|
|
Скачати 3.74 Mb.
|
Українські громадські організації Польщі: 1. Об’єднання українців у Польщі (ОУП); 2. Союз українців Підляшшя (СУП); 3. Об’єднання лемків (ОЛ); 4. Союз українок Польщі; 5. Організація української молоді Пласт у Польщі; 6. Союз незалежної української молоді (СНУМ). Українська діаспора Румунії. З історичного погляду українське населення Румунії поділяється на декілька категорій. Найдавнішою і найчисельнішою з них є автохтонне українське населення повітів Марамуреш і Сучава, яке проживає на цій території приблизно з ХІІ століття, про що свідчать різноманітні історичні пам’ятки. Основу другої групи українців Румунії складають запорозькі козаки: перша хвиля імміграції виникла після Полтавської битви 1709 року, коли російський цар Петро І, розпочавши репресії, використовував полонених козаків на роботах зі спорудження Санкт-Петербургу. Ті, хто врятувався, частково осіли в Добруджі (територія, що знаходилася під отаманським протекторатом). Друга хвиля міграції козаків утворилася після 1775 року, коли цариця Катерина ІІ зруйнувала Запорозьку Січ. Близько 8000 запорозьких козаків втекли в район Дунайської Дельти, але не дійшовши згоди з турецькою владою, вони на запрошення Австро-Угорської імперії оселилися в зоні впадіння в Дунай річки Тиси (нинішня Воєводина). Третю категорію українського населення в Румунії складають жителі 8-10 сіл Східного Банату. В основному це – вихідці з Закарпаття – лемки, бойки, гуцули – які мігрували сюди в другій половині ХVІІ століття в пошуках вільної землі після того, як Австрійська імперія змусила Туреччину залишити цю територію. Ще одна група українців з’явилася в Румунії внаслідок поразки національно-визвольного руху 1917-1920 років в Україні. Румунія наприкінці 1920 року стала одним з центрів української політичної еміграції з території Наддніпрянської України. Нині, більша частина українського населення Румунії компактно проживає у регіонах країни – Південній Буковині, Мараморщині, Східному Банаті та Північній Добруджі. За даними 1992 року в Румунії проживає 65764 українця, що становить 0,3% від усього населення країни. Українські громадські організації в Румунії: Демократичний союз українців Румунії (член УВКР), Союз українців Румунії (член УВКР). Періодичні видання: Український вісник (Ukrainskey Visnek), Вільне Слово (Vilne Slovo), Наш голос (Nas Holos), Curierul Ukrainean. Українська діаспора Хорватії. Перші поселення українців у Хорватії датовано 1745 роком, з моменту переселення русинів-українців у Бачку, пізніше у Срієм, Славонію та Боснію. Наприкінці XIX ст. – на початку ХХ ст. відбувся другий етап переселень, тоді в основному з Галичини, які поселилися на сучасній території Славонії, а саме Бродсько-Посавської та Сісачко-Мославачкої жупанії (області). Всі переселенці обох періодів були греко-католики. За переписом 1991 року в Хорватії проживає 3253 русинів, які до сьогоднішнього дня зберегли свою регіональну культурну ідентифікацію з сильно або слабше помітною українською самосвідомістю, та 2494 українців з третьої хвилі переселень XIX-ХХ ст. вже з українською свідомістю та мовою. Українські громадські організації Хорватії: 1.Союз русинів і українців Республіки Хорватія; 2. Культурно-мистецьке товариство ім. Якима Гарді. Українська діаспора Угорщини. За угорськими історичними архівами українці-русини (рутени) почали переселятися на територію сучасної Угорщини з Галичини у ХІІ столітті. Грамота 1326 року свідчить про те, що жителів селища Надьоросі (область Новградська) запросив до Угорщини сам король Кальман. У ХVIII столітті в місті Макко була окрема частина міста, де проживали українці (рутенці) – переселенці з Галичини, про це свідчать старі назви вулиць і так зване “руське кладовище”. За переписом населення у ХVIII ст. тільки в області Саболч в 13-ти поселеннях проживали українці, що складали більшість населення. Загалом в