|
|
Скачати 219.45 Kb.
|
Ісусе, Спасителю наш, на доказ твоєї безмежної любові до нас і наше спасіння, Ти зволив прийняти пониження, погорду, несправедливий засуд і найболючішу смерть на хресті. Благослови всіх, Ісусе милий, Що твоїм страстям честь віддають, Хай Твоя жертва додасть нам сили Пройти побідно ту земну путь. Ісусе наш, Ти муки і страсті терпів за нас! Не дай нам пропасти! В безпам’ятство впасти... Від душ зубожіння храни повсякчас Не дай нам вернути ту злую годину Коли в вінку з терня вели на розп’яття. Нашу рідну матір, нашу Україну, Почорнілу з горя, в одяжі з лахміття... І вона терпіла за гріхи чужії, над своїми дітьми розпинала руки Мукою каралась, котру лиходії Людом розсівали, наче чорні круки... (між свічами заходить жінка в чорному) Хто се? Чий голос щоночі просить: “Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця”. Хто водить за мною запалими очима – криницями, очима у які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же мільйоноголосий стогін у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів... Боже наш, Ісусе Христе, Спасителю, розважаючи над муками та терпінням Твоїм, пам’ятаємо водночас душі померлих у те страшне лихоліття, просимо, як розбійник на Хресті, “Пом’яни їх Господи, коли прийдеш у Царство Своє”. Ісус у Гетсиманському саду Слава страстям Твоїм, Господи. І приходять вони на місце, що зветься Гефсиманія, – той каже своїм учням: “Посидьте тут, поки Я молюся”. І узяв із собою Петра, Якова та Йоана і почав жахатися та тривожитися. Потім каже до них: “Душа моя вся смутиться аж до смерті, лишіться тут і чувайте”. Пройшовши трохи далі, Він припав до землі й почав молитися, щоб, якщо можливо, минула Його ця година. Імовив: “Авва – Отче, Усе Тобі можливе: віддали від Мене цю чашу! Та не що я хочу, а що Ти” (Мар. 14, 32–36). Не віриться, що це було в нашій історії, і без цього насиченій болями і стражданнями. На сімнадцятому році революції, яка безцільно була поставлена на захист простого робітника та селянина провадилось тотальне знищення самого ж підзахисного. Провадилось най ганебнішим, найцинічнішим методом: на землі багатій і щедрій, обдарованій Богом благодатними чорноземами і мальовничою природою, люди гинули голодною смертю. Чому? За що? А за те, що народ, хоч стражденний, та волелюбний, за те, що славився багатством традицій та працьовитістю, за те, що не відрікся Бога і не мав наміру поклонятися сліпо прибічникам Сатани. І від усвідомлення чиєїсь непокори закипала кров у червоних дияволів, а в головах їх роїлися сотні ідей: як знищити як приборкати, як обікрасти і принизити... І вихлюпнули вони всю свою їдь на народ український. І обхопили нищівними лещатами матір рідну – Україну і поволокли її на її Голгофу. Вона передчувала біду, бо не раз зазнавала її на своєму віку від ворога нищівника. Але те, що мала перебути на початку третього десятиліття минулого віку – навіть для найжахливішого сну було забагато. І відвернути нещасну долю від себе не мала сили, бо була це гірка доля, наперед спланована, нашкрябана чорною рукою в кремлівських кабінетах і добре зготована. І ось приходить тридцять третій рік. Його проклятим називали люди. В коморах, клуня, кожен кут, засік Мітла червона вимела усюди. В колгосп погнали коні та воли Вози, плуги і борони забрали, Одних людей на північ повезли, А інших смерть голодна доконала. Із свідчень очевидців Плахута Ольга Пилипівна 1917 р.н.