|
|
Скачати 7.63 Mb.
|
| §3. Анархо-кримінальна ситуація в Україні як одна з передумов приходу до влади генерала П. Скоропадського У попередніх параграфах йшлося здебільшого про організаційний аспект правоохоронної політики Центральної Ради в 1917 – на початку 1918 рр. Але для усвідомлення гетьманської концепції побудови охоронного апарату було б доцільним спрямувати погляд і на соціальні, економічні та політичні мотиви, які наприкінці квітня 1918 р. спричинили в Україні зміну форми державного правління. В цьому сенсі, на наш погляд, бажано зосередити увагу на ставленні Центральної Ради, в якої гетьман відібрав владну естафету, до істотних загальнолюдських цінностей, зокрема до приватної власності. Земельна політика Центральної Ради. В нормативно-правових актах Центральна Рада неодноразово декларувала свою мету – розбудувати українську державу на соціалістичних засадах. Вже 7 листопада 1917 р. ІІІ Універсалом було сповіщено громадян, що «віднині на території Української Народної Республіки існуюче право власності на землі поміщицькі й інші землі нетрудових хазяйств сільськогосподарського значення, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі – касується». Генеральний секретар земельних справ отримав негайне завдання на вироблення закону про упорядкування земель, що ставали «власністю усього трудового народу, земельним комітетам, обраним народом». А Генеральному секретарству праці приписувалося «від сього дня разом з представництвом від робітництва встановити державну контролю над продукцією на Україні» 108. Невиразність юридичного тлумачення інституту власності відразу ж створила прецедент для замаху на майнові права громадянина, що в умовах загальної російської революції вело до анархії і безладдя й в Україні. Оговтавшись через кілька днів, Центральна Рада доручила Генеральному Секретаріату терміново роз’яснити положення ІІІ Універсалу про земельну справу. Було зазначено, що «право власності скасовується тільки на землі нетрудових господарств, інші землі, які б вони не були: чи то селянські, чи то козачі, чи якісь інші, остаються у власності теперішніх хазяїв». Підкреслювалось, що Універсал «не дозволяє ніяких самочинних захватів земель і всякого добра, порубки лісів тощо, бо такі захвати і порубки неминуче зруйнують відтепер вже народне багатство та викличуть розруху та сварки в краю і серед селянства; ...тому добро всенародне передається під догляд і в розпорядження Повітовим та Губернським Земельним Комітетам при допомозі Комітетів волосних» 109. Але ці, недосконалі за юридичною технікою тлумачення Універсалу вже не змогли зупинити процес самочинної «соціалізації» (розподілу за трудовою нормою) землі – «джина було випущено з пляшки». 9 січня 1918 р. ІV Універсал Центральної Ради підтвердив її курс на «скасування власності й соціалізацію землі» й оголосив, крім того, встановлення «державно-народного контролю над усіма банками, що через кредити нетрудовим класам помагали експлуатувати трудові маси» 110. Земельний закон, затверджений Центральною Радою 18 січня 1918 р., поставив крапку у розв’язанні проблеми приватної власності на землю в УНР. Було узаконено, що «землі нарізуються земельними комітетами в приватно-трудове користування сільським громадам та добровільно складеним товариствам, які встановлюють правила порядкування доведеними їм землями з додержанням вимог цього закону». Норма наділення обмежувалася «кількістю землі, яка може бути оброблена власною працею сім’ї або товариства», а строки користування землею встановлювали сільські громади і товариства на підставі правил, розроблених земельними комітетами. Визнавалося, що «право користування може переходити в спадщину». Разом з тим встановлювалося, що «передача права на користування ділянкою землі можлива лише з дозволу громад і земельних комітетів» 111. Закон викликав сполох суперечливих оцінок. Його з обуренням сприйняли не тільки поміщики, а й заможні верстви селянства, які складали на той час значну частину товаровиробників народного господарства України. Вони створили соціальний ґрунт для формування на селі збройної опозиції земельній політиці Центральної Ради. «Хліборобські» легіони, очолювані землевласниками, прагнули відібрати наділи, які роздали земельні комітети. «В багатьох місцевостях вони організовували ватаги пройдисвітів і зброєю почали стягати з селян контрибуції», – писав історик І. Нагаєвський 112. З іншого боку, кримінальні тенденції розповсюдилися і в середовищі найбіднішого селянства. Земельні комітети, які повинні були регулювати процес наділення бідняків землею, виявилися тут неспроможними. Характерним прикладом цього є заява одного з орендаторів до голови Житомирського повітового земельного комітету на початку 1918 р.: «7 січня ц.р. в с.