Паспортний контроль. Цей важливий напрям службової діяльності співробітників міської варти допомагав їхнім колегам з освідомчих підрозділів у викритті підпільників. Службові обов’язки вартових у цій галузі визначалися на підставі російського «Устава о паспортах» (вид. 1903 р.). 3 липня 1918 р. гетьман затвердив ухвалений Радою Міністрів «Устав про учот населення в містах і міських оселях Української Держави», що ґрунтувався на імперському законодавстві. Згідно з ним в управліннях Державної варти міських районів заводилися і реєструвалися домові книжки і квартирні згортки. Їхні аркуші мали бути «пронумеровані, прошнуровані і пропечатані скарбовою печаткою за посвідченням Інспектора Державної Варти». За його розпорядженням книги і згортки видавалися на вимогу домовласників, які сплачували вартовому управлінню їхню вартість за цінами, встановленими губернськими старостами чи міськими отаманами. Домовласникам, орендаторам будинків, господарям готелів, умебльованих кімнат і дворів постою, доглядачам скарбових і громадських будинків належало проводити запис всіх мешканців у книжках і згортках за встановленим зразком, а також протягом 12 годин після прибуття нових постояльців «повідомляти Державну Варту шляхом доставки адресного листка встановленої форми. В першому разі вкупі з документом на життя прибулого». За відсутності у постояльця документа на життя, яким була паспортна книжка про посвідчення особи із зазначенням місця прописки, він заповнював спеціальний друкований бланк встановленої форми, де викладалися відомості про прибулого та причини відсутності посвідчення особи, і передавав його протягом 12 годин до управління району місцевої варти. До домових книжок заносилися «особи обох полів з 15 років, окремою статтею кожна особа». Не належали реєстрації в книжках «козаки Військових частин, котрі мешкають в косарнях; чернецтвуючі обох полів, котрі мешкають в своїх монастирях; учні Військових шкіл і учениці Дівочого Благородного Інституту, котрі мешкають в зазначених закладах». Але при виїзді з косарень, монастирів і шкіл вони реєструвалися на загальних підставах.
Проведення вимог «Устава про учот населення» покладалося на Державну варту в двотижневий термін з часу його опублікування. До осіб, винних у порушенні зазначених правил, влада губернських старостів чи місцевих отаманів застосовувала штрафи до 3 000 крб. або арешти до трьох місяців. Про квартирні порушення службовці варти складали протоколи, які доводили до відома порушників за їхнім власним підписом. Звинувачені мали «право вносити в ці протоколи свої з’ясування» 195.
До обов’язків ДВ на кордонних пунктах, крім освідомчої діяльності, входила також перевірка документів пасажирів, котрі переїжджали. Перепуск через кордон здійснювався вартовими лише у випадку виконання всіх формальностей про паспортні правила. До того ж осіб, яких перепускали через кордон, за їхніми документами записували в окремі книги на в’їзд. У випадку порушень в оформленні паспорта особу негайно затримували для з’ясування причин порушення. Затриманий підлягав обшуку: ретельно оглядали його вантаж і особисті речі, що інколи сприяло викриттю підпільників. Саме так у листопаді 1918 р. в Бєлгороді вартові затримали гурт більшовицьких кур’єрів, які намагалися перевезти в Україну заборонену літературу, прокламації і зброю 196.
Службовці залізничної і загальної варти зобов’язувались допомагати кордонній варті, навіть надавати для її потреб свої службові приміщення. У справі кордонного паспортного контролю варта мала перевагу над митниками і кордонцями, які на західному кордоні теж мали перепускні функції. Так, 9 липня 1918 р. міністр внутрішніх справ звернувся до міністра фінансів із проханням навести порядок на кордонному пункті в Тирасполі. Перепустки на право переходу кордону з Румунією, крім начальника Тираспольської варти, стали самовільно видавати повітовий військовий комендант і канцелярія залізничного коменданта ст. Тирасполь. Кордонці ж перепускали за всіма перепустками «на добу до двох тисяч як пасажирів, так і візників зовсім без перешкод, без якого-небудь вивірення». МВС далі наголошував, що «перепустки видаються в однім тільки пункті, біля мосту через ріку Дністер при с.Паркани». З української сторони нагляд проводили кордонці 4-го відділу Одеської кордонної бригади і австрійської жандармерії, з румунської – румунські вартові. З урядовців митної служби на ст. Тирасполь у той час існував лише управляючий наглядом. Тому МВС зробив висновок, що «відсутність належного контролю за виданими перепустками, а рівно й недостатність догляду за пунктами переходу утворюють можливість зловмисним особам використовувати це в своїх інтересах» 197.
Боротьба з антиурядовою пропагандою та агітацією. В оперативній діяльності ДВ мала завадити антиурядовій пропаганді та агітації, що вважалося одним із напрямів охорони державної безпеки. При цьому головну увагу зосереджували на нагляді за засобами масової інформації і запобіганні несанкціонованим мітингам та зборам. Такі дії ДВ у цілому не суперечили Законам про тимчасовий державний устрій України, де були передбачені обмеження свободи слова і друку вимогами закону. Тому з’являлися такі підзаконні акти, як, наприклад, інструкція директора ДДВ «По нагляду за книжковою торгівлею в залізничних кіосках», яку він надіслав своїм обіжником 27 вересня отаманам залізничних районів. Вартовим постам належало пильнувати, щоб на станціях не здійснювалася торгівля літературою протидержавного змісту, а в разі її викриття – вилучати із продажу. Перевірка змісту літератури мала проводитися щомісячно під керівництвом начальників відділів або їхніх помічників, про що звітували залізничним отаманам. Нову літературу допускали до продажу лише після її переліку начальником відділу, якому належало отримати дозвіл на її допуск до торгівлі від цензурного комітету. Продаж книжок і періодичних видань поза кіосками заборонявся. Отамани повинні були мати списки всіх продавців книжок свого району з підтвердженням їх благонадійності від освідомчих і карно-розшукових органів. В обов’язки чергових вартових входила також перевірка відповідності продажної ціни літератури таксі, затвердженій Міністерством шляхів. Про всі порушення правил книжкової торгівлі варта складала відповідні протоколи, копії яких надсилала за підсудністю 198.
