ПРАВО ЗАХИЩАТИ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ІНТЕРЕСИ ІНШИХ ОСІБ

Скачати 138.39 Kb.

Назва	ПРАВО ЗАХИЩАТИ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ІНТЕРЕСИ ІНШИХ ОСІБ
Дата	23.04.2013
Розмір	138.39 Kb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Право > Документи

ОРГАНИ ТА ОСОБИ, ЯКИМ ЗАКОНОМ НАДАНО

ПРАВО ЗАХИЩАТИ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ІНТЕРЕСИ ІНШИХ ОСІБ

1. Підстави та форми участі в цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Згідно зі ст. 3 ЦПК у випадках, встановлених законом, до суду можуть звернутися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Перелік цих органів та осіб зазначений у ст. 45 ЦПК — це Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи.

Зазначені конституційні положення конкретизовані в Законі України від 23 грудня 1997 р. ≪Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини≫. Для виконання передбачених законом функцій Уповноважений наділений широким комплексом прав, зокрема, звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом (ст. 13 Закону). Відповідно до ч. 1 ст. 45 ЦПК, ст. 13 вищезазначеного Закону Уповноважений може брати участь у розгляді цивільної справи в таких формах: порушення справи в суді, участі у розгляді цієї справи як самому, так і через свого представника (статті 11 і 13 Закону), оскарження постановлених у справі за його зверненням рішень чи ухвал (статті 292, 324, 353 ЦПК), а також подати заяву про перегляд рішення чи ухвали, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, чи судового наказу, які ухвалені за його зверненням, у зв'язку з нововиявленими обставинами (ст. 362 ЦПК).

Прокурор — особливий суб'єкт цивільного процесу, і його участь викликана необхідністю виконання функції представництва інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом (п. 2 ст. 121 Конституції України, п. 2 ст. 5 Закону України від 5 листопада 1991 р. ≪Про прокуратуру≫). Тобто ця функція представництва інтересів у суді є для органів прокуратури конституційною.

На виконання цих вимог спрямований наказ Генерального прокурора України від 29 листопада 2006 р. № бгн ≪Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень≫. Згідно з п. З наказу, який фактично відтворює ст. 35 Закону України ≪Про прокуратуру≫, зазначено, що при здійсненні повноважень учасника цивільного судочинства прокурори зобов'язані своєчасно вживати в межах своєї компетенції. Загальні підстави участі прокурора в суді розкриваються в ч. 2 ст. 36і Закону України ≪Про прокуратуру≫. Так, підставою представництва в суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави — наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Розрізняють конкретні підстави участі прокурора у цивільному процесі: власну ініціативу та зазначення про це в законі. Так, правовими підставами, що забезпечують участь прокурора в розгляді справи, можуть бути: статті 165,240 СК України, ст. 281 ЦПК, статті 30-32 Закону України від 16 червня 1992 р. ≪Про об'єднання громадян≫, ст. 37 Закону України від 25 червня 1991 р. ≪Про охорону навколишнього природного середовища≫ тощо. Згідно з ч. 5 ст. 36і Закону України ≪Про прокуратуру≫ прокурор самостійно визначає підстави представництва інтересів у суді та форми його здійснення. Це положення підтверджено вищезазначеним рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. Однак у зв'язку з відсутністю цієї вказівки безпосередньо в процесуальному законі подекуди суди займають неправильну позицію з цього питання.

Процесуальні форми участі прокурора в цивільному процесі — це закріплена в процесуальному законі можливість впливу його діяльності на розвиток цивільного судочинства — на порушення цивільної справи в суді чи вступ у вже розпочатий іншими особами судовий процес у справі. Стаття 45 ЦПК дещо конкретизує форми участі прокурора в процесі порівняно зі ст. 36і Закону України ≪Про прокуратуру≫. Процесуальні форми участі прокурора в цивільному процесі є такими.

