|
|
Скачати 0.66 Mb.
|
Методологічні підходи до вивчення зарубіжного досвіду економіко-правового розвитку. Теоретичні і методологічні засади вітчизняної правової парадигми повинні сприяти не лише дослідженню національних особливостей розвитку правової системи, а й конструктивно критичному вивченню і практичному використанню світового досвіду правового суспільного прогресу, проте тільки в історично і логічно виправданій для нашого суспільства схемі розвитку суспільних відносин. Без глибокого усвідомлення процесів, що відбуваються в економічному і правовому розвитку у світі, сьогодні неможлива ефективна практика законотворення і застосування законів у різних сферах життєдіяльності українського суспільства, неможливо зрозуміти закономірності і перспективи власного національного економічного і правового прогресу, неможливе його наукове прогнозування. Зокрема, різноманітний зарубіжний досвід становлення і функціонування змішаної економіки, її правового порядку може бути використаний вітчизняними законодавцями у процесі законотворення як моделі певних законодавчих актів або правових технологій. З цієї точки зору інтерес становить, передусім, вивчення законодавства, що обслуговує розвинуту ринкову економіку країн політичної демократії, де цивільні кодекси як кодекси приватного права існують без особливих великих змін десятиріччями (наприклад, Кодекс Наполеона існує з 1804 року, а німецьке Цивільне Уложення — з 1871 року). Однак важливо враховувати, що на конкретні історичні національні і зарубіжні економічні та юридичні факти, події, інституції тощо необхідно дивитися лише як на можливі аналоги, варіанти рішень певних суспільних проблем, які вже тією чи іншою мірою колись і десь реалізовані. Правові поняття, які застосовуються в юридичній науці та практиці, такі ж мінливі за своєю суттю і змістом, як рухливі, динамічні самі життєві процеси. Право завжди відбиває національні історичні традиції і суспільні умови сучасної для нього епохи. Не випадково через певні історичні інтервали, коли в суспільстві відбуваються якісні зміни в реальних матеріальних і духовних відносинах, в середовищі науковців повторюються на якісно іншому рівні дискусії щодо розуміння права. Тому, як видається, некоректно з наукової точки зору і навіть небезпечно з прагматичної "модернізувати" світову історію економічного і правового суспільного розвитку та робити висновки щодо подій далекого минулого на підставі поглядів кінця XX ст., сучасних уявлень про добро і зло, економічну ефективність і соціальну справедливість тощо. Водночас некоректно і сліпо переносити на сучасний національний грунт старий і чужий економічний і правовий досвід та знання, не визначившись з особливостями конкретно-історичного стану нашого суспільства, навіть не усвідомивши його недалеке минуле — і добре, і зле. В цьому розумінні можна стверджувати, що правий був Гегель, коли писав: "...Досвід та історія вчать, що народи та уряди ніколи нічому не навчилися з історії і не діяли згідно із повчаннями, які можна було б дістати з неї. В кожну епоху виникають такі особливі обставини, кожна епоха являє собою настільки індивідуальний стан, що в цю епоху необхідно і можливо приймати лише такі рішення, які випливають з саме цього стану... Бліді спогади минулого не мають ніякої сили супроти життєвості і свободи сучасності". Не можна компенсувати відсутність в Україні реального демократичного соціально-культурного, правового середовища спробою вивести і застосувати правові категорії і поняття не з власного правового досвіду, а з науково-практичного досвіду країн розвинутої демократії, де історичному природно-еволюційному розвитку ринкових відносин синхронно корелювали становлення громадянського суспільства і правової держави відповідного рівня розвитку. При цьому некоректно посилатися і на експертні оцінки західних вчених-правників, чиї знання і досвід базуються на дослідженнях юридичних відносин і проблем далеко не адекватних суті, змісту і особливостям суспільних відносин і проблем перехідного періоду в Україні. Можна погодитися з тією точкою зору, «що у численних рекомендаціях західних експертів східноєвропейським реформаторам більшою чи меншою мірою присутній синдром, який можна було б охарактеризувати як ринкове мислення, яке застосовується в умовах ще не ринкової економіки». Метод "сліпого", огульного, а іноді навіть і кон'юнктурного запозичення і перенесення на національний грунт світового досвіду реформування або навіть трансформування економічних і юридичних відносин, зокрема