Військово-міліційні експерименти Центральної Ради у війні з Раднаркомом. Київський крайовий уряд, який з 7 листопада 1917 р. перебрав на себе решту повноважень петроградського Тимчасового уряду в Україні, відчував ворожість із півночі і піклувався про створення збройної протидії. У відповіді на Ультиматум Раднаркому Росії Генеральний Секретаріат 4 грудня 1917 р. визнавав єдність фронту, який належав до військових дій російської армії.
Але зазначив, що «після того, як Совіт Народних Комісарів Росії зруйнував цей фронт внесенням в нього повної дезорганізації, після того, як більшовицькі частини оставляють позиції та оголюють фронт, Генеральний Секретаріат не находить спроможним виключно силами українських частин охороняти всю величезну лінію фронту. Через те він відводить з Північного та Західного фронтів українські війська на Український фронт (який об’єднав тепер Південно-західний і Румунський фронти)» 72.
Проте у складі Центральної Ради не було єдності поглядів щодо створення «активної оборони». Певна частина її керівників віддавала перевагу дипломатичним засобам. Вони намагалися делегувати своїх представників до Петрограда, щоб переконати російський Раднарком у недоцільності збройного протистояння Генеральному Секретаріатові. «Пацифістське» крило Центральної Ради зволікало з укладенням мирного договору з країнами Четверного союзу. 17 грудня воно домоглося відставки генерального комісара військових справ С. Петлюри, який був прихильником рішучої боротьби з російськими зазіханнями у справи України. 23 грудня було оголошено закон «Про одстрочку від призову на військову службу і одкомандирування з неї громадян Української Республіки», згодом – закон «Про утворення Комітету по демобілізації армії» 73. Але після того, як російський Раднарком відкинув офіційну ноту уряду УНР від 24 грудня про умови перемир’я, в Центральній Раді стали превалювати міркування про необхідність створення власного війська і остаточного відокремлення від більшовицької Росії.
30 грудня 1917 р. секретар військових справ М. Порш виніс на урядове обговорення законопроект про формування української міліційної армії й організацію національних гайдамацьких корпусів. Після схвалення Генеральним Секретаріатом і палких дискусій в Малій Раді законопроект був прийнятий. 3 січня 1918 р. з’явився тимчасовий закон про утворення народного війська, який базувався на концепції загального озброєння народу. Стара армія підлягала демобілізації і заміні народною міліцією для оборони від зовнішнього ворога. Кістяк міліції повинні були скласти інструктори, які пройшли відповідну спеціальну підготовку і отримували службову платню. На їхні посади зараховувалися добровольці віком не молодше 19 років. Кадри інструкторів об’єднувалися у підрозділи і частини, які комплектувалися із закликаних місцевих мешканців. Для комплектування народної міліції визначалося три округи – Київський, Харківський та Одеський, куди пропорційно розподілялися інструктори 74. Така міліційна армія підпорядковувалася Військовому секретарству, яке мало виняткове право затверджувати на командних посадах інструкторів.
Наступного дня після прийняття військового закону Генеральний Секретаріат розповсюдив військові функції й на українські утворення, що були сформовані для захисту внутрішнього правопорядку.
У відозві до Вільного козацтва було зазначено: «У великий і страшний час походу на нас, на нашу Україну, більшовиків і їхнього війська, вільне козацтво повинно допомогти Українському Військові і українському правительству спасти свій край … од насильників-більшовиків» 75.
З прийняттям на засіданні Малої Ради IV Універсалу, що оголошував самостійність УНР, народному міністру військових справ і праці М. Поршу належало провести військовий закон у життя і сформувати на його підставі «осібну українську армію». Виконати це державне завдання спробував уже новий міністр військових справ І. Немоловський, котрий заступив на посаду 18 січня 76. Його діяльність була пов’язана зі спробами утворення сімбіозних охоронних підрозділів, які наділялися функціями, властивими і армії, і поліції. 25 січня Рада Народних Міністрів ухвалила заснування Вільного реєстрового козацтва, яке перебрало правоохоронні функції започаткованого в 1917 р. Вільного козацтва. Тобто добровільна народна міліція відтепер повинна була убезпечити державу як від зовнішніх, так і від внутрішніх ворогів.