“Врожай був добрим, але ми швидко зрозуміли, що хліба нам не залишать. Нам казали, що хліб потрібен державі. Багато хто цьому повірив, але не всі. Цих швидко розстріляли, або вивезли кудись як ворогів радянської влади, котрі не хтіли здавати хліб держав. Потім стало дуже страшно. Так звані “активісти” вдиралися до хат у будь-який час і шукали хліб. Коли знаходили, то забирали все до останньої зернини. Усі речі викидали на вулицю, забирали всю скотину. Коли нас вигнали на вулицю, то було дуже холодно. З нового року стало ще гірше. На кожному кроці можна було побачити опухлих людей. Ми намагалися всіма силами вижити. Варили юшку з листя, ходили по різне коріння і ягоди. Практично кожного дня у селі помирала людина. У мене померла старша сестра – Одарка. Хліб увесь вивезли. Я добре пам’ятаю, як від нас від’їхали останні підводи. У селі було зовсім тихо, і було дуже добре чути, як риплять колеса. Це було дуже страшно... Мені давалося, що село вимерло і на цих підводах везуть наше життя”.Таких свідчень тисячі. Кожне з них тернина у страждальному вінку України. Пом’яни її Господи, і долю її мученицьку Юдина зрада. Ісуса схоплено Слава страстям Твоїм, Господи І відразу ж, коли Він ще говорив, прибув і Юда, один з дванадцятьох, а з ним юрба з мечами та киями – від первосвящеників, книжників і старших. Його зрадник дав їм знак, кажучи: “Кого поцілую, Той і є: беріть Його і ведіть обережно”. І скоро він прибув, то підійшов до Ісуса тай каже: “Учителю” – і поцілував його. А вони наклали на Нього руку й схопили Його (Мр. 14, 43–46). Слава Довготерпінню Твоєму, Господи. – “Нам нужею хлеб!” – сказав “вождь народів”. – Україна виконає план! – спішили запевнити з київських керівних крісел. – Дамо півтора плана! – писали рапорти з області. Для більшого натхнення було послано малих і великих уповноважених. Із свідчень Олексія Шпели. “У райцентр, містечко Пологи, завітав сам нарком Молотов, який недвозначно заявив: “Хлеб должен быть!” Дорожнянський голова сільради Таран, який повернувся з наради у Пологах, плачучи говорив: “...Сам В’ячеслав Михайлович говорив з нами про хліб...” і поклявся перед активом організувати “червоні валки”. Хліба в колгоспі вже майже не було. Навіть насінний фонд забрали. Затривожилися селяни як забирали остання зерно. “Дайош “червону валку!” – лунав клич місцевих комсомольців і активу”. – Та залиште хоч дітям! – просили матері. Жаль стало тих дітей голові колгоспу Хоменку і вирішив відсипати трохи в фонд каси взаємодопомоги колгоспу. Але йому сказали в районі: “Покладеш партбілет за свою м’якотілість!” Жаль стало йому... партквитка, то облишив те робити”. О! Юди українського народу. Ціною диявольських посвідчень ви зраджували рід свій споконвічний, кидали його на поталу голодної смерті. Це вашою рукою зводились велетенські вишки у полях для сторожі колосся, це ви з конвоєм відбивались від знесилених, зморених людей, що несли кілька колосків для опухлої дитини, що ще не вмерла. Це ви свято виконували постанову бузувіра Сталіна від 7 серпня 1932 року, яку в народі називали “постановою про 5 колосків”, розстрілюючи та арештовуючи дітей і дорослих як злісних розкрадачів “государственного имущества”. О, Господи! Не дай злобі до тих людців огорнути серце. Боже, прости їм, бо не відали, що творили... Синедріон засуджує Ісуса Слава страстям Твоїм, Господи. Первосвященики ж і вся рада шукали свідчення на Ісуса, що Його вбити, та не знаходили. Тоді первосвященик, уставши посередині, спитав Ісуса мовивши: “Не відказуєш нічого, коли оці свідчать проти Тебе?”. Та Він мовчав і нічого не відповідав. Знову спитав його первосвященик і каже йому: “Чи Ти єси Христос, син Благословенного?”. “Я є”, – відповідає Ісус... І всі вони присудили, що смерті Він гідний (Мрк. 14: 55, 60–62, 64). Слава довготерпінню Твоєму, Господи. Бувало, облуда спадала з очей І душі, й серця прозрівали А розум не слухав облудних речей, Противився чорній навалі. І той, хто ще нині стояв у керма З нагайкою, мов посіпака Чинив Божу заповідь, і не дарма Над ним ангел смерті вже плакав. Із свідчень очевидців. В шкільній їдальні сидять діти за столом, в центрі якого стоїть казан з юшкою. Діти сидять мовчки перед порожніми мисками, бо їсти їм заборонено. До них приїхав уповноважений району. У школі працює спеціальна комісія по виявленню розкрадачів