Пролетарська міліція, Червона і Чорна гвардія, революційне військо. З перших днів у процес формування міліції активно включилися більшовики, які нарешті отримали можливість для легальної діяльності. Вже на початку березня у великих промислових центрах України за рішеннями завкомів, міських Рад і їхніх виконкомів почали формуватися бойові дружини, які підлягали міліційним комісіям Рад. У Києві за постановою Ради робітничих депутатів від 6 березня на заводах виникли комітети для рекомендації бажаючих вступити до пролетарської міліції. У Донбасі робітнича міліція під проводом більшовиків існувала в Луганську, Горловці, Макіївці, Краматорську. В Одесі в її лавах нараховувалось 1 000 осіб. Більшовизовані Ради заподіювали рішучий опір урядовому призначенню міліціонерів. У селищах і на рудниках Донецького басейну практично всіх міліціонерів, яких мали призначити за штатами, насправді обирали на загальних зборах робітників і службовців підприємств або на засіданнях місцевих Рад робітничих депутатів. Загальна чисельність виборної міліції Донбасу, яка утримувалася на кошти підприємств, становила щонайменше 3 000 осіб 19.
Результатом революційної творчості повсталих робітників у березні – квітні 1917 р. стали й суди, функції яких іноді виконували безпосередньо Ради. Вони існували в Луганську, Макіївці, Бахмутському повіті на Катеринославщині, в Херсонській губернії. Тобто до відправлення правосуддя отримали можливість залучатися неосвічені особи, зовсім не знайомі з юриспруденцією, які керувалися перш за все класовим почуттям, а точніше – жагою помсти за власну життєву незабезпеченість. Це створило умови для грубого попрання прав людини, нехтування елементарними процесуальними гарантіями від судійського свавілля, які, хоч обмежено, але попри все діяли в Російській імперії після судових реформ другої половини ХІХ ст. Тому в травні Тимчасовий уряд оголосив суди, створені за власною ініціативою населення, недійсними, а в липні остаточно ліквідував тимчасові судові органи, створені Радами 20.
РСДРП(б) з перших днів після повалення самовладдя прагнула утворити власні збройні осередки для боротьби за владу і не приховувала цього. Досить відвертим є наведене професором П.І. Гарчевим висловлення голови міліційної комісії Харківської Ради робітничих депутатів П. Кіна від 10 березня 1917 р. про те, що «Робітничу міліцію організовано не тільки для виконання міліційних функцій, але, головне, для ліквідації можливих спроб організації контрреволюції». У зв’язку з ним ще в 1969 р. дослідник поставив запитання: «Чи не можна було більшовизувати робітничу міліцію, перетворити її у знаряддя соціалістичної революції і обійтися без Червоної гвардії?» За умов панування тоді марксистсько-ленінської ідеології об’єктивно відповісти на це питання було неможливо. Але в його монографії присутня така відповідь, правда, дещо езопівською мовою:
«Робітничої міліції було б цілком досить для перемоги соціалістичної революції, якби у розпорядженні експлуататорських класів, крім буржуазної міліції, не було великих сил старої армії…, солдати старої армії здебільшого походили з селянства, дрібної буржуазії міста і села. У придушенні збройного опору захисників капіталізму вони не могли відіграти вирішальної ролі…, робітничий клас повинен був мати у своєму розпорядженні не тільки пролетарську міліцію, а й пролетарське військо, формування армійського типу, оснащені сучасною військовою технікою» 21.
Тобто більшовики не сподівалися на всенародну підтримку і легітимне отримання влади. Ленінський шлях до народної свободи передбачав, насамперед, не захист, а обмеження прав і свобод громадян, застосування примусово-каральних санкцій до певних соціальних категорій суспільства. Тому Бюро ЦК РСДРП(б) вже 22 березня 1917 р. ухвалило рішення про «негайне створення робітничої Червоної гвардії по всій країні» 22. На відміну від деполітизованої міліції це була політична збройна організація, створена з метою захоплення влади. Вступаючи до Червоної гвардії, особа повинна була навіть здати свою міліційну картку 23.
Отже твердження радянської історіографії про Червону гвардію як «найбільш чітку форму організації пролетарської міліції» 24 з погляду сьогодення уявляється сумнівним. На нашу думку, не лише селяни і дрібна буржуазія, а й робітники, опинившись у лавах міліції і одержуючи платню за штатним розписом, стали охоронцями влади Тимчасового уряду.