відносин власності, який нині широко застосовується в Україні, нерідко стає одним із джерел значних непрогнозованих соціальних труднощів нинішнього перехідного періоду, сприяє поглибленню кризових явищ у суспільстві і швидкому зубожінню абсолютної більшості людей. Некритичне сприйняття і спроби утвердити в українському суспільстві, навіть з добрими намірами, західні демократичні економічні і правові ідеї за надзвичайних умов корінних і одночасних перетворень у суспільно-політичному і соціально-економічному житті суспільства, різкого, "революційного" зламу соціальних стереотипів, відсутності реальних економіко-правових механізмів реалізації Цих ідей призвели сьогодні до того, що навіть ідеї незалежності, демократії, прав і свобод людини, права приватної власності, свободи підприємництва тощо у свідомості багатьох людей почали безпосередньо асоціюватися із реальним зниженням їх рівня життя і особистою незахищеністю. А це не тільки дискредитує саму ідею політичної незалежності України, викликає, як це не прикро, реакцію відторгнення від ідеології політичної та економічної демократії, майнової самостійності і підприємництва, а й призводить до втрати довіри народу до державної влади, без активної підтримки якої в умовах посттоталітарного суспільства демократичні трансформаційні процеси просто неможливі. Хаос у суспільній свідомості здатний викликати непередбачені соціальні деструктивні процеси, бо штовхає, свідомо або напівсвідомо, зневірену людину праці до шляху прихильності ідеї становлення жорсткого порядку (під яким наша "суспільна пам'ять" природно зберігає інформацію лише про тоталітарний політичний режим) і підтримки новоявлених політичних авантюристів та екстремістів. Сучасним матеріальним і духовним реаліям України — якісно нову правову систему. Тенденція радикальних перетворень суспільного життя належить до констант, обумовлених самою суттю людської природи. Не випадково І.Кант образно зауважив: «...Людський розум настільки схильний до творення, що вже багато разів він зводив вежу, а потім зносив її, щоб побачити, як можна було б краще закласти її фундамент». Сучасні трансформаційні соціально-економічні і політичні процеси в українському суспільстві також можуть слугувати прикладом знесення певної «вежі» у формі адміністративно-командної системи владарювання, господарювання, управління і права і пошуку нової соціально-правової організації суспільного буття. На жаль, сьогодні ми спостерігаємо глибоке протиріччя між об'єктивною потребою переходу до демократичного соціально-економічного та суспільно-політичного правового устрою життя, що має грунтуватися ча засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, юридичної рівності і свободи індивідів, з одного боку, і реальною можливістю сприяння такому переходу від існуючої юридичної і законодавчої систем, які Успадкували головні політико-юридичні здобутки Радянського Союзу — з іншого. В умовах, коли багато важливих завдань перехідного етапу в Україні ще не вирішені, що особливо наочно виявляється у сфері економіки, де тривають інституціональні зміни, зокрема процеси приватизації залишаються ще неврегульованими земельні відносини відносини приватної власності, підприємництва тощо, законодавство цілеспрямоване навіть не стільки на закріплення існуючих суспільних відносин, скільки на оперативне (хоча й не завжди вчасне) забезпечення продекларова-них перетворень. В свою чергу, фрагментарність, несистемність таких перетворень проявляються у частій зміні одного законодавчого регулювання іншим. Саме в цьому, зокрема, полягає юридичний аспект сучасної системної суспільної кризи в Україні. Й досі в Україні відсутня офіційно схвалена загальнодержавна науково обгрунтована стратегія розвитку національної правової системи і системи законодавства. Тому і законотворчий процес характеризується деякою безсистемністю. Тут залишається лише нагадати добре відоме положення В. І.Леніна, яке, без сумніву, має методологічне значення, а саме: «...