У стані війни з більшовицькою Росією надання міліції, крім правоохоронних, ще й військових функцій зумовило частковий перехід повноважень по її керівництву до військового відомства. Завдання Вільного реєстрового козацтва полягало у внутрішній охороні повітів. Козаки і старшини, мобілізовані органами Військового міністерства за територіальним принципом, служили за контрактом певний строк. Вони отримували платню від держави, на що асигнувалося 130 млн. крб. У справах внутрішнього життя і навчання реєстрові козаки підлягали повітовим військовим начальникам, а їхньою участю в боротьбі з заколотами і анархією керували повітові комісари. У повітах формувалися муштрові сотні, які в межах трьох-чотирьох повітів об’єднувалися в полки. Полки окремої губернії складали кіш 77. Вільні реєстрові козаки вважалися на військовій службі і мали керуватися вимогами «Статуту дійсної Армії УНР», введеного в дію наказом військового міністра №1 від 10 лютого 1918 р. Він скасував всі старі військові ранги і вводив єдину назву добровільно набраних військовослужбовців – «козак». Субординація між командирами і підлеглими, старшими і молодшими відтепер визначалася лише службовою посадою. В іншому вони користувалися рівними громадянськими правами без всяких обмежень 78.
Домінування міліційної охоронної концепції відбивалося на урядовому ставленні до колишніх співробітників спеціальних служб і органів захисту громадського порядку. Курс Тимчасового уряду на залучення до роботи в міліції професіоналів за владних повноважень Центральної Ради було загальмовано.
Так, 19 грудня 1917 р. полтавський губернський староста за узгодженням з начальником Генерального штабу видав розпорядження про передачу архіву колишнього губернського жандармського управління губернській управі «для історичних наукових дослідів». Таким чином до загального користування потрапило 7 підвод документів. Серед них були секретні особові справи, відомості про засоби агентурної роботи, широке оголошення яких мало негативні наслідки для провадження в майбутньому оперативної діяльності 79.
Ілюзорність такого підходу до оборони країни зараз вже не викликає жодних підстав для дискусії. Демобілізація старої армії в умовах світової війни була пов’язана з надзвичайно напруженою діяльністю багатьох складових частин державного механізму, розбудова якого лише започатковувалася в Україні. Тому її оголошення в УНР спричинило нову хвилю анархії в існуючих військових частинах, що в свою чергу відбилося на стані громадського порядку.
17 січня 1918 р. острозький повітовій комісар доповів волинському губернському комісару, що «розпочався похід місцевого населення проти волосних земських управ. Більшою частиною заколотників є солдати, прибулі з фронту по демобілізації. Боротися з цим явищем нема ніякої можливості. Не допомагає ні виїзд агітаторів, ні виїзд членів Повітової Земської Управи» 80.
Розгорнутися і надати суттєвої допомоги уряду УНР ні в військовій, ні в правоохоронній галузі Вільне реєстрове козацтво не встигло. А залишена без достатньої урядової уваги штатна міліція, започаткована Тимчасовим урядом, за словами В. Винниченка, «була організована зле, ніхто її не поважав, не боявся, не слухався» 81.
Організація національної охоронної системи УНР. Охоронна концепція Центральної Ради зазнала певних змін з відновленням її влади на більшості території України, коли припинялися бойові дії і з’явилася реальна можливість для розбудови державного апарату самостійної держави. Після агресії проти УНР більшовизм став визначатися її лідерами як головний ворог української незалежності і демократії, тому боротьба проти нього перетворилася на мету Центральної Ради. В січні 1918 р. було визначено курс УСДРП і керівництва УНР: союз з Німеччиною та Австро-Угорщиною, опора на їхні війська в Україні і посилення боротьби проти більшовизму.
У сучасній науковій літературі досить часто мусується питання про доцільність стратегічного вибору Центральної Ради в міжнародній орієнтації УНР. Ця проблема виходить за межі об’єкта нашого дослідження. Дозволимо собі лише зазначити, що не війська Антанти, а саме німецькі та австро-угорські частини окупували тоді західні етнічні українські території; що не Антанта, яка, сподіваючись на близьку перемогу, виступала палкою прихильницею «єдиної і неподільної Росії», а саме країни Четверного союзу припускали можливість укладення двостороннього миру.