Розуміючи, що одної Червоної гвардії для перемоги недостатньо, більшовики одночасно розгорнули пропагандистську діяльність в армії. Згідно з проголошеним Леніним гаслом про боротьбу робітників воюючих держав за поразку своїх урядів в імперіалістичній війні поширеною була агітація серед солдатів не підкорятися своїм командирам і покидати фронт, повертатися додому. Звичайно, якщо міліція діяла від імені Тимчасового уряду і була підпорядкована його комісарам, брала участь в облавах на дезертирів, розгонах антиурядових демонстрацій і збройних заколотів, то це цілком відповідало прикметам «спроб організації контрреволюції». Така міліція не влаштовувала більшовиків, які непохитно дотримувалися курсу на соціалістичну революцію і свідомо йшли на загострення «революційної ситуації» з метою компрометації Тимчасового уряду. При цьому лідери РСДРП(б) зовсім не звертали увагу на те, що їхні дії поглиблюють анархічні тенденції і сприяють зростанню кримінальної злочинності, у боротьбі з якою насамперед міліціонери ризикували власним життям і здоров’ям.
Так, 24 серпня 1917 р. на міліціонера Бандурку, який за наказом командуючого військами округу, щоб виявити дезертирів, перевіряв документи солдатів, присутніх у київській чайній Ладнова, кинувся з ножем громадянин С. Яковлєв. Тільки впевнені дії самозахисту врятували міліціонеру життя і дозволили затримати зловмисника 25.
У цей час співробітник міліції мав право застосувати зброю при виконанні службових обов’язків лише у випадках, передбачених Інструкцією МВС від 14 червня 1917 р.:
«для відбиття всякого збройного на нього нападу; для відбиття нападу, хоча і неозброєного, але вчиненого кількома особами або навіть однією особою при обставинах, коли ніякий інший засіб захисту не був можливий; для захисту інших осіб, коли інший засіб захисту не був можливий; під час затримання злочинця, якщо він перешкоджатиме цьому вказаними вище насильницькими діями або коли неможливо буде переслідувати чи наздогнати втікача; під час переслідування арештанта, який втік із в’язниці чи з-під варти, коли неможливо наздогнати його або він опирається затриманню вказаними вище насильницькими діями».
Про кожний випадок використання зброї, обставини і наслідки її застосування співробітник міліції був зобов’язаний доповідати своєму безпосередньому начальнику 26.
Цей факт свідчить, що Тимчасовий уряд намагався забезпечити правопорядок у країні без впровадження надзвичайних заходів. А в результаті виявився безсилим перед більшовицьким екстремістським крилом російської соціал-демократії, яке, на відміну від нього, заради досягнення своєї політичної мети не нехтувало ніякими засобами. Головне управління у справах міліції та забезпечення особистої та майнової безпеки громадян не виправдало свою назву. Органи міліції наприкінці літа – на початку осені 1917 р. виявились неспроможними завадити погіршенню криміногенної ситуації.
Причиною цього стало поширення хаосу, анархії і безладдя у суспільному житті Росії загалом й України зокрема. Історики І. Логвиненко та О. Гавриленко, посилаючись на документальні матеріали, вказують, що у більшості випадків ініціаторами злочинних дій «виступали солдати, розбещені впливом соціалістичної пропаганди» 27. Це підтверджують і сучасники тих подій.
Генерал П. Скоропадський, згадуючи про серпневі бої на Збручі, писав: «Бажаючи завадити насильству частин над мешканцями Копичинців, я залишився зі штабом до повного відходу частин, і тут мені довелося стати свідком звірячої поведінки наших революційних солдатів. Певно, це були звірі. Грабежі, вбивства, насильства і всілякі інші бешкети стали звичайним явищем. Не щадили жінок і маленьких дітей. Що міг зробити штаб і я, коли комітети вважалися повними господарями. Я ще якось вмів з ними домовлятися і підкоряти своїй волі. Під час боїв комітети кудись зникали, і тоді було значно легше працювати. Як тільки ворог був далеко, всі ці установи знову робили свою чорну розкладаючу справу» 28.