Краснополь відбувся волосний схід селян, на якому прийняте рішення: 1) вигнати надісланого Повітовим Земельним Комітетом інструктора для повного опису живого і мертвого реманенту, який знаходився в моїй економії; 2) ніякого опису не допускати здійснювати і 3) весь живий і мертвий реманент розібрати і роздати незаможному селянству с.Краснополь. Сповіщуючи про це П.З.К., прошу прийняти відповідних заходів, щоб передбачена П.З.К. опис змогла відбутися і захистити моє майно від пограбування». На заяві читаємо позначку голови повітового комітету: «Волосний земельний комітет! Прийняти всі заходи переконання для допуску по здійсненню обліку». Тобто голова повітового комітету не мав у своєму розпорядженні примусових засобів для впливу на селян і міг звертатися лише до їхньої свідомості, що, зрозуміло, за тих обставин було просто сміхотворним. Подібні випадки були непоодинокі. Ось доповідь голови Антопольської волосної управи до Острозького повітового комісара від 9 січня 1918 р.: «Анархія приймає все більші розміри; в пограбованих економіях місцеві селяни забрали самоуправно весь живий і мертвий реманент, позносили споруди і огорожі садиб, відібрана худоба і коні здихають з голоду. Перешкодити цьому злу місцева влада не може, тому що прибулі додому солдати, здебільшого зі зброєю, розповсюджують серед селян дух більшовиків, які жодних законів Тимчасового уряду і розпоряджень Центральної Ради не визнають, заявляють, що для місцевого населення обов’язкові лише ті розпорядження, які вони самі видадуть. Тому Волосна Земська управа і Земельний Комітет як органи, утворені не їх розпорядженням, ігноруються, а замість них в кожному селищі сільський комітет виконує функції і Земельного Комітету на чолі з сільським Комісаром, який обирається майже не кожний місяць» 113. Селянська стихійна жага до розподілу панської землі не піддавалася контролю. Звірячі інстинкти натовпу вийшли на поверхню. Поширювалася кількість елементів, для яких не тільки розкрадання майна у садибах поміщиків і на монастирських землях, а й пограбування і вбивства стали вигідним ремеслом. Характерним явищем на селі стала «отаманія». Створювалися окремі загони, які здійснювали напади, грабували і розстрілювали людей, чим підривали авторитет влади і виявляли її безсилля 114. Напередодні прийняття земельного закону, його противники попереджали Генеральне секретарство земельних справ, що «трудовий український люд ще не доріс до громадського порядкування землею; що на весну не тільки панські, а й селянські ниви лежатимуть пустопорожніми; що господарства культурні всі зводяться ні на що, добро розграбовується, а земельна колотнеча розгориться в бійку, і що взагалі не слід би думати зараз про скасування власності на землю» 115. На жаль, ці передбачення здебільшого збулися. Але, на наш погляд, Центральна Рада була неспроможна на той час проводити іншу земельну політику. Більш помірковане вирішення земельної проблеми в Україні, з огляду на оголошений ленінський декрет «Про землю», давало Раднаркому РСФРР зручні важелі для пропагандистської галасні серед селянства на свою користь. З документальних матеріалів стає відомо, що навіть цей суто соціалістичний за змістом земельний закон Центральної Ради більшість селян не сприймала. 16 січня 1918 р. інструктор Житомирської земської управи, який їздив для оголошення закону, доповів голові повітового земельного комітету, що після «роз’яснень стосовно законів Української Центральної Ради з земельного питання селяни с.Студенці заявили, що У.Ц.Р. вони не визнають і її законів не виконують, а Повітовий Земельний Комітет закидають вибухівкою і візьмуться за зброю». Під свист селян інструктор поїхав ні з чим. Він прохав вжити заходів до встановлення порядку і «переконання селян, що вищим органом правління, накази якого необхідно виконувати, є Центральна Рада» 116. Про зимові події 1918 р. на селі київська газета «Последние новости» писала: «Это был не столько протест против экономического гнета помещичьего класса, сколько против культуры вообще, столь чуждой нашей темной, веками забитой й забытой «деревни». Костры из книг и фолиантов, портянки из ценных полотен, разгром образцовых ферм, имений, экономий и опытных полей, полное расхищение инвентаря сельскохозяйственных единиц, уничтожение породистого, племенного скота – таковы экзотически яркие штрихи недавно пережитой «жакерии»117. Селянські захоплення торкнулися не лише панської власності. Сільські комітети не звертали уваги й на урядові роз’яснення того, що «право власності на землі, які знаходяться під ...