Угорщині тоді проживало 30 тисяч українців. Згідно з Законом 1993 року про національні та етнічні меншини в Угорщині українці та русини були розділені на дві окремі меншини. Сьогодні українська діаспора складає близько 3 тис. чол. Українські громадські організації Угорщини: 1. Товариство української культури Угорщини; 2. Товариство угорських русинів; 3. Товариство української інтелігенції в Угорщині; 4. Державний орган самоврядування українців Угорщини; 5. Наукове товариство україністики в Угорщині. Українська діаспора в Іспанії. Формування української діаспори в Іспанії розпочалося після Другої світової війни, коли у важкі повоєнні роки перша група українців-студентів прибула до Мадрида в пошуках кращої долі. Саме тоді утворилося перше українське товариство “Обнова” релігійно-конфесійного спрямування. У період так званих „застійних” років еміграція в Іспанію мала здебільшого політичний характер і була нечисленною. На початку 1990-х років, піля розвалу СРСР, виникла нова хвиля міграції на захід, в тому числі до Іспанії, яка набувала вже економічних ознак. Остання „четверта” хвиля припадає приблизно на середину 1990-х років і зумовлюється економічними причинами – втратою робочих місць, доходів населення, особливо в сільській місцевості, комерціалізацією відносин тощо. Останнім часом іспанське законодавство значно обмежило іноземну присутність у країні, проте українська діаспора чисельно зростає, в першу чергу за рахунок „трудових” мігрантів, та вже нараховує за оцінками іспанської сторони понад 100 тис. осіб (жінки – 65%, чоловіки – 35%). З цієї кількості 50% мають легальний статус, інші є нелегалами. Близько 70% – вихідці з Західної України. Найбільше українців у містах: Мадрид, Барселона, Валенсія, Альбасете, Аліканте, Торев’єха, Мурсія, Малага, Марбелья, Уельва, Севілья, Хіхон. Українські організації в Іспанії: Федерація українських асоціацій Іспанії (ФУАІ). Українці в Росії. Присутність українців на території сучасної Росії починається від часів Київської Русі. По суті, це власне руси (русичі)-українці з берегів Дніпра принесли на північні і східні терени Русі християнську культуру. Але тоді вони виступали частіше як завойовники і підкорювачі нових земель і народів, а священники – як місіонери. Зрозуміло, що частина княжих дружинників-дніпрян, священнослужителі-християни часто назавжди залишалися на північно-східних землях Київської Русі. З приходом татаро-монгол (1243-1480 рр.) цей потік людей та культури з Дніпра на Північний-Схід практично припинився. Друга хвиля русько-української людності на землі тепер уже Московського царства припадає на добу Козаччини. Українські козаки у різні часи і ходили походами на цю державу (похід 20-тисячного вiйська Гетьмана Петра Сагайдачного на Москву у 1618 р.), і виступали як союзні війська разом з московськими стрільцями (війни проти Польщі та Туреччини), інколи назавжди переселялися на вільні землі на схід, несли військову службу за винагороду. Крім того, Україна виступала культурним і науковим донором для Московії, бо саме тут знаходилися єдині в Східній Європі вищі школи – Острозька (з 1576 р.) та Києво-Могилянська Академії (з 1632 р.), вихованці яких часто жили і діяли на сучасних російських землях. Запрошуючи з України "лучших людей", тобто квалiфiкованих спецiалiстiв, росiйська адмiнiстрацiя заохочувала їх переїздити зі всім своїм статком, назавжди. Після Переяславської угоди з’являються і політичні в’язні – полковник Iван Нечай, зять Богдана Хмельницького, гетьмани Петро Дорошенко, Дем'ян Многогрiшний, Iван Самойлович, козацькі старшини, особливо ті, хто підтримав Гетьмана Івана Мазепу і незалежність України. За даними росiйського дослiдника К.В.