соціалістичного господарства. – Ви, діти, повинні говорити правду і тільки правду. Ось ваш вчитель заявляє, що хліба вам не дають. Це правда? Мабуть дядько Дробот собі його забирає? З кутка озивається малий Івась: – Дядю, можна юшки? – Це хто? Молодший син Пилипа? І старший тут? Контрреволюційне кубло, а не школа. Розкуркулили, та Пилип втік у ліс. Ваш батько бандит, розбійник. – Це не правда, не правда!!! Він ділився хлібом з тими, що вже пухли. Наш батько не бандит. – А якщо батько чесний, то і син повинен бути чесним. Підійди ось до портрета. Тебе товариш Сталін питає – йому відповідай: “Годують вас хлібом чи приховують?” – У нас тут всіх дітей годують. Дядя Дробут хороший, вони для нас не жаліють... чесне слово... – Ви чули? А хліб ж державний! А ну марш звідси! Кухня ваша закривається! Діти не розходились. Вони оточили церкву, принишклу, захаращену церкву, де з недавнього часу – штаб. Сюди, штовхаючи в спину, уповноважений і компанія привели літнього голову колгоспу. – Де зерно ховаєш? Хлібозаготівлю підриваєш? Саботуєш лінію партії? А ну, хлопці, дайте йому прикурити! Почувся крик, стогін...Лежав голова колгоспу біля стіни, обличчя розбите, розчавлені дверима долоні в крові. А з шкільного двору забирали мішки зерна. Розбивали саморобні жорна... Вражені діти збились докупи. Івасик стояв осторонь відчуваючи себе без вини винуватим. Петро зрікається Ісуса Слава страстям Твоїм, Господи. І тієї ж миті півень заспівав удруге. І згадав Петро слово, що Ісус був промовив до нього: “Перше ніж півень заспіває двічі, – тричі Мене відречешся”. Та й заридав гірко. (Мр. 14, 7.2) Слава довготерпінню Твоєму, Господи. Із книги Карамзіна “Хліб наш насущний”, у якій використані свідчення людей, що пережили страшний голодомор. “Стільки людей загинуло, стільки лишилося на все життя каліками, стільки поколінь не народилося! Це було тотальне, заздалегідь обдумане винищення українського села... А ми, очевидці, досі мовчали, бо нам забороняли навіть згадувати в пресі ці жахливі сторінки. І трагедія весь час ятрилася в душі, палила пекучими болями наше сумління перед пам’яттю безневинно загиблих”. Їх голоси і досі чуються нам... з того світу... Мене забрали нелюди од мами, Аж затремтіла навесні гроза... Та я все плачу, людоньки, дощами, Коли у вас не скотиться сльоза. Коли вам тяжко всіх таких згадати, Сльозу зронить за вічний упокій, Прийду до вас я літом благодатним І розів’ю на щастя тепловій. Запрошу осінь щедру на весілля, Розстелю юним довгі рушники, Щоб не топтало заздрісне свавілля Ніколи нареченності вінки. А потім сонцем знову засміюся – Житам наврочу гідно прорости... Лишень одного, людоньки, боюся – Як на вкраїну нашу вберегти?! Мати – Україна Роде мій! Народе Божий неоплаканий! Лика неціловані! Руки не перехрещені! Душі рідні перед Господніми воротами не поблагословенні! Простіть! Усіх нас грішних простіть, що мовчали, за упокій ваш молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за вас не робили. Пости ж роде замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам душі убієнні!Суд над Ісусом у Пилата Слава страстям Твоїм, Господи. ... А вони ще сильніше кричали: “Розіпни його!”... Пилат же хотів догодити народові, – і відпустив їм Вараву. І видав Ісуса збичувавши, щоб розп’ятий був. (Мр. 15, 14–15). Слава довготерпінню Твоєму, Господи. В липні 1932 року Сталіним було прийнято фатальне рішення, яке спричинило катастрофу наступних восьми місяців: державі здати 7,7 млн. тонн хліба. Це було не можливо зробити на землі, на якій знищувалося селянина – одноосібника, а колективізація уже давала свої згубні наслідки. Українці були приречені на вимирання. Над степом місяць – ятаган Зірки до гурту кличе, А трьохлінійка і наган Нам пильно дивляться у вічі. То що ж уже нікуди, брате, Від наглої смерті тікати? Із храмів знесені хрести, Осквернені могили... Прости, Всевишній, нас