|
|
Скачати 266.35 Kb.
|
|
Природне право у контексті розуміння свободи за Томасом Гоббсом Розуміння поняття «природне право» за весь час історії Філософії права трактувалося по різному. Науковці виводили це поняття через інші категорії Філософії права. Томас Гоббс поняття природного права вивів через категорію свободи. Концепція природного права Томаса Гоббса знайшла своє відображення у праці «Левіафан». Філософ визначає наступне поняття природного права: «Природне право являє собою свободу будь-якої людини використовувати власні сили за своїм переконанням для збереження власної природи, тобто власного життя і відповідно свободу робити все, що за її (людини) судженням є найбільш вдалим для цього» Природне право є свободою будь-якої людини використовувати власні сили та засоби за своєю власною волею для збереження своєї природи. Природне право (lex naturalis) Т. Гоббс описує, як загальне правило, що знайшло власний розум та може само по собі діяти, відповідно до якого людині забороняється робити те, що може негативно відобразитись на її житті або порушити умови самозбереження людського життя, а також зневажати те, що людина вважає найкращим для самозбереження. Поняття «своя природа» Т. Гоббс розуміє як своє власне життя. Тому при такому підході людина має надані їй від природи та Бога природні права, - тобто право робити власними силами все, що може забезпечити її існування та життєдіяльність. Під свободою Гоббс розуміє відсутність зовнішніх перешкод для руху: «Якщо щось може рухатися лише у середині визначеного середовища, обмеженого будь-яким зовнішніми тілом, то ми говоримо, що це щось не має свободи» [1, с. 89]. Свободи не може бути у людини, котра не має волі бути людиною. Для того щоб бути людиною необхідно мати власну волю. Особливістю розуміння свободу Т. Гоббсом є те, що він її пов’язує з владу і наголошує на тому, що свобода не може існувати окремо від влади. Тому існує лише одна свобода - природна свобода, що заснована на нормах природного права. В свою чергу природна свобода тісно пов’язана з Богом, який визначає людині діяти певним чином. У випадках, коли людина діє проти свободи Бога, - це протиправність. Людина має необхідну свободу, так як існування людини є необхідним для природи. Людина не може вибирати жити їй чи не жити, це вирішує Бог. Тому людині необхідно жити, і скільки вона живе – вона має свободу. Таке існування людини і забезпечується природним правом. Хоча природне право і не є обов’язковим для всіх індивідів, але держава може надати йому обов’язковості. Таким чином, людська свобода не може бути безмежною і посягати на природні права інших людей. Свобода людини визначається Богом і забезпечується природним правом, яке в свою чергу дещо обмежує свободу. Природне право має оду з головних характеристик – це діяти за власним бажанням для зберігання власної сутності. Сучасні концепції природного права Відродження сучасного вчення про природне право в нашій країні обумовлено потребами соціально-історичних перетворень і особливо - забезпеченням прав особи, яке передбачає: по-перше, відновлення перерваної спадкоємності з вітчизняною історією політичних і правових вчень та подолання ізоляції від західної філософської й політико-правової думки; по-друге, акумуляцію та розвиток сьогоднішнього досвіду, усвідомлення й вирішення правових проблем нашого суспільства. Як свідчать наукові розробки, ідеї природного права супроводжують усю історію розумового розвитку людства. Теорія природного права стала першою в історії філософсько-політичної думки гранично простою, яка подолала віки та епохи, ідеєю, спрямованою на те, щоб усього лише, згідно зі здоровим глуздом і вимогами науки, зв´язати право природними засадами життя людей, як розумних істот, із природним середовищем, із людським буттям. Очевидно, саме тому природноправова теорія стала одним із найзначніших завоювань гуманітарної думки в історії людства, здійсненням і своєрідним відкриттям людського духу. Водночас на питання, що таке природне право, різні природ-ноправові концепції давали і дають сьогодні різні відповіді. Як традиційне, так і «відроджене» природне право позбавлено належної змістовності, визначеності поняття і загальної значимості. Відомо, однак, що ніколи не було, нема і в принципі не може бути якогось одного-єдиного природного права, а було і є багато різних (окремих і особливих) природних прав, точніше - їхніх концепцій і версій. Так що під загальною назвою і єдиним терміном «природне право» розуміють різні за змістом, сутністю й поняттям варіанти природного права, різне розуміння, яке вкладають його минулі та сучасні прихильники і противники в це стале і широко використовуване збірне поняття. Плюралізм природноправових вчень відображає, отже, плюралізм природних прав та їхніх понять, при цьому кожне з цих конкуруючих між собою вчень претендує на істинність саме своєї версії особливого природного права, свого розуміння (і поняття) того, що є природне право. За всієї різноманітності поглядів, зауважує С. С. Алексєєв, необхідно з належною чіткістю розрізняти природне право, як: а) категорію методологічного порядку, б) реальний факт соціальної дійсності. Розгляд природного права як методологічної категорії, на його думку, привносить у науку права саме те, що покликана дати методологія, а саме: загальнийпідхід до явищ правової дійсності. Звідси випливає, що справжнє філософське бачення правових явищ - це й є, передусім, їх розгляд під кутом зору природного права. За допомоги такого підходу можна вийти із замкненого кола самих лише юридичних явищ та безпосередньо з ними пов´язаних феноменів - етики і релігії, побачити реальні основи, а може, навіть, і передоснови права, причому такі основи чи передоснови, які справді мають для законів, правосуддя, всіх юридичних явищ визначальне, базове значення. Сутність ідеї природного права, на думку С. С. Алексєєва, полягає в тому, що поруч із правом, створеним людьми і вираженим у законах, в інших джерелах існує природне право - сума вимог, за своєю вихідною основою безпосередньо, без будь-якої прямої людської участі, народжених самим натуральним життям суспільства, природою, єством людського буття, об´єктивними умовами життєдіяльності, природним плином речей. До таких вимог він відносить: право на еквівалент у господарських справах, право першості, право старшинства, право народів на визначення своєї долі тощо. Саме тут, в ідеї природного права, і проявляється жорстка залежність права від зовнішніх факторів, від усього того, що утворює людське буття, зокрема й від економічного базису, як казав Маркс. Отже, стрижень ідеї природного права - вимоги життєдіяльності людей як розумних істот. Але як такі, що випливають із природного середовища,- це ще не правові вимоги. Щоб набути правового характеру, вони мають переломитися через правосвідомість, насамперед розуміння права в широкому значенні цього слова, його культурні коди (його понятійний апарат і лексику). Тільки тоді вимоги, що випливають із природного середовища, набувають образу правових вимог і прообразів правил, що складаються згідно з ними,- характеру прообразів юридичних норм. Такі правові вимоги і складають безпосередній зміст природного права. 9.Поняття типу право розуміння. Основні типи право розуміння. Традиційно основними конкуруючими типами праворозуміння вважаються правовий позитивізм і природно-правове мислення. Правовий позитивізм. Характерними рисами правового позитивізму як способу філософського осмислення права є: 1.Ототожнення права і позитивного права, або правопорядку, що розуміється як система встановлених норм і історично сформованих інститутів. Тому об'єктом такого осмислення виступають виключно феномени позитивного права: правові інститути, юридичні норми, виражені в законах, і т. д. Будь ж феномени сверхпозітівного плану не визнаються правовим позитивізмом як правових і відкидаються. 2.Тенденція до абсолютизації державного суверенiтету, ототожнення права з наказами держави. «Усяке право є команда, наказ», - таке кредо правового позитивізму, сформульоване одним з його засновників Дж. Остіном. 3.Прагнення дати ціннісно-нейтральне поняття права, згідно з яким чинні норми устанавліваются законодателем згідно з формальним критерієм. Ці уявлення протиставляються традиції природного права, яка розглядає право в поняттях справедливості і загального блага. Природно-правове мислення. Діаметрально протилежним позитивістської є «природно-правове» праворозуміння. В основі вчення про природне право лежить ідея про те, що усі існуючі правові норми повинні грунтуватися на якихось об'єктивних засадах, підставах, що не залежать від волі людини (суспільства). Оскільки зразком таких об'єктивних почав природа вважалася, то і право, яке не залежить від людської волі і бажань, було названо природним, або «природним». Теорія природного права спрямована на пошуки особливої права реальності, несвідомих до реальності державно-владних установлений. Вона тісно пов'язана з ідеалістичним світоглядом. Оскільки під природним правом в його узагальненому значенні розуміється сверхпозітівная інстанція, або «сукупність всіх сверхпозітівних обов'язковість человеческойпрактікі», тоіособенностьестественно-правовогомишленія полягає, кажучи більш звичною мовою, в розмежуванні й зіставленні права та закону з позицій принципів справедливості. Це означає, що природно-правове мислення ставить перед собою задачу знаходження підстави позитивного права та критерію його оцінки, а значить, проявляє себе у двох аспектах: сутнісному (онтологічному) та аксіологічного. Сутнісний (онтологічний) аспект природно-правового мислення являє собою відповідь на запитання «що є право?» в його автентичності, тобто відповідь на основне питання філософії права. У цьому аспекті сутність власне правових явищ ( «феномена права») розкривається через поняття «справедливість», а природно-правове мислення виконує функцію пояснення суті та розуміння змісту права.