Наслідком боротьби освідомчої варти з антидержавною агітацією стало закриття цілої низки періодичних видань. За свідченням сучасника тих подій професора З. Кузелі в Українській Державі перестали виходити 54 часописи, але натомість з’явилося 129 нових. Загалом за гетьманату українською мовою виходило 85 періодичних видань, з них 50 київських і 35 провінційних 199.
Слід зазначити, що діяльність ДВ у галузі боротьби з антидержавною пропагандою мала відчутні перекоси.
Так, 11 липня 1918 р. голова управи Всеукраїнської спілки земств надіслав до міністра юстиції прохання про звільнення з-під арешту Ю. Говоруна. В проханні вказувалося, що зазначена особа ув’язнена, а слідство не проводиться. 20 вересня прохання відповідального редактора київської газети «Народна воля» К. Поліщука про звільнення його з-під арешту було надіслано на ім’я міністра внутрішніх справ. У проханні зазначалося, що в ніч з 11 на 12 вересня в його квартирі «з’явилися чини варти Старокиївської дільниці, які на підставі ордера «Освідомчого відділу» при столичному отамані зробили трус і забрали літературні матеріали». Редактор не відчував себе винним, вказував, що був активним діячем українізації армії, боровся з більшовиками. Підставою для його арешту стало звинувачення у надрукуванні забороненої статті С. Пилипенка «Старе по-новому», яка з’явилася в газеті через помилку коректора.
24 вересня в Полтаві губернський староста заборонив повторне читання публічної лекції. Приводом для цього стала доповідь начальника освідомчого відділу про те, що лектор, кандидат економічних наук В. Поссе – «давній революціонер – в останні дні існування Тимчасового уряду став відкрито на бік Леніна, виступаючи в Петрограді, в цирку Модерн, спільно з Троцьким, Володарським та ін. на мітингах в захист більшовиків. Після жовтневого перевороту Поссе підтримував постійний зв’язок з Луначарським, Бонч-Бруєвичем, Ларіним, розроблюючи різні проекти фінансово-економічних декретів». На підставі того, що в першій своїй лекції В. Поссе, «висловлюючи протест проти насильства загалом, підбурював аудиторію відмовитися від бажання помсти і відчуття ненависті до проводирів більшовизму», лектора звинуватили в антидержавній діяльності, і варта розпочала у цій справі дізнання.
4 листопада прохання на ім’я самого гетьмана надіслала Уманська кооперативна спілка. Її уповноважений М. Хохол виїхав до Києва, щоб «увільнити невинну людину, лише через якесь сумне непорозуміння, як політично неблагонадійну заарештовану». Цим арештантом був інструктор позашкільної освіти при культурно-просвітньому відділі спілки Н. Горбань. Члени спілки свідчили, що «він не тільки не належить до більшовиків, але й не належить ні до однієї з політичних партій і проти існуючого на Україні державного устрою не виступав» 200.
Як джерело агітації розглядалося освідомчою вартою також кіно. В листопаді 1918 р. начальник Полтавського освідомчого відділу доповів губернському старості, що треба брати «до уваги ту величезну виховну роль чи пропаганду, яку може грати кінематограф під час спеціального підбору картин», і запропонував переглядати зміст фільмів перед випуском їх на екран 201.
У запобіганні несанкціонованих мітингів і зборів загальна варта співпрацювала з освідомчою. Гетьманський уряд намагався зосередити діяльність охоронців у цій галузі в межах дотримання прав і свобод, проголошених у Законах про тимчасовий державний устрій України. 10 вересня 1918 р. МВС надіслав обіжника губернським старостам і міським отаманам, в якому вказував на порядок діяльності «Громад, Товариств, Союзів та інших гуртків, а також приватних осіб, бажаючих провести з’їзди або зібрання». Для цього їхні керівники повинні були отримати дозвіл від МВС – для всеукраїнських зборів або від губернського, повітового старости чи міського отамана за належністю – для місцевих зборів. Міністр зосереджував увагу місцевої влади на сприянні з їхнього боку діяльності «наукових і культурно-просвітніх товариств і вчительських громад, а також кооперативів з метою обговорювання їхніх професіональних справ та спеціальних питань». Він також пояснив, що забороняти з’їзди і зібрання необхідно лише в тому випадку, «коли є взагалі підстава про їх антидержавність, або якщо політичний момент чи інші місцеві обставини роблять небажаними зібрання, незалежно від цілей, які вони переслідують» 202.
Здебільшого варта діяла згідно з урядовими вказівками. Наведемо кілька прикладів.
10 серпня столичний отаман надіслав директору ДДВ повідомлення під грифом «Цілком таємно», в якому зазначав, що 8 серпня робітники тютюнової фабрики «Акціонерне товариство Соломон Коган» подали адміністрації вимоги про збільшення платні. Керівництво фабрики пообіцяло відповісти 10 серпня. Незважаючи на це, робітники, які вийшли на роботу наступного дня, були розпущені за вимогами фабричного комітету по своїх домівках. Крім того, ввечері членами фабкому в шинку було побито машиніста Й. Міллера за те, що він відмовився не підкорятися адміністрації і бойкотувати обслуговування фабричного обладнання. За розпорядженням київського отамана варта перевірила реєстрацію прописки за домашньою адресою і «політичну благонадійність» голови фабкому Т. Акуліна та шести його членів. За ними було встановлено нагляд, в залежності від результатів якого передбачалося вжити заходів. Переконання в економічній обмеженості страйку зупинили столичну варту від подальшого втручання у з’ясування відносин між підприємцями і робітниками. «Страйк проходив мирно і спокійно. На фабриці робітників 750 осіб. В середньому кожний отримує: чоловік по 350 крб., а жінка по 280 крб. щомісячно», – повідомив столичний отаман директору ДДВ.
