|
|
Скачати 2.62 Mb.
|
76. Автономна Республіка Крим - територіальна автономія у складі України. Згідно зі ст. 133 Конституції України, до складу України, поряд з областями, містами Києвом та Севастополем, входить Автономна республіка Крим, яка має особливий конституційно-правовий статус. Правовий статус Автономної Республіки Крим визначається нормативно-правовими актами: Конституцією України, законами України, Конституцією Автономної Республіки Крим та іншими актами. Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим становлять такі основні елементи: 1) повноваження (сукупність прав і обов'язків); 2) предмети відання (сфери суспільних відносин, в яких Автономна республіка Крим має право здійснювати нормативно-правове регулювання); 3) функції Автономної Республіки Крим (основні напрямки діяльності); 4) принципи, на яких грунтується правовий статус (основоположні правові ідеї, які відображені в Конституції України і Конституції Автономної Республіки Крим); 5) гарантії Автономної Республіки Крим (умови забезпечення здійснення повноважень Автономної Республіки Крим). Предмет відання Автономної Республіки Крим закріплено в ст. 137 і 138 Конституції України та деталізований у Конституції Автономної Республіки Крим. Зокрема, Основний Закон України закріплює положення про те, що Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулювання з питань: сільського господарства і лісів; меліорації і кар'єрів; громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва; містобудування і житлового господарства; туризму, готельної справи, ярмарків ; музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників; транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів; мисливства, рибальства; санітарної і лікувальної служб та з інших питань, делегованих законами України, а ст. 138 закріплює перелік повноважень, які відносяться до відання Автономної Республіки Крим. Про досить високому правовому статусі Автономної Республіки Крим, за якими вона істотно відрізняється від областей в Україні, свідчать її основні повноваження, які закріплені в главі 5 Конституції Автономної Республіки Крим. Особливо показові її повноваження в політико-правовій та в соціально-економічній, в тому числі в бюджетній сферах, які Конституція закріплює досить детально. Характерною особливістю правового статусу Автономної Республіки Крим у складі України можна вважати саме відсутність у неї суверенітету, похідну природу її публічної влади від суверенітету України. Сутність автономії в унітарній державі полягає також і в тому, що автономія є дієвим засобом забезпечення суттєвої децентралізації у здійсненні публічної влади. На основі викладеного можна визначити автономну республіку як несуверенних територіальну громаду, яка конституйована як автономна владою держави, до складу якої вона входить, має свої особливі органи публічної влади, наділена певною політико-правової самостійністю, але діє на підставі та в межах загальнодержавної конституції, не може самостійно змінити свій правовий статус і виступає засобом децентралізації у здійсненні публічної влади. 77. Політико-правові засоби вдосконалення та гармонізації міжнаціональних відносин в Україні. Сьогодні про етнічні правах в Україні говорити досить складно. Фактичне завершення пострадянського періоду, зміна системи цінностей і світоглядних орієнтирів сучасного суспільства не сприяють актуалізації даних проблем. У той же час проблеми законодавчого забезпечення та публічного регулювання міжнаціональних відносин, запобігання етнічної дискримінації в Україні сьогодні знаходять особливу актуальність. Однак навіть часом благі наміри законодавця, центральних і місцевих органів влади, правоохоронних структур не дають відчутного позитивного результату. Це часто пояснюється навіть не володінням владою осіб з шовіністичними поглядами (хоча і таке, на жаль, іноді буває), скільки відсутністю розуміння причин і механізмів виникнення етнічних проблем в сучасному суспільстві, ігноруванням випробуваних історією правових та управлінських механізмів. Цим грішать як чиновники, так і активісти неурядових структур. Спробуємо описати існуючі проблеми, вади