У цьому контексті цілком слушно навести висловлювання в 1916 р. члена Львівського союзу визволення України А. Жука, яке, на нашу думку, характеризує й погляд на мир Центральної Ради в кінці 1917 р.: «Ми знаємо, що ніхто нам нічого не дасть, коли самі не придбаємо. Нічого й Німець не дасть, і нічого ми від нього не ждемо. Але бажаємо розбиття тої тюрми, в якій наш народ уже понад 250 років нидіє. І чи це зробить Німець, чи хто інший – нам все одне аби тюрму розбито й аби наш народ найшовся в інших умовинах національно-політичного існування. Німці ведуть війну для себе, в ім’я власних інтересів. Не брали вони на себе ніяких «визвольних» задач, як це зробила Росія, і нам нічого не обіцяли» 82.
26 грудня 1917 р. нота Генерального Секретаріату УНР про участь представника України в мирних переговорах у Брест-Литовському була підтримана Центральними державами. Закріплення незалежності України дозволяло їм ліквідувати український і румунський фронти, послабити Росію і забезпечити постачання необхідного провіанту і сировини. Протягом січня українській делегації в Бресті вдалося досягти визнання низки умов свого уряду, які дозволяли вважати договір корисним для УНР. Зокрема, передбачалося залучити до територій, підлеглих юрисдикції української держави, Холмщину, скасувати для України воєнні контрибуції, домовитися про виведення після ратифікації договору німецько-австрійського війська з окупованих українських земель, вирішити питання про розрахунки за продовольчі поставки до Німеччини й Австро-Угорщини. Згідно з окремим протоколом від 20 січня 1918 р. ці країни зобов’язувалися компенсувати УНР збитки за харчі і сировину машинами і промисловими виробами за ринковими цінами 83.
У ніч з 8 на 9 лютого 1918 р. в Бресті було підписано мирний договір України і Центральних держав. Саме цю дату варто визнавати за початок встановлення української державності де-факто і де-юре. Проголошення 11 січня 1918 р. IV Універсалу Центральної Ради про створення Української Народної Республіки ще не означало виникнення на політичній мапі світу нової держави. Беручи до уваги укладену США і країнами Латинської Америки «Монтевідейську угоду про права та обов’язки держав» (1933 р.), де були сформульовані ознаки державності, найбільш визнані у світовій юридичній науці, треба констатувати, що в січні 1918 р. УНР не відповідала цим вимогам. По-перше, оголошена держава не мала дипломатичного та міжнародно-правового визнання світовою спільнотою, тобто ще не стала суб’єктом міжнародного права. По-друге, більша частина юридично встановленої Центральною Радою державної території була окупована військами інших країн (Австро-Угорщини, Німеччини, Радянської Росії). Брестський мир змінив правовий статус військ центральних держав на території УНР з окупаційного на союзний і позбавив радянської залежності, крім українців, естонців, латишів, литовців, фінів, білорусів на території 780 тис. кв. км. з населенням 56 млн. 84. Радянська Росія формально визнала умови миру, але не збиралася погодитися з утратою територій колишньої імперії.
Кордони УНР у ст. 2 Брестського договору визначалися на заході такими, «які існували між Австро-Угорською монархією і Росією перед вибухом війни», на півночі – «від Тарнограда загально по лінії Белограй – Шебрешин – Красностав – Пугачів – Межирічче – Сарнаки – Мельник – Високо-Литовськ – Каменець-Литовськ – Пружани – Вигоновське Озеро». Більш детально кордон тут мала встановити змішана комісія згідно з «етнографічними відносинами із углядуванням на бажання населення» 85. За тимчасовий кордон між УНР і РСФРР слугувала демаркаційна лінія, яка розмежовувала німецько-українські і російські війська. На 30 квітня 1918 р. вона пролягла через райони Могилева, Гомеля, Рильська, Білгорода, по Дону через Таганрозький округ і далі до Азовського моря. 4 травня було досягнуто угоди між Німеччиною, Україною і Росією про перемир’я на фронті і призупинення бойових дій 86. Південний сухоземний кордон УНР встановлювався по межах Мелітопольського і Дніпровського повітів, які разом з Бердянським повітом залишилися за Україною, а решта земель Таврійської губернії відійшла до державного утворення на Кримському півострові 87. Південно-західний кордон України з Румунією, яка з 13 січня 1918 р. окупувала Бессарабію, пролягав переважно по Дністру. Український уряд в заяві від 15 січня того ж року не заперечував проти дій румунської сторони 88.