Перша форма — це звернення до суду з позовами і заявами щодо захисту прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та участь у цих справах. Розгляд цих справ передбачений у позовному, наказному та окремому провадженні. Слід зазначити, що права на звернення до суду на захист невизначеного кола осіб ЦПК не передбачає, на відміну від ст. 5 ЦПК у редакції від 21.06.2001 р. та ст. 36і вказаного вище Закону. Оскільки ЦПК не регулює процедуру розгляду справ за захистом невизначеного кола осіб, то прокурор такі позови пред'являти не може. Згідно з ч. 2 ст. 45 ЦПК прокурор здійснює в суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу. Це означає, що прокурор маєправо внесення апеляційної скарги (ст. 292 ЦПК), касаційної скарги (ст. 324 ЦПК), подати заяву про перегляд судових рішень Верховним Судом України (ст. 354 ЦПК) та подати заяви про перегляд рішення, ухвали чи судового наказу за нововиявленими обставинами (ст. 362 ЦПК) у справах, порушених за його зверненням.

Друга процесуальна форма — здійснення представництва інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами на будь-якій стадії цивільного процесу, тобто коли його участь визнається обов'язковою як за його зверненням, так і за зверненням до суду інших осіб. Так, ст. 281 ЦПК передбачено, що справа за заявою про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку чи про припинення надання амбулаторної психіатричної допомоги, госпіталізацію у примусовому порядку розглядається в присутності особи, щодо якої вирішується зазначене питання, його представника з обов'язковою участю прокурора та інших осіб, що подали заяву. Фактично цим передбачається вступ прокурора в цивільний процес для дачі висновку в справі (ст. 35 Закону України ≪Про прокуратуру ≫), хоча безпосередньо статті 45, 46 ЦПК такої форми участі прокурора в цивільному процесі не передбачають.

Статтями 45 і 46 ЦПК також регулюються процесуальні відносини, пов'язані з участю у цивільному процесі органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Вони стосуються осіб, які беруть участь у справі. Така участь у встановлених законом випадках органів державної влади і місцевого самоврядування є однією з форм здійснення ними компетенції у сфері виконавчо-розпорядчої і правоохоронної діяльності.

Під органами місцевого самоврядування, офіційне визначення якого наведене в ст. 140 Конституції України, маються на увазі створені на підставі Конституції України і Закону України від 21 травня 1997 р. ≪Про місцеве самоврядування в Україні≫ як представницькі органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські, районні та обласні ради) та їх виконавчі органи, так і органи самоорганізації населення. Згідно зі ст. З Закону України від 11 липня 2001 р. ≪Про органи самоорганізації населення≫ такими органами є будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети. Конституція України передбачає надання органам місцевого самоврядування повноважень органів виконавчої влади (ч. З ст. 143) та делегування повноважень районних та обласних рад місцевим державним адміністраціям (ст. 118). Про це йдеться і у статтях 11, 34 Закону України ≪Про місцеве самоврядування≫.

Органи державної влади, які уповноважені державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах це насамперед органи виконавчої влади, перелік яких наводиться в Указі Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1572/99 ≪Про систему центральних органів виконавчої влади≫, а також найменування органів державної влади міститься в Законі України від 30 червня 1999 р. ≪Про джерела фінансування органів державної влади≫. Процесуальним законодавством передбачено лише дві форми їх участі у цивільному процесі:

1. шляхом звернення до суду у випадках, встановлених законом, із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів (ч. 1 ст. 45 ЦПК),

2. залучення судом до участі у справі або участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень (ч. 3 ст. 45 ЦПК). Зазначено, що участь органів державної влади та органів місцевого самоврядування у цивільному процесі є обов'язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне.

Участь у цивільному процесі інших суб'єктів, передбачених ст. 45 ЦПК, а саме: фізичних та юридичних осіб, тобто профспілок, підприємств, установ чи організацій, можлива лише в одній формі — у випадках, встановлених законом, вони можуть звернутися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та взяти участь у цих справах.