хто береться за часткові питання без попереднього розв'язання загальних, той неминуче буде на кожному кроці несвідомо для себе «натикатися» на ці загальні питання. А натикатися сліпо на них у кожному частковому випадку значить прирікати свою політику на найгірші хитання і безпринципність». Саме за відсутності державної стратегії розвитку правової системи України її законодавство і нині становить швидше законодавчий масив, ніж систему, складний конгломерат нормативних актів, до того ж у більшості своїй — підзакон-них, до багатьох із яких відразу ж після прийняття вносилися і продовжують вноситися певні зміни та доповнення. Нерідко чинний закон доповнюється, виправляється і навіть суттєво змінюється відомчими актами, всякого роду постановами та інструкціями, що видаються різними органами виконавчої влади на всіх рівнях — у тому числі на рівні уряду і Кабінету Міністрів. І знову, як це було за часів адміністративно-командної системи управління, відомча нормо-творчість намагається підмінити закони. Але ж добре відомо, що будь-який підзаконний акт, чи то указ Президента, чи то постанова Кабінету Міністрів за відсутності законів за своєю юридичною силою і природою не здатні відповідати ступеню складності і важливості суспільних відносин, які треба регулювати. Окрім цього, багато з чинних законодавчих актів у сфері економіки виходять ще з ідеологічного гасла, що "усе в галузі господарства є публічно-правове, а не приватне", тобто мають публічно-правовий характер, ще й досі багато в чому розраховані на обслуговування потреб планово-розподільчої економіки, захист лише державних інтересів. Це стосується і норм чинного Цивільного кодексу, що був прийнятий ще в 1963 році і продовжує відбивати риси, притаманні колишній адміністративно-командній системі господарювання і управління. Недосконала (внаслідок існування неповноти, пробілів, суперечностей тощо) нормативно-правова база негативно позначається на ефективності правового регулювання відповідних суспільних відносин, в цілому зумовлює нестабільність чинного законодавства. В цьому плані можна навести безліч прикладів, зокрема, приклади законодавства про іноземні інвестиції, про підприємництво, податкового законодавства тощо. Безумовно, це не може не позначатися деструктивно на становленні і розвитку національної економіки України, вітчизняного підприємництва, що, в свою чергу, гальмує формування нової правової системи України, становлення демократичної правової держави. Демократичні соціально-економічні перетворення в Україні, зорієнтовані на реальне втілення в життя конституційних принципів і норм, які стосуються прав і свобод особи, справедливості, людського виміру державної діяльності тощо, зумовлюють нагальну потребу у формуванні і розвитку самостійної правової системи, адекватної сучасним матеріальним і духовним реаліям країни. Але формування нових суспільних відносини, передусім відносин приватної власності, підприємницьких відносин та відносин, що виникають у сфері функціонування трьох гілок державної влади тощо, потребує не просто реформування успадкованої радянської правової системи, її складових: правової та юридичної культури і свідомості, ідеології, юридичної науки, правової політики та юридичної практики, системи права і законодавства тощо, - а її трансформування, послідовного перетворення, заміни на якісно нову, яка б відповідала демократичній суті перетворень суспільного життя в цілому. Мова повинна йти не про адміністративно-політичне скасування радянського права, а про його поступову і обумовлену заміну, що, звичайно, набагато складніше. Доречно в цьому плані прислухатися До слів Б.А.Кістяківського, який ще 1909 року, аналізуючи суть процесу правотворення, наголошував, що "... старе право не може бути просто скасоване, бо його відміна має чинність тільки тоді, коли воно замінюється новим правом. Навпаки, проста відміна старого права призводить лише до того, що тимчасово воно начебто не діє, але потім відтворюється з новою силою". Відомо, що в принципі реформувати або модернізувати будь-який соціальний об'єкт перетворень, якщо мається на увазі удосконалення зовнішніх проявів, ознак об'єкту, можна лише у тому випадку, якщо цей об'єкт у своїй базисній структур; має потенціал якісно позитивних змін. Він повинен відповідати потребам історичного суспільного розвитку, а не становити певну перешкоду на шляху соціального прогресу, як, наприклад, успадкована від СРСР правова система, зокрема система права і система законодавства. "Життя взагалі має сенс і може удосконалюватися лише тоді, — наголошував І.