Постало питання про налагодження установ із захисту кордонів новоствореної Української Держави. Підготовча робота у цьому напрямі почалася відразу ж після відновлення 1 березня 1918 р. влади Центральної Ради в Києві. Згідно з розпорядженням міністра фінансів через кілька днів була створена комісійна рада з організації митної служби в Україні. Її головою став Г. Троцький, членами: в.о. директора департаменту митних зборів І. Гайдановський-Потапович, урядовці Міністерства фінансів Є. Тржеціцький, П. Андрієв, П. Покровський і А. Граціянський. Робота ради була плідною. Вже на першому засіданні (21–23 березня) було вислухано доповідь командира відновленої кордонної сторожі В. Желиховського про пожвавлення руху вантажів на кордоні з Австро-Угорщиною. Тому «з метою захисту держави від спроб безмитного ввозу іноземних товарів, а рівно й вивозу тих українських виготувань землі і промисловості, які за уявленнями економічного характеру можуть підпадати під обмежені норми», рада вирішила встановити тимчасовий митний нагляд у кордонних пунктах: Радзивилові, Волочиську, Гусятині, Новоселиці, Збаражі і на ст. Брест-Литовськ. Для цього в кожному пункті призначалися управляючий наглядом, контролер, три помічники пакгаузного дозорця і шість доглядачів. Тимчасовий митний нагляд до відпрацювання нового митного статуту здійснювався згідно з вимогами Митного статуту, виданого в 1910 р. з доповненнями від 1912 р., й інших нормативно-правових актів, виданих до 27 жовтня 1917 р., а також Загального митного тарифу (1903 р.) і конвенційних угод Росії, Німеччини і Австро-Угорщини 1894-1904-1906 рр. Митні операції обмежувалися перепусткою через кордон пасажирів з їхніми речами, серед яких підлеглі до сплати мита, але не в товарному вигляді, випускалися (без таврування) після утримання зборів; прийманням до огляду всіх прибуваючих з-за кордону іноземних вантажів і поштових відправлень, які переадресовувалися транзитом до Одеси, Києва чи Харкова; затриманням контрабандних товарів, які після догляду і укладення товарного опису відправлялися до Київської митниці.
Комісія відзначила, що складові приміщення митниць під час війни заповнилися вилученими товарами (мануфактура, галантерея, одяг, споживчі продукти, металеві вироби тощо), більшість з яких потрібна населенню України. Тому перед Радою Міністрів було порушено питання про надання загальним нарадам митниць права «звільняти від заборони товари, які зараз знаходяться в гамазеях Митниць і Поштових Установ і були заборонені до імпорту через обставини воєнного часу, випустивши їх на внутрішній ринок».
4 квітня на засіданні комісійної ради було вирішено, що «для захисту української промисловості і збереження інтересів скарбниці необхідне найшвидше встановлення дійового нагляду кордонної охорони, в першу чергу на західному і південному кордонах України – з Австро-Угорщиною, Польщею або Німеччиною і по Чорному морю». Для здійснення цього завдання визначалася потреба державного фінансування у розмірі 500 тис крб. Більшістю голосів комісія ухвалила доцільність повернення до порядку, існуючого в Російській імперії до 1898 р., коли кордонна охорона мала особисту організацію, але складала частину митного відомства. На підставі цих рішень уряд УНР затвердив Статут кордонної охорони, в якому визначався штатний розклад і посадові оклади утримання кордонців 89. Постановою Міністерства фінансів від 6 квітня було асигновано перші 100 тис. крб., на які, крім пропонованих кордонних пунктів, встановили митний нагляд ще й в Голобах, Маневичах, Лунинці, Ямполі, Рибниці, Могилеві-Подільському і Тирасполі. Подальше запровадження кордонних і митних установ було неможливим, доки мирний договір України з Центральними державами не увійде в законну силу, тобто не буде здійснено обмін сторін грамотами про його ратифікацію. Про це 17 квітня Міністерство закордонних справ УНР сповістило департамент Митних зборів 90. Згодом вирішення кордонних проблем лягло вже на плечі гетьманського уряду.
