Розробку уроку підготувала вчитель англійської мови
Лихачова Наталія Миколаївна
Свято рідного краю
( до 80-річчя Донецької області)
Мета: з нагоди святкування 80-річчя Донецької області поглибити знання учнів з історії Донецької області; перспектив її розвитку; формувати громадську самосвідомість; орієнтувати на ціннісні пріоритети в розвитку суспільства; ознайомити з природними особливостями, архітектурними та історичними пам’ятниками, видатними людьми рідного краю – Донеччини;
виховувати шанобливе ставлення до Батьківщини.
Обладнання: комп'ютер, інтерактивна дошка, фрагмент симфонічної казки С. С.Прокоф'єва "Петя і Вовк" ( аудіозапис).
Коментар: до проведення заходу вчитель залучає учнів – читців, учнів – експертів, 1 ведучий.
Хід заходу
Учитель: Донецька область – найбільша область України за кількістю населення. Площа – 26,5 тис. кв. км. (4,4% території країни). В області 18 районів, 52 міста, 131 селище міського типу, 1118 сільських населених пунктів. Обласний центр – Донецьк .
В регіоні збереглися старовинні архітектурні споруди. Донеччина – край яскравий, багатогранний і самобутній.
Ведучий : Для кожного з нас найсвятішими є слова Мати, Батьківщина. Адже Батьківщина – це не тільки наша країна, а й рідна домівка й те місце, де ти народився й виріс, де минули найкращі роки твого життя. Для нас це слово тісно переплелося зі словом Донеччина, 80-річчя якої ми відзначаємо.
Ч 1 :
Вам такої краси не знайти в цілім світі –
Де прадавні ліси, де сади в буйноцвіті.
Розмахнулись поля серед степу орлино –
Благодатна земля – України перлина.
Ч 2:
У гарячих степах є для сонця робота.
Теплий вітер пропах і сосною, і потом.
Стиглий колос гойда – а від нього все суще.
Тут цілюща вода і повітря цілюще.
Експерт 1 : Донецьку область було утворено 2 липня 1932 року, до її складу увійшли 12 міських рад і 5 районів. До її складу увійшли Артемівська, Ворошилівська, Горлівська, Кадіївська, Костянтинівська, Краматорська, Краснолуцька, Луганська, Макіївська, Маріупольська, Риківська, Сталінська міські ради й Гришинський, Лисичанський, Ровеньківський, Сорокинський та Чистяківский райони.
Зі складу Харківської області були передані 13 районів: Біловодський, Білолуцький, Верхньо-Тепловський, Лиманський, Марковський, Меловський, Ново-Айдарський, Ново-Псковський, Рубіжанський, Сватовський, Слов'янський, Старобільський й Троїцький (Покровський).
Зі складу Дніпропетровської області було передано 5 районів: Велико-Янисольський, Волновахський, Старо-Каранський, Старо-Керменчикський і Старо-Миколаївський (Володарський).
Обласним центром був Артемівськ, а з 22 липня 1932 року — Сталіно.
Із червня 1938 року Донецька область була поділена на Сталінську й Ворошиловоградську. У складі Сталінської області залишилося 10 міст: Сталіно, Артемівськ, Горлівка, Костянтинівка, Краматорськ, Макіївка, Маріуполь, Орджонікідзе, Слов'янськ, Чистякове; 4 селища міського типу: Дебальцеве, Дружківка, Красноармійськ, Микитівка; 22 сільських райони: Авдіївський, Олександрівський, Амвросіївський , Андріївський, Велико-Янисольський, Будьонівський, Волноваський, Володарський, Дзержинський, Добропільський, Красноармійський, Краснолиманський, Мангуський, Петро-Мар'їнський, Ольгінський, Селідівський, Сніжнянський, Старобешевський, Старо-Каранський, Старо-Керменчикський, Тельманівський і Харцизький.
Територія області з жовтня 1941 року по вересень 1943 року була окупована німецько-фашистськими військами та їх союзниками. Тимчасово повернуто історичну назву: Юзівська область.
У листопаді 1961 року Сталінську область було перейменовано на Донецьку. У 1965 році в області було 19 міст обласного підпорядкування: Донецьк, Артемівськ, Горлівка, Дебальцеве, Дзержинськ, Добропілля, Дружківка, Єнакієве, Жданов, Костянтинівка, Краматорськ, Красноармійськ, Макіївка, Селидове, Слов'янськ, Сніжне, Харцизьк, Торез, Шахтарськ. Згодом до них долучилися (1976 р.) Ясинувата, (1979р.) Красний Лиман, (1987р.) Кіровське, (1990 р.) Авдіївка, (1991 р.) Вугледар,(1992 р.) Жданівка, Докучаєвськ, Новогродівка.