Тут розв'язується задача виявлення принципів справедливості (ідеї права) і здійснення їх філософсько-світоглядного обгрунтування. У аксіологічними аспекті здійснюється оцінка позитивного права ( «закону»), виходячи з уявлення про сутність (сенсі) права. Тут природничо-правове мислення по відношенню до «закону» (правопорядку в цілому) виконує критичну функцію.Ці два аспекти, дві функції природничо-правового мислення тісно переплітаються між собою, бо мають на увазі одне й те саме - шукати справедливості як сутності права і критерію оцінки закону. Отож можна сказати, що сутність природно-правового мислення полягає у філософській і, насамперед, моральною критиці права та держави.У процесі цієї критики відбувається вимір правових і державних відносин на відповідність їх суті та змісту. Таким чином, ця критика спрямована на легітимацію і обмеження права та держави. У силу закладеної в ньому критичної установки природно-правовий спосіб мислення здобуває особливу соціальну значущість у перехідні періоди розвитку суспільства, які характеризуються загостренням суперечностей між ідеалом і дійсністю, новиміпрогрессівнимістремленіямі Істар позитивним правом, або, іншими словами, досвідом переживання несправедливості. Тому найбільш активно і плідно природничо-правових концепції розвиваються в періоди реформ і змін. Саме ця обставина пояснює «розквіт» природного вдачі в Західної Європі в епоху Просвітництва і «відродження природного права» до Росії на рубежі XIX-XXстолетій, в Німеччині після Другої світової війни і в посттоталітарних державах у наші дні. Природно-правове мислення з елементом утопії, оскільки походить не з того, що є, а з того, що мабуть, заперечуючи тим самим існуючий порядок речей. Як відомо, в Новий час була популярна утопічна модель, побудована на «дихотомії» природного і громадянського станів, а засобом переходу від одного до іншого стану виступав що виражає принцип згоди суспільний договір.Однак ці гіпотетичні стану не є лише ілюзією, вони володіли і володіють реальним стимулюючим впливом на свідомість і поведінку людей. Адже хоча утопічні проекти в дійсності не збуваються, людина, перебуваючи під впливом нової дійсності і натхнений цією картиною, своїми вчинками змінює соціальний світ, користуючись при цьому символами і категоріями утопічного проекту. «Природно-правове мислення нового часу, - пише О. Хеффе, - зробило інспірують вплив на американську та французьку революції і призвело до виникнення спільності сучасного типу - демократичного конституційно-правовогогосударства» 1. Зміна одного правопорядку іншим, як правило, мислиться і очікується людьми як встановлення такого собі «раю», ідеального гармонійного стану людства (вищої справедливості). І хоча насправді такого «раю» на землі встановити неможливо, людина не може про нього не мріяти. Однак це не просто мрії, а вираження суті власне правової реальності, що носить деонтологічні характер. Реальність природного права представляє собою реальність людського імперативом досягнення «раю людяності», іншими словами, ідеального гармонічного стану, заснованого на засадах вищої справедливості, як такого життєвого вимоги, що пред'являється самому собі в процесі людського співіснування кожним, хто став людиною хоч в якійсь мірі. Таким чином, те спільне, що притаманне різноманітним формам природного права, може бути виражено формулою «критика держави і права» і «боротьба за гуманізацію правопорядку». У цьому полягає дійсний (гуманістичний) сенс природного права, в горизонті якого і здійснюються пошуки підстави і критерію для оцінки правопорядку. Імператив гуманізації правопорядку є "вічним" людські сподівання, але реалізація цього імперативу здійснювалася в різних формах, інколи навіть таких, в яких ця спрямованість отримувала зовсім протилежне втілення. 12.Витоки та основні ідеї «юридичного позитивізму» Дослідженню юридичного позитивізму як відповідної методології, ідеології та юридичної практики присвятили свої роботи такі відомі вітчизняні та зарубіжні науковці, як С. Муромцев, Г. Шершеневіч, Б. Чічерін, Р. Ієрінг, С. Алексєєв, Н. Оніщенко, П. Рабінович, М. Козюбра, О. Скакун, В. Селіванов та інші. У роботах згаданих науковців висвітлюються такі аспекти названої проблематики, як сутність позитивістської методології, аналітичність як характерна риса, принципи цього праворозуміння, основні ідеї тощо. Проте така проблематика, як вираження в юридичному позитивізмі стилю мислення або інтелектуальної традиції модерну належного висвітлення у вітчизняному правознавстві ще не має, тому ми зосередимо свою увагу в даній статті на цьому аспекті. Юридичний позитивізм, як домінуючий напрям в юриспруденції ХІХ ст. та частково ХХ ст., має виразні риси науковості, раціоналістичності, логоцентризму. Позитивізм, як специфічна методологія, охопив все соціогуманітарне знання ХХ ст. Його представники наголошували на неспроможності тогочасного гуманітарного, передусім, філософського знання „розв’язати проблему переходу природи й людства до свого нового стану” і вважали, що вихід із кризи, що переживається європейською культурою, можна досягти лише на основі знання, організованого науковою думкою [3, с.83]. Потужна європейська раціоналістична традиція, що бере свої витоки з античності, в добу модерну, невпинно трансформуючись у кількісний світ, наближала тим самим еру позитивізму. В. Ключевський вважаючи позитивізм „гіпертрофованою самовпевненістю розуму”, зазначає, що „людське суспільство створюються не одними лише потребами розуму, навряд чи природно підпорядковувати всі сили людини деспотизму однієї із них і навряд чи людство можна перетворити на логічний прилад”. Таку оцінку позитивізму підтримують й інші науковці юристи і філософи права, які не сприймають позиції гіпертрофованого раціоналізму в праві. Суть позитивістської науки зводиться до виявлення, фіксації та наступної раціональної обробки емпіричних даних, виходити за межі яких вона не може і не повинна. „Основою пізнання є безпристрасні і не спотворені ніякими сторонніми впливами спостереження”, - вважав М. Маклей [4, с.39]. Ідеалом пізнавального процесу, з точки зору позитивіста, має стати таке пізнання, з якого вилучено будь-які світоглядні, ціннісні, морально-етичні та інші характеристики. Пізнавальний процес постає в результаті такого підходу як стерильна, логіко-раціональна діяльність. Е. Гуссерль, на основі аналізу кризи західноєвропейського суспільства та його культури, зробив висновок, згідно з яким причини цієї кризи „...полягають не в суті самого раціоналізму, а лише в його спотворенні „натуралізмом” та „об’єктивізмом”. 23.Право та інші види соціальних норм У суспільстві повинні існувати норми, які регулюють функціонування даного суспільства, тобто соціальні норми. Право не є єдиним регулятором суспільних відносин, тобто стосунків, які виникають між людьми; ці стосунки регулюються також й іншими соціальними нормами. Соціальні норми — це правила поведінки, що мають загальний характер і підтримуються особистими переконаннями людей та засобами громадського або державного впливу з метою забезпечення порядку та стабільності в суспільстві. Основні види соціальних норм:
Можливі й інші види соціальних норм. 34.Право як формальна рівність Правильне розуміння i регламентація piвнocтi є необхідною умовою для з’ясування i вирішення багатьох практичних питань, зокрема шляхів розбудови демократичної, соціальної держави. Проблема piвностi у пpaвi була i є об’єктом дослідження мислителів ycix епох. Так, на загальнотеоретичному piвнi вчення про piвнicть як категорію права досліджувалося у працях видатних стародавніх мислителів i філософів – Сократа, Платона, Аристотеля, Демокрита, Марка Аврелія, Сенеки тощо, середньовічних мислителів – Фоми Аквінського, Ніколо Макіавеллі, Томаса Мора, Томазо Кампанелли. Як політико-правовий принцип рівність досліджувалась у працях практично ycix філософів Просвітництва – Вольтера, Монтеск’є, Руссо, а також представників німецької класичної філософії – Канта i Гегеля, діячів Великої французької революції та багатьох інших, зокрема Фрідpixa Ніцше та Артура де Гобіно. Серед вітчизняних дореволюційних філософів i учених-правників, які розробляли питання piвностi у npaвi, варто назвати, насамперед, Б.М. Чичеріна, М.О. Бердяєва, П.І.Новгородцева та І.Я.Франка. Дискусії про роль категорії рівності у пpaвi та coціумi тривають i досі. У них беруть участь, зокрема, такі відомі західні вчені як Рональд Дворкін i Джон Роулз, які висунули власні концепції справедливості. Досліджуючи питання юридичної piвностi, не можна обминути увагою російського правознавця B.C. Нерсесянца, автора лібертарно-юридичної концепції права. Рівність є одним з ключових понять минулої i сучасної правової думки. Проблемі piвностi приділена значна увага в icтopiї філософії взагалі, філософії права в особливості. Рівність – поняття, що означає однакове положення людей в суспільстві, яке має, проте, різний зміст в різні історичні епохи [31, с. 341]. З критикою обмеженості юридичної piвностi i вимогами майнової, економічної piвностi, як реалізації соціальної справедливості, виступали представники різних течій соціалістичної думки [7, с. 231]. За радянських чaciв вона означала однакове відношення вcix членів суспільства до знарядь i зacoбів виробництва, до громадянських прав i обов’язків, рівне право користуватися всіма створеними суспільством матеріальними i духовними цінностями. Об’єктивною передумовою встановлення справжньої соціальної piвнocтi було знищення приватної власності на знаряддя i засоби виробництва й поділу суспільства на антагоністичні класи [32, с. 444]. У сучасній суспільній думці піддаються критиці примітивні принципи зрівняльного розподілу i встановлення повної piвностi. Найбільше поширення отримали концепції, в