Крім нових напрямів охоронної діяльності, пов’язаних із влаштуванням зовнішньополітичних функцій уряду УНР, перспективи мирного життя відкривали Центральній Раді й інші оковиди щодо налагодження правопорядку всередині країни. Підсумки війни з Раднаркомом Росії примусили «творців УНР» вгамувати свою прихильність до ілюзорної військово-міліційної концепції і остаточно стати на позиції створення регулярної армії та штатної міліції з окремими, притаманними тільки їм, функціями. Переконавшись наочно, наскільки важливою є підтримка влади з боку збройних сил, Центральна Рада перш за все намагалася навести порядок у військовій галузі, тим самим одночасно вирішуючи й одну з правоохоронних проблем: суспільство позбавлялося чи не головного на той час криміногенного джерела – безконтрольних збройних формувань.
На початку березня реорганізований Генеральний військовий штаб (складався на той час з двох генерал-квартирмейстерств з оперативного і організаційного керування армією і трьох підвідділів: оперативного, розвідувального й закордонного) терміново почав здійснювати заходи з упорядкування існуючих в Україні військових частин 91. Міністр військових справ І. Немоловський 12 березня підписав наказ №1, який визначив перше регулярне з’єднання УНР – «Запорізьку дивізію Осібної армії» 92. Його кістяк склало військо отамана З. Натієва, який ще в грудні 1917 р. згуртував озброєне угруповання, що незабаром взяло участь у січневих боях у Києві на боці Центральної Ради. 27 березня новий міністр військових справ і в. о. міністра морських справ О. Жуковський своїм наказом під №124 розподілив «всі військові частини, інституції, установи і управління на дві категорії: 1) ті, що скасовані та продовжують своє існування і 2) частини і установи, що формуються знов». Як перші, так і другі повинні були терміново надіслати «відповідні відомості до Генерального штабу для затвердження і проведення по військовому міністерству». Було наказано «надалі визнавати існуючими тільки ті установи, що проведені і затверджені наказом Військового Міністерства». Відтепер всі призначення особового складу віддавалися до компетенції утвореного для цієї роботи Головного штабу, а призначення старшин, здійснені після цього наказу, вважалися недійсними. Не виключалася лише «можливість начальників окремих частин входити з проханнями по призначенню старшин по особистій їх рекомендації».
Разом з тим визначалося, що «всі військові частини, інституції, установи і управління, які постійно несли службу на користь і визволення Української Народної Республіки до сього часу, і всі військові частини, що були в поході, рахуються існуючими з часу їх сформування» 93. Тобто основним критерієм доцільності збереження військових частин стала їхня недавня бойова перевірка у війні з більшовиками. Це свідчить про те, що навчена гірким досвідом Центральна Рада тепер жадала, окрім військової допомоги союзників, мати власний збройний захист від політичних ворогів. З числа вірних їй збройних формувань військовим міністром того ж дня було наказано увільнити від служби лише студентів Українського Народного університету, а також розпустити окремий студентський курінь Українських січових стрільців, що зорганізувався в Києві «в тяжкі дні боротьби УНР з своїми ворогами – більшовиками».
Наступного дня О. Жуковський підписав додатковий наказ, де наполягав на беззаперечному виконанні урядових телеграм від 10 лютого 1918 р. про скасування всіх військових інституцій Румунського і Південно-Західного фронтів, Київського та Одеського військових округів. Він попередив військових начальників усіх рангів, що в справі демобілізації колишньої російської армії «ніяких відволікань не буде, ця праця повинна обов’язково скінчитися в зазначені строки. Всі військові особи усуваються з посад наказами їх окремих начальників, а коли таких нема, то ліквідаційними комісіями, або губерніальними та повітовими комендантами» 94.
Останній військовий інститут було введено на початку березня 1918 р. згідно зі спільним наказом міністра внутрішніх справ і військового міністра «Про утворення губерніальної і повітової влади» в «місцевостях, що оголошувалися на стану військовому або обложному». Губернські і підпорядковані їм повітові військові коменданти підлягали Військовому міністерству і діяли при забезпеченні громадського порядку паралельно з місцевими комісарами. Загалом нову українську армію планувалося розбудувати у складі восьми територіальних корпусів піхоти і 4 Ѕ – кінноти. Восени 1918 р. передбачалося здійснити призов новобранців до частин цих корпусів 95.