копальнями, каменоломнями, заводами, фабриками, не касується» 118. Так, 28 січня 1918 р. Маломишковецький сільський схід на Житомирщині виніс рішення про звільнення від посади управляючого місцевим винокурним заводом І. Бондаренка і обрання на його місце винокура А. Маркушина, який отримав повноваження розпоряджатися майном заводу від імені сільського комітету. У відповідь на це «Союз трудівників Червонських заводів і садиб», якому за земельним законом було надано право користування цим заводом, звернувся з поданням до Житомирського земельного комітету про вжиття термінових заходів для збереження всіх промислових підприємств «Червонської заповідної садиби Ф. Терещенка». Союз наполягав на поясненні сільським комітетам того, що вони «не мають права брати на облік цукрові та інші заводи і що винні будуть притягатися до кримінальної відповідальності». Водночас Союз звернувся до начальника повітової міліції за «перешкодженням самочинств і покаранням винних». Проте до відповідальності так нікого і не притягнули. Повітовий земельний комітет і земельна управа 10 лютого лише надіслали листи до Червонського союзу і Маломишковецького сільського виконкому, в яких пояснили, що дії першого правомірні, а другого – незаконні. Тому виконкому пропонувалося «вжити заходів до недопущення самочинних дій населення у відношенні заводу і його службовців». Дізнання співробітників міліції у справі теж результатів не дали, оскільки «імен і прізвищ загарбників ніхто не хоче виказувати, а всі говорять, що це все наше» 119. Хижацьки знищувався в цей час і лісовий фонд України. Після повалення самовладдя на її території, крім приватних, знаходилися й ліси, які належали до відання Київської удільної округи колишнього Міністерства імператорського двору та уділів. Постановами від 16 березня і 14 квітня 1917 р. Тимчасовий уряд визнав весь скарб і майно, що були підпорядковані цьому відомству, до остаточного рішення Установчих Зборів державною власністю і передав управління землею і скарбом до Міністерства землеробства і державного майна, а підприємствами – іншим міністерствам відповідно до економічного призначення. Восени 1917 р. уряд УНР почав прибирати справи з розпорядження лісовим фондом країни у власні руки. 16 листопада генеральний секретар земельних справ УНР М. Савченко-Більський надіслав до земельних комітетів доручення, щоб «тимчасово до видання постанов про ліси подбати про охорону всіх лісів від знищення і поруби». 22 листопада він, «з огляду на небажаність до проведення загальної лісової реформи в порядку законодавчім порушувати існуючі форми управління удільним майном», надіслав розпорядження до Управління Київської удільної округи про неухильне виконання відповідних постанов Генерального Секретаріату. Відтепер Управління належало до керування Земельного секретарства в повному складі. Воно повинно було надалі припинити будь-яку передачу маєтків російським установам Міністерства землеробства і державного майна і повернути до свого підпорядкування шість маєтків, які вже передали. Генеральний Секретаріат заборонив також Управлінню робити «надсилання грошей й других засобів до Російських Центральних Установ»120. Але ні урядові особи УНР (з 18 січня 1918 р. народний міністр хліборобства А. Терниченко, з 24 березня народний міністр земельних справ і харчування М. Ковалевський) 121, до відання яких належали лісові справи, ні місцеві земельні управи, ні земельні комітети не змогли вжити дійових заходів до охорони лісів. Кінець 1917 – початок 1918 рр. відзначився свавільним розкраданням лісового скарбу місцевим населенням. Постраждали ліси незалежно від форм власності на них. Малочисельна лісова сторожа (об’їждчики і лісники), яка згідно з російським «Уставом лесным» (вид. 1905 р.) повинна була безпосередньо охороняти ліси, також виявилась нездатною протистояти переважаючим шкідникам природи. Так, 12 січня 1918 р. Херсонська губернська земська управа розіслала до підлеглих волосних і сільських управ, а також до земельних комітетів, Рад селянських і робітничих депутатів обіжник, в якому «з метою боротьби з хижацьким знищенням лісу і з спекуляцією у продажі лісових матеріалів» розпорядилася і прохала «накладати арешти на всі дрова і лісові матеріали, де б вони не знаходилися», за винятком тих, що належали законним установам і організаціям. Разом з цим було надіслано Тимчасову інструкцію по управлінню лісами Херсонської губернії. В ній зазначалося, що «земельні комітети, Ради, місцеві сільські комітети, управи і міліція в справі охорони лісів здійснюють лісовій адміністрації всебічне і повне сприяння». Сторожі належало складати про лісові порушення акти і передавати їх до земельних комітетів «для притягання винних до відповідальності і накладання грошових стягнень», зокрема акти про порушення на суму до 25 крб. – до волосних, інші – до повітових комітетів. Порубка лісу і лісові промисли було дозволено за рішенням губернської земської управи за встановленими квитками, які видавалися приватним особам лісничими чи їхніми помічниками. За самочинну порубку було встановлено таксу штрафів, передбачалися стягнення за потрави, свавільний випас і сінокоси. На підставі «Устава лесного» в Інструкції викладалися обов’язки і права об’їждчиків і лісників, підкреслювалася необхідність усім громадянам виконувати їхні законні