прости, Що боронитись не зуміли. Притихло злякане село – Зчорніла кожна хата. Немов ніколи не було Отут ні радості, ні свята. Мов тут ніколи не жили Сини святої Волі... – В покорі зігнуться хохли, Із ними панькатись доволі! – Он коні вухами стрижуть На всіх шляхах довкруж них, То наші душі стережуть Посланці Сталіна оружні. А нам уже й нікуди, брате, Від наглої смерті тікати, Зосталась хіба що дорога До вічного Бога. Знущання над засудженим Ісусом Слава страстям Твоїм, Господи. Вони вдягли Його в багряницю і, сплівши вінець із тернини поклали на Нього. Та й почали Його вітати: “Радуйся, Царю Юдейський!” І били Його тростиною по голові, плювали на Нього й, падаючи на коліна, поклонялись Йому. І вийшов Ісус у вінку терновім та багряниці. І сказав їм Пилат: “Ось чоловік!” (Мр. 15, 17–19; Йо. 19, 5). Слава довготерпінню Твоєму, Господи. Сум, сум, сум... Чорна хмара заслала небо. Глум, глум, глум... Хліба, хліба, дайте ж нам хліба Затужили степи, Застогнала розтерзана мати, А вже нікому наших ланів засівати. Із свідчень очевидиці Марії Джулай з Вінничини. “Помер чоловік мій Ваня... За ним повмирали дітки: Павлик двох років і віра півроку. Обох їх я занесла на цвинтар сама. Як прийшла хоронити доню, то була свіжа маленька ямка, на чиюсь дитину. А я збоку видовбала дірочку й запхала її туди. А на Павлика сама викопала яму”. Із свідчень Ярини Мисик “І почався помірок великий. Вмирали поодинці, вмирали сім’ї цілі. З колгоспу виділяли підводу якою їздили попід хати й збирали трупи. Померлих брали на бурякові вила. Хто зна коли помер. Вже не можна було й приступити до трупа – викидали на віз. Серед них були ще живі, тільки немічні, їх волокли, а вони просили їсти”. Чи це ж Ти – Україно? Чи це ж ти – наша славна родино? Смерть причаїлась у кожнім дворі І не курять димарі. Батьку наш із Кремля, Чи пив ти, чи їв? Солов’їна земля вже поїла своїх солов’їв. З яничарами зайди від хати до хати, Щоб останнього кусня забрати. З яничарами зайди – світанками сірими Пригощали нас кулями, кайданами, Сибірами. Із свідчень Чабанюка Олександра з Дніпропетровщини“У селі почали забирати все, що було в людей. Прийшли комсомольці до нас і сказали, – здавайте все! – Так треба. Забрали в нас корівку, лоша, зерно, олію. Мати пішла працювати. Та одного дня до нас прийшли три чоловіки. Минули маму, рушили до околоту. Щупаком подовбали, порили і знайшли зерно, замотане в ряднину. Просять мама, плачуть: “Це ж для дітей...” та ніхто не слухав її. Забрали зерно, а на другий день і маму. На п’ять років засудили за те, що сховала хліб”. А ми ж тебе, земле, рученьками скородили, А ми ж тебе потом і кров’ю облагородили... А ми ж тебе Світе радували зернами, То віддяч нам тепер хоч крихтами мізерними. Обезкриліли наші млини, їм до неба злетіти не сила. Без чуми, без війни, нам розверзлася братська могила. Хліб наш насущний дай нам сьогодні – молимось Богу великому. Кати регочуть: “Повстаньте гнані і голодні...” А вже й вставати нікому. На Ісуса покладають Хрест Слава страстям Твоїм, Господи. Коли над ним наглумилися, зняли з Нього багряницю й одягнули Його в його одежу. Опісля ж повели Його на розп’яття (Мр. 15, 20). Слава довготерпінню Твоєму, Господи. Не шумлять явори над дорогами Лиш пеньки світляками горять, Безгоміння над голими луками, Спить сплюндрована рідна земля. Де поділась усмішка весела, І купальські вогнища дівчат? Де поділись українські села І садки вишневі коло хат? Щезло все...