Відмовившись від міліційної системи побудування армії, Центральна Рада вдалася до зміцнення діючих штатних органів зі захисту громадського порядку. Наприкінці березня уряд УНР припинив організацію Вільного реєстрового козацтва і передав передбачені на його утримання 130 млн крб. Міністерству внутрішніх справ і органам місцевого самоврядування на розбудову міліції 96.
Крім поточної роботи, міліціонерам належало також взяти активну участь у розшуку осіб, які вчинили злочини під час анархії і безладдя в Україні. 5 березня 1918 р. Центральна Рада прийняла закон «Про покарання всіх учасників війни і повстання проти Української держави» 97. А 6 квітня було створено «Анкетно-слідчу комісію для досліду випадків анархії й неправомірного поводження властей цивільних і військових, з’ясування політичних і соціальних умов на місцях». До її складу увійшли 25 членів Центральної Ради. Комісія наділялася широкими повноваженнями щодо визначення осіб, винних у вчинених правопорушеннях і злочинах. Вона мала право видавати обов’язкові постанови, згідно з якими міністри УНР повинні були відряджати підлеглих урядовців для припинення неправомірних вчинків і провадження судових слідств, викликати на свої засідання всіх представників цивільної і військової влади для пояснень і надання документів 98. До забезпечення діяльності Комісії, крім міліцейських органів, залучалися прокурори окружних судів і судові слідчі, які визначали умови юридичної відповідальності на підставах «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных» (видав. 1885 р.) і провадили слідчі дії згідно з «Уставом уголовного судопроизводства» (видав. 1892 р.). На всій території УНР було відновлено діяльність органів юстиції і суду, існуючих до тимчасового встановлення влади Рад.
Разом з тим слід констатувати, що після повернення до Києва Центральна Рада залишилася вірною демократичним уявленням про законність і не вдалася до огульної кровожерливої помсти своїм політичним ворогам.
Перед нами журнальний запис наради від 8 квітня 1918 р. з питання про подальше функціонування Київського виправного арештантського відділення і Київської пересильної тюрми під головуванням в. о. комісара Головної тюремної управи А. Монкіна: «Сьогодні, крім Київського справительного відділення, на Україні – 7 справительних відділень, котрі також, як і Київське, з огляду на тимчасову незначну кількість в’язників пустують». Тому нарада вирішила закрити виправне арештантське відділення і пересильну тюрму в Києві, «які можливо було б скористувати по дійсному їх призначенню тільки більш-менш в далекій будичині в залежності від кількості в’язнів і, головним робом, в залежності від тієї системи кари, яка буде затверджена будучим карним кодексом (робітничі будинки)». За цим рішенням пересильних арештантів тимчасово перевели до Київської губернської тюрми, інших – до різних виправних відділень. Споруди і майно скасованих тюрем передали німецькій комендатурі, а службовців надіслали у відпустку на два місяці з утриманням платні 99.
Утворення більшовицьких «південних республік» та їхніх охоронних органів. На підставі військової конвенції УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною, яку було укладено 18 лютого (3 березня) 1918 р., Центральні держави почали військові дії проти анархо-більшовицьких загонів В. Антонова-Овсієнка, призначеного Леніним на посаду головнокомандуючого збройними силами «південних» радянських республік. Щоб виправдати збройний опір радянських військ німецько-австрійському контингенту, який висунувся на територію УНР, Раднарком РСФРР вдався до запровадження в Україні штучних «буферних» державних утворень. Формально вони не визнавалися частиною державної території Росії, а тому могли, на думку більшовицьких вождів, приймати рішення про ведення війни за власним розсудом.
Першою «державою» такого типу була Донецько-Криворізька радянська республіка, утворена на території Харківської, Катеринославської, частини Херсонської губерній і частини районів Області Війська Донського (Ростов, Таганрог, Новочеркаськ тощо) з центром у Харкові. Її проголошення відбулося 27-30 січня на 4-му обласному з’їзді Рад робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейнів. Сучасні дослідники вважають, що «основою утворення ДКРР став... економічний принцип державного будівництва», уявлення її керівників про Російську радянську республіку як федерацію економічно однорідних областей, а не національних радянських республік. Існуючий на той час ЦВК Рад УНР засновники ДКРР вважали «органом, паралельним обласному комітету». Але Народний Секретаріат виступав проти виділення Донецько-Криворізької області зі складу радянської УНР. Незважаючи на це, досвід виникнення ДКРР виявився корисним для ленінського плану утворення «єдиного бойового фронту проти навали з Заходу» 100.