13 вересня 1918 р. начальник Київського освідомчого відділу доповів столичному отаману, що «в результаті відсутності яких-небудь негативних відомостей про правління національної культурно-політичної громади «Русь» вважав би доцільним засідання його ради, передбачене 24 серпня в залі Руського Купечеського Зібрання, дозволити».
Департамент варти пильнував за дотриманням встановлених правил громадських зборів. 18 серпня директор ДДВ зробив зауваження начальнику Київського освідомчого відділу про те, що у його доповіді відсутнє зазначення про дозвіл урядової установи на проведення професійного зібрання металістів у міському театрі. П. Аккерман наказав відрядити на зібрання службовців відділу, яким належало запобігти «відступам від призначених для обговорення питань і надіслати повний звіт про зібрання». За відсутності дозволу на зібрання його учасники підлягали затримці. Директор також наголосив, що «зібрання не може бути ні в міському театрі, ні в міській думі».
Разом з тим стосовно громадських організацій в реальному житті траплялися й неправомірні випадки свавілля і перевищення повноважень вартовими.
6 серпня директор ДДВ надіслав секретного листа на ім’я столичного отамана, в якому просив скласти перелік професіональних спілок Києва із зазначенням, «наскільки їхня діяльність є корисною для населення і не суперечить загальнодержавним інтересам». Така необхідність мотивувалася тим, що, на погляд ДДВ, «деякі професіональні спілки і громади разом з намаганнями покращання побуту і матеріального становища робітників і службовців переслідують, у прихованій формі, політичні цілі, щоб шляхом страйку, буцім-то на економічному ґрунті, примусити уряд до поступок, які мають політичне значення, і призведуть до зміни існуючого державного ладу і порядку» 203.
Підозра в антидержавній діяльності давала підстави варті для застосування до профспілок каральних санкцій, що викликало скарги до влади з боку профспілкового керівництва.
Так, 20 жовтня до луганського повітового і катеринославського губернського старостів звернулося Кадіївське районне правління профспілки «Горнотруд» з оскарженням дій начальника варти району Голубівської копальні. Профспілка вважала неправомірною його вимогу «пред’явити в двотижневий термін зареєстрований окружним судом статут» з погрозою закриття спілки за його відсутності. Скарга базувалася на нормах закону Тимчасового уряду від 12 квітня 1917 р., який не встановлював обов’язковість реєстрації статуту профспілки, якщо вона не мала статусу юридичної особи. Крім того, робітники зазначали, що згідно з указаним законом «примусове закриття громади або спілки можливе тільки за судом і лише в тому випадку, коли її діяльність виявилася направленою на досягнення цілей, заборонених кримінальним законодавством».
24 жовтня до Голови Ради Міністрів звернулося виконавче бюро Української Центральної ради професіональних спілок. У листі зазначалося, що це вже третє звертання до уряду, оскільки він «визнає тільки одну політику по відношенню до робітничого руху – охоронно-поліцейську і використовує лише один засіб – арешти, висилання, переслідування». Це не відповідає оголошенням уряду, «що він не має нічого проти спілок, а переслідує тільки більшовиків». Бюро наводило факти, коли за формулюванням «Підозрілий у більшовизмі» було звинувачено деяких лідерів профруху. Так, завідуючий юридичним відділом «Центрпрофу» П. Севрюк і член бюро Є. Смирнов довели безпідставність такого звинувачення на свою адресу і їх за відсутністю доказів відпустили. Члени бюро об’єднання хіміків Віленський і друкарів – Павлов залишилися під арештом. 21 жовтня за організацію мирного економічного страйку в Катеринославі були заарештовані члени спілки «Игла», через два дні в Бахмуті – один з місцевих лідерів профруху робітник Шейнін. У зв’язку з цим бюро висловлювало уряду вимоги від імені 30 тис. робітників – членів профспілок: «термінове припинення застосування поліцейської політики до профруху і звільнення всіх заарештованих профспілковців або висунення їм точних і конкретних звинувачень; повернення з таборів і примусових робіт всіх засланців за страйки та інші форми економічної боротьби; вільний дозвіл всіх з’їздів, зібрань і нарад, що влаштовуються профспілками» 204.
Тобто ми бачимо, що карний тиск на робітничий рух з боку уряду був, але масових репресій до робітників Державна варта не застосовувала. Красномовно про це свідчить Звернення Центрального страйкового комітету Південно-Західної залізниці до робітників під час всеукраїнського страйку залізничників: «Товариші! Заарештованим не загрожує ніяка небезпека, оскільки за економічний і продовольчий страйки не може бути серйозного покарання» 205. Певні відхилення в діях варти щодо робітничих організацій були пов’язані з тим, що саме робітниче середовище активно використовувалося ворогами Української Держави для створення антигетьманської опозиції.
Боротьба зі злочинами проти особи. За недостатністю джерел ми не маємо можливості повністю відтворити картину оперативної діяльності карно-розшукової варти. Проте окремі епізоди з її життя стають сьогодні відомими. Карно-розшукові відділи варти діяли по всій території України. Їм вистачало роботи і в містах, і в сільській місцевості, і на залізниці. Найпоширенішими видами злочинів проти особи, з якими доводилося боротися цим підрозділам, були вбивства, пограбування і крадіжки. Найчастіше жертвами ставали заможні верстви населення.