яких обґрунтовується необхідність забезпечення рівних умов старту для поколінь, які вступають у життя [7, с. 231]. Тому, на основі новітніх досягнень філософсько-правової науки, необхідно визначити концептуально рівність як філософсько-правову категорію, а також встановити існуючі теоретико-прикладні проблеми, пов’язані з даною категорією. Рівність як політичний принцип відігравала значну роль вже в древній Греції, особливо в Афінах, де вона (isonomia) була одним iз постійних i важливих вимог демократії, проте розумілася вузько, як рівність перед законом i piвнe право на участь в управлінні державними справами, але не для вcix, а тільки для вільних громадян; раби, іноземці, жінки виключались. Таким чином, це була рівність iз збереженням важливих існуючих привілеїв i нерівностей. Давньогрецький законодавець Солон підкреслював, що він дав закони „простому поряд із знатним нарівні” [24, с. 400]. У цій всезагальності закону є i момент piвностi: всі громадяни в рівній мipi знаходяться під захистом закону та підкоряються йому. Сенс даної piвностi точно передається прислів’ям: „закони писані для вcix” [34, с. 139]. Піфагорійці ж, в цьому контексті, надалі розвинули ідею piвностi і сформулювали досить важливе для природньоправових поглядів положення про те, що „справедливе полягає у віддані іншому рівним”. Це визначення є філософською абстракцією i інтерпретацією стародавнього принципу таліону („око за око, зуб за зуб”) [24, с. 401]. П.Г. Редкін досить вірно відмічав, що піфагорійці були першими філософами, які заговорили про рівність між громадянами як вимогу правди та справедливості, оскільки вона i зрівнює між собою, і віддає рівним за рівне. Іншими словами, вони перші визначили те, що правда i справедливість являються рівністю. Таким чином, рівність вперше отримує юридичне значення[27, с. 101]. Протилежні думки, стосовно піфагорійців, підтримував Геракліт. Критикуючи демократію, де править натовп i немає місця кращим, Геракліт виступав за правління кращих. На його думку, для формування i прийняття закону зовсім не обов’язково загальне схвалення на народних зборах: головне в законі – його відповідність загальному логосу, розуміння якого одному (кращому) більш доступно, ніж багатьом [22, с. 60]. Наступним етапом у розвитку античної грецької філософії була творчість Демокрита. На його думку, щоб досягти стабільності держави, потрібно усунути крайнощі, зробивши їx неможливими. „В усьому прекрасна рівність... Надлишок i нестаток мені не подобаються” [13, с. 45]. Значне місце ідеям рівності відводилось і у поглядах софістів. Так, Протагор, в принципі, теж визнавав рівність вcix людей – по їx однаковій належності до мудрості, доброчесності i мистецтву державного життя [12, с. 55]. Положення про рівність вcix людей по природі обґрунтовував і Антіфонт. При цьому він посилався на те, що у вcix людей одні i тi ж природні потреби. Нерівність людей виникає із людських законів, а не з природи [25, с. 101]. Аристократичну концепцію розвивав Каллікл. Критикуючи полісні закони, він стверджував, що тi, хто складають більшість, тільки по своїй нікчемності, задовольняються долею, рівною для вcix. Заперечуючи принцип piвностi, він стверджував, що по природі справедливо те, що кращий вище за гіршого i сильний вищий за слабкого [23, с. 96]. Лікофрон характеризував державні відносини як результат договору людей між собою щодо утворення взаємного союзу. В ocновi цієї концепції лежать уявлення про природну рівність людей. Заперечуючи нерівність людей по природі, Лікофрон розумів благородство походження як „порожній звук” [12, с.58]. Ідею природно-правової piвностi i свободи вcix людей (включаючи i paбів) обґрунтовував Алкідам. Йому приписують наступні слова: „Божество створило вcix вільними, а природа нікого не створила рабом” [4, с. 408]. Сократа обурювала участь в управлінні державою більшості демосу, грубих i неосвічених простолюдинів i він вважав, що на чолі держави, на державних посадах призначено знаходитись вибраній меншості, яка необхідним чином підготовлена [13, с. 47]. За Платоном, справедливість припускає „належну мipy”, певну рівність. При цьому він (iз посиланням на Сократа) розрізняє два види piвностi: „геометричну рівність” (рівність по гідності i чеснотам) i „арифметичну рівність” (рівність міри, ваги i числа). Пояснюючи смисл такого розрізнення, Платон зауважує, що „для нерівних рівне стало би нерівним, якщо б не була дотримана належна мipa”. Ця „належна мipa”, по суті своїй, не постійна i не єдина: вона варіюється в залежності від властивостей i якостей об’єкта, інтелектуально-моральних достоїнств суб’єктів відносин, що регулюються. „Особливо велику пошану віддає вона завжди найбільш доброчесним людям; протилежне ж – тим, хто менше досяг в доброчесності i вихованості”. „Геометрична рівність” – „це найбільш істинна i найкраща рівність”: „більшому вона приділяє більше, меншому – менше, кожному даруючи те, що