національної політики держави та особливості позиції структур громадянського суспільства. В цілому для України об'єктивні проблеми національного життя можна, дещо спрощуючи ситуацію, викласти в наступних пунктах: -Наша країна багатонаціональна, однак при цьому переважна частина населення є етнічно однорідною, з одночасним розшаруванням за мовною та релігійною ознаками; -В Україні існують регіональні проблеми розвитку традиційних етнічних груп (раніше депортовані кримські татари, русини та місця компактного проживання румунів / молдаван, болгар, угорців, гагаузів і приазовських греків); -В Україні розвиваються діаспори, що сформувалися внаслідок національної та зовнішньої політики СРСР а також в результаті його розпаду (корейці, в'єтнамці, турки-месхетинці, представники народів Кавказу); -Україна є територією нелегального та напівлегального транзиту мігрантів та осіб, що шукають притулку, з СНД і країн Азії в Європейський Союз; -Україна традиційно надає послуги у сфері вищої освіти громадянам ряду країн (Сирія, Ліван, Нігерія, Китай та ін.) У той же час у нас відсутня низка проблем, характерних для національного життя інших країн СНД - немає масової трудової імміграції, відсутня озброєний або ефективно політизований етнічний сепаратизм, немає процесів етнічної експансії. Система державної влади та етнічної політики України, у свою чергу, має такі особливості. Законодавство України у сфері регулювання міжнаціональних відносин є досить ліберальним, проте істотно застарілим (період 1989-1992 рр.., Без подальших істотних змін). Його слід також визнати неповним і не відповідає положенням Конституції України 1996 р., який закріпив у ст. 5 і 92 етнічні права; дані положення основного закону, втім, також відрізняються непослідовністю. Характерно, що під час конституційної реформи 2004 р. існуючі невідповідності усунені не були, і законодавство залишилося незмінним. В Україні ведеться доктринальна і законопроектна робота в сферах запобігання дискримінації та забезпечення етнічних прав. У той же час ніякого ефективного результату не спостерігається в силу величезного спектру неузгоджених думок щодо подальшої етнополітики України, відірваності проектної та дослідницької роботи від діяльності профільного парламентського комітету, низької ефективності української законодавчої влади в цілому. Аналіз ситуації дозволяє говорити про вкрай слабкий інтерес парламенту в цілому до проблем міжнаціональних відносин, про відсутність чіткої державної політики в даній сфері. Міжнародні стандарти Ради Європи та ОБСЄ у сфері етнічних і мовних прав розроблялися на рубежі 90-х рр.. ХХ ст. паралельно з національним законодавством України. Це обумовлює їх певну неузгодженість як за змістом, так і в контексті методологічних і термінологічних питань. Відсутність жорстких механізмів міжнародного контролю за дотриманням ратифікованих Україною глобальних і європейських актів в області етнічних та мовних прав не дозволяє сподіватися на їх швидку імплементацію у вітчизняне законодавство та практику регулювання міжнаціональних відносин в Україні. Крім цього, в Україні досі відсутня послідовна державна адміністративна політика у сфері забезпечення етнічних прав. Досить сказати, що статус і компетенція органів, відповідальних за регулювання міжнаціональних відносин, повністю мінялися протягом 1991-2007 рр.. більше десяти разів. Держава досі не визначилося із розмежуванням компетенції в цій сфері між центром, регіонами і територіальними громадами. Це призводить, з одного боку, до безпорадності місцевих органів, покликаних регулювати міжетнічні відносини, а з іншого боку - до їх безконтрольності і безвідповідальності. До того ж кадрова політика української держави в даній сфері проходить за залишковим принципом («якщо потрібна людина взагалі ні на що не здатний, нехай« керує національностями », робота неважка»), що, природно, не сприяє ефективному вирішенню та запобіганню етнічних конфліктів. У той же час у сфері етнічних прав і міжнаціональних відносин існує величезна кількість реальних проблем управлінського характеру, якими абсолютно ніхто не займається. Всі вищеперелічені чинники обумовлені глобальним протиріччям державного будівництва України. Влада намагається поєднати побудову національної держави і створення політичної нації «французького» зразка з одночасним декларативним визнанням етнічних прав і підкресленням важливості міжнаціональних відносин («радянська» модель держави). Те, що ці дві моделі в принципі несумісні, ніхто розуміти не хоче. Як наслідок, влада визнає колективні етнічні права, але при цьому дуже мало робить для їх забезпечення і захисту. При цьому боротьба з ксенофобією і дискримінацією зводиться до припинення (або замовчування) діяльності окремих маргінальних груп молоді в столичному регіоні і найбільших містах. Формат колективних прав етнічних груп в Україні законодавчо закріплений, але організаційно не забезпечений. Крім того, держава традиційно сприймає (за радянськими шаблонам) міжнаціональні відносини як предмет не стільки непрямого регулювання, скільки прямого адміністративного управління та контролю. Влада прагне в цій сфері матиме повноваження, в цілому досить протиприродні. Наприклад, ситуація з правами русинів у Закарпатті ув'язується з тим, що центральна влада (парламент і уряд) не видала спеціального акта про те, що така національність існує. Аналогічно кримські татари, чиї активісти та експерти беруть участь у роботі органів ООН щодо захисту прав корінних народів з 1994 р. і навіть впливають на міжнародне право в цій сфері, в Україні свої права корінного населення реалізувати не можуть, тому що не був прийнятий спеціальний закон, а вітчизняні «експерти» радянської школи не радять владі його і розробляти. Навіть більш м'який закон про депортованих досі не прийнятий через «технічні» причин, що не дозволяє ефективно захищати права цих груп. Представляється, що в такому випадку логічним буде вимагати від Верховної Ради і ратифікації другого закону Ньютона, інакше на території України він не зможе діяти. У той же час у звітах міжнародних структур мова постійно йде про фантастичні досягнення України у сферах забезпечення етнічних прав і боротьби з дискримінацією. При цьому найчастіше представники України в структурах ООН, ОБСЄ та Ради Європи бувають настільки жахливо некомпетентні в даних питаннях (позначається незнищенна «радянськість» вітчизняної дипломатії), що шкоди наноситься не тільки власне правам етнічних груп, але й престижу України як європейської держави в цілому. У той же час, як показали багато ситуацій (наприклад, розвиток ситуації по так званим кримським скінхедам 2003 - 2004 рр..), Державна влада, маючи всі необхідні і навіть зайві повноваження, абсолютно не готова до припинення або дозволу ескалацій міжнаціональної ворожнечі та пропаганди етнічної ксенофобії. Зокрема, взаємодія влади і громадянського суспільства зведено до мінімуму. Останнє, до речі, в ситуації, що склалася також реагує не кращим чином. В цілому по Україні відсутні загальнонаціональні громадські організації, що ставлять за мету захист етнічних прав і боротьбу з дискримінацією не «окремого нігерійського студента», а цілих етнічних груп нашої країни. Цим намагаються займатися виключно відповідні етнічні громадські організації, і, як правило, для своєї національної групи та її представників. Таку націоналізацію громадських структур в цілому можна розглядати як свідчення слабкості і нерозвиненості українського суспільного життя. Крім того, методика цієї громадської діяльності носить в основному характер лобіювання в державних органах (як правило, на регіональному та місцевому рівнях) і зрідка форму петиційну кампанії, випадки звернення в суди і міжнародні структури практично відсутні. Єдиним винятком у цьому роді є деякі кримськотатарські громадські організації. Слід зазначити, що прийняття громадянським суспільством позиції центральної влади як виняткового арбітра міжнаціональних відносин і єдиного гаранта етнічних прав сприятиме подальшому погіршенню ситуації в даній сфері. Тільки масові громадські кампанії, робота з муніципальною владою (які іноді в етнічному питанні можуть бути набагато адекватніше), судова активність (в першу чергу шляхом задіяння формується системи адміністративного правосуддя) та обігу в міжнародні організації здатні будуть в деякій мірі змінити ту досить негативну ситуацію, яка складається сьогодні в Україні. 78. Адміністративно-територіальний устрій України та порядок вирішення питань територіального поділу. Інститут адміністративно-територіального устрою нашої держави знайшов своє нормативне закріплення в ст. 133 Конституції України. Без перебільшення його слід вважати одним з найбільш важливих політико-правових інститутів держави, оскільки він безпосередньо зачіпає суттєвих інтересів населення країни. Адміністративно-територіальний устрій України набув завершеного вигляду в процесі розвитку держави. Однак він уже не в повній мірі відповідає політичним і соціально-економічним реаліям, які склалися в Україні, оскільки в основному, був створений ще в 1930-х роках. На цьому ж етапі розвитку відбуваються значні зміни, які стосуються майже всіх сторін державного і суспільного життя. Це і впровадження в економіку країни ринкових механізмів і загострення політичних процесів, і багато іншого. Термін «адміністративно-територіальний устрій» можна ототожнювати з поняттям «територіальна організація держави», яке означає побудовану за територіальним принципам державну організацію суспільства і передбачає, передусім, поділ території держави на виборчі, військові округи, адміністративно-територіальні одиниці і т.д. Поряд з поняттям «адміністративно-територіальний устрій» вживається термін «адміністративно-територіальний поділ», хоча ці поняття не є синонімами, так як другий означає процес поділу території держави на адміністративно-територіальні одиниці, а поняття «адміністративно-територіальний устрій» органічно з'єднує два елемента державності: територіальний поділ і систему державних органів. Таким чином, адміністративно-територіальний устрій слід визначати як обумовлене завданнями і функціями держави і проведений з урахуванням природно-історичних, економічних, національних та інших особливостей поділ території держави на окремі частини, згідно з яким будується система місцевого самоврядування, інших державних і недержавних органів у цілях забезпечення їх практичної діяльності. Згідно зі ст. 133 Конституції України, в систему адміністративно-територіального устрою держави входять: Автономна республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. У перелік адміністративно-територіальних одиниць в Конституції не називаються сільські та селищні ради. Вони збереглися і в силу своєї виняткової необхідності мають бути збережені в майбутньому. Стаття 133 Конституції у зв'язку з цим вимагає відповідних змін. Система адміністративно-територіального поділу України побудована на базі координації та субординації, створення структурних рівнів (ланок). Для сучасної системи адміністративно-територіального устрою України характерні три структурні рівні: вища ланка - Автономна республіка Крим, область, міста зі спеціальним статусом - Київ і Севастополь ); середня ланка - район, місто обласного підпорядкування; низова ланка - місто районного підпорядкування, селище (селище міського типу), село, сільрада, селищна рада. Вперше в Україні області були створені в 1932 році. Перелік областей та міст, що мають спеціальний статус, міститься в Конституції України (ч. 2 ст. 133). До складу України входять Автономна республіка Крим та 24 області: Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська область, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська, міста Київ та Севастополь. Території областей поділяються на райони. На території області розташовуються міста, які підпорядковуються безпосередньо обласним органам. Звичайно, області іменуються за назвою обласного центру (винятком є Закарпатська та Волинська область). В системі адміністративно-територіального устрою найбільшими одиницями є Автономна республіка Крим та області. Найбільшими по території є Одеська область - 33,3 тис. кв. км, Дніпропетровська, Чернігівська - 31,9 і Харківська область - 31,4 тис. кв. км. Найменшими: Чернівецька область - 8,1 тис. кв. км, Закарпатська область - 12,8 і Тернопільська область -13,8 тис. кв. км області. За чисельністю населення найбільшими є такі області: Донецька область - 4841,1 тис. чоловік, Дніпропетровська область - 3567,6, Харківська - 2914,2 тис. чоловік. В Україні є два міста - Київ і Севастополь - зі спеціальним статусом (ч. 3 ст.133), який визначається законами України. 15 січня 1999 Верховна Рада України прийняла Закон «Про столицю України - місто герой Київ». Закон про місто Севастополь поки не прийнятий. Важливого значення набувають міста обласного і районного підпорядкування. У них містяться об'єкти промислового виробництва, науки, культурно-освітні заклади та інші об'єкти, без яких неможливе функціонування міст. В Україні всього 457 міст. Невеликі міста і, перш за все, районні центри потребують державної підтримки. Важливе місце в системі адміністративно-територіального устрою України належить районам. Це ланка пов'язує обласні і республіканські органи з міськими, селищними та сільськими радами, підприємствами, організаціями і т.д. Кожен з районів є економічно цілісним комплексом зі своєю соціальною інфраструктурою. Зараз в Україні налічується 608 районів, з них у містах - 118. Більше районів у місті Києві - 10, у Дніпропетровській області - 18, Донецький-21.Крупнейшім сільським районом є Голопристанський Херсонської області - 3435 кв. км, а найменшим - Воловецький Закарпатської області - 544 кв. км. Найбільш населеним районом є Харківський - близько 225 тис. людини. А найменш населеним - Верхнерогачінській Херсонській області - близько 15 тис. чоловік. В Україні є понад 10 тис. сільських рад та 784 селищних. Територія сільради (селищної ради) - це не тільки села (селища), але і навколишні землі, які використовуються для сільськогосподарського виробництва. Дуже гостро стоїть проблема так званих неперспективних сіл. Кожен рік з обліку знімаються десятки населених пунктів, має негативні наслідки - економічні, демографічні та ін В Україні система поділу населених пунктів на сільські і міські є гнучкою, що забезпечує їх безперешкодний перехід з однієї категорії в іншу. У цілому цей поділ населених пунктів на сільські та міські залежить від того, пов'язано населення з сільськогосподарським виробництвом, а також від територіальних кордонів і чисельністю населення. Всього в Україні за станом на 1 березня 2006 р. налічувалося 27 188 сіл і 1364 селищ. Таким чином, враховуючи складність соціально-економічних і політичних процесів, що відбуваються в Україні, система адміністративно-територіального поділу вимагає свого подальшого вдосконалення та законодавчого врегулювання. |
| «ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ» Зміст Відповідальність в конституційному праві. Поняття та характер конституційно-правової відповідальності |
Закон як джерело конституційного права в зарубіжних країнах: поняття та класифікація ... |
| ЗМІСТ Ознаки держави, що відрізняють її від соціальної (публічної) влади первіснообщинного ладу |
ПЛАН РОБОТИ Вступ Наукові парадігми щодо Конституції Пилипа Орлика.... Пакти й конституції законів та вольностей війська Запорозького. Зміст правових норм та їх оформлення з точки зору визнаних норм конституційного... |
| Місцеве самоврядування як засада конституційного ладу Місцеве самоврядування багатогранне та комплексне політико-правове явище, яке може характеризуватися різ-нобічно. Аналіз Конституції... |
Місцеве самоврядування як засада конституційного ладу Місцеве самоврядування багатогранне та комплексне політико-правове явище, яке може характеризуватися різ-нобічно. Аналіз Конституції... |
| Семінарське заняття № Конституційне право України: поняття, система, принципи Система галузі конституційного права України. Принципи конституційного права. Конституційно-правові норми та інститути |
План Поняття та зміст юридична деонтологія Юридична діяльність: поняття та зміст ст Мораль, на думку Бентама, може бути математично обрахованою ("моральна арифметика"), а задоволення індивідуального інтересу, вважав... |
| Питання для державного іспиту з Конституційного права Затверджено на засіданні кафедри конституційного, адміністративного та міжнародного права |
1. Поняття про джерела конституціного права Констиутція України один з найважливіших різновидів джерел конституційного права. 9 |