погане, про честь і безчестя, про людську гідність: у них свої критерії краси, у них своє вимірювання часу: в роки дитинства день здається роком, а рік вічністю» [223, 116]. «Добрі почуття, – зазначав В. Сухомлинський, – своїм корінням сягають у дитинство, а людяність, доброта, лагідність, доброзичливість народжуються у праці, турботах, хвилюваннях про красу навколишнього світу» [223]. Тому учений акцентував увагу, що батьки мають піклуватися про те, щоб їхні діти виростали турботливими до всього живого. Така душевна праця відточує сердечність, чуйність, зароджує бажання робити корисне. «Азбука виховання людяності в тому, щоб дитина, віддаючи тепло своєї душі іншим людям, знаходила в цьому особисту радість» [223]. Без перебільшень, саме ніжність душі – це вміння відкликатися думкою, почуттями на те, що відбувається навкого тебе; без чуйності до ближнього неможлива гуманність. Рідні батьки повинні виховувати у дітей відчувати іншу людину, розуміти і поважати інтереси інших, їхні прагнення, тобто засвідчувати поведінкою, вчинками своє ставлення до людей, бо «жити у суспільстві – це значить уміти пожертвувати своїми радощами в ім’я благополуччя, спокою інших людей» [221] . Наприкінці свого життя, В.О. Сухомлинський розпочав роботу над дуже потрібною книжкою – енциклопедією сімейного виховання «Батьківською педагогікою», в якій мали висвітлюватися найактуальніші проблеми виховання дітей у сім’ї, педагогічної освіти батьків і дорослих, соціальної педагогіки. На жаль, підготувати до друку задуману працю не встиг. Уже після його смерті вдалося зібрати рукописні та деякі надруковані статті й підготувати видання «Батьківської педагогіки». Педагогічна майстерність В.О. Сухомлинського виявлялася у тому, що звичайні життєві явища, події чи ситуації він умів використовувати як важливі фактори виховного впливу на особистість дитини, перетворювати їх на засоби виховання. Так, у «Батьківській педагогіці» кожний маленький епізод, подія з життя школи чи сім’ї, легенда чи переказ стають канвою, відправним моментом для змістовної розмови, педагогічних роздумів і міркувань, що змушують глибоко вникати у проблеми сімейної педагогіки. Уважаючи, що Батьківщина починається саме із сім’ї В. Сухомлинський закликав батьків виховувати найважливіші риси і якості громадянина-патріота. Він стверджував, що діти – продовження не тільки нашого роду, а й нашого соціального ладу, наших завоювань і благородних намірів. І від того, які духовні цінності візьме від нас молодь, залежатиме майбутнє нашого народу і суспільства [27]. А тому через усі праці педагога проходить головна ідея громадянського виховання, патріотичного та інтернаціонального обов’язку, формування гармонії морального та інтелектуального, героїчного й естетичного, особистого і соціального. Педагогічні засади сімейної соціалізації дитини-дошкільника були і в ценрі уваги М.Г. Стельмаховича (1934 – 1998) – академіка АПН України, доктора педагогічних наук, професора, що займає гідне місце серед вітчизняних педагогів, які давали високу оцінку народній педагогіці, родинному вихованню дітей. В основі народного ідеалу української сім’ї, як уважав М. Стельмахович, лежить прагнення створити родину щасливу, здорову, багатодітну, міцну, дружну [66, 334]. Його праці «Українська родинна педагогіка», «Українська народна педагогіка», «Українське родинознавство», «Теорія і практика національного виховання» здобули гідне визнання науковців ХХ та ХХІ ст. Наукові дослідження педагога з проблем української сім’ї, родини мають не тільки теоретичне значення — вони повинні стати настільними книгами для батьків, учителів, студентів, викладачів, усіх, хто цікавиться проблемами виховання дітей у сім’ї [155, 15]. Досліджуючи проблеми родинної педагогіки, М. Стельмахович відзначає: «Провідна роль у родинному вихованні належить, звичайно, батькам та рідній (материнській) мові. На формування світогляду й поведінки дітей великий вплив мають також дідусі і бабусі, брати і сестри як взаємовихователі, няні з народу, родичі, свояки, куми, ровесники, церква» [219, 14 – 17, 15]. Водночас М. Стельмахович акцентує увагу на батьківському вихованні, яке здійснюється у контексті життєдіяльності сім’ї, становище якої, зі свого боку, нерозривно зв’язане з долею самого народу, а вона у ХХ ст. виявилася чи не найважчою. «Цей вік увійшов в історію української родини віхолою буревіїв, насилля, лихоліття, приніс їй багато мук і випробувань. На першу його половину припадає аж дві світові війни. Але й у цих умовах з особливою силою виявилась життєва стійкість і