Революція в Росії, відсутність узгодженості у військових операціях Антанти між членами коаліції не дозволили їй реалізувати стратегічні плани з розгрому блоку Центральних держав в 1917 р. Львівський наступ російських військ у липні провалився. На початку вересня німецька армія розгорнула наступ на північній ділянці фронту з метою захоплення Риги і Балтійського узбережжя. До тилових районів, в яких соціалістична пропаганда була більш впливова, покотилися деморалізовані військові частини. Кількість дезертирів, подекуди озброєних, збільшилась. Втікаючи не з поля бою, вони уникали юрисдикції «військово-революційних судів» з правом виносити смертний вирок, які були відновлені Тимчасовим урядом 12 липня 1917 р. на зразок царських військово-польових судів. Законопроект про військово-революційні суди в тилу тільки готувався 29. З цього приводу П. Скоропадський зазначив, що «перебування корпусу в тилу, підлеглому значно більшому впливу тут агітаторів, вкрай не бажане» 30. Прифронтова смуга стала осередком розповсюдження масових злочинів у глиб країни.
30 вересня Летичівський повітовий комісар доповідав губернському комісару Поділля, що «особиста та майнова безпека громадян повністю не забезпечена, оскільки погроми чиняться озброєними полками. Міліція виявилась повністю безсилою і нічим не може допомогти громадянам» 31.
Фактично протиправні дії проти громадян у масовому масштабі в цей час були санкціоновані самим Тимчасовим урядом. Під час збройного заколоту генерала Л. Корнілова, який розпочався 25 серпня 1917 р. з метою відновлення в Росії монархічної форми правління, О. Керенський закликав створити на місцях «комітети порятунку революції». Такий крок був розрахований на згуртування єдиного народного фронту для підтримки уряду і допомоги міліції в забезпеченні правопорядку. До складу комітетів мали увійти представники від вірних Тимчасовому уряду військових частин, міліції, міського самоврядування, Рад робітничих та солдатських депутатів, політичних партій, які визнавали ідею Всеросійських установчих зборів. Але насправді стратегічні плани політичних сил, збуджених Лютневою революцією, були настільки різними, що комітети не стали «фортецями захисту революції».
Сучасник подій більшовик Аверін згадував про їхню діяльність: «При Радах робітничих і солдатських депутатів створили комітети порятунку революції, куди входив і я, входив я і в поліцейський комісаріат як третій комісар. Взагалі про комітет порятунку революції можна сказати, що він відцвів, не встигнувши розцвісти як слід. Проіснував він дуже невеликий проміжок часу і нічого собою не представляв. Робилися якісь спроби заарештувати офіцерів, але їх відразу ж відпускали» 32.
На відміну від демократичних за складом і покликом комітетів заклик Тимчасового уряду став формальним дозволом на формування радикальних озброєних дружин. Серед них найбільш непримиренними були озброєння анархо-більшовицького гатунку. Вони використовували обставини часу і накопичували сили для майбутнього захоплення влади. Соціальну базу таких озброєнь складали розпропаговані солдати і матроси, робітники, сільські наймити, люмпени і кримінальні елементи. Керівництво ними здійснювали штаби більшовицької Червоної і анархістської Чорної гвардії. За їхніми вказівками заарештовували і розстрілювали офіцерів, закривали газети монархічного спрямування, робили обшуки в підозрілих приватних помешканнях.
Так, у Києві було заарештоване командування Південно-Західного фронту: генерали Денікін, Марков, Орлов, Ерделі, Ельснер та інші, в Одесі – командуючий Чорноморською транспортною флотилією віце-адмірал Хоменко і офіцери його штабу. В Миколаєві після обшуків роззброїли членів «Союзу Георгієвських кавалерів». В Єлісаветграді солдати 454-ї дружини і загін озброєних робітників напали на юнкерів і офіцерів місцевого кавалерійського училища, які підтримували громадський порядок у місті, було поранено і вбито 40 осіб 33.
Саме під час корніловського заколоту, відібравши холодну і вогнестрільну зброю у місцевих поміщиків і торговців, німецьких колоністів, у Гуляйполі створив бойову дружину в кількості 60 осіб Н. Махно 34. Військове бюро комітету порятунку революції в Катеринославі очолював тоді його земляк – анархіст В. Куриленко, в майбутньому відомий командир махновського війська. Бойовики Махна взаємодіяли з чорногвардійцями Марусі Никифорової, яка була лідером анархо-комуністів у м. Олександрівську і повіті, мала усталені тісні стосунки з місцевими більшовиками.