Наведемо факти з доповіді губернського старости про криміногенну обстановку на Катеринославщині в першій половині вересня 1918 р.: 4.09 – в с.Дмитрівському Бахмутського повіту три зловмисники вчинили напад на Карла Соболєвського з пограбуванням на 4280 крб. 7.09 – напад двох озброєних злочинців на хутір Мар’янівський у Новомосковському повіті, вбито землевласника В’язовського, його дружину і невістку, поранено сина і дочку. 8.09 – напад на хутір Богданівка Олександрівського повіту, пограбоване майно і худоба І. Висоцького на суму 63 671 крб. 10.09 – два злочинці вдерлися до хати вчителя Г. Чередника в с.Петрополь Верхньодніпровського повіту і вбили його та дружину. Того ж дня в м.Бахмуті на квартиру Лозовського здійснили напад шість осіб, пограбували його на 9 150 крб., в Катеринославському повіті пограбована на 30 тис. крб. Анастасівська волосна земська управа. 11.09 – на Воронецькому острові в м. Катеринославі двоє озброєних злочинців напали на вчителя гімназії М. Клітина, важко поранили його з гвинтівки і пограбували одяг. 12.09 – пограбована на 10 000 крб. під загрозою вжиття зброї квартира М. Взюля на Тимчасовому провулку в Катеринославі. 12.09 – вісім бандитів кинули дві бомби у вікна будинку землевласника Панова в Катеринославському повіті, вдерлися до маєтку і пограбували його на 86 тис. крб. 13.09 – у Верхньодніпровському повіті з метою пограбування вбито землевласника А. Кошеленка, його дружину і трьох дітей віком від 4 до 8 років. Того ж дня в с.Самойлівці Павлоградського повіту п’ятеро озброєних револьверами злочинців пограбували на 2 300 крб. хату селянина Вдовенка.
Більшість із зазначених злочинів залишилося нерозкритими. Вдалося затримати лише кількох грабіжників землевласника Панова і вбивць учителя Г. Чередника 206. Подібна статистика була характерною і для інших регіонів України. Але це не свідчить про недбале ставлення до своїх обов’язків службовців карного розшуку, а швидше про важку кримінальну спадщину, що отримали гетьманські вартові від своїх попередників, і підтверджує нагальність запровадженого П. Скоропадським державного курсу на ліквідацію загальної анархо-кримінальної ситуації в країні.
Засоби здійснення кримінального розшуку мали багато спільного з розшуком політичним, який здійснювала освідомча варта. Разом з тим існували й окремі відмінності, зумовлені головним чином, специфікою суб’єктів розшуку. Основним джерелом інформації для підготовки оперативних розробок були повідомлення агентів, завербованих у злочинному світі.
Користувалися і послугами окремих осіб, бажаючих допомоги, і навіть авторів анонімних листів. Але при цьому, перш ніж вжити відповідних заходів, відомості перевірялися оперативним шляхом.
Так, 6 вересня до полтавського губернського старости потрапила анонімка. В ній йшлося про те, що в місті мешкає С. Давиденко, брат якого С. Чалий за більшовицької влади «награбував багато добра й дав продати цьому Спиридону». Інформатор прохав негайно зробити в Давиденка обшук і повідомляв, що він «би підписався, але шкода із сімейством розставатися, оскільки як узнають, то вб’ють, це банда страшна». Листа було передано до освідомчого відділу (в анонімці викладався політичний мотив), і помічник діловода Т. Третьяков встановив за кур’єром-рахівником міського банку С. Давиденком негласний нагляд. За характеристикою з місця роботи підозрюваного і результатами його перевірки під час виклику в управління районної варти під виглядом реєстрації паспорта нагляд було припинено.
7 вересня 1918 р. анонімного листа отримав міністр внутрішніх справ. У ньому йшлося про крадіжки в особливо великих розмірах на інтендантських складах в м. Крюкові Полтавської губернії. МВС доручив звернути увагу на зміст листа директору ДДВ, а той, у свою чергу, надіслав його до Полтавського освідомчого відділу, оскільки у викладеній справі фігурували німецькі солдати. 29 жовтня до ДДВ було надіслано відповідь за результатами перевірки змісту анонімного листа. В ній зазначалося, що «без сумніву на складах здійснюються крадіжки казенного майна, головним чином за допомогою самих службовців (нижчих), але немає ніяких даних про крадіжки в таких колосальних розмірах, як викладено в анонімці, і щоб в них брали участь німці». Справу було передано місцевому карно-розшуковому відділенню, агенти якого встановили негласний нагляд за складами і викрили злочинців 207.
Оперативні розробки карно-розшукової варти здійснювалися за конкретними справами і мали таємний характер. Нами не знайдено загальних методик ДДВ, які б мали в собі узагальнюючі вказівки щодо розшуку певних категорій злочинців. Імовірно це пов’язано з тим, що інспекторський відділ ДДВ відчував себе лише тимчасовим куратором карно-розшукових підрозділів до передачі їх у відання Міністерства юстиції. Тому настільною енциклопедією для розшуковців залишалася російська інструкція «Чинам сыскных отделений» 1910 р. Але ж існує доволі свідчень про їхні вдалі дії щодо затримання вбивць і грабіжників.
Завдяки активному застосуванню в оперативно-розшуковій діяльності окремих спеціальних розробок, було розкрито чимало злочинів.
Так, у липні 1918 р. столична карно-розшукова варта затримала злодія-професіонала Степана Мартинова, відомого у злочинному світі під прізвиськом «Коник-стрибунець». Він звинувачувався у багатьох крадіжках і співучасті у вбивстві дільничного начальника варти Либідського району штабс-капітана Мрачківського, пораненні його помічника Левчука 208. У серпні в Херсоні було затримано Є. Басова, учасника пограбування каси міської міліції під час більшовицького руху 209.
Оперативна розробка карно-розшукового відділення у Верхньодніпровському повіті закінчилася 12 липня встановленням і притягненням до суду осіб, винних у вбивстві родини Кривенка. 12 серпня варта затримала вбивць селянина І. Ткаченка в с.Волосному Катеринославського повіту 210. 18 вересня Київські «Последние новости» повідомили про арешт вартою підозрюваних у вбивстві землевласника Богуславського, його дружини і чотирирічного сина в Олександрівському повіті. На початку листопада столичний карний розшук затримав громадянина Тишкевича, в якому потерпілий київський мешканець Троцький впізнав особу, яка його пограбувала 211.