Харламовича серед 127 архиєреїв, якi в 1700-1762 роках обiймали росiйськi кафедри – 70 – українці, 43 – росіяни, 3 – греки, 3 – румуни, 2 – серби, 2 – грузини. П'ять українців були митрополитами, причому Дмитрiя Ростовського, Iосафа Бiлгородського, Iнокентiя Iркутського канонізовано, як святих. До 1758 р. на 10 кафедр призначено 9 українцiв i лише 1 росiянин. За статистичними підрахунками О. Брюкнера, український вплив європеїзував Москву. Але вiдiрванi вiд основного народного українського дерева переселенці самi асимiлювали. Однак, саме їхня копітка праця на широких просторах Російської iмперiї визначила саме європейський шлях розвитку Росії. За офіційними статистичними джерелами у 1719 р., чисельність українців в Росії становила 262,9 тис. ос., у 1795 р. вона зросла до 810,9 тис. ос. Згідно перепису число українців в Росії у 1897 р. досягло 3,6211 млн, а у 1926 р. – 7,873 млн. У повоєнні роки українці чисельно становили всього 3,359 млн, у 1989 р. – 4,4 млн. Найбільше українців проживає у Москві, Санкт-Петербурзі, в районах Курська, Воронежа, Саратова, Самари, Астрахані, Владивостока, Кубані (Краснодарський край), Дону, від Оренбурга до Тихого океану, в Закаспійській області, в Приморському Краї над рікою Усурі, в Амурській області («Зелений Клин»). Ряд авторів та організацій вважають офіційні оцінки чисельності українців в Росії заниженими. Альтернативні джерела (газета "Лига Наций", 2000 р.) дають приблизно 5 млн українців. Триває швидка асиміляція українців. Найбільш стародавні компактні поселення українців – у Воронезькій, Курській і Білгородській областях. Після "розкуркулювання" в 1930-х роках їх число з 800 тис. – 1 млн. населення тут сильно змінилось і сьогодні складає 200 тис. українців. На Північному Кавказі проживає 460 тис. українців. Найбільш компактно в цьому регіоні українці проживають в Краснодарському краї та Ростовській обл. У нафтових і газових районах Півночі та Західному Сибіру проживають: В Тюменській обл. – 260 тис.; Ханти-Мансійському автономному окрузі – 150 тис.; Республіці Комі – 100 тис.; Всього в Сибіру та на Далекому Сході проживає 1,5 млн. українців. В областях і республіках Урало-Поволзького регіону (Челябінська, Оренбургська, Саратовська обл.) – 800 тис. українців. У Москві та Московській області проживають до 500 тис. українців. В Санкт-Петербурзі та Ленінградській області до 250 тис. українців. З 1991 року триває процес трудової еміграції українців до Росії. Офіційно за період 1991-2002 рр. це 1,244 млн чол. Неофіційно у Росії сьогодні оціночно близько 7 млн українців. Практично в усіх регіонах створені українські культурно-національні організації. Всі ці регіональні організації входять у "Об'єднання українців в Росії". Українська діаспора в Грузії. Стародавній літопис свідчить, що знайомство українського й грузинського народів відбулося ще в Х – ХI століттях. У взаємному зацікавленні та зближенні двох народів велику роль відіграли політичні, воєнні, релігійні та інші фактори. Поява перших українців, якi поселилися в Грузії, датується другою половиною ХVIII століття, коли російська цариця Катерина II розігнала непокірну Запорозьку Січ. Тоді чимало козаків були змушені тікати на Південь, а частина з них опинилася в Грузії. У другій половині ХIХ століття в Грузії відбулися події, якi привели до появи вільних земельних територій i, зокрема, в Абхазії. Внаслідок їх заселення тут з’явилися російські, українські, вірменські, грецькі та інші села. За даними першого загального перепису населення російської імперії 1897 року, на території Грузії мешкало близько 8,5 тисяч українців, з яких близько 64% у містах, а 36% – у сільській місцевості. Притік українського населення до Грузії не стихав i продовжувалося переселення українців різних верств, у тому числі й інтелігенції. Із середини ХIХ століття у Тбілісі існувала невелика українська колонія. У 1917 році тут відбувся Український Військовий з’їзд, на якому було створено Українську Військову Раду Закавказзя й Українську Раду в м. Тбілісі. З 1926 року починається новий, більш насичений етап переселення українців до Грузії. Він охоплює роки довоєнних п’ятирічок. Цьому сприяли високі темпи розвитку господарства, промисловості, розширення мереж курортних установ i залучення до цього значної кількості кваліфікованих спеціалістів з України. У 1992 р. створено Асоціацію Українців – мешканців Грузії. У 2001 р. в Тбілісі відбувся Форум представників українських організацій в Грузії. Форум створив Координаційну Раду Українців Грузії. Однією зі знакових подій останніх років для української діаспори в Грузії стало відкриття Першої української школи імені Михайла Грушевського. Школа фінансується з бюджету Грузії. Програма у школі – українська. Міністерство освіти України надіслало з Києва букварі, підручники, методики, карти. Випускники отримують два дипломи про середню освіту – українського та грузинського зразків. Українські громадські організації Грузії: 1. Культурно-просвітнє товариство українців “Славутич”; 2. Міжнародний український Центр дружби і культури “Світлиця”; 3. Товариство українців м. Зугдіді “Олеся”; 4. Товариство українців м. Каспі “Червона калина”; 5. Грузино-українська культурно-просвітня асоціація “Дружба”; 6. Грузино-українське культурно-просвітнє товариство ім. Л.Українки; 7. Українська Жіноча Рада Грузії та ін. Українська діаспора в Казахстані за своєю чисельністю одна з найбільших серед українських громад світу (після української діаспори в Російській Федерації та США). У 1989 р. в Казахстані проживало 896,2 тис. українців (5,4% населення республіки). У 1998 р. близько 796 тис. громадян Казахстану самоідентифікували себе українцями. Українці розселені переважно на півночі Казахстану. Значний відсоток їх проживає в Караганді, Астані, Павлодарі, Семипалатинську, Талди-Кургані, Шортанди й Алмати, а також у місцевостях навколо цих міст. Першими українцями на казахській землі вважаються заслані до північного Казахстану (Західного Сибіру) учасники придушеного 1768 р. гайдамацького руху, відомого в історії під назвою "Коліївщина". Більш активне формування української етнічної групи в Казахстані починається з другої половини XIX ст., коли сюди в пошуках вільних земель стали прибувати переселенці з Таврійської, Катеринославської, Херсонської, Харківської, Полтавської, Київської, Чернігівської, Подільської та Волинської губерній. На початок XX ст. до Казахстану й Середньої Азії переселилося понад 100 тис. українців. Значно посилився український переселенський рух до Казахстану після столипінської аграрної реформи. Питома вага українців у всьому населенні Казахстану зросла з 1,9% в 1897 р. до 10,5% в 1917, причому переважна їх більшість концентрувалася в Акмолинській (7,5% населення в 1897 р. і 29,5% – в 1917) і Тургайській (відповідно 1,0 та 21,6%) областях. У 1930-і рр. значні міграційні потоки спрямовувалися в новостворювані промислові центри Казахстану. З розгортанням суцільної колективізації розпочався також процес примусового виселення з України так званих розкуркулених селян. Протягом 1930-1931 рр. у північні та східні райони СРСР, зокрема до Казахстану, було виселено майже 64 тис. українських родин. Значна кількість українців була переселена до Казахстану в 1939-1940 рр. внаслідок депортації із Західної України. 1941 р. з України евакуйовано чимало заводів та десятки тисяч фахівців. Багато з них залишилися в Казахстані на постійне проживання. Протягом 1941-1942 рр. з України евакуйовано до Казахстану також 52 дитбудинки. Частину дітей було передано на патронування та всиновлення, інших працевлаштовано – в колгоспах, радгоспах, на промислових підприємствах. Наприкінці Другої світової війни тюрми й концтабори Караганди, Джезказгана поповнювалися в'язнями-українцями, переважно тими, хто звинувачувався в належності до ОУН-УПА. На січень 1953 р. на спецпоселенні в Казахстані, переважно в Карагандинській області, перебувало 7,9 тис. українців. Чимало українців залишилися в Казахстані в період освоєння цілини в 1954-1960 рр. Робітничі колективи ряду новостворених радгоспів у Кустанайській та Акмолинській областях майже повністю складалися з українців. На початку 1930 р. в республіці на українську мову викладання переводилося 400 шкіл, готувалися до випуску підручники, стали виходити українські газети. В Октябринському районі, де абсолютно переважали українці, всі школи мали бути переведені на українську мову навчання. Однак невдовзі політика українізації в Казахстані була згорнута, школи в українських селах переведено на російську мову викладання, українські газети закрито. За відсутності практично будь-яких умов для національно-культурного розвитку українська спільнота Казахстану поступово втрачала свою етнічність. Найбільш виразно це проявлялося в ставленні до мови: своєю рідною мовою назвали українську в 1926 р. 78,7% українців Казахстану, у 1959 – 60,4%, у 1970 – 51,5%, у 1979 – 41,3%, у 1989 – 36,6%. Соціологічне дослідження засвідчило, що, незважаючи на тривале перебування українців в іншоетнічному середовищі (а 27% їх народилися вже в Казахстані), вони в цілому зберегли етнічну самобутність. Так, українською мовою володіє переважна більшість опитаних: 36% – вільно, 24 – досить вільно, 16 – із певними труднощами, 15 – можуть порозумітися і лише 8 не володіють зовсім. 61% опитаних зазначив, що хотів би мати можливість дати своїм дітям середню освіту в школах із українською мовою навчання. Сьогодні відбувається активний процес національно-культурного відродження української спільноти, яке спирається на положення Конституції (ухвалена Верховною Радою Республіки Казахстан у січні 1993 р.) щодо вільного розвитку культур етносів країни. Найбільш активні громади українців діють в Астані, Караганді, Павлодарі й Семипалатинську. |
|
УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ ТА ТУРИЗМУ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ ДОНЕЦЬКА... БЕНЕФІС Народної артистки України, професора Донецької державної музичної академії ім. С. С. Прокоф’єва |
ОДЕСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ УПРАВЛ І ННЯКУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ З метою подальшого удосконалення професійної кваліфікації бібліотечних працівників та згідно з планом роботи управління культури... |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ перший заступник голови Ульяновської районної державної адміністрації Відділ культури і туризму, відділ освіти, сектор з питань внутрішньої політики, зв'язків з громадськістю та у справах преси і інформації... |
«Загальні і спеціальні здібності» Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Донецька обласна державна адміністрація Управління освіти і науки |
|
Про відділ культури та туризму Синельниківської міської ради Україні», розпорядженням голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 28. 12. 2012 №Р-994/0/3-12 «Про затвердження... |
Миколаївська обласна державна адміністрація Провести 18 квітня 2013 року обласний конкурс юних екскурсоводів «Музейна скарбниця Миколаївщини» о 10. 00 годині. Місце проведення... |
|
Миколаївська обласна державна адміністрація «Досліджуємо і вивчаємо» (Наказ управління освіти і науки Миколаївської облдержадміністрації від 30. 01. 2010 №52) з 10 лютого по... |
ЖИТОМИРСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ Про проведення II етапу Всеукраїнського конкурсу захисту науково-дослiдницьких робіт учнів членів Житомирського територіального відділення... |
|
ПАМ'ЯТКА ПІДМІНИМ РАДІОТЕЛЕФОНІСТАМ МІНІСТЕРСТВО УКРАЇНИ З ПИТАНЬ МИКОЛАЇВСЬКА ОБЛАСНА НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЙ ТА У СПРАВАХ ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ ВІД... |
Миколаївська обласна державна адміністрація Відповідно до пункту 19 Положення про управління освіти і науки Миколаївської обласної державної адміністрації, затвердженого розпорядженням... |