Таким чином, на відміну від прокурора, який самостійно визначає підстави для представництва в судах і форму його здійснення, органи державної влади, місцевого самоврядування й інші особи уповноважені порушувати цивільні справи на захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів тільки у випадках, передбачених законом. Ці випадки зазначені у багатьох нормах матеріального та процесуального права.

Так, згідно зі ст. 21 Закону України від 25 червня 1991 р. ≪Про охорону навколишнього природного середовища≫ громадські природоохоронні об'єднання мають право подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, у тому числі здоров'ю громадян і майну громадських об'єднань. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі вправі подавати до суду позови про захист прав споживачів, про що зазначено в п. 10 ч. 1 ст. 26 Закону України від 12 травня 1991 р. ≪Про захист прав споживачів≫. Таке ж право мають громадські організації споживачів (об'єднання споживачів). Так, згідно з п. 9 ст. 25 цього Закону об'єднання споживачів мають право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій.

Відповідно до ст. 27 Закону України від 3 липня 1996 р. ≪Про рекламу ≫ з метою захисту інтересів суспільства, держави, споживачів реклами і учасників рекламного ринку органи державної влади, зазначені у ст. 26 цього Закону, можуть звертатися до суду з позовами про заборону відповідної реклами та її публічне спростування. Цими органами є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів — щодо захисту прав споживачів; Антимонопольний комітет України — щодо дотримання законодавства про захист економічної конкуренції; Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення — щодо телерадіоорганізацій усіх форм власності; Міністерство фінансів України — щодо реклами державних цінних паперів; Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку — щодо реклами на фондовому ринку. Згідно з пп. 1.3, 1.4 Правил опіки і піклування, опіка і піклування встановлюється державною адміністрацією районів, районів у місті Києві і Севастополі, виконавчими комітетами міських, районних у місті, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ з опіки та піклування у виконкомах районних (міських) рад покладено: відносно неповнолітніх — на відділи освіти; відносно осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними, — на відділи охорони здоров'я; відносно дорослих дієздатних осіб, які потребують піклування за станом здоров'я, — на органи соціального захисту населення. У сільській місцевості і селищах ведення справ опіки і піклування безпосередньо покладено на виконавчі комітети сільських і селищних рад.

Органи опіки та піклування уповноважені на звернення до суду з позовом:

про визнання шлюбу недійсним (ст. 42 СК);

про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК);

про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170);

про скасування усиновлення чи визнання усиновлення недійсним (ст. 240 СК).

Відповідно до ст. 237 ЦПК заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути подана членами її сім'ї, органом опіки та піклування, наркологічним чи психіатричним закладом. Судова практика свідчить про те, що кількість цивільних справ, порушених за заявами вищезазначених осіб, є незначною. Це зрозуміло, адже ці особи не мають суб'єктивної заінтересованості в результатах розгляду справи. Допускаючи в передбачених законом випадках порушення цивільних справ на захист прав інших осіб, ЦПК лише деякою мірою обмежує принцип диспозитивності цивільного судочинства, оскільки, по-перше, можливість порушення цивільних справ на захист інших осіб ЦПК обумовлює рядом суттєвих обставин і, подруге, надає особам, на захист прав яких порушено справу, реальні можливості брати участь в його розгляді і самостійно розпоряджатися своїми процесуальними і матеріальними правами.
2. Порядок порушення цивільної справи на захист прав, свобод та інтересів інших осіб.

Здійснення прокуратурою представництва в суді інтересів громадянина або держави поставило ряд проблем процесуального характеру, а саме щодо юридичної природи цього представництва, оскільки деякі автори вважають, що становище прокурора в цивільному процесі нічим не відрізняється від процесуального становища сторони чи третьої особи, інші стверджують, що представництво прокуратурою інтересів держави чи громадянина в суді є одним із видів судового представництва.