Збереглися також деякі архівні свідчення про боротьбу варти з наркоманією. 14 листопада 1918 р. одеський міський отаман видав наказ по варті, в якому вимагав вжиття термінових заходів щодо знешкодження нелегальної торгівлі кокаїном. Для цього потрібно було встановити пильний нагляд загальної варти за торгівлею «в кав’ярнях, ресторанах та інших місцях скупчення великої кількості людей», а карно-розшукові агенти зобов’язувались встановити нагляд також за окремими аптечними складами. Всіх покупців і торгівців кокаїном, крім тих, які купували його в аптеках за рецептом лікаря, належало затримувати і притягати до кримінальної відповідальності 212.
Під час затримань карно-розшукові службовці керувалися вимогами ІІІ розділу інструкції «Чинам сыскных отделений» 1910 р., де зазначалося, що вони можуть застосовувати затримання до осіб, які розшукуються, лише у випадках, точно вказаних у ст. 257 «Устава Уголовного судопроизводства». Тобто при наявності безпосередніх свідчень про вчинення злочину чи спробу втечі або якщо «підозрюваний не має постійного місця мешкання та осілості». Кожний затриманий підлягав ретельному обшуку і зовнішньому огляду на місці затримання. Зброя, небезпечні речі або речові докази злочину відразу вилучалися, щоб завадити можливості нападу на конвой та прихованню доказів. На затриманих осіб негайно мала складатися постанова за підписом начальника відділення або його помічника, яку оголошували затриманому і додавали до справи. Її копії негайно надсилалися до місця затримання і прокурору окружного суду. Для осіб, затриманих за постановою начальників карно-розшукових органів, у загальному арештантському приміщенні вартового управління по можливості мала надаватися окрема камера, щоб ізолювати затриманого в інтересах справи.
На відміну від карно-розшукової варти залізничні підрозділи періодично отримували інструкції щодо провадження оперативно-розшукових справ. Значних збитків зазнавала Українська Держава від грабежів вантажу на залізницях. Найчастіше грабіжниками були селяни навколишніх сіл, залізничні службовці, австрійські солдати і залізнична охорона. Розшуком зловмисників у цих справах (на відміну від аварій поїздів) безпосередньо займалася залізнична варта.
3 вересня ДДВ надіслав отаманам залізничних районів варти розроблену на основі узагальнення досвіду у розкритті залізничних злочинів інструкцію «По розшуку осіб, які скоїли крадіжку залізничних вантажів». Аналізуючи статистичні дані, у залізничному відділі ДДВ прийшли до висновку, що найчастіше пограбування вантажних вагонів пов'язане зі службовцями залізниці. Тому відповідно до інструкції розшук злочинців треба здійснювати за такою схемою:
1) з'ясувати, хто дав розпорядження поставити вагон далеко від станції;
2) з'ясувати, хто винний у горінні букси, скласти про це протокол;
3) у відділеннях вести статистичний облік складу кондукторських бригад і технічних агентів з позначками, коли виникають крадіжки;
4) вимагати від станційних агентів повідомлення про прибуття цінного вантажу, з'ясувати, чи не було навмисної затримки у видачі власникові вантажу;
5) звертати увагу на спосіб життя залізничних службовців, особливо тих, хто живе невідповідно до отриманої платні;
6) під час обходу району звертати увагу на те, як зачинені вагони;
7) доглядати, щоб біля вагонів не було сторонніх осіб;
8) допит свідків і дізнання проводити в стислі строки;
9) тримати зв'язок із загальною вартою і карно-розшуковими відділеннями, яким у випадку незнайдення винних у справі доповідати;
10) якщо зловмисники ховатимуться на зустрічних поїздах, телеграфувати на відстань до 600 в.;
11) скласти списки звільнених за крадіжки залізничників і направити всім отаманам районів залізничної варти.
Департамент варти націлював підлеглі підрозділи на діяльність у контакті і взаємозв’язку. Отаманам залізничних районів вказувалось, що, розкриваючи злочини у смузі залізниці, службовці залізничної варти не повинні керуватися межами, а інші підрозділи – відмовляти у допомозі вартовим, які перейшли межі. Стаття 67 Положення про Державну варту визначала: «Під час розшуку і освідомлення урядовці залізничної Державної Варти користуються послугами місцевої Державної Варти» 213.
Архівні матеріали свідчать, що у практичній діяльності вартові виконували ці приписи центрального керівництва.
Отаман варти Лівобережного залізничного району 15 жовтня 1918р. доповідав у залізничний відділ ДДВ про спільне затримання службовцями кордонного пункту і карно-розшукової варти 26 вересня на ст. Бахмач кишенькового крадія, в якого було вилучено 1 400 крб. Ще одна спільна операція затримання злочинців була вдало здійснена на початку жовтня на ст. Козятин. Під арештом опинились С. Шварцман, Я. Штибман і Л. Юдекс, які звинувачувалися у крадіжці у міщанина М. Висоцького 26 пуд. мануфактури 214. У вересні за допомогою карно-розшукового агента залізничні вартові затримали фінансового кур’єра і залізничного охоронця, що інсценували в поїзді на перегоні Фастів – Біла Церква своє пограбування на 900 тис. крб. 215.
Боротьба з економічними злочинами. Економічній безпеці Української Держави серйозно загрожувало таке явище, як виготовлення фальшивих грошей. Найбільше в обігу було фальшивих грошей Тимчасового російського уряду, так званих «керенок», і українських купюр вартістю 50 карбованців.