Ільїн, — коли зберігається і збільшується якість, якщо цього немає — загибель стає неминучою. А якість створюється і забезпечується насамперед культурою особистого дух". Для здійснення демократичної трансформації правової системи, окрім об'єктивних передумов, життєво необхідних суспільних потреб, потрібна наявність розвинутих суб'єктивних факторів. Серед найважливіших з них можна назвати три: теоретичне усвідомлення проблеми правового розвитку України і наявність науково розробленої та сформульованої загальної принципової моделі (концепції) національної правової системи, до якої ми маємо прямувати і яка повинна бути схваленою Верховною Радою України; прийнята парламентом України перспективна програма поступових правових перетворень, яка має грунтуватися на схваленій моделі національної правової системи; наявність патріотично налаштованих професіоналів, здатних реалізувати названі модель і програму. Слід додати, що модель правової системи і державна політика правових перетворень в Україні повинні стати невід'ємною складовою загальнодержавної доктрини демократично спрямованої трансформації українського суспільства. Що ж до кардинального перетворення існуючих систем права і законодавства, то воно має відбуватися в першу чергу на базі Основного Закону України — Конституції — і передбачати як підвищення ролі правотворчого і правозастосовчого процесів в життєдіяльності суспільства і функціонуванні держави, так і посилення суспільного контролю, дотримання принципу соціальної справедливості. Сутність взаємодії права і закону. Визнання і застосування в законотворчій діяльності і особливо у процесі забезпечення законності і справедливості в правозастосуванні конституційного принципу верховенства права (ст.8 Конституції України) обумовлює, в першу чергу, необхідність глибокого усвідомлення міри саморозвитку права як явища недержавного походження і міри його похідності від держави34. А це, в свою чергу, актуалізує наукову розробку у вітчизняному правознавстві проблем методології як пізнання права, так і правотворення (зокрема законотворення) і правозастосування (зокрема законозастосування). Сукупність юридичних норм або позитивне (статутарне) право, що випливає із волі законодавця, — це конкретна державна нормативно-юридична форма виразу права як складного об'єктивного соціально-культурного явища. Коріння права, справжні його джерела сягають у об'єктивний природний порядок речей, глибину реального соціального буття, суспільні індивідуальні і колективні потреби та інтереси, відносини суспільного виробництва (матеріального і духовного). Щодо цього право у його загальному розумінні є скоріше поняттям соціологічним, ніж юридичним. З одного боку, право — творіння людської активності, а з іншого — одна з умов існування людини. З точки зору права, людина в суспільстві є найвищою соціальною цінністю, метою функціонування суспільства і держави. Саме тому усвідомлення сутності права неможливе без розуміння природи людської особистості у всіх її проявах, без проникнення у потреби і інтереси людини, її здібності, прагнення. «В силу безумовного свого значення, — писав професор права П.І.Новгородцев, — особистість є тією останньою моральною основою, яку перш за все треба охороняти в кожній генерації і в кожну епоху як джерело і мету прогресу, як образ і шлях здійснення абсолютного ідеалу. Вона ніколи не повинна розглядатися як засіб досягнення суспільної гармонії; навпаки, сама ця гармонія є лише одним із засобів для здійснення завдань особистості і може бути прийнята і схвалена лише тією мірою, якою сприятиме цій меті»9. Юридичний закон — це певний вираз зовнішньої форми правової природи речей, що безпосередньо спостерігаються, тобто зовнішніх проявів людських взаємовідносин. Саме тому, писав К.Маркс, правова природа речей не може "... пристосовуватися до закону — закон, навпаки, повинен пристосовуватися до неї". Законодавець шляхом законотворення, тобто встановлення норм права, які він повинен виводити з реально існуючих суспільних відносин, життєво необхідних потреб, надає праву "в собі", як писав Гегель, форму загальності та істинної визначеності. Проте це не означає, що воля законодавця сама по собі є правом, вона лише засіб його об'єктивізації, конкретизації і реального застосування. Саме тому існує об'єктивна різниця між правовим полем і простором дії закону. Дія закону поширюється зверху донизу, а вплив права відбувається і знизу вгору, і зверху донизу. "Право, — наголошує Дж.