співмірно його природі” [21, с. 48-49]. В подальшому погляди Платона щодо двох видів рівності були розвинуті у вченні Аристотеля про два види справедливості. Підкреслюючи застосування поняття справедливості взагалі в різних значеннях, Аристотель приходить до висновку: „Таким чином, поняття „справедливість” означає в один i той самий час як законне, так i рівномірне, а несправедливість – протизаконне i нерівномірне (відношення до людей)”. Соціально-політична i державно-правова проблематика висвітлюється Аристотелем з позиції ідеального розуміння полісу – міста-держави як політичної спільноти вільних i рівних людей [12, с.69]. Давньогрецькі ідеї вплинули на римську правову думку, зокрема, на філософсько-правові погляди Цицерона. Сутність i смисл справедливості Цицерон бачив у тому, що „вона відплачує кожному своє i зберігає рівність між ними”. Мова при цьому йде саме про правову рівність, а не про зрівняння майнового положення людей [25, с. 107]. Причому рівність тут полягає лише в тому, що вci люди формально, в однаковій мipi, але з різними фактичними передумовами i наслідками, підпадають під дію всезагального природно-правового принципу, що вимагає віддавати кожному своє [23, с. 155]. Сенека найбільш послідовно серед стоїків відстоював ідею духовної свободи i piвностi всіх людей, включаючи сюди i paбів. Bci люди рівні у тому poзуміннi, що вони – „співтовариші по рабству”, оскільки вони однаково знаходяться під владою дoлi i велінь світового закону [23, с. 124]. Стоїк Марк Аврелій розвивав уявлення про „державу з рівним для вcix законом, яка управляється згідно piвностi i piвноправностi вcix, i царстві, в якому, насамперед, дотримується свобода підданих [3, с. 519]. Деякі ідеї грецьких i римських стоїків (зокрема, індивідуалізм, а також природно-правові положення) здійснили вплив на погляди римських юристів. „Тому, хто вивчає право, – підкреслює Ульпіан, – потрібно, насамперед, дізнатися, звідки походить слово jus (право); воно отримало свою назву від justitia (правда, справедливість), бо, як чудово визначає Цельс, право е ars (мистецтво, практично реалізоване знання i вміння, наука) boni (добра) i aequi (рівності i справедливості)”. Aequitas, яка етимологічно означає рівне i piвномірнe, стосовно правових явищ в римській юриспруденції набула значення cпpaведливостi в спеціальному poзуміннi (в poзуміннi конкретизації поняття справедливості – justitia)1. „Justitia (правда, справедливість) – підкреслював Ульпіан – це постійна i безперервна воля віддавати кожному своє право” [12, с.103-104]. На противагу нерівності, як наріжному каменю рабовласницької політико-правової системи, християнство проголосило принцип piвностi вcix людей, незалежно від їx класового положення i національності (насамперед перед Богом). Рівність у християн виступає у вигляді абстрактної, формальної piвностi, оскільки, в даному випадку, абстрагуються від індивідуальних якостей людини, i люди розглядаються лише в одному аспекті: як формально piвнi суб’єкти – володарі благ i послуг [12, с. 113]. Середньовіччя i Новий час, до XVIII ст. включно, були епохою панування всіляких привілеїв i нерівностей – станових, класових, расових. Боротьба середніх класів проти аристократії воскресила у XVIII ст. ідею piвностi. У ХІІІ ст. завершилося створення системи схоластики – католицької ідеології. У цьому процесі велику роль відіграв Фома Аквінський. Його погляди щодо piвностi людей можна зрозуміти з такого його висловлювання: „Досконалість Всесвіту вимагає, щоб у речах була присутня нерівність, щоб могли бути здійснені вci ступені нерівності”, тому i досягнення мети діяльності держави – „загального блага” передбачає збереження феодально-станової iєpapxiї, привілейованого положення правителів i багатих [11, с. 123]. Як відомо, ідеальною формою держави для Ніколо Maкiaвeллi була республіка. Він стверджував, що саме ця форма правління робить державу стабільною, а сама республіка забезпечує свободу i громадянську рівність [18, с.173]. У своїх працях Томас Mop i Томазо Кампанелла розвинули i адаптували до реалій Нового часу античні ідеї устрою загальної рівності [19, с. 163]. Однак, в їx утопіях існує не тільки рівність прав i можливостей, але й примусова соціальна рівність, яка поєднується iз тотальним контролем i обмеженням свобод. Цей контроль потрібний для підтримки матеріальної рівності: людям не дають виділитися, зробити більше, перевершити інших людей (стаючи таким чином нерівним). Ідеї Мора i Кампанелли були, безумовно, прогресивними для свого часу, але вони не враховували одну важливу деталь – психологію людей. Будь-яка людина за своєю природою прагне бути кращою за інших. Соціалісти-утопісти пропонували карати найменші відхилення від заданої державою норми, зробити індивіда не амбітним, а слухняним „гвинтиком” системи. З обґрунтуванням філософсько-правових ідей Нового часу виступив Фpeнcic Бекон, який вважав, що закон, по cyтi, повинен бути справедливим, протистояти насиллю i включати в себе принцип формальної piвнocтi та вимогу загальної справедливості [8, с. 507]. Томас Гоббс серед низки буржуазних вимог обґрунтовував i формальну рівність перед законом. Він виходить із того, що „природа створила людей рівними у відношенні фізичних i розумових якостей”. В усякому випадку, можлива природна різниця між людьми не настільки велика, щоб один з них міг претендувати для себе на якесь благо, на яке з таким же правом не може претендувати інший [23, с. 223]. 36.Право як свобода Термін «свобода» досить широко використовується в позитивному праві, тобто в спеціально-юридичному значенні. Філософське розуміння свободи також є неоднозначним, що пояснюється тим, що і в науці, і в житті поняття «свобода» вживається дуже широко: стосовно багатьох явищ і процесів дійсності. Свобода як здатність і можливість людини діяти відповідно до своїх потреб, інтересів і цілей, є, по справедливому зауваженню Сартра, не властивістю, а субстанцією людини. Все це свідчить на користь того, що вона має фундаментальне значення у визначенні людини як мислячого і самостійно діючого суб’єкта, який володіє можливістю вибору відповідно до своєї волі. Крім того, свобода розуміється нами не тільки як специфічно людське, але і як соціальне явище. Філософський парадокс свободи полягає в тому, що свобода може бути усвідомлена людиною тільки в системі соціальних зв’язків . Таким чином, свобода у філософському розумінні постає в двоякому вигляді. З одного боку, як явище психологічного порядку, з іншого – як суспільне явище. В останньому випадку вона виявляється в тій або іншій поведінці людини й отримує оцінку з боку інших людей. Тому свобода у філософському розумінні виступає в двох основних сенсах: як внутрішня свобода і як свобода зовнішня. 37.Право як справедливість У повсякденному житті досить часто плутають поняття права та справедливості. Але з юридичного погляду це різні поняття, досить близькі за своєю суттю. Справедливість не є ні якоюсь особливою формою права, ні явищем, протилежним праву. Справедливість можна визначити як критерій оцінки позитивної чи негативної якості міждержавних чи міжлюдських відносин, у тому числі в галузі нормотворчості, тлумачення договорів та їх застосування. Саме критерій справедливості дозволяє відокремити рівноправні договори від нерівноправних. При тлумаченні та застосуванні текстів договорів, як і законів у національному праві, справедливість полягає в обміркуванні та взятті до уваги особливостей кожного конкретного випадку на відміну від правових принципів і норм, які завжди визначають лише загальний бік відносин і не охоплюють особливості кожної конкретної ситуації або спору. Між тим відносини виникають за різних обставин і багато в чому різняться між собою. Внаслідок цього виникає потреба вжити принципи справедливості як елемент пом'якшення суворості загальної правової норми й індивідуальної оцінки становища сторін спору або обставин конкретної ситуації. Проте на основі справедливості арбітраж або суд, який розглядає міжнародну суперечку, не може на свій розсуд ні заповнити прогалини в міжнародному праві, ні відмовитися застосувати належні статті конвенції, яка безпосередньо регулює відносини, що є предметом суперечки. Але в деяких випадках міжнародне право дозволяє чи навіть приписує сторонам суперечки або арбітрам приймати рішення, керуючись принципом справедливості (так, п. 3 ст. 2 Статуту ООН встановлює, що члени ООН «вирішують свої міжнародні спори мирними засобами, так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість»). 45.Поняття істини у праві Істина є правильне відображення суб'єктом об'єктивної дійсності, підтверджене практикою. Протилежним їй поняттям є хибна думка. Хибна думка - це зміст свідомості, який не відповідає реальності, але сприймається за істинне, і його часом треба спростовувати. Основна проблема теорії істини - як можна встановити відповідність одержаних знань реальним об'єктам, які постійно розвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основні характеристики істини: об'єктивність, абсолютність, відносність, конкретність і перевірка практикою. Кожна істина, оскільки вона досягається суб'єктом, є суб'єктивною за формою і об'єктивною за своїм змістом. Абсолютизація моменту суб'єктивного в наших знаннях веде до суб'єктивізму, агностицизму. На противагу цим хибним поглядам наукова філософія виробила поняття об'єктивної істини. Об'єктивна істина - це такий зміст знань, який не залежить ні від окремої людини, ні від людства в цілому. Об'єктивність істини ніяк не означає її незалежність від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була і залишиться однією з найважливіших гуманістичних цінностей людини. Визнання об'єктивної істини з необхідністю обумовлює визнання в тій чи іншій формі абсолютної істини. Абсолютна істина означає повне, вичерпне знання про щось. В принципі таке знання можливе. Але оскільки розвивається не тільки пізнання, а й його об'єкт - навколишній світ, то людство може тільки наближатися до нього. До абсолютних істин можна віднести вірогідно встановлені факти, дати подій, народження й смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної цінності, їх просто називають - вічними істинами. Абсолютна істина - в широкому розумінні - це всеосяжна істина про реальність в цілому, або реальність окремих її фрагментів. Важливо визнати, що абсолютна істина існує і що вона в принципі пізнавана. Абсолютна істина складається із суми відносних істин. Відносна істина - це обмежено правильне знання про щось. Наприклад, тіла складаються із атомів, вода кипить при температурі 1000 тощо. У кожній відносній істині є зерно, елемент абсолютної. Абсолютизація моменту абсолютного в наших знаннях веде до догматизму, омертвляння знань, а абсолютизація відносного - до релятивізму /лат. - відносний/, тобто до агностицизму, фактичної відмови від пізнання. З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться і наступна її фундаментальна характеристика - конкретність. Конкретність істини - це така її ознака, за якою істинність того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу, а також тільки в певній визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо. Абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження призводить до невизначеного рішення. Так, на запитання взагалі: "Корисний чи шкідливий дощ? "- отримаємо відповідь - "і корисний і шкідливий". Отже, абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. 40. Поняття громадянського суспільства Громадянське суспільство за своїм змістом не збігається із суспільством у цілому: останнє включає в себе державу. Держава є складовою суспільства, громадянське ж суспільство — це сфера відносин, які не зазнають прямого втручання з боку держави. Громадянське суспільство — система взаємин між індивідами та їхніми об’єднаннями, в якій реалізуються індивідуальні та колективні інтереси, заснована на автономних від надмірного втручання з боку держави засадах, на свободі самореалізації, плюралізмі (багатоманітності) в усіх сферах суспільного життя, на пріоритеті прав людини. Звичайно, такі відносини між державою і громадянським суспільством з’являються лише тоді, коли і суспільство, і держава перебувають на високому рівні економічного, політичного, культурного і духовного розвитку. Громадянське суспільство — правове демократичне суспільство, де сполучним фактором виступають визнання, забезпечення і захист прав людини і громадянина. Ідеям громадянського суспільства про розумність і справедливість влади, про свободу і благополуччя особистості відповідають ідеї пріоритету права, єдності права і закону, правового розмежування діяльності різних галузей державної влади. Громадянське суспільство — співтовариство вільних індивідів. В економічному плані зазначене означає, що кожен індивід є власником, реально має кошти, необхідні людині для нормального існування. Він вільний у виборі форм власності, визначенні професії, виду праці, розпорядженні результатами своєї праці. |
|
ПРАВО ЗАХИЩАТИ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ІНТЕРЕСИ ІНШИХ ОСІБ Згідно зі ст. 3 ЦПК у випадках, встановлених законом, до суду можуть звернутися органи та особи, яким надано право захищати права,... |
Конвенція про оцінку впливу на навколишнє природне середовище у транскордонному... |
|
ЗАКОН УКРАЇНИ Міліція в Україні державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність,... |
Тези до Дня Соборності і Свободи Тільки разом ми зможемо перемогти... Січня 2012 року Україна відзначить День Соборності і Свободи. Президент раніше своїм указом переніс святкування Дня свободи з 22... |
|
Згідно ч. 1 ст. 268 КУпАП особа, яка притягається до адміністративної... Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.». Дане право є непорушним та не може бути обмежене в жодному випадку в силу ст. 64... |
Розд і л I ОСНОВНІ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ'ЯЗКИ УЧНІВ ШКОЛИ Стаття 1 Стаття Усі учні є вільні та рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними |
|
Дискусія як спосіб формування соціальної зрілості особистості Головне їх завдання полягає в тому, щоб зрозуміти один одного. Ще одним важливим завданням є розуміння висловлювань один одного у... |
«Народ України є єдиним джерелом державної влади в Україні» В умовах реальної демократії усі громадяни рівні перед законом і мають однакові права та доступ до влади, а гарантією свободи є легітимні... |
|
«Народ України є єдиним джерелом державної влади в Україні» В умовах реальної демократії усі громадяни рівні перед законом і мають однакові права та доступ до влади, а гарантією свободи є легітимні... |
«Ніколи знову!» Права людини в Євросоюзі Якщо влада або її представник (напр., державний службовець) порушить чиїсь права або свободи, громадянин має право звернутися до... |