4 березня 1918 р. В. Антонов-Овсієнко отримав від В. Леніна шифрограму з вказівкою очолити командування всіма радянськими військами, які борються проти німецько-австрійських окупантів 101. Через три дні ЦВК Рад України оголосив заклик до об’єднання радянських республік Півдня Росії.
«В сучасний момент, коли об’єднана буржуазія, зокрема відкрито, як Центральна Українська рада і її новітні союзники – австро-німецькі імперіалісти, – зазначалося в декларації, – зокрема замасковано, як буржуазія російська, Дон, Крим та ін., загрожують роздавити робітничо-селянську владу України, при цьому України в межах ІІІ і ІV Універсалів, т.ч. й ті частини України, які складають Донську, Донецьку, Кримську й Одеську радянські республіки, як раз тепер особливо необхідно щільне об’єднання всіх радянських організацій». Оголошувалося, що на цій окремій території «організується особливий Комітет по боротьбі з контрреволюцією із представників вказаних радянських республік», жодна з яких «не могла без відома і згоди уряду інших республік вийти з об’єднання й укласти таємні угоди». Комітет отримував «всю повноту влади по формуванню, організації і керівництву військово-технічними силами». В руках «загального головного командування», яке очолив «т. Овсієнко (Антонов)» зосереджувались «цілком і виключно» всі військово-оперативні частини. На 15 березня 1918 р. в Катеринославі скликалася конференція «південних республік», куди вони мали відрядити по два представники від кожного уряду 102.
Отже, оголошення про створення в Україні окремих радянських «держав» взимку – навесні 1918 р. не супроводжувалося відмінностями в їхній формі правління, устрою чи політичного режиму. Всі вони, як і радянська УНР, були дзеркальним відображенням російського більшовицького державного будівництва. Їхні «правоохоронні» осередки створювалися і діяли за загальною радянською схемою «органів по боротьбі з контрреволюцією». Декотрі з оголошених республік навіть не встигли створити власних урядових установ. Цілком слушними є зауваження сучасного дослідника Радянської Соціалістичної Республіки Таврида Ю. Дубка. Аналізуючи хід спільного засідання від 7 березня 1918 р. (в Полтаві) Народного Секретаріату і ЦВК Рад України, де йшлося про єдиний фронт Донецько-Криворізької, Донської, Кримської і Одеської республік, він наголошує, що «при цьому три останніх «республіки» ще тільки належало створити», і висловлює припущення, що на конференції в Катеринославі 15 березня представників Одеської і Донської республік не було зовсім 103. Це зрозуміло, оскільки державне «будівництво» в Одесі, Луганську і Старобільську практично обмежилося постановами цих міських Рад про оголошення себе «Радами народних комісарів» 104. Враховуючи цей факт, ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад у Катеринославі (17–19 березня 1918 р.) прийняв резолюцію «Про державний устрій», яка розглядала «Українську Радянську Республіку як республіку федеративну, що об’єднує всі радянські об’єднання – вільні міста і республіки як автономні частини Української Федеративної Радянської Республіки» 105. Республіканська «хвороба» Рад в Україні набридла навіть вождям більшовизму. 4 квітня 1918 р. Й. Сталін зауважив: «Доволі грали в уряд і республіку, здається досить, час кинути гру» 106.
Лихоманні спроби Раднаркому Росії навесні 1918 р. втримати в Україні фронт виявилися марними. Новоутвореній Червоній армії не вдалося заподіяти серйозного опору регулярним німецько-австрійським частинам. За свідченням самих більшовиків, їх «знамениті війська були дійсно «авангардом» і втекли першими» 107. Наприкінці квітня союзники увійшли в Крим і Донську область.
Отже, спираючись на допомогу країн Четверного союзу, Центральна Рада перемогла у війні з Раднаркомом Росії. За мирних умов вона відмовилася від своєї правоохоронної концепції революційного періоду і започаткувала в Україні розбудову різногалузевого державного правоохоронного апарату, намагаючись дотримуватися при цьому загального демократичного курсу зовнішньої і внутрішньої політики. Але за браком часу, що був відпущений Центральній Раді історичною долею, період її владування не відзначився створенням загальної системи правоохоронних органів, спроможних забезпечити дотримання законності й усталення правопорядку в Україні.
|