Заслуговує на увагу цікава розшукова операція, яку провела у зв'язку з цим у вересні 1918 р. київська варта. Коли столичні правоохоронці оперативним шляхом з'ясували, що фальшиві гроші виготовляються в Одесі, туди було відряджено помічника начальника Київського карно-розшукового відділу Вальтера, який увійшов у службовий контакт з одеськими оперативниками. Агент Сперанський встановив, що фальшиві купюри можна придбати на Базарній вулиці у перукаря на прізвисько «Мотиль». Під приводом купівлі фальшивих грошей Вальтер з київським помічником зненацька увірвалися в квартиру Мотиля, де побачили на столі 2 280 фальшивих «керенок» і 10 550 карбованців, у матері Мотиля знайшли ще 5 000 карбованців. Фальшиві гроші було вилучено, а Мотиля і його спільників Бродецького, Сухмана і Хановича заарештовано. Від них оперативники отримали відомості, що на вул. Базарній, 110 мешкають шестеро друкарів, працівників місцевої фабрики, які виготовляють гроші. Місце виготовлення арештовані не знали. Вальтер встановив за вказаною адресою нагляд. Уранці з будинку вийшли п’ять чоловіків і розійшлись у різні боки, але зібралися всі разом на вул. Кузнечній, 48 під вивіскою «Живописна майстерня». Вальтер лишив на місті агента для подальшого нагляду, а сам пішов у карно-розшуковий відділ за допомогою. Але, посилаючись на зайнятість агентів, Вальтеру допомоги не дали. Коли він повернувся назад, то доглядовий агент доповів, що у «майстерні» зібралося приблизно 20 осіб. Вони про щось сперечалися, а потім зняли вивіску і втекли в різні боки. У результаті торгівців фальшивими грішми було ув'язнено, а виробників так і не знайшли. Повернувшись у Київ, Вальтер доповів начальникові карно-розшукового відділу варти: «В Одессе фальшивомонетчики и некоторые агенты розыска живут весьма дружно» 216.
Відновлення приватної власності дало поштовх стихійному ринкові з усіма його наслідками.
20 травня 1918р. київська газета «Последние новости» писала: «После короткой передышки цены на все виды продуктов снова начали быстро подыматься вверх. И в этом отношении наблюдается странное явление. В городе хлеба теперь больше, чем когда бы то ни было. И в то же время цены на него теперь такие, каких раньше тоже не было. Снабжение населения пищевыми продуктами как-то совсем ушло не только из ведення, но из под контроля продовольственной управы. Город питается сейчас почти исключительно при помощи «мешочников», т.е. худшей формы снабжения большого города продуктами, которую только можно придумать. Можно представить, во что должны обходиться доставляемые в город продукты даже при отсутствии спекуляции при «мешочной» их доставке».
Безпосереднім знаряддям боротьби зі спекуляцією були службовці Державної варти. В їхні обов'язки входило патрулювання у місцях торгівлі і перевірка правил продажу. Вартовий повинен був наглядати за тим, щоб хліб не продавали за завищеними цінами, а тютюнові вироби – за цінами, не вказаними на упаковці 217.
Застосовувалися також спеціальні заходи у боротьбі зі спекуляцією.
18 вересня 1918 р. «Последние новости» повідомили: «Облава в кофейнях. Сегодня обычная и шумливая жизнь Киева нарушена необычным зрелищем: по приказанию начальника Державной Варты района производилась облава на спекулянтов. На тротуарах Николаевской улицы и углу Крещатика сказалась толпа напуганных дельцов. Задержано 800 человек. Много попало случайно, их привели в участок и выпустили. Руководил облавой заместитель начальника варты района Вальтер».
Восени 1918 р. було створено особливий загін Державної варти по боротьбі зі спекуляцією в Одесі. Його очолив старший інспектор карно-розшукового відділення Васильєв. До складу загону увійшли три помічники начальників варти міських дільниць і 16 карно-розшукових агентів. Система роботи загону була характерна й для інших вартових органів. Вона передбачала збір відомостей про приховані товари, огляд підозрілих приміщень і передачу матеріалів, залежно від його результатів, судовому слідчому. Джерелом інформації у справах про спекуляцію були письмові заяви приватних осіб і агентурні повідомлення. Отримавши їх службовці особливого загону розпочинали оперативний огляд на підставі ст. 258 «Устава уголовного судопроизводства» (вид. 1892 р.). Стаття встановлювала, що «у тих випадках, коли поліцією застигнута злочинна дія, що здійснюється чи тільки що здійснена, а також, коли до прибуття до міста пригоди Судового Слідчого сліди злочину могли б бути знищені, поліція підміняє Судового Слідчого у всіх слідчих діях, що не терплять відкладення, як-то: в оглядах, посвідченнях, обшуках і вилученнях; але формальних допитів поліція не робить».
У випадку виявлення складів з товарами, що не перебували на обліку в місцевому продовольчому комітеті, на них накладали арешт і сповіщали про це управління міського отамана і голову продовольчого комітету. Протокол огляду за підписом начальника загону передавався на підставі ст. 253 «Устава уголовного судопроизводства» залежно від результатів дізнання: якщо варта встановила ознаки злочину або провини, – судовому слідчому чи мировому судді за належністю, якщо не встановила, – прокурору чи його товаришу для припинення справи або її доповнення. Подальшу долю товару вирішувала комісія із представників Державної варти, міської управи та органів продовольчого нагляду. Якщо вона приймала рішення про реквізицію, то офіційно сповіщала про це власника товару. В коло обов’язків комісії входило й відпрацювання загальних заходів по боротьбі зі спекуляцією, перевірка за допомогою варти відповідності цін на квартири і кімнати в місті, продовольчі товари, шкільні підручники 218.
На процес боротьби зі спекуляцією і стан громадського порядку взагалі негативно впливала особиста поведінка австро-угорських солдатів. 9 липня міський отаман Одеси генерал-майор В. Мустафін доповідав товаришу міністра внутрішніх справ М. Вороновичу, що самі угорці спекулюють бензином, відбирають у спекулянтів речі, під час обшуків і арештів виявляють грубість.
1 липня, опівночі, на розі Усинської і Рішельєвської вулиць австро-угорський патруль зупинив відомих українських громадських діячів – історика В. Стаммо і журналіста І. Веріна. Солдати їх обшукали, брутально облаяли, а Стаммо ще й вдарили по щоці. Цей випадок викликав гучний негативний резонанс в українських громадських колах Одеси 219.
Подекуди спритні австрійські вояки організували цілі спекулятивні «синдикати» із повним циклом пересування товарів від виробника до замовника.
7 жовтня начальник карно-розшукового відділення 2-ї дільниці Катеринославського повіту М. Олещенко, попереджений старостою с.Привольного про спекуляцію борошном за ціною 30 крб. за пуд, склав протокол про огляд складів у Солонянській волості, належних Л. Чорнобильському. Дізнанням було встановлено, що австрійські солдати звозили зерно до млинів Г. Ремпеля і А. Гінзбрехта, а після його помелу – до продовольчих складів Л. Чорнобильського, біля яких теж стояла австрійська варта. Сюди з околиць Катеринослава, Нових Кайдаків та Дієвки приїздили перекупники, які під охороною австрійців везли хліб для роздрібного продажу в місті. За допомогу спекулянтам солдати отримували винагороду натурою і продавали хліб по 20 крб. за пуд. Австрійський офіцер, який керував загальним товарообігом (від 140 до 240 пудів на день), отримував особисту платню 220.
Про спекуляцію австрійців, численні факти порушення ними митних правил 30 липня доповідав голові українського уряду при Австро-Угорському командуванні в Одесі міністр фінансів А. Ржепецький з проханням впливу на прийняття дійових рішень 221. Але відповідних заходів з боку союзників вжито не було.
Загалом діяльність варти по боротьбі зі спекуляцією не була ефективною. Приборкати «чорний ринок» гетьманському уряду не вдалося. Восени 1918 р. прокурор Одеського окружного суду зазначав, що «в межах карно-репресивних заходів боротьба зі спекуляцією не мала відчутних результатів, коло спекулянтів поширилося за рамки професійної торгівлі і охопило значні верстви суспільства». Він повідомив також про те, що «діяльність агентів розшуку не стоїть на належній висоті, серед чинів варти, на яких були покладені ці обов’язки, трапляються особи, не натхненні обов’язками служби і здатні за пропоновані хабарі приховати сліди звинувачення в злочині і звільнити винних від законної відповідальності» 222.
Захист громадського порядку. Службова діяльність була також спрямована на догляд порядку у громадських місцях і на профілактичні засоби проти правопорушень.
Наприклад, у добовий наряд по управлінню Одеської міської варти призначалися: черговий по місту (помічник начальника варти району), його помічник (канцелярист), чергова по адресному столу і її помічниця. Черговому підлягали патрульно-постові вартові –по одному в три зміни з 9 ранку до 12 ночі, які розподілялися: ріг вул. Дерибасовської і Катеринославської, міський театр, цирк, Руський театр «Улыбка», зал Болгарової, Большой Рішельєвський театр, Український театр, Новий театр, Малий театр, Художній театр, театр Мініатюр, театр «Вронсобсаж», «Колізей», Одеський окружний суд, з’їзд мирових суддів. З 7 ранку до закриття призначалося вісім вартових на Товкучий ринок, з 6 ранку – по одному вартовому на Старий та Новий базари і Привоз. Добове чергування вартового в чотири зміни призначалося в Одеську скарбницю, контору Держбанку, до грошової скрині в міську управу, а по управлінню міського отамана – одночасно чотири піші і двоє кінних вартових. На денне чергування відбувало по одному вартовому в розпорядження начальника міської в’язниці і секретаря канцелярії міського отамана. Загалом за наказом №8, підписаним 14 травня 1918 р. начальником Одеської варти Супруненком, на чергування в місті мали заступати шість помічників начальників районів варти, 179 вартових, 20 пожежних службовців, три писарі 223.
У своїй діяльності українським правоохоронцям доводилося займатися не лише гучними справами. Підрозділи загальної, залізничної, карно-розшукової варти також розкривали дрібні крадіжки, розшукували загублених дітей, ізолювали від суспільства п'яниць, тобто виконували повсякденну чорнову роботу із захисту громадян від правопорушників і злодіїв, проявляючи при цьому високі моральні якості, зразки сумлінного ставлення до службових обов’язків. Про це залишилися окремі свідоцтва в джерелах.
29 липня на Єврейському базарі в Києві загубився хлопчик п'яти років, якого наступного дня розшукали і повернули матері службовці столичної варти 224. 3 серпня на ст. Дарниця у вигляді, що ображав людську гідність, було затримано мешканця м. Полтави Сергєєва. До повного витвереження він знаходився в приміщенні залізничної варти на станції. 27 вересня старший вартовий відділу на ст. «Одеса-головна» Т. Ветриченко затримав громадянина О. Павлова, який вкрав у потерпілої О. Рабін кошик з речами. Вдячна жінка запропонувала вартовому в нагороду 20 австрійських крон. Дозвіл на отримання винагороди запитував у директора ДДВ особисто отаман залізничного району генерал Біршерт 225.
Буденну роботу варти наочно ілюструє добове донесення начальника Київської міської варти директору ДДВ у серпні 1918 р.
Складалося воно з двох частин: нерозкриті і розкриті злочини. Серед нерозкритих злочинів пограбування м'ясної лавки, квартирна крадіжка на Володимирській вулиці, пограбування шкіряної майстерні із застосуванням зброї, крадіжка шести брезентів і двох ящиків кінських підків з інженерного складу. У графі «Розкриті злочини» значилося: 1) Затримка відомого грабіжника Антона Ільченка, який 26 липня 1917 р. втік з Лук’янівської в'язниці. 2) Квартирна крадіжка, затримано крадія-рецидивіста Губернського, його спільник розшукувався. 3) Крадіжка стільця у громадській їдальні, затримано М. Коновалова. 4) Крадіжка на Житньому базарі у Д. Фельдмана діжки колісного мастила, затримано У. Романенка і австрійського солдата Шмуля Когана. 5) Крадіжка речей із скрині Ф. Шарадонової, затримано С. Сухова. 6) Крадіжка речей у двірника Є. Нікітіна, затримано А. Ільїна. За деякі дрібні крадіжки, коли речі було повернуто, правопорушників навіть не затримували, лише зазначалося, що речі у В. Гершмана вкрала його племінниця Песя Вейдман, тринадцяти років; дрібні кімнатні речі у свого коханця вкрала О. Кириченко; теплу пухову хустку у селянки вкрав її коханець Васька 226.
Взагалі службова діяльність міської варти була досить плідною. З огляду газет того часу можна дізнатися, що з вулиць зникли жебраки, зменшилася кількість хуліганських вчинків і кишенькових крадіжок.
Найрезультативнішою була діяльність залізничної варти щодо забезпечення громадського порядку на вокзалах і станціях. В обов'язки патрульно-постової служби залізничних вартових входив навіть спеціальний догляд за артіллю носіїв. За оперативними даними саме з цією категорією залізничних працівників найчастіше були пов'язані крадіжки майна і грошей пасажирів. Тому 1 вересня департамент варти надіслав отаманам залізничних районів обіжник, в якому вимагав суттєво поліпшити профілактичну роботу з носіями.
Для цього було наказано діяти за інструкцією, яка вимагала:
1) встановити ділові стосунки з начальниками залізниць і відпрацювати фіксовану норму винагороди носіям за послуги пасажирам; таксу за послуги вивісити на станціях;
2) дати вказівки підлеглим, щоб вони під час чергування звертали увагу на зовнішній вигляд, наявність службового номера, черговість виклику пасажирами носіїв, пильнували за тим, щоб носії не брали плату вище такси, не відмовляли пасажирам, чекаючи вигіднішого клієнта;
3) у випадку виявлення грошових порушень негайно подавати на звільнення носія;
4) перевірити, чи дійсно перебуває в артілі та кількість носіїв, яка обумовлена у договорі.
Особливу увагу було приділено торговельним об'єктам на залізничних вокзалах. Чергові вартові повинні були не допускати приватної торгівлі без спеціального дозволу, перевіряти буфети, торговельні лотки, вагони-ресторани, стежити, щоб у них були ціни на продукти і напої, погоджені з управлінням залізниці. Коли поїзд перебував на станції, вартовий пильнував за тим, щоб усі харчові пункти були обов'язково відкриті, і щоб там був окріп.
Крім усього іншого, на класних чинів варти разом із лікарем або фельдшером покладалася перевірка санітарного стану пунктів торгівлі харчовими продуктами Згідно з інструкцією ДДВ від 2 вересня 1918 р. перевірялися «якісність харчових продуктів, охайність готування і зберігання їжі, стан посуду, одягу кухарів і кухонних прислужників», а також наявність сторонніх речей у підсобних приміщеннях. Коли виявляли порушення правил продажу харчових продуктів, урядовці варти в присутності начальника станції або його заступника, двох понятих (а також і лікаря, якщо неякісними були продукти) складали протокол, який направлявся на адресу начальника залізниці і був підставою для адміністративного стягнення або закриття торговельної точки 227.
Загальне уявлення про характер діяльності залізничної варти і плідність виконання службовцями функціональних обов’язків дає вересневий звіт до департаменту варти отамана Лівобережного залізничного району.
За цей місяць на його території сталося 62 випадки адміністративних правопорушень і злочинів. З них було зареєстровано п’ять вбивств, п’ять поранень і каліцтв, грабіж, п’ять крадіжок товарного вантажу, 35 – речей та грошей пасажирів, три – залізничного майна, шахрайство, два порушення громадського спокою, п’ять порушень обов’язкових правил для залізничної публіки. Службовці варти викрили 39 злочинів і правопорушень. За результатами проведених за ними дізнань було надіслано п’ять справ прокурорам та їхнім товаришам, п’ять – судовим слідчим, десять – на адміністративний розгляд управляючому залізницею 228.
Отже, викриття злочинів складало майже 65%, що свідчить про досить високу ефективність роботи варти.
Таким чином, підсумовуючи огляд діяльності Державної варти, зазначимо, що за часів гетьманату П. Скоропадського професіональний рівень її співробітників у всіх галузях правоохоронної діяльності загалом забезпечував належне виконання ними службових обов’язків. Певні недоліки в роботі здебільшого пояснюються об'єктивними труднощами, складним міжнародним і внутрішнім політичним становищем, спричиненим світовою війною і російською комуністичною революцією.
Підрозділи загальної, залізничної освідомчої і карно-розшукової варти були спроможні вирішувати покладені на них завдання. Але підривна робота з боку Радянської Росії дестабілізувала ситуацію в країні, підбурювала населення до збройних виступів проти гетьманської влади й унеможливлювала усталення правопорядку. На правоохоронній діяльності варти негативно позначилися й прорахунки урядової земельної політики. Карний тиск на селянство і робітників для відновлення збитків приватних власників, відсутність виважених політичних компромісів з опозиційними силами, широке залучення до карних заходів німецько-австрійського військового контингенту підривало авторитет влади і посилювало антиурядовий рух. Разом з тим загальну систему службової діяльності варти вважати репресивною не можна. Її службовці діяли в межах нормативно-правових актів Української Держави і не перевищували повноважень, визначених на той час законом.
Розділ ІІІ
АРМІЯ В ОХОРОННІЙ СИСТЕМІ ГЕТЬМАНАТУ
|