У грудні 1962 року були збільшені сільські райони, чисельність яких склала 9 замість 21: Амвросіївський, Артемівський, Великоновоселівський, Волноваський, Володарський, Красноармійський, Мар'їнський, Новоазовський, Слов'янський. У 1963 році був утворений Старобешівський район.
У січні 1965 року створено 15 районів: Олександрівський, Амвросіївський, Артемівський, Великоновоселівський, Волноваський, Володарський, Костянтинівський, Красноармійський, Мар'їнський, Новоазовський, Слов'янський, Шахтарський і Ясинуватський.
У грудні 1966 року були утворені додатково три райони: Добропільський, Першотравневий і Тельманівський.
Ч 3:
ДОНЕЧЧИНО МОЯ!
(В. СОСЮРА)
Донеччино моя, твоїх вітрів дихання
Я відчуваю знов, як в ті далекі дні,
Коли квітки в росі солодкого світання
Над голубим Дінцем всміхалися мені.
Немов душею п'ю твого труда весну я
У радості степів, у гомоні дібров,
І музику гудків твоїх я знову чую,
Донеччино моя, життя мого любов!
Знов шахти на горі... Дивлюсь на них крізь вії,
І піснею тремтять закохані вуста.
Нехай сніги кругом, та в серце маєм віє
У стороні моїй — і серце розцвіта.
І знову юний я, і лине в карі очі
Проміння звідусіль, і весь у ньому я,
Мов райдуга, звучу, і в жилах кров клекоче,
Неначе музика, Донеччино моя!
Ч 4:
Іду полями я, а в глибині, під ними,
У штреків плетиві підземний дивний світ
Зітхає, і гримить, і дзвоном повнить рими,
Такий близький мені іще з хлоп'ячих літ.
І мов летять туди думки мої прозорі,
У мареві згадок сплітаючись у спів,
Летять у глибину, де лампочки, як зорі,
Хитаються й пливуть під кроки шахтарів.
Донеччино моя, героїв світла мати,
Твоїх заводів дим, як прапор, у очах.
Ти з піснею мене, коли гули гармати,
Послала, щоб тебе прославив я в піснях.
Донеччино моя, моя ти батьківщино,
Тобі любов моя і всі мої чуття!
Я до твоїх грудей приникнув, як дитина,
Щоб знов набратись сил для пісні і життя.
Учитель: Оспівана та омріяна наша земля — Донеччина. Ми віддячуємо їй за безкраї поля, стрімкі річки, широкі озера… Це унікальний край. Нам є чим пишатись та дивувати гостей.
Експерт 2: Свято-Успенська Святогірська Лавра — православний монастир у Святогірську. Монастир розташований на високому крейдяному правому березі Сіверського Дінця (так звані Святі гори). Крім наземних будівель має крейдяні печери. В лаврі зберігаються мощі преподобного Іоанна затворника Святогірського.
   
Слайд 1 Слайд 2 Слайд 3 Слайд 4
Святогірський монастир у колишньому Слов'яногірську над Сіверським Дінцем бере свій початок з часів перед татарською навалою, коли Бату-хан руйнував «матір міст руських» — Київ. Хоч перші письмові згадки про цей монастир датуються 1526 р., академік Д. І. Багалій у праці «З минулого Святогірського монастиря» писав: «Монастир, або церква, існував ще в передмонгольський період». Перші християнські поселення, а можливо і монастир, з'явилися на цих горах ще до Хрещення Русі, коли шанувальники святих ікон були змушені залишати охоплену єрессю іконоборства Візантію та шукати притулку поза межами імперії. Частина з них переховувалася у Південній Італії, частина на Кавказі, а частина через Крим піднялася по Дону та Сіверському Донцю. Про це свідчать древні печерні обителі на берегах цих річок та знахідки сучасних археологів.
Щоб дістатися верхівки скелі треба пройти більш ніж кілометр печерами, які були вирубані у крейді понад тисячу років тому.
Саме в цих краях в середині IX століття проповідували хозарам православну віру святі рівноапостольні брати Кирило та Мефодій.
Про давні християнські поселення в цій місцевості свідчить і Іпатієвський літопис, в якому розповідається, що у 1111 році місцеві християни зустрічали тут великого князя Володимира Мономаха.
Протягом майже всієї історії монастиря ці печери були притулком для благочестивих іноків під час гонінь.
У VIII—IX століттях тут переховувалися від іконоборців шанувальники святих ікон, у XII—XIII ст. благочестиві християни намагалися тут врятуватися від монголо-татарських орд Тамерлана, у XVI—XVII століттях монастир був форпостом на кордоні з татарським степом та католицькою Польщею. Саме сюди у ті часи переселялася братія із захопленої унією Почаївської Лаври.
Пізніше князівство Московське, яке в 1547 р. стало царством, використовувало «Святі гори» для розташування в монастирі своєї сторожі.
Монастир захищали з одного боку пучини ріки, з другого — глухі ліси. Це давало змогу Ізюмському полку, на території якого перебувавав монастир до 1764 року, успішно відбивати ворожі атаки. Зокрема, Кримська армія п'ять разів: 1664, 1679, 1680, 1691 і 1737 рр. нападали на нього, але не знищили його. Щоразу після нападу він поновлювався.
У 1788 р. монастир утратив військове значення. Внаслідок реформи російської імператриці Катерини II монастир було закрито й Святі гори подаровано князю Таврійському Григорію Потьомкіну. Пізніше Святими горами володіли Енгельгардти.
Вдруге відкрито монастир тільки 1844 р. Через 15 років почалося будівництво монументального Успенського собору висотою 53 м і довжиною 42 м. Напроти нього вже з 1851 р. височила Покровська церква з дзвіницею, яка мала 8 дзвонів. Найбільший з них важив 6354 кг. В Покровський церкві містилася ризниця, бібліотека й архів монастиря.
У жовтні 1922 р. перетворити всі будівлі й майно монастиря на будинок відпочинку. Успенський собор став кінотеатром.
У 1980 році ансамбль споруд оголошено Державним історико-архітектурним заповідником. Відновлювальні роботи тривали з 1992 до 1995 роки. В цей період розпочалася реставрація та відбудова храмів та корпусів обителі.
Свято-Успенський Святогірський чоловічий монастир є значним духовним центром православної пастви Східної України. Священний Синод Української православної церкви 9 березня 2004 року ухвалив рішення надати Свято-Успенському Святогірському чоловічому монастирю статус Лаври. Таким чином, Святогірський монастир став третьою в Україні (після Києво-Печерської і Почаївської) Лаврою. Останній раз освячення Лаври на нашій землі відбувалося понад 170 років тому.
Експерт 3: «Клебан-Бик» — регіональний ландшафтний парк на території Костянтинівського району Донецької області, розташувався на обох берегах ріки Кривий Торець і Клебан-Бикського водоймища.
Створення парку - данина історичному минулому. Ця місцевість тісно пов'язана з історією Війська Запорізького. Майже з 1500 року в царських грамотах, виданих Війську Запорізькому про границі козачих вільностей, зустрічається назва "Урочище річки Бичок", з 1600 року - "Клебина", а з 1720 року - "Клебан-Бик". Недалеко від місця злиття річок Бичок та Кривий Торець знаходилася козацька застава "Залізна", назву якої в наш час носить невелике селище біля міста Дзержинськ.
Рішення про створення регіонального ландшафтного парку прийнято в 2000 році (рішення Донецької обл. ради від 29.02.2000 р. № 23/11-256), Згідно з цим першим рішенням, у 2000 р. територія Парку становила 2142 га, а штат на 2005 рік складав 12 осіб.
Загальна площа регіонального ландшафтного парку 1974 га. Особливу цінність на території парку має Клебан-Бицьке водосховище з прилеглими земельними ділянками. Територія регіонального ландшафтного парку розташована в Костянтинівському районі на берегах Клебан-Бицького водосховища, в гирлі річки Клебан-Бик. Територія парку характеризується не тільки унікальними природними комплексами й об'єктами, але й особливими рекреаційними умовами, що визначаються різноманітними мальовничими ландшафтами, придатністю для різних видів відпочинку, доступністю для мешканців великих населених пунктів.
Дана територія має гористий характер, вона складається з кам'янистих глиб, відслонень гірських порід із значною щільністю та глибиною ерозійного розгалуження, великим оголенням корінних порід, що виступають суцільними грядами. Особливий інтерес має пам'ятка загальнодержавного значення "Клебан - Бикське відслонення", площа якої 60 га. Його головна визначна пам'ятка — вихід на денну поверхню дуже давніх гірських порід, що утворилися в прибережних ділянках старовинного Пермського моря. У кам'яновугільний період (понад 300 млн років тому) це було неглибоке море, на дні якого мешкали численні безхребетні. До наших часів тут збереглися сліди незвичайної рослинності. Скам'янілі рештки рослин, коралів, молюсків можна знайти на лівому крутоярому березі водоймища.