вимоги. Відібраний ліс переходив у розпорядження земельних комітетів, яким належало сплатити 10% від його вартості особам, які затримали порушника 122. Проте намагання владних установ УНР спинити лісові порушення виявилися марними. Існує безліч документальних матеріалів про свавільні порубки дерев і браконьєрські вчинки, які залишалися безкарними. Зокрема, про це доповідали об’їждчики і лісники Каменецького лісництва у Києво-Подільське управління землеробства і державного майна навесні 1918 р. Вони прохали лісничого відрядити на допомогу лісовій сторожі для підтримки порядку хоча б 10 збройних козаків, яким гарантувалися розміщення і харчування 123. Дійовій охороні лісів заважала нормативно-правова невизначеність управління лісовим фондом. 1 квітня 1918 р. Лісовий департамент, який створили в складі Народного міністерства земельних справ і харчування, сповістив губернські і повітові земельні комітети, що «основні органи управління лісами і використання лісів встановлюватимуться Лісовим Законом, а до того часу завдання Земельних комітетів щодо лісів повинне полягати, головним чином, у захисті лісів від знищення, а також в обороні налагодженого лісового господарства від всяких знешкоджень». Тобто урядовці УНР вже збагнули, що соціалістичним земельним комітетам не можна доручати управлінських функцій, бо це спричиняє анархію в лісовій справі. 24 квітня рада Лісового департаменту доповіла Міністерству земельних справ, що відсутність лісового закону, відповідних інструкцій і вказівок негативно позначилась на загальному стані лісового фонду країни. «Дуже багато місцевих претендентів на керування державним лісовим майном і користуванням ним з’явилося по всій Україні. Порядкують в лісах, як в казенних, так і в інших, окрім органів державного лісоправління, ще й Земельні комітети, і не тільки Губерніальні та Повітові, а й Волосні, а також всілякі Сільські Комітети і самочинні Лісові комітети. Всякий Комітет свою компетенцію встановлює, як йому на думку спаде. Одводять лісові площі для нелісових потреб, для усадеб тощо... Ціни на ліс встановлюють в інтересах місцевого населення, отпускають ліс і по вільготних цінах, і безплатно, рубають ліс не по планах господарства, зміщають лісничих і настановляють на їх місце напівграмотних людей, захоплюють будинки і наділи лісових служачих, всякі прибутки за ліс розходжують на всяких комісарів та на утримання самих комітетів. Земельні комітети тримають на своїх депозитах десятки мільйонів грошей за ліс – в той час, як в розпорядженні уряду грошей зовсім нема» 124. Отже, з огляду сучасної кримінологічної науки, яка серед причин погіршення криміногенної ситуації і зростання злочинності вказує в економічній сфері на «розбіжності, обумовлені принципом розподілу по праці», а в політичній сфері – на «протиріччя в організації влади і управління, протиріччя в забезпеченні законності» 125, можна дійти висновку, що вони були притаманні владуванню Центральної Ради. |
| Програма ВО "Свобода" (чинна) Програма захисту українців Головною метою Всеукраїнського об’єднання «Свобода» є побудова могутньої Української Держави на засадах соціальної та національної... |
Програма ВО "Свобода" (чинна) Програма захисту українців Головною метою Всеукраїнського об’єднання «Свобода» є побудова могутньої Української Держави на засадах соціальної та національної... |
| № Історія Української державності. Витоки й етапи становлення Української держави Тема № Історія Української державності. Витоки й етапи становлення Української держави |
Лекція Місце проведення: учбовий клас Навчально Тема №14. Історія Української державності. Вимоги і етапи становлення Української держави |
| Таблиці Фактори, які впливали на розвиток української культури в 1917 1921рр Багато представників української творчої інтелігенції увійшли до складу УЦР, органів управління Української держави П. Скоропадського,... |
КОНСТИТУЦІЯ ЯК ЗАХИСТ ІНТЕРЕСІВ ДЕРЖАВИ ТА ЇЇ ГРОМАДЯН Українського народу й Української держави сталася історична подія – в результаті тривалого, напруженого і багатогранного конституційного... |
| Зовнішньополітичний курс Української Держави Д. Мануїльський приїхали в Київ у травні 1918 р на чолі делегації з 18 консультантів та експертів. Голова української делегації С.... |
“Злії люди в огні окрадену збудять” острах Тараса Шевченка, про Україну... Тараса Шевченка, про Україну здійснився при відродженні Української Держави над Дніпром 1917-го та над Дністром 1918 років. Щоб протистояти... |
| Г лава держави Глава держави Держави — це конституційний орган і одночасно вища посадова особа держави, яка посідає формально найвище місце в системі органів... |
Биркович Олександр Іванович, здобувач кафедри історії держави та... Одним із найвизначніших явищ в історії України є національно-визвольна війна українського народу проти колоніального гніту Речі Посполитої... |