Берман, — одночасно росте знизу догори, із структури і звичаїв всього суспільства, і рухається зверху донизу під впливом політики Цінностей людей, що перебувають при владі. Право допомагає інтегрувати і те, і інше". В цьому сутність принципу верховенства права. Право повинно домінувати над владою, не допускати можливого свавілля з боку останньої, забезпечувати можливість контролю з боку громадянського суспільства за державною діяльністю. Реалізація принципу верховенства права є найважливішою передумовою панування у життєдіяльності українського суспільства правових принципів, досягнення правового прогресу. Це передумова створення в Україні нового, заснованого на пріоритеті загальнолюдських цінностей не тільки приватного, а й публічного права, зокрема державного, адміністративного, судового, муніципального тощо, забезпечення єдності та внутрішньої узгодженості національного законодавства, зміцнення правопорядку у державній діяльності і встановлення нового, притаманного саме «державі для людини», співвідношення людини і держави10. Сучасне національне правознавство у своєму визначенні і дослідженні права з позиції багатофакторного підходу повинно враховувати взаємодію духовних і матеріальних засад формування цього суспільного явища, впливу його ідейних і ціннісних моделей, а також досвіду їх практичної реалізації. Право не повинно цілком зводитися ані до матеріальних умов (базису) того суспільства, що його породжує, ані до надбудови, до відповідної системи ідей і соціальних цінностей. Право є відбиттям і одночасно детермінантою матеріального і духовного, зокрема економічного і політичного інтересу і, відповідно, економічного і політичного розвитку. Право — це не тільки один із результатів взаємодії цілого ряду економічних, політичних, ідеологічних, моральних, релігійних та інших факторів суспільного розвитку, а й самостійний суспільно-культурний чинник, одна із причин цього розвитку. Саме тому важливим методологічним напрямом наукових досліджень права мають стати історичні дослідження, в яких предметом вивчення була б саме історія права, замість даних, які традиційно бралися з історії держави, історії економіки, філософії, культури тощо. Таким чином, право і закон є взаємопов'язаними, але різнопорядковими соціальними явищами. Як об'єктивне соціально-культурне явище право і за часом, і за своєю суттю і змістом передує юридичному закону як продукту суб'єктивної творчості, похідному волеустановчому акту законодавця. Але йдеться не про просте протиставлення права закону. Йдеться про складну природу їх діалектичного взаємозв'язку, коли одне й те ж поняття права по-різному може визначатися на різних ступенях його конкретизації. Справді, тільки інституйоване у формі закону, юридичного нормативного акта право може виконувати роль регулятора суспільних відносин. Зовнішня, примусова обов'язковість £ однією із суттєвих ознак юридичної норми, за допомогою якої лише і можлива реалізація суті права — забезпечення суспільне необхідної рівноваги двох моральних інтересів — свободи особистості і загального блага. Але попри уявлення, що закон як переважно нормативний елемент права має містити у собі в концентрованому вигляді всі властивості і ознаки права (і з цієї точки зору доцільно говорити про співвідношення загального, особливого й одиничного в праві) в конкретній дійсності зміст права у процесі законотворення може бути й викривлено. Закон, який є волеустановчим актом законодавця, незважаючи на його ефективність як форми правотворення, за своєю суттю - певний суб'єктивний вираз права або визначення поняття справедливості щодо належної (за конкретних умов і конкретних відносин) рівноваги між приватною свободою і публічним благом. Хоча зрозуміло, що окремі (або часткові) форми чи прояви права, тобто чинні закони, підзаконні нормативні акти у конкретно-історичних суспільствах і державах мають характер цілком відносний і тимчасовий, бо визначаються плинними історичними умовами, неабияку роль серед яких відіграють ідеологічні фактори. Юридичний закон як загальне поняття після свого формулювання і схвалення законодавцем здійснюється в юридичній практиці через особливі судження в одиничних, конкретних випадках або справах. За всієї своєї можливої техніко-юридичної досконалості закон не може охоплювати усі багатоманітні життєві ситуації, які складаються або можуть скластися у суспільстві. Окрім цього, слід враховувати, що у процесі законотворчої діяльності законодавець, хоч він зовні начебто намагається будувати свою поведінку (на етапах підготовки, обговорення законопроектів тощо) на чисто раціональних засадах, на основі розуму і логіки, діє в реальності переважно ірраціонально. Законодавець як наукова абстракція в конкретній дійсності функціонує у особі конкретних депутатів парламенту. Наприклад, відповідно до статті 76 Конституції України, конституційним складом Верховної Ради України є чотириста п'ятдесят народних депутатів. І хоч присяга, яку складають народні депутати перед Верховною Радою перед своїм вступом на посаду, вимагає від них дбати про благо Вітчизни і добробут українського народу, виконання своїх обов'язків в інтересах усіх співвітчизників (ч.1,2 ст. 79 Конституції України), вони, як люди, керуються у своїх практичних професійних діях цілим комплексом інтересів. 