Пред'являючи позов до суду в інтересах інших осіб, уповноважені на це органи та особи зобов'язані не тільки зазначити на порушення інтересів громадянина чи держави, а й послатися на конкретний закон, який ці інтереси охороняє.

Крім того, відповідно до законодавства Уповноважений Верховної Ради України з прав людини або прокурор бере участь у розгляді цивільних справ за їх заявами на захист інтересів держави або прав і законних інтересів громадян, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть захистити свої права. Це означає, що твердження в заяві про неможливість громадянина самостійно пред'явити позов може бути викликано обґрунтованою і достатньою для прийняття такої заяви до провадження суду умовою, яка підтверджена відповідними документами, доданими до заяви (медичним висновком про стан здоров'я заінтересованої особи, який виключає можливість її звернення до суду, копією свідоцтва про її народження, копією рішення суду про визнання цієї особи недієздатною та ін.). При прийнятті позовної заяви суддя повинен перевірити, яка саме норма права надає органам чи особам право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. У разі відсутності такої норми права суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви. Реалізація права на пред'явлення позову органами та особами, які відповідно до ст. 45 ЦПК звернулися до суду в інтересах інших осіб або в державних чи суспільних інтересах, залежить також від наявності інших передумов, встановлених законом. Зокрема, до таких передумов належать:

а) предметна юрисдикція суду;

б) відсутність судового рішення або ухвали суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, що набрали законної сили;

в) відсутність у провадженні цього чи іншого суду справи із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

г) відсутність рішення третейського суду, прийнятого в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим.

Крім того, зазначені органи та особи зобов'язані дотримуватися порядку звернення до суду, який передбачає дотримання правил підсудності, вимог до форми та змісту позовної заяви (статті 108-117, 119 ЦПК). Згідно з ч. 1 ст. 46 ЦПК органи та інші особи, які уповноважені законом на звернення до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересів, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Це означає, що вони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, ставити запитання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом (статті 27, 219-221 ЦПК).

Крім зазначених прав та обов'язків, названі суб'єкти цивільного процесу мають право протягом усього часу розгляду справи змінити. Відмінність органів та осіб, які звертаються до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, у процесуальному плані від інших осіб, які беруть участь у справі, полягає у тому, що вони звільнені від оплати судового збору та інших судових витрат.

Обов'язковість рішення суду за зверненням цих органів та осіб поширюється на особу, в інтересах якої порушено справу. Наведене свідчить про те, що зазначені органи та особи виступають позивачем у процесуальному значенні, а носієм матеріальних прав є та особа, в інтересах якої порушено справу, яка й може розпорядитися належними їй матеріальними правами: укласти з відповідачем мирову угоду або до нього, наприклад, може бути заявлена зустрічна позовна заява. Тому зазначені особи та органи відповідачем за зустрічним позовом бути не можуть і вони не вправі укласти мирову угоду (ч. 1 ст. 46 ЦПК).

3. Участь органів державної влади та місцевого самоврядування у процесі для подання висновку в справі.

Відповідно до ч. 3 ст. 45 ЦПК органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі у справі або взяти участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у цивільному процесі для подання висновків у справі є обов'язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне.

Таким чином, залучення органів державної влади та органів місцевого самоврядування до участі у справі можливе як за ініціативою цих органів, так і за ініціативою суду. Однак у кожному випадку обов'язковою є наявність норми права, яка би передбачала участь цих органів при розгляді конкретної справи. Вступ зазначених органів чи залучення їх до участі у процесі за ініціативою суду оформляється ухвалою, і це питання вирішується в попередньому судовому засіданні. ЦПК не містить вказівки щодо порядку вступу органів державної влади та органів місцевого самоврядування у процес за своєю ініціативою. Однак правильним вважається, що ці органи мають право вступати в процес для подання висновків у справі на будь-якій стадії до ухвалення судом рішення. Цивільне процесуальне законодавство містить вказівки про те, при розгляді яких саме цивільних справ окремого провадження участь органів державної влади та місцевого самоврядування для подання висновку є обов'язковою. Так, участь представників органів опіки та піклування є обов'язковою при розгляді справ: про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною (ст. 240 ЦПК); про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (ст. 244 ЦПК); про усиновлення дитини (ч. 1 ст. 254 ЦПК).