високі моральні, громадянські якості української родини. Доля української родини дуже складна і терниста. Збитки духовні, моральні й матеріальні фальш суспільна та виховна відчутно підірвали педагогічну позицію сім’ї, довели її до критичного стану» [219, 14 – 17, 16]. Протягом другої половини ХХ ст. сім’я в Україні переживала глибокі зміни, які торкалися усіх ланок її існування – «кризові явища, що спостерігаються в сучасній сім’ї, стосуються її економічних, морально-духовних та демографічних основ, невисокий економічний рівень більшості сімей; низька культура суспільного життя, подвійна мораль; перевантаженість жінки в сім’ї та на роботі; високий процент розлучень; загострення конфліктів між поколіннями; збільшення розриву між сім’єю і школою» [218], наголошує педагог у статті, присвяченій українській родині. А сім’я, на думку М.Г. Стельмаховича, – «то святий вузол, яким сполучаються люди в суспільстві; життєдайний осередок, що приводить на світ божий, плекає найвищу цінність людства – дітей, майбутнє народу, завдяки яким кожні батько й мати мають реальну можливість повторити і продовжити себе у своїх нащадках. Людина є смертною. Але рід, родина, народ – безсмертні. Відродження їх неминуче й необхідне, якщо ми хочемо мати традиційну українську родину – міцну, дружну, щасливу» [216, 14 – 19, 12]. Власне, сім’я – «невтомна охоронниця наших предків, родоводу, совісті й честі минулих, сучасних і прийдешніх поколінь. Таким чином свідома українська сім’я – це духовний храм України-матері» [155, 4]. Тому й виховний вплив родини на формування особистості дитини, на щоденне наше буття переоцінити неможливо. «Сім’я — найперша вихователька підростаючих поколінь за всіх часів і у всіх народів, невтомна піклувальниця про формування у дітей високої духовності та гуманізму, національного духу, характеру, свідомості» [155, 4]. Ось чому М. Стельмахович у своїх працях, уважає Д.В. Луцик, звертав особливу увагу на сім’ю, родинне виховання. Родовід вихователів йде від матері, від батька, від сім’ї. Шлях людства до сім’ї в сучасному традиційному баченні був довгим і залежав від культури, традицій, виробничих відносин членів суспільства [155, 4]. «З глибини віків до нас доходять мудрість минулих епох, – пише М.Стельмахович, – і скарби народного виховання. Традиції родинного виховання складалися упродовж багатьох століть і зміцнювалися в ході історичного розвитку людства. З давніх-давен українці розглядали сім’ю і рід як святиню, а виховання дітей – як святий обов’язок батьків: завдяки вихованню в родині народ продовжував себе в своїх дітях, генерував свій національний дух, характер, менталітет, традиційну родинно – побутову культуру» [219, 14 – 17, 16]. В українських родинах «дітей завжди вчили, що людина невіддільна від свого роду, нації. Головним охоронцем ладу в родинах та суспільних взаєминах був звичай. Він зобов’язував кожного члена роду досконало вивчати і знати свій родовід до сьомого коліна та пов’язані з ними життєві успіхи (героїка роду, перекази історій тощо). Повага і любов до свого роду, рідної сім’ї, землі, національних звичаїв і традицій починалася з поцінування писемних пам’яток, переказів, предметів побуту, сімейних реліквій, портретів та іншої інформації про життя предків» [215]. Дбаючи про майбутнє дітей, батьки усвідомлювали, що передумовою успішного виховання є духовний зв’язок між поколіннями. Тому в родинному середовищі формувалися такі якості, як повага до старших, милосердя, доброта, щирість. Вихованням дітей у сім’ї опікувалася в основному мати. Вона стояла на сторожі доброї, лагідної, світлої атмосфери в домі. Тому ідеал людини, характер моралі, спосіб життя українців підпорядковані нормам, що є типовими для жінки. Звідси й генетичні риси національного характеру: сердечність, доброта, щирість, гостинність, працьовитість тощо. «Успадкування справ батьків – у дітях. Продовження роду, народу, нації – в дітях. Увічнення зв’язків між поколіннями, збереження історичних традицій, духовної і матеріальної культури, примноження корисних винаходів попередніх поколінь – у дітях!» [215]. На глибоке переконання М.Г. Стельмахович, діти – «це безсмертя людства. Діти зміцнюють сім’ю. Вони прикрашають життя і дарують радість, продовжують людський рід і передають естафету від покоління до покоління. Діти – це опора сім’ї. На спокійну старість може розраховувати лише той, хто добре виховав своїх дітей» [217, 18]. Зміст виховання, за М. Стельмаховичем, з віком дитини змінюється. Так, у дошкільному віці – досить тривалому часі розвитку дитини і неповторному за темпами, що має кілька етапів, кожен вирізняється своєю специфікою. У немовлячому і ранньому дитинстві важливо формувати якості, які зумовлюють розвиток суто людських властивостей і здібностей (потреби у спілкуванні, прямоходінні, діях із предметами та ін.). Завдання виховання значно ускладнюється, коли формуються якості, що визначають подальший розвиток дитини. «Допитливість дітей зростає, тому у віці 3 – 5 років їх часто називають «чомучками». Дорослі повинні уважно ставитися до цих запитань, розвивати дитячу допитливість. У цей час батькам потрібно приділити увагу засвоєнню дитиною норм взаємин між людьми» [217, 49]. Дослідник народної педагогіки М. Стельмахович відзначає, що народне дитинознавство дає влучну психолого-педагогічну характеристику кожному року життя дитини до п’яти–шестирічного віку, тобто на той час, який визначає головний успіх формування особистості та приділяється їй найбільша увага. Народна педагогіка звертає особливу увагу батьків на те, що кожному віку дитини має бути відповідно призначене виховання. Найголовніше ж – співучасть в усіх здобутках розвитку. Дитина в дошкільному віці, коли відбувається головне особистісне становлення, має бути центром уваги батьків та інших членів сім’ї, які здійснюють вплив на її розвиток. Народ мудро наголошує необхідність гуманного виховання: не втручання у розвиток, не управління ним, а співучасть у ньому. Батьки повинні усвідомити, що вони виконують важливу соціальну роль, адже кожна повноцінна родина є фундаментом здорового суспільства. Тому родину М. Стельмахович розглядає як перше соціальне й емоційне мікросередовище, в якому розвивається та виховується людина з моменту її народження, бо відповідальність за виховання несуть передовсім батько і мати. Вимогливість спрацьовує повною мірою, якщо ґрунтується на повазі до особистості дитини. Той, хто зневажає і кривдить дітей, творить найбільший злочин на землі. «Діти – маленькі громадяни. А тому дорослим треба ставитися до них (як і дітям до дорослих) з повагою. Наведемо такий приклад: коли дитина зайде до чужої хати, привітається з господарями, то, незалежно від віку, її неодмінно запрошують сісти» [217, 49]. Доречно буде зауважити, «що й саму вимогливість, якщо вона не має нічого спільного з прискіпливістю й дріб’язковістю, народна педагогіка розглядає як вищу міру поваги до особистості: важче вимагати, ніж не вимагати. Вимагати – значить з повагою ставитися до дитини, піклуватися про неї, про її життя і поведінку. Невимогливий вихователь – це людина, якій байдужа доля дитини» [217, 52]. Багатовікова практика народного виховання визнала найраціональнішим такий стиль взаємин з дітьми, який не придушує, а збуджує їхні сили, розвиває самостійність та ініціативу, спонукає до позитивних дій і вчинків, підтримує почуття власної гідності й утверджує особисту відповідальність за свою поведінку. З огляду на це дуже повчальними й переконливими є народні афоризми, які вчать не заспокоюватися на всьому готовому, що дали батьки («Розумна дитина в батьковій свитині»), а дбати про зміцнення й примноження вже набутого, життєво необхідного, виявляти власні сили та ініціативу («На батька надійся, а сам не поганься», «Батьків хліб не навчить, як треба жить»). За українською народною педагогікою, батьки завжди вчать своїх дітей добру. «Хиби в поведінці й життєві невдачі найчастіше трапляються у тих синів і дочок, які не слухають батьків» [217, 52]. У народній педагогіці, наголошує М. Стельмахович, здавна існує думка, що без глибокої, самовідданої любові до дітей не буває і не може бути повноцінного сімейного виховання. «Світле благородство й велика любов матері до дітей формує її авторитет, а водночас і силу виховного впливу. Однак у любові до дітей, як справедливо вчить народна мудрість, треба мати почуття міри, ніколи не впадати в нерозумну, сліпу любов, яка спотворює, калічить дитину» [216, 14 – 19]. Не мають рації й ті батьки, які на перше місце ставлять суворість, покарання. Така орієнтація батька чи матері відчужує дітей, робить їх відлюдькуватими, потайливими, навіть жорстокими. Усьому є своя міра. Розумно люблять своїх дітей ті батьки, які ніжність не доводять до всепрощення, піклування до потакань і потурання примхам, а вимогливість поєднують з повагою до особистості дитини. Досвід тих сімей, які гарно виховують дітей, свідчить, що атмосферу любові й дружби в родинному колі створюють спільні духовні інтереси, спільна праця і дозвілля, задушевні бесіди. Народна педагогіка наголошує на великому значенні батьківського авторитету в родинному вихованні. Що вищий авторитет батьків, то сильніше вони впливають на формування поведінки дитини. Слова батька і матері стають для неї законом. Авторитет батьків визначається взаєминами між батьком і матір’ю, їхнім ставленням один до одного, вмінням користуватися батьківською владою і додержувати єдиності у вимогах до дітей; громадським обличчям батьків, ставленням до дітей, інших членів родини, до людей взагалі. Та й повторюють діти своїх батьків насамперед у меті, прагненнях і ставленні до людей («Що робить батько, те й його дитятко», «Як батьки ставляться до своїх дітей, так і діти ставляться до своїх батьків»). Діти поважають батьків вимогливих і справедливих, чуйних і уважних до їхніх потреб і запитів, тактовних і витриманих, ініціативних в організації корисних справ [217, 107]. У зв’язку зі сказаним, актуальним видаються слова М. Стельмаховича, що усе найкраще, на Землі, починається з Сім’ї. Без неї, як без Природи, людство обійтися не може, якщо, звісно, воно не хоче приректи себе на здичавіння й остаточну загибель. Сім’я дає життя дитині. У ній немовля одержує перші враження й уявлення про навколишній світ. Родина виступає найпершим соціальним мікросередовищем [219, 31]. Саме духовний зв’язок поколінь між батьками і дітьми здійснюється в основному через сім’ю. Сім’я є тим першим соціальним середовищем, у якому розвивається і виховується дитина з моменту її народження, з першого осмисленого погляду, коли бавить її мати і дарує іграшку батько. Тобто сім’я бере на себе виховний обов’язок саме в той найвідповідальніший момент, коли відбувається найінтенсивніший розвиток дитини і коли вона найбільшою мірою схильна до наслідування і піддатлива до виховних впливів. Виховна місія сім’ї особлива, тому що саме тут формується характер людини, її ставлення до життя. Діти – майбутнє народу, його найбільший скарб. Отже, і головний сенс сімейного життя полягає у тому, щоб мати й доглядати дітей, вирощувати й виховувати їх. За твердженням народної педагогіки, подружжя може досягти повного духовного, фізичного й емоційного розвитку тільки через дітей, а особливу роль відводить батькам насамперед як вихователям. На високий п’єдестал вона поставила жінку-матір. «Усе найкраще на землі, – кажуть у народі, – йде від сонця та від молока матері». Мати – хранителька домашнього вогнища, перша вихователька дітей. Високими виховними обов’язками наділений батько. За вимогою народної педагогіки, дітей повинні виховувати спільно батько і мати. Чоловік, який перекладає виховання дітей на свою дружину, збіднює їх духовно, самопринижує себе як батько, як людина, прирікає своїх дітей на те, що вони перестають бути дітьми батьковими, а стають дітьми лише маминими, дитсадівськими, шкільними. У таких умовах найчастіше виникають різні непорозуміння між батьками й дітьми [217, 223]. Але перші істини, ази життя діти пізнають у родинному колі, саме тут дитина засвоює найелементарніші правила людської поведінки, набуває трудових навичок, дістає уявлення про навколишній світ, про взаємини між дітьми. Через «сімейний університет» у дітей формуються ті основні поняття, погляди, почуття, звички, які стають підвалиною духовного становлення особистості. Родинне життя з його багатогранними психологічними, моральними й побутовими особливостями є своєрідною школою підготовки хорошого сім’янина, бо сім’я виховує дітей усім укладом свого життя. До того ж родинне виховання відбувається у своєрідній психологічній атмосфері, створеній стосунками між подружжям, батьками і дітьми. Сім’я є тим першим і неперевершеним за силою впливу осередком, який соціалізує особистість, розширює її кругозір і наділяє життєвим досвідом. Життя і спілкування у дружній, згуртованій сім’ї, у колі близьких і рідних людей дає змогу найбільш повно виявляти свої почуття, інтереси та емоційні переживання. Правильно поставлена діяльність сім’ї – виховна, господарсько-економічна, організація побуту, споживання і дозвілля – створює великі можливості для задоволення духовних та інтелектуальних запитів дітей. У сім’ї з її здоровою моральною атмосферою діти нормально розвиваються, з повагою й любов’ю ставляться до батьків. Відносини любові й дружби встановлюються також між братами й сестрами. Виховання дітей – це не тільки особиста справа батьків, а й їхній громадський обов’язок. Народна педагогіка чітко окреслює головне коло провідних вихователів дитини, до яких належать мати, батько, старші діти, брати і сестри, бабусі й дідусі, близькі й далекі родичі (сім’я загалом), свояки, куми, домашні няні, ровесники, дитсадок, школа, виправні будинки для занедбаних дітей, будинки для сиріт, виховні заклади для дітей хворих та інвалідів, а також релігія і природа. Зі свого боку, природа об’єднує такі фактори впливу на розвиток виховання, як: вроджені здібності дитини, індивідуальні особливості, стать; зовнішні впливи, місце проживання. Значення соціального розвитку для особистісного становлення полягає передусім у формуванні соціальної компетентності гарантує усвідомлення дитиною того, як слід себе поводити, щоб бути гармонійною, співзвучною з іншими, почувати себе в будь-якому товаристві комфортно, тому в дошкільному віці дитина «приміряє» ролі, засвоює соціальні форми поведінки, апробує дії та засоби, схвалені суспільством і групою [217, 224]. Вищесказане набуває значущості, коли йдеться про соціалізацію дітей, яка відбувається головно у контексті життєдіяльності сім’ї та родинному вихованні, де найбільш успішно й повно, духовно багато реалізується весь виховний комплекс. Не випадково М.Г. Стельмахович відзначав, що обов’язковим для кожної людини є прищеплення дитині змалку працьовитості, любові до рідної мови й культури нашого народу, шанобливе ставлення до батька й матері, землі, хліба, природи, збереження честі родини, піклування про молодших, хворих, калік, людей похилого віку, знедолених. Використання знань і засобів української народної педагогіки в родинному вихованні ставить реальний заслін бездуховності, історичній безпам’ятності, допоможе усвідомити дітям і підліткам свою громадянську роль спадкоємців народних цінностей та традицій національної родинно-побутової культури, навчить їх продовжувати справу, батьків, дідів, прадідів і українського народу загалом [113, 574]. Отже, у вітчизняній педагогічній теорії середини – кінця ХХ ст. проблемам сімейної соціалізації дітей-дошкільників відводилося значне місце. Неодмінною умовою успішності процесу виховання, на думку педагогів того часу, є врахування вікових та індивідуальних особливостей дітей, адже нема у вихованні універсальних рецептів, форм і методів, які б гарантували успіх. Серйозною причиною, що перешкоджає успішному вихованню дітей, виступає низький рівень педагогічних знань батьків. Батьки повинні усвідомити, наголошують Г. Ващенко, В. Сухоминський, М. Стельмахович, що вони виконують важливу соціальну роль, адже кожна повноцінна родина є фундаментом здорового суспільства. Тому родину вони розглядають як перше соціальне мікросередовище, в якому розвивається та виховується людина з моменту її народження, бо відповідальність за виховання несуть передовсім батько і мати. |
|
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Дрогобицький державний педагогічний... ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОГО ПРОСТОРУ ПЕДАГОГІЧНИХ УНІВЕРСИТЕТІВ УКРАЇНИ |
ПРОГРАМА V Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца в Дрогобичі „ Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, Полоністичний науково-інформаційний центр імені Ігоря Менька... |
|
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ДРОГОБИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ... Шановна Пані секретар Дрогобицької міської ради, в о міського голови міста Дрогобича |
Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка Вимоги до претендентів: наявність відповідного наукового ступеня і/або вченого звання, повна вища освіта за профілем кафедри |
|
Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка Вимоги до претендентів: наявність відповідного наукового ступеня і/або вченого звання, повна вища освіта за профілем кафедри |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ ДРОГОБИЦЬКИЙ... Медичну довідку про стан здоров’я за формою №086-о та 2 фотокартки, 2 конверти, 2 папки |
|
Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка На посаду декана Інституту фізики, математики та інформатики мають право претендувати науково-педагогічні працівники цього інституту,... |
Дрогобицькому регіону потрібні фахівці з комп’ютерного еколого-економічного моніторингу У 2011 році Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка ліцензує підготовку фахівців освітньо-кваліфікаційного... |
|
ДРОГОБИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ІВАНА ФРАНКА На виконання наказу МОН України від 24. 05. 2007 № 420 «Про використання мобільних телефонів під час навчального процесу», рішення... |
ЗАПРОШЕННЯ на Всеукраїнську студентську олімпіаду 2010-2011 навчального... Міністерства освіти і науки України від 02. 12. 2010 року №1190 «Про проведення Всеукраїнської студентської олімпіади 2010-2011 навчального... |