1 в цьому комплексі приватні (насамперед особисті) інтереси, обумовлені особистою природою (характером, темпераментом, Пристрастями тощо), схильністю (установками, симпатіями і антипатіями, надіями і побоюваннями тощо), відіграють значну роль. Не кажучи вже про інтереси тих соціальних прошарків, кіл і партій, які вони представляють і захищають у законотворчому процесі. І тут розум, логіка, навіть здоровий глузд можуть бути підпорядковані ціннісній позиції депутата, його пристрастям, упередженості, якими він у більшості випадків керується, підтверджуючи свої аргументи і спростовуючи аргументи інших. Тут буде доречним навести такі слова нідерландського вченого, філософа-матеріаліста Бенедикта Спінози: "Ті, хто втішають себе думкою, що народну масу або володарів можна схилити керуватися у їхньому житті лише одним розумом, марять про золотий вік поетів або про казку". На обережності застосування тих чи інших понять, термінів у процесі спілкування наголошував і Томас Гоббс, застерігаючи, що слова, окрім значення, обумовленого об'єктивною природою речей, які вони представляють, мають ще значення, обумовлене особистими рисами того, хто говорить. Зокрема, характеризуючи поняття "чесноти" і "пороків", Т.Гоббс писав: "... те, що одна людина називає мудрістю, інша називає страхом; що одна називає жорстокістю, інша — справедливістю; одна — марнотратством, а інша — великодушністю; одна — серйозністю, а інша — тупістю і т.ін.". Саме тому проблема підвищення ефективності законотворення не може обмежуватися лише технологічним аспектом запровадження норм Конституції України і повинна розглядатися обов'язково ще під соціально-політичним кутом виміру у вузькому і широкому розумінні. Окремі норми закону можуть бути некоректними навіть з моменту ухвалення або можуть в наступному перестати відповідати поняттю права в його соціальному контексті. Закон, прийнятий законодавцем, схвалений Верховною Радою України, за своїм змістом може не відповідати суспільним потребам, не відбивати в своїх нормах приватні інтереси людини, не закріплювати правові ідеї справедливості і гуманізму, не забезпечувати в умовах дії принципу верховенства закону єдність і внутрішню узгодженість існуючої системи права на засадах верховенства права, тобто може бути неправовим. |
| На якій планеті знаходиться найвища гора (Олімп) в нашій Сонячній системі ? Конституційна реформа 12. 2004 позначила трансформацію форми державного правління |
І. РЕФОРМА ДЕРЖАВНИХ ФІНАНСІВ Реформа міжбюджетних відносин Національного плану дій на 2013 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на2010-2014 роки |
| ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ “КОНСТИТУЦІЙНА ЮРИСДИКЦІЯ” для студентів... Програма навчальної дисципліни “Конституційна юрисдикція” для студентів V курсу денного факультету / Уклад.: Ю. Г. Барабаш, В. П.... |
КОНСТИТУЦІЯ ЯК ЗАХИСТ ІНТЕРЕСІВ ДЕРЖАВИ ТА ЇЇ ГРОМАДЯН Українського народу й Української держави сталася історична подія – в результаті тривалого, напруженого і багатогранного конституційного... |
| ПЛАН-КОНСПЕКТ для проведення заняття з особовим складом СДПЧ-3 з... ТЕМА: Політична реформа в Україні, її мета. Проект Закону України “Про внесення змін до Конституції України від 06. 03. 2003р.” |
ПРО ВИКЛЮЧЕННЯ МЕНЕ ІЗ СПИСКУ ВИБОРЦІВ НА ВИБОРАХ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ... Конституція України встановлює, що Основний Закон України прийнятий від імені і задля «Українського народу – громадян України всіх... |
| ПЛАН РОБОТИ Вступ Наукові парадігми щодо Конституції Пилипа Орлика.... Пакти й конституції законів та вольностей війська Запорозького. Зміст правових норм та їх оформлення з точки зору визнаних норм конституційного... |
План: Вступне слово. Мозковий штурм “Головні потреби дитини”. Мозковий... АКУ, ККУ, Конвенція ООН про права дитини, Конституція України, Сімейний кодекс України |
| ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН (типовий) проведення занять зі службової підготовки... Конституція України. Положення про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків... |
ПЛАН-КОНСПЕКТ проведення заняття по функціональній підготовці з співробітниками... Тема: «Конституція України та Закон України «Про дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України» від 22. 02. 2006р. №3460-IV... |