На цей час СК містить достатньо велику кількість норм, які регулюють участь органів опіки та піклування у справах, що випливають із шлюбно-сімейних відносин, для подання висновку. Обов'язковою є участь органів опіки та піклування при розгляді справ: про спори між матір'ю та батьком про місце проживання дитини (ст. 161 СК); про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК); про поновлення в батьківських правах (ст. 169 СК); про відібрання дитини (ст. 170 СК); про скасування усиновлення чи визнання його недійсним (ст. 240 СК).

Висновок суду надається у письмовій формі. Він складається на підставі попереднього вивчення матеріалів справи і обстеження, яке проводиться органом опіки та піклування. Висновок складається від імені відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування та підписується керівником цього органу.

Зазначений висновок оголошується в судовому засіданні після дослідження всіх обставин по справі, а суд та особи, які беруть участь у справі, мають право ставити представникам цих органів запитання для роз'яснення, уточнення висновку. Він не є обов'язковим для суду. Однак, оскільки він має важливе значення для правильного розгляду справи, незгода з ним повинна бути мотивована судом.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які беруть участь у справі, для подання висновку мають процесуальні права і обов'язки, встановлені ст. 27 ЦПК, а також мають право висловити свою думку щодо вирішення справи по суті.

Висновок зазначених органів слід відрізняти від висновку експерта. Експерт — особа, яка не заінтересована в результаті справи і дає відповіді лише на запитання, що поставлені в ухвалі суду про призначення експертизи і стосуються фактів, а не права. Його участь залежить від конкретних обставин справи, в той час як участь у процесі органу державної влади та органу місцевого самоврядування, як правило, обумовлена зазначенням про це в законі, вони мають юридичну заінтересованість та дають висновки по суті справи.

Схожі:

Природне право у контексті розуміння свободи за Томасом Гоббсом Розуміння поняття «природне право» за весь час історії Філософії права трактувалося по різному. Науковці виводили це поняття через...	ПРОГРАМА для загальноосвітніх навчальних закладів Людина і світ 11 клас Мета курсу полягає у: формуванні у молодих громадян України поваги до прав людини, здатності реалізувати свої права і свободи, поважаючи...
ТЕМА виховної години : ПРАВА дитини – ЩАСЛИВЕ ДИТИНСТВО МЕТА виховної години: ознайомити учнів з їхніми правами, вчитись розпізнавати ситуації, де порушуються права дітей, вчитись відстоювати...	ЗАКОН УКРАЇНИ Міліція в Україні державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність,...
Розд і л I ОСНОВНІ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ'ЯЗКИ УЧНІВ ШКОЛИ Стаття 1 Стаття Усі учні є вільні та рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними	ТРУДОВЕ ПРАВО, ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ” Трудове право України як самостійна галузь права, її співвідношення з суміжними галузями права. Предмет трудового права. Метод трудового...
«Ніколи знову!» Права людини в Євросоюзі Якщо влада або її представник (напр., державний службовець) порушить чиїсь права або свободи, громадянин має право звернутися до...	«Ніколи знову!» Права людини в Євросоюзі Якщо влада або її представник (наприклад, державний службовець) порушить чиїсь права або свободи, громадянин має право звернутися...
«Народ України є єдиним джерелом державної влади в Україні» В умовах реальної демократії усі громадяни рівні перед законом і мають однакові права та доступ до влади, а гарантією свободи є легітимні...	«Народ України є єдиним джерелом державної влади в Україні» В умовах реальної демократії усі громадяни рівні перед законом і мають однакові права та доступ до влади, а гарантією свободи є легітимні...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання