У 1845 році, коли Тарас Шевченко закінчував Академію мистецтв у Петербурзі, йому виповнилося 32 роки. Це був солідний вік, щоб зайнятися важливою справою, яке стало б сенсом усього життя. За ним, вже відомим художником і поетом, залишався вибір. Можна було знайти квартиру в північній столиці і продовжувати займатися живописом. Адже на його ілюстрації художніх творів Г. Ф. Квітки-Основ'яненка і повістей Н. В. Гоголя звернули увагу петербурзькі видавці. А після ілюстрування книг «Історія Суворова» і «Російські полководці», російського письменника та історика Н. А. Польового які гравірувалися в Англії, про нього заговорили вже як про відомого художника. Однак пов'язати назавжди своє життя з похмурим, задушливо-кам'яним Петербургом йому, який виріс серед багатої української природи, здавалося нестерпним. Ймовірно, що сюди додавалася і гіркоту від тих недоброзичливих рецензій, зокрема і В. Г. Бєлінського на його «Гайдамаків», в яких ставилося під сумнів існування української мови, мови його народу.
Був і інший вибір: їхати на батьківщину. А якщо так, то слід поклопотатися про місце служби адже в Росії, починаючи від Петра I, всі, хто ставився до неподатного стану, мав служити згідно табелі про ранги. У його відпускної, виданої поміщиком П. В. Енгельгардтом в 1838 р., вказувалося, що Шевченко може вибрати «рід життя, який забажає». Отримання атестата на звання некласного художника по історичної та художньої живопису 22 березня 1845 автоматично переводило його саме в таку соціальну категорію. Академія мистецтв користувалася привілеєм - її випускники наділялися правом вступати на службу, до якої побажає вільний художник.
Тому для повернення в Україну Тарас Шевченко мав обрати місце служби, яке давало б йому кошти на життя, адже у нього не було земельної власності. Хотілося, звичайно, щоб служба співпадала з його професійними інтересами. Друзі кликали в Київ, який завдяки розташуванню тут Канцелярії київського військового, подільського і волинського генерал-губернатора ставав адміністративним центром Правобережного регіону, а відкриття університету перетворювало його і в значний науковий центр, де розгорталася масштабна наукова діяльність, чутки про яку перевершували будь-які очікування. Тут можна було знайти місце служби, предпологаются сподіватися на закордонне відрядження для вдосконалення своєї художньої майстерності. Що ж являв собою Київський університет у той час?
На відміну від інших російських університетів, заснованих відповідно до статуту 1804 р., Київський був заснований значно пізніше. Засновувався окремим указом Миколи I від 8 листопада 1833 для надання в першу чергу вихідцям з благородних станів Київської, Подільської та Волинської губерній російського за змістом і характером освіти. Якщо перші університети успадковували європейські зразки корпоративної автономії з принципом обрання на посади, зі свободою викладання та науковим пошуком, Київський наділявся іншою моделлю. Він був повністю залежний від держави і мав завдання зміцнити лояльність місцевої еліти до російському монарху і затвердити імперське присутність у краї, який нещодавно входив до складу Речі Посполитої. Участь аристократії і шляхти в Листопадовому польському повстанні 1830 стало причиною того, що для нього було взято за зразок німецькі університети з бюрократичним контролем за навчанням і викладанням, які проводилися державними інститутами в імперських інтересах.
Відкриттю університету передувало масове закриття 245 шкіл, заснованих на польській освітньої традиції, і зокрема Волинського (Кременецького) ліцею, які відігравали вирішальну роль у відродженні польської ідентичності в правобережному регіоні України. Після недовгого спору про місце його перебування - Орша чи Київ - перевага була віддана Києву, де верховна влада надавала нове, сакральне значення як колишньому центру православ'я. Оскільки звідси поширилося християнство, то перетворення міста в освітній центр з імперською ідеологією повинно стверджувати право Росії на «київську спадщину» і насаджувати думка про торжество історичної справедливості. Саме тому Київський університет на відміну від інших університетів Росії отримав назву - Імператорський університет Святого Володимира в Києві. Канонізований князь, який увійшов в історію об'єднувачем земель Київської Русі та її хреститель, символізував утвердження російської освіти в полонізована краї.
Університет діяв на основі спеціально для нього складеного тимчасового статуту 1833, згідно з яким ліквідувалося внутрішнє самоврядування університету. На відміну від статуту 1804 Київ лише до 1835 був методично-виховним центром щойно створеного однойменного навчального округу (1832 р.) у складі Чернігівської, Київської, Подільської, Волинської та Полтавської (з 1839 р.) губерній. Очолював округ НЕ ректор університету, як було до цього, а державний чиновник - попечитель, якого за погодженням з міністром народної освіти призначав імператор. Ректор університету підпорядковувався міністру народної освіти і попечителю навчального округу. Внутрішнє управління здійснював рада у складі ординарних і екстраординарних професорів під головуванням ректора. Скасовувався університетський суд і автономні юридичні права членів університетської корпорації. Ректор вибирався на два роки радою університету і затверджувався царем. Професори і ад'юнкти вибиралися радою, як і декани факультетів, і затверджувалися міністром. Уряд сподівався, що набутий досвід управління шкільними закладами в Правобережній Україні слугуватиме для реформи вищої освіти, яку передбачалося здійснити в 1835 році.
Для новоствореного університету була залучена матеріальна база та інтелектуальний потенціал Волинського ліцею та Віленського університету, а також кошти, які зібрала шляхта Київської губернії в 1805 році, державні кошти, виділені на проектовані Інститут правознавства в Києві і ліцей у Орші, і пожертвування від купця П. Г. Демидова. У Київ були перевезені різні наукові колекції і бібліотеки Волинського ліцею, Віленських медико-хірургічної та духовної римсько-католицької академій та університету. Заляканої придушенням повстання громадськості була нав'язана ідея, згідно з якою та повинна сприймати університет як подарунок російській владі і зокрема безпосередньо Миколи I. Згідно з офіційним актом Волинський (Кременецький) ліцей не закривався, а переростав в університет.
При відкритті він мав один факультет - філософський з історико-філологічним та фізико-математичним відділеннями. У 1835 р. відкрито юридичний, 1841 р. - медичний. Університетський курс був розрахований на чотири роки. Мета його установи визначила одну з характерних рис: гуманітарні дисципліни політизувалися і набували ідеологічний вагу. Науково-дослідницькі завдання відсувалися на задній план, а перевага віддавалася вихованню і навчанню майбутніх чиновників для державної служби.
Зате активізації наукової діяльності університету сприяли засновані в Києві кілька наукових товариств, які за задумом уряду повинні були затвердити державну політику культурного зміцнення імперської присутності в краї, а також обгрунтувати правові основи його включення до складу імперії на підставі історичних джерел, пошук і активізація яких придбали першочергове значення. На їх основі слід було вписати Київ і «Південно-західний край» в історичну канву від Київської Русі до імперії Романових.
Курс був узятий на підготовку кадрів урядової бюрократії і вчителів для Правобережної України, тому що лояльність місцевих польського походження і полонізованих чиновників не викликала у імперії довіри. Правом вступу до університету наділялися лише випускники гімназій та православних семінарій, а ті учні, які закінчили приватні школи і займалися у домашніх вчителів, такої можливості позбавлялися. Крім своєкоштних студентів, передбачалося навчання 50 осіб на казенний рахунок. Останні повинні були шість років прослужити за призначенням уряду чиновниками та вчителями. Зокрема, студенти юридичного факультету ставали чиновниками місцевих установ, здатних зайнятися упорядкуванням польських земель. Для цього Радою університету були внесені зміни у викладання римського права. Кількість відведених для нього годин зменшувалася, замість цього їх кількість збільшувалася для викладання місцевих законів, важливих для майбутніх законодавців, які повинні були працювати в судових установах краю. Для цього створювалася з 1842 р. кафедра цивільних і межових законів.
Отже, перший студентський набір 1834-1835 років не виправдав надій влади, бо серед студентів більшість становили вихідці з Лівобережжя, а не Правобережжя, як планувалося спочатку. Не зовсім співпала її позиція і з надіями професури, не було єдності і з настроями громадськості.
Серед професорського складу спочатку переважали найбільш лояльні викладачі Волинського ліцею. Тільки три кафедри через відсутність відповідних кадрів зайняли українці і росіяни: М. А. Максимович (російська словесність), В. Ф. Цих (загальна і російська історія і статистика), О. М. Новицький (філософія). Після виявлення організації «Співдружність польського народу» Шимона Конарського та арешту студентів польська професура була звільнена з Київського і переведена за 1838 - 1839 рр.. в інші навчальні заклади, а сам університет у березні 1839 р. був закритий майже на рік.
Імперський центр у пошуках спільників проти нелояльних поляків змушений був не лише реалізувати давнє прагнення українців мати власний університет у Києві, про який ті неодноразово заявляли, починаючи з 1760 - х років, спочатку Катерині II (1766, 1767), а потім і Олександру I ( 1802, 1805). Йшлося і про зміцнення професорських кадрів в університеті не тільки німцями, вихованцями Дерптського університету, а й місцевими вихідцями з українців і росіян. Запрошення викладати прийняв професор Московського університету М. А. Максимович, уродженець Полтавської губернії, відомий на той час ботанік-природознавець, який після смерті матері не зміг стримувати туги за батьківщиною. Однак він замість завідування кафедрою ботаніки призначили ординарним професором російської словесності, і йому запропонували посаду ректора університету. Він же став деканом першого відділення філософського факультету. Російську історію викладали спочатку В. Ф. Домбровський, після смерті якого був запрошений М. І. Костомаров. У Київ прагнув перевестися читати лекції з загальної історії та Н. В. Гоголь.
Більшість з названих професорів об'єднувалися в Комісії для розгляду давніх актів, прагнучи перетворити Київ на науковий центр дослідження регіональної історії. Це ж бажання стало й головною причиною переїзду Т. Г. Шевченка до Києва з наміром отримати місце в Університеті св. Володимира. Н. І. Костомаров відзначав, що той приїхав з Петербурга «з наміром притулитися тут і знайти собі посаду». Зацікавленість історією викликала ще раніше поява в Києві П. О. Куліша. Про завдання, поставленої владою перед університетом, його політичної ролі Т. Г. Шевченка було відомо чимало, тому що з його викладачами він підтримував тісні зв'язки, мав серед них прихильників, шанувальників і друзів. З М. А. Максимовичем він був особисто знайомий з червня 1843, коли той відновив свою роботу на кафедрі російської словесності, а до того ж знав його як упорядника збірників українських народних пісень і дум. Після закінчення Академії мистецтв він отримав 23 березня 1845 квиток із записом мети подорожі в Україну - «для художніх занять». Наприкінці травня 1845 поет приїхав до Києва і став співробітником заснованої з ініціативи М. А. Максимовича Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, до складу якої входили переважно університетські професори. Створення цієї Комісії в 1843 р. підтримав київський, подільський і волинський генерал-губернатор Д. Г. Бібіков, аргументуючи її установа потребою зберегти в південно-західних губерніях давнину як очевидні докази прав імперії на володіння краєм, який «одвічно був російським».
Т. Г. Шевченко був запрошений до роботи в Комісії за рекомендацією М. А. Максимовича або П. О. Куліша. Як автор виданого в Петербурзі в листопаді 1844 першого випуску широко розповсюджуваного в українських губерніях альбому «Мальовнича Україна», в якому були поміщені графічні офорти «У Києві», «Видубицький монастир» та ін з програмою наступних випусків, він не міг не привернути до себе увагу. Зображувані ним історичні храми, могили, фортеці зацікавили членів Комісії, тому що художньо виконані з натури ескізи пам'ятників збігалися з одним з напрямків їх діяльності і тим замовленням влади, для якого була створена Комісія. Неофіційно Т. Г. Шевченка було доручено малювати історичні пам'ятники в Чернігівській і Полтавській губерніях. Представлені ним наприкінці листопада 1845 малюнки були належно оцінені, внаслідок чого він був зарахований з 10 грудня 1845 її членом-співробітником. Він працював у Комісії майже півтора року, до березня 1847 р., і отримував платню по 12 руб. 50 коп. щомісяця. Збереглися археологічні нотатки, зроблені ним під час подорожі по Україні, в яких названі й описані давні храми, церковні старовинні речі, а також могили, укріплення тощо.
Т. Г. Шевченко познайомився з М. І. Костомаровим, був першим, хто привітав його з обранням на кафедру російської історії Київського університету. Поет розповів йому про своє прагнення служити в Університеті св. Володимира. «Коли б то Бог давши мен ╕ прітулітіся до ун ╕ верситет, дуже добрі Було б ...», - писав він в одному з листів до М. І. Костомарову.
З ординарним професором кафедри законів державного благоустрою М. Д. Іванишевим за завданням Комісії Шевченко влітку в 1846 році брав участь в археологічних розкопках древніх скіфських могил Перепет (Переп'ят) і Переп'ятиху поблизу Фастова у Васильківському повіті. Результати розкопок, опубліковані у виданих комісією «Древностях, виданих комісіям для розгляду давніх актів», мали високу наукову цінність. Співпраця з М. Д Іванишевим сформувало у Шевченка стійке переконання про важливість археології, яку він назвав «таємничої матір'ю історії», а також велику повагу до вченого, якому Тарас Григорович подарував в 1860 р. примірник «Кобзаря». Він продовжував об'їжджати Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Волинь і Поділля, роблячи «знімки з археологічних пам'яток». Безпосереднє спілкування з університетськими вченими, дослідниками місцевої історії, постійні наукові екскурсії, осмислення зібраних речових, писемних пам'яток старовини, історичних пісень, легенд сприяли духовному зростанню поета, глибокому усвідомленню історичних коренів українського народу.
Російської імперській політиці деполонізації і русифікації краю Т. Г. Шевченка і М. І. Костомаров протиставили ідею відродження і єднання слов'ян в одну федерацію держав-республік. Вона була чітко виражена в програмному творі - «донизу ╕ буття укра ╖ нського народу» («... в одн ╕ м союз ╕ нерозд ╕ лімо і Несміт ╕ сімо ...») і покладена в основу діяльності Кирило-Мефодіївського братства. Його членами й однодумцями були особи, які мали безпосереднє відношення до Київському університету: колишні студенти університету, вчителі В. М. Білозерський, Д. П. Пильчиков, тодішні студенти - Юрій Андрузький, Олександр Навроцький, Іван Посяда, Опанас Маркович, Олександр Тулуб.
У 1846 році Шевченко брав участь у конкурсі на заміщення вакантної посади вчителя малювання університету, сподіваючись суміщати її з роботою в Комісії. Художник К. С. Павлов, який обіймав цю посаду в університеті, за вислугою років і станом здоров'я пішов у відставку. Незважаючи на те, що були три претенденти, - зокрема академік Петербурзької АН Й. Габерцетель, який проживав у Лондоні, колезький, художник П. І. Шлейфер із Київського інституту шляхетних дівчат, художник, власник приватної київської школи малювання Н. Буяльський з Поділля, - міністр народної освіти дав згоду призначити на цю посаду Шевченко. Проте здійснити свою мрію і скористатися цим призначенням через арешт 5 квітня 1847 за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства йому не довелося.
У 1859 році під час останньої подорожі в Україну поет не міг не побувати в Києві і не зустрітися зі студентами університету. На квартирі у І. М. Сошенко він познайомився з К. В. Болсуновські, який повідомив, що незважаючи ні на що, твори поета знайомі студентам.
|