і всюди на руїні Бенкетують п’яні вороги Українці ж мруть на Україні, На Байкалі в холоді тайги. Із свідчень очевидців“В селі Тесняки Яготинської округи жила родина Двірків: батько з матір’ю та четверо дітей. Цю родину розкуркулили та виселили з їхньої хати, яку знесли. Під час голодомору вся родина за винятком матері, померла з голоду. Одного дня голова колгоспу Самокиш прийшов до цієї старої жінки та “мобілізував” її на працю у колгоспному полі. Квола жінка взяла свою сапу і, зібравши останні сили, пішла до правління колгоспу, але не дійшла туди. Сили їй відмовили, і вона впала мертва на самому порозі правління”. А в незабаром в 1934 році, було створено кінофільм “Веселые ребята”, де показали весілля у колгоспників – в добробуті вгодованих, в українських національних вишиванках чоловіків і жінок. На столах індики, качки, навіть ціленьке смажене порося, горілки вдосталь, пісні, регіт... Зухвала мерзенна насмішка над українським народом, оцінена як “шедевр” кіномистецтва. Чи не до нині? Боже! Просвіти нас грішних і відкрий правду істини. Симон Киринеянин допомагає Ісусові нести хрест Слава страстям Твоїм, Господи. Одного ж перехожого, Симона Киринея, що повертався з поля, присилували нести Його хрест (Мр. 15, 21). Слава довготерпінню Твоєму, Господи. – Сину, сьогодні день твій... родивсь ти в лиху годину... – Мамо, то подаруй мені скибочку хліба – я більше нічого, нічого не хочу. – Нема, сину, - від хлібчика діти мруть... – То япомру7 – О, Боже, змилуйся! Спаси мою дитину. – Мамо, я родивсь у лиху годину? – В лиху... Яринонько, Домко, Палазю, Куди ви несете хрести? З Європи сміялася Азія, Замало голгофу знести, Ще треба її покропити... Не дощик, селянськая кров, Гордію, Юхиме, Микито, Де гордість вкраїнських дібров. Прокопе, Корнію, Макарцю, Коріннячко сохне в землі Уляна, Орисю, Одарцю Ні свічечки в сивій імлі. Скипілася в крем’яхи глина Луна в гостроверхі віки, Меласю, Секлето, Килино, Де ваші святі рушники? Васильки де ваші? Петрусі? Спіткнувся зґвалтований час, Лікеро, Харитю, Марусю, Відправмо усім Парастас. Ісус зустрічає єрусалимських жінок Слава страстям Твоїм, Господи. Ішов за ним натовп людей великий і жінки, що плакали за ним та голосили. Ісус же обернувся до них і сказав: “Дочки єрусалимські, не плачте наді мною, а плачте над собою і над вашими дітьми! Бо коли так обходяться з деревом зеленим, що тоді з сухим буде?” (Мр. 23: 27–28, 31) Слава довготерпінню Твоєму, Господи. Україна – Мати Плачте, доні мої, бо вселенське лихо чигає на вас. Плачте Марії, Анастасії, Ярини, Ксенії, Віри... самою долею вам було покладено на віку бути щасливими, кохати і радіти, засівати свою нивку і колисати дітей, зазнати втоми й втіхи, продовжувати хліборобський рід, і берегти його пісні, й правічні заповіді. І не ваша провина, що цей жорстокий світ розпорядився інакше. Із свідчень Анастасії Кучерук з Черкащини“Моя мати десь почула, що біля Чуднова, були кагати качанів кукурудзи. Пухлими ногами дійти тринадцять кілометрів було дуже тяжко. Та що робити? Хто приліз ьуди та наївся зерен, той качався по полю від болю в животі. Такі вже додому не поверталися, там вони лежали покотом мертві. А хто ще міг яку жменю назбирати, то дивились, чи не їде вартовий на коні, бо як побачить живого серед мертвих, то б’є нагаєм з дротом на кінці. Під таку нагінку потрапила й моя мати. Вернулася додому на четвертий день, вся побита, аж чорна, з повириваним м’ясом від нагая. Хочемо їсти, але мовчимо, бо на ці рани дивитися тяжко. А чим матері допомогти? Чим і як?” Її горя нічим не втихомириш. Бачити, як діти пухнуть з голоду — то можна розум стратити. І тратили, і не відали вже, що творили, бо губили у божевіллі людську подобу. Свідчить Крикун Олександра: “Звали її Пріською. Помила дітей, натопила маковинням, закрила лядку і до ранку всі померли.” Спіте, діти, спіте, любі. І не просинайтесь! Вже не буде мучить згуба, Забере вас пташка райська. Спіте, діти, міцно, діти, Янгол Божий на порозі. Вже не буде їсти хтітись, І не будуть пухнуть нозі. Натопила маковинням, Затулила лядку й комин І в тумані темно-синім Заспівала колискову. Спи, синочку, горе-паску, Засинай навіки, доню. То моя остання ласка З материнської долоні. Ще пограймось навперейми В піджмурки з бідою. Лельки! Заховаємось од неї У сиру земельку... Прісько, доню, що ж ти наробила? Гріх великий!.. Дітей вбила! Себе стратила... А ти, Ганно? Безумна Ганно! Стеряна Ганно! Дитя в казані зварила і як вовчиця рвала його зубами і вила, вила, вила, аж холонули далекі світи... Із свідчень Івана Марченка“Вона зарубала свого дворічного хлопчика і варила, аби прогодувати решту дітей. Скаламутився у неї розум. Кричала тільки: “Ваня, Ваня, Ваня...” Чуєш, Йванку! Чуєш, кличе мама... Одягнути чистеньку сорочку. Білий день. Така червона пляма. Озовись, загублений синочку! Кличе світ тебе за свідка, Ваню! Хоч одне розплющи, синку, очко... Божевільна мама... Біль... Страждання... Подивись, загублений синочку. Стративсь розум в ненажернім світі! Господи, сокира на пеньочку... І голодні пере пухлі діти. Не вмирай, загублений синочку. Прости, Небо! Прости, Земле! Простіть, зорі! Всі сили земні і небесні, простіть муку і божевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жахи, небачені від сотворіння світу! Простіть... Розп’яття Ісуса Слава страстям Твоїм, Господи.І Тоді розіп’яли Його, і поділили Його одежу, кинувши на неї жереб, хто що візьме. (Мр. 15, 24). Слава довготерпінню Твоєму, Господи. Із свідчень Замиги Миколи“На вулиці лежить хлопчик років десяти. “О, вже готовий!” А у відповідь кволий дитячий голосок: “Ні, я ще не готовий, я ще не вмер”. Я ще не вмер, Ще промінь в оці грає. В четвер мені пішов десятий рік. Хіба в такому віці помирають? Ви тільки поверніть мене набік. До вишеньки, в колиску ясночолу, Я чую запах квітів, я не вмер... А небо стрімко падає додолу Тримайте хтось. Хоча б за коси верб. Куди ж ви люди, людоньки, куди? Окраєць ласки чи хоч з печі диму? В клітинці кожній — озеро води. Я ще не вмер. Усі проходять мимо. А житечко моє таке густе, А мамина рука іще гаряча. Вам стане соромно іще за те, Та я вже цього не побачу. “Дітоньки мої! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть. Вже он зозуля маслечко колотить, вже ген жита зеленіють, сади біліють. Іване, Марії, Тарасе! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви? Як же я без вас? Нема. Зотліли. Відлетіли ключами у небо. Лише щоночі і донині крізь мене скриплять вози як віко домовини, і щоночі везуть їх у могильники. І щоночі чую, як оплакують ті велетенські могили лише солов’ї та зозулі, білий квіт садів та цвинтарні бузки. Плачуть молоді трави, стогнуть жита, ридма ридають зорі, летять у ніч і гаснуть над спорожнілими хатами”. У часи голодомору 1932–1933 років лягло в могилу мільйони невинних українських людей, — за різними свідченнями від 7 до 12... Ісус обіцяє своє Царство розважливому злочинцеві Слава страстям Твоїм, Господи. Один з повішених злочинців зневажав Його, кажучи: “Хіба ти не Христос? Спаси себе і нас!” А другий, озвавшись, скартав його і мовив: “Чи не боїшся Бога, ти, що покутуєш ту саму кару? Бо ж ми приймаємо кару, гідну наших учинків, Цей же не зробив нічого злого”. І додав: “Ісусе! Згадай про мене, як прийдеш у своє Царство”. Сказав Ісус до нього: “Істинно кажу тобі: сьогодні будеш зо мною в раю” (Лк. 6, 23:39–43). Поховайте мене на високій могилі В ріднім краї таки, а не в чужині І карії очі, і рученьки білі Ночами насняться мені Будуть плакать мені ненароджені діти, Калинова на груди похилиться віть, Та не втомиться жито в полях половіти, А струна – жайворина у небі дзвеніть. Я гукатиму вам через відстані й роки, Озовусь в колоску і краплині води, Оживи, моя земле – любий світе широкий, Україні незламних синів народи! Прилечу до вас правдою думи і пісні, І молитвою мами до храму прийду. А коли чорне горе над краєм нависне, Я любов’ю своєю його відведу, Понад тугу могил, над сумні холодини Зійде Сонце Свободи, завжди молоде. Ще обділить Вкраїна, наша славна родина Спілим гроном і хлібом всіх добрих людей. Пом’яни, Господи, тих хто страждав та не втратив віри в тебе. Даруй їм Царство Небесне. Ісус розп’ятий. Мати і учень. Слава страстям Твоїм, Господи. Бачивши Ісус матір і біля неї учня, що стояв, – а його ж любив Він, – мовить до матері: “Жінко, ось син твій”. А тоді й до учня мовить: “Ось матір твоя”. І від тієї ж хвилі учень узяв її до себе (Йо. 19, 26–27). Слава довготерпінню Твоєму, Господи. Всі загинемо – ми добре знали, Та не знаю з якої причини, А спочатку вмирали мужчини, І лиш потім жінки вмирали. Втім неважко і це зрозуміти Із страшного того буття. Це турбота, щоб вижили діти Їм продовжувала життя. Із свідчень Ксенії Сіваченко “Пам’ятаю, як судили трьох “злочинців”, у тім числі нашу маму. А злочин їхній був такий. У березні місяці дві жінки і один чоловік пішли вночі по торішній, не молочений, гнилий горох. Їх зловили активісти, і був у селі показовий суд”. Здається більшої жорстокості нема Та ба, для матері найважче пережити... Іще попереду... Ні, не нагайка це і не тюрма, В сиру могилу сходять її діти. Із свідчень Марії Нечипоренко. “Це були останні її слова. Зітхнула і кінчилась. І зосталась я без сестрички. Мати встали з паличкою і кажуть мені: “Внеси сіряка”. Я внесла, розстелила долі, поклала сестричку на сіряк. Дядько викопав яму на городі за клунею. Ну що ж, давай хоронить. Кому ж нести? Сусідів не попросиш – у кожному дворі як не вмерли, то не стають. Узяли з братом і понесли за клуню, в яму опустили. Мати ледве стояли, спершись на паличку, проводжали своє дитя. Очі закрили, а сльози не котилися. Не було звідки”. Йдуть вони щоночі, щодня, щогодини, мільйони тіней, мільйони очей, прошкують небесним Чумацьким Шляхом і повертають до мого серця. Ідуть українські Варвари-великомучениці, пригортають до грудей немовлят, босоногі Богородиці в домотканих сорочках, пливуть Марії – Оранти, святі Покрови роду нашого. Меланії, Софії, Надії – Янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, білий зойк білих крил, що сходить у мені чорною-пречорною мукою. Мати наша небесна, заступнице, заступи і охорони усіх матерів від лиха і нещасть, будь їм прикладом сили і мужності, великої любові і ніжності, безмежної жертовності в ім’я дитини. Ісус вмирає на хресті Слава страстям Твоїм, Господи. О дев’ятій же годині Ісус скрикнув голосом сильним: “Елої, Елої, лама савахтані?”- що означає у перекладі: “Боже мій, Боже мій! Чому єси покинув мене?” Побіг один і, намочивши губку оцтом та настромивши на тростину, давав йому пити. А Ісус, голосом сильним скрикнувши, віддав Духа (Мр. 1: 34, 36–37). Чи ж то я, чи моя пам’ять, а чи душа летить у ту весну і квилить, голосить у Всесвіті? Кричу до мовчазного з разками пташиних ключів неба, до білих садів, схожих на велетенські хмари, здіймаю руки до місяця, схожого на вогник воскової поминальної свічі, заклинаю землю, на якій дотлівають свічі людського життя. Мільйони погаслих свічок... Небо! Поможи! Дай манни небесної нагодувати помираючих! Саде! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки, проса дай не в липні, а у весняну пору дай! Господи! Поглянь – червона орда знову жнивує на моїй землі. Глянь на ті покоси, подивись на те різнотрав’я, на той квіт, на пуп’янки... Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала до зернини! Сотвори диво, нагодуй! Богородице! Матір наша небесна! Куди ж ви всі відійшли? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви сили небесні? Вона стояла осліпла від горя, обдерта, сива, мукою підпирала небо, моторошно роззиралась. Мати-Україна на велетенському хресті розіп’ята. Похорон Ісуса Слава страстям Твоїм, Господи. А Йосиф, купивши полотно, зняв Його, обгорнув полотном і поклав Його в гробі, що був висічений у скелі.( Мр.15, 46). Гей, Україно, де твої хлопці! Стомлене поле, Зболені трави. Хто ж нас погладить та й по головці? Хто приголубить наші булави? ...А мої хлопці тай у могилах. Їхні коні-по чужих хатах А в моїх хлопців зломлені крила. Як же їм, Боже, літати? Гей, Україно, де твої дочки, Сумно в господі без господині Чорними стали білі садочки, Пустка у душах, порожньо в скринях. Ні могили, ні хресного знаку. Щоби пам’ять розтерти на дерть! Це тобі, Україно, подяка – Щоб на всі покоління і Ущерть! Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель від землі й народу сущого відведи. Нині, прісно, і навіки-вічні відведи! Амінь! МОЛИТВА ЗА НАРОД Великий Боже, дай снаги і сили Синівським болем нам переболіть, Щоб убієнних праведні могили Не перестали в душі стугоніть. Перед тобою, Боже, поіменно Згадаєм батька, матір і дитя, Коли скрижалі пам’яті огненно Покличуть до спокути й каяття. Спасителю, врятуй нам рідне слово, І мамину молитву поверни, Незламним духом і святим покровом Убережи наш край від сатани. Всевидющий, Могутній і Всевишній, За муки, що народ наш пережив, Ти покарай усіх катів колишніх, Майбутніх розгадати поможи. Великий Боже, кожного потрійно Правицею своєю охрести. Звізду Полин, і голоди, і війни На грішну землю більше не впусти. Вершителю, у неспокійнім вирі Ти нас на доброчинство врозуми, Щоб ми жили у злагоді і мирі, Щоб ми були народом між людьми. Безсмертний Отче, Кріпкий, Многоликий, Благаєм не лише за наш народ – Усім великим і малим язикам Не пошкодуй святих своїх щедрот. З тобою, Боже, хай добро пребуде Для сущих і грядущих поколінь. Ти щастя дай горьованому люду, А Україні – воленьку. Амінь! БОЖЕ, ВЕЛИКИЙ, ЄДИНИЙ! |
|
УКРАЇНА КІРОВОГРАДСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ ДЕПАРТАМЕНТ... Кіровограді на базі комунального позашкільного навчального закладу «Кіровоградський обласний центр дитячої та юнацької творчості»... |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ВІДДІЛ ОСВІТИ НЕМИРІВСЬКОЇ РАЙДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ... Заняття в гуртку залучають дітей до творчості, розвивають їхні інтереси, підвищують пізнавальну активність, розвивають допитливість,... |
|
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ВІДДІЛ ОСВІТИ НЕМИРІВСЬКОЇ РАЙДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ... Фотографія є найпоширенішим і найпопулярнішим видом мистецтва серед учнівської молоді |
УКРАЇНА БОГОРОДЧАНСЬКА РАЙОННА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ На виконання Указу Президента України від 19. 08. 2013 року №430 «Про заходи у зв’язку з 80-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років... |
|
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ВІДДІЛ ОСВІТИ НЕМИРІВСЬКОЇ РАЙДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ... Серед таких цінностей розуміння й усвідомлення місця і ролі особи в історичному процесі |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ВІДДІЛ ОСВІТИ НЕМИРІВСЬКОЇ РАЙДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ... Те, що не так давно вважалось фантастикою, тепер, завдяки прогресу в галузі комп’ютерних технологій, стало реальністю |
|
КІРОВОГРАДСЬКА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ ДЕПАРТАМЕНТ ОСВІТИ І НАУКИ,МОЛОДІ... Запрошуємо Вас взяти участь у регіональному конкурсі для старшокласників «Безпечна Україна. Безпечна Європа. Безпечний світ!», яка... |
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ОРГАНІЗАЦІЇ РОБОТИ ОРГАНІВ ДИТЯЧОГО САМОВРЯДУВАННЯ... ПРОГРАМА «САМОВРЯДУВАННЯ» В ЦЕНТРІ ДИТЯЧОЇ ТА ЮНАЦЬКОЇ ТВОРЧОСТІ ІМ. В. ГНАРОВСЬКОЇ М. ВІЛЬНЯНСЬКА |
|
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ВІДДІЛ ОСВІТИ НЕМИРІВСЬКОЇ РАЙДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ... Україна отримала можливість безпосереднього спілкування з іншими державами, стала суб’єктом міжнародного життя, включилася в глобальні... |
Конкурс дитячої та юнацької творчості «Музи і діти» (далі Положення) Положення про відкритий фестиваль-конкурс дитячої та юнацької творчості «Музи і діти» (далі Положення) визначає порядок організації... |