 
Слайд 5 Слайд 6
Рослинний світ представлений байрачними лісами, де збереглася кам'янистолюбива засухостійка флора, а також ділянки цілинних типчаково-ковилових петрофільних степів. Чагарники представлені караганою, шипшиною, таволгою, кизильником чорноплідним. У байрачних лісах домінують дуб звичайний, ясен високий, до них примішуються в'яз голий, клен польовий та ясенелистий, липа серцевидна.
Проведені на 2005 рік геоботанічні дослідження дозволили з'ясувати, що на центральні ділянці РЛП рослинний покрив складається з 9 формацій, до яких належать 29 рослинних асоціацій. Багатий також і тваринний світ: біля водоймища, на його берегах живуть черепахи, ящірки, жаби, світ птахів налічує понад 100 видів, у водоймищах водиться понад 20 видів риб.
Експерт 4 : Заповідник «Кам'яні Могили» — один із чотирьох відділів Украïнського державного степового природного заповідника Національної академії наук України. Заснований 5 квітня 1927 року як особлива природоохоронна територія місцевого значення, зараз посів чільне місце як історична і природна пам'ятка України.
Район урочища «Кам'яні Могили» має велику геологічну, біологічну, історико-археологічну і художньо-емоційну цінність. На його теренах створено багато витворів образотворчого і літературного мистецтв, художніх фоторобіт, відеофільмів, ведеться постійна наукова і просвітницька робота. Кам'яні Могили відвідуються щорічно близько 15000 туристів. Заповідник відрізняється великим розмаїттям біологічних видів, що мешкають тут. 18 видів рослин, що занесені до Червоної Книги України, безперешкодно розвиваються на цій заповідній території. Велику наукову цінність уявляює собою незайманий степ, у межах Кам'яних Могил. Окремо вивчаються ґрунти, які утворювалися степовою рослинністю багато тисячоліть.
Заповідник розташований на кордоні Донецької та Запорізької областей, неподалік від села Назарівка Володарського району. Загальна площа заповіднику становить близько 400 га (з них майже 300 га входить до складу Донецької області й 100 га — Запорізької), велика частина якої, біля 200 га, приходиться на виходи граніту. Інша частина вкрита різнотравно-типчаково-ковильним та кам'янистим степом.
За висотою і площею територія заповідника найбільша інтрузія в Донбасі і Приазов'ї. Геологія Кам'яних Могил характеризується потужними скельними виходами граніту, що є частиною Українського кристалічного щиту. У далекому геологічному минулому тут знаходилася частина великої гірської системи. Унікальні граніти заповідника не мають аналогів у світі за хімічним складом і фізичною структурою. Їх вік близько 2 міліардів років. Пасмо гір представлене Західною і Східною грядами з абсолютною висотою окремих вершин до 100 метрів (колись їх висота сягала 3-5 км).
Кам'яні могили також є цінним з історико-археологічної точки зору. На сьогодні відомо, що в стародавні часи це урочище було культовим для представників ямних, катакомбних і зрубних культур. По всьому периметру заповідник омережений поховальними курганами тих стародавніх культур та цивілізацій. Цікавим також є факт, що на території безспосередньо Кам'яних могил, гранітних виходів не було знайдено жодного поховання.
Серед істориків нині популярною є версія, що саме в районі «Кам'яних Могил» 31 травня 1223 року відбулася сумнозвісна битва на Калці, за участі війська київського князя Мстислава Романовича та монголо-татарської орди. За свідченнями древніх літописів, загинув кожен четвертий русич, а саме кровопролитне побоїще продовжувалося близько 10 днів.
У четвертому Новгородському літописі про це сказано: «Бысть на Калках брань великая…». Вважають, що мова йде про ріку Кальчик з його припливами Малий Кальчик і Калець. А «місце кам'янисте», на якому стояв табір київського князя — саме Кам'яні Могили. Високо піднімаються над степом гранітні гряди, зі сходу захищені річкою Каратиш, вони були гарним місцем для укріпленого табору.
Крім того, за даними історика Я. П. Новицького:
«
|
До цихъ могылъ, було часто завертав архырей Гавріилъ въ трыдцятыхъ годахъ. Биля могилъ, кажуть, був колысь татарськый городъ, та запорожци зруйнувалы. Ямы та бугры, де булы татарськи мечети, и теперъ знать.
|
»
|
|