Збереглися спогади учасника акцій чорногвардійців про здобуття зброї Н. Зуйченка. Він писав: «Числа 10 вересня ми, чоловік 200, виїхали поїздом до Орєхова. Зброї, за винятком десяти гвинтівок і стількох же револьверів, відібраних у міліції, у нас не було. На станції Орєхове ми оточили склад полку і в цейхгаузі знайшли гвинтівки. Потім оточили штаб, командир встиг утекти, а інших офіцерів Маруся власноруч розстріляла. Солдати здавалися без бою і охоче складали гвинтівки, а потім ми роз’їхалися по домівках. Маруся виїхала в Олександрівськ, а ми зі зброєю повернулися до Гуляйполя. Тепер було не страшно» 35.
У вересні – жовтні 1917 р., не відчуваючи серйозного опору з боку місцевої міліції, гуляйпільські чорногвардійці під проводом Махна почали затверджувати «радянську» владу. Вони вбили поміщика Класена, пограбували його садибу і утворили «зразкову комуну анархістів», в якій, на думку В. Волковинського, не стільки працювали, скільки займалися пияцтвом 36. Спроба Олександрівського повітового комісара Тимчасового уряду Михна протидіяти бешкетам махновців закінчилася невдало. Надісланого для притягнення їх до кримінальної відповідальності агента з особливих доручень чорногвардійці вигнали під загрозою вбивства.
Сам Махно так згадував про ці події: «Міліція в Гуляйполі виконувала роль розсильних, а не поліцейських. Після цього до нас більше не надходило ніяких наказів і не надсилалося урядовців з повіту» 37.
Отже, за часів вищої влади Тимчасового уряду (березень – жовтень 1917 р.) правоохоронні органи в Україні не виконали покладене на них завдання і виявились неспроможними здійснити особисту і майнову безпеку громадян.
Правоохоронні осередки Центральної Ради. На стан правопорядку в цей час не змогла суттєво вплинути й діяльність Центральної Ради. До 4 серпня 1917 р. вона не мала взагалі ніяких владних повноважень. Спроба взяти в свої руки справу «охорони революції» була зроблена її лідерами лише під час корніловського заколоту. 28 серпня Мала Рада доручила Генеральному Секретаріату розробити проект боротьби з контрреволюцією в краї і запропонувала Київському комітету порятунку революції відпрацювати план оборони міста з мобілізацією всіх живих і матеріальних ресурсів, необхідних для його виконання. До Комітету, крім командуючого Київським військовим округом, начальника міської міліції, міського голови і голови Ради робітничих і солдатських депутатів увійшли представники профспілок і політичних партій, зокрема українських есерів і більшовиків. Його компетенція мала розповсюджуватися за необхідністю боротьби з контрреволюцією на всі «резерви і можливості державних органів і недержавних організацій». Передбачалося наділити Комітет правом перевірки листування приватних осіб і проведення трусів в установах, а в разі отримання відомостей про їхню небезпечність для революції – правом усування з посад і арешту. Проте широко скористуватися своїми особливими повноваженнями Комітет не зумів. Його члени встигли напрацювати кілька резолюцій організаційного характеру, в яких доручили охорону міста загонам міліції, юнкерів та козаків, бойовим дружинам, а також видати постанову про заборону газети монархічного спрямування «Киевлянин» і арешт її редактора О. Шульгіна. 2 вересня за постановою Тимчасового уряду Комітет перестав існувати 38.
За день до цього Тимчасовий уряд офіційно затвердив склад Генерального Секретаріату, ухвалений Центральною Радою 21 серпня 1917 р., і робота його керівників зосередилася на організації дійової виконавчої влади. Голова українського крайового уряду В. Винниченко поєднував також обов’язки секретаря внутрішніх справ. Але централізоване керівництво органами охорони громадського порядку не увійшло до компетенції секретарства і практичного впливу на стан їх роботи не мало. Винниченко на той час вважав, що виборювати собі такі повноваження передчасно; українська соціал-демократія мусить стояти на реальному ґрунті, оскільки «темнота, анархія, невміння користуватися свободою – все це робить неможливим закріплення здобуття революції» 39. Влітку – на початку осені 1917 р. в українських урядових колах ще переважали погляди про доцільність у справі забезпечення правопорядку приділяти головну увагу вдосконаленню існуючої міліції, а не загальному озброєнню народу.
26 жовтня Секретарство внутрішніх справ зобов’язало земські і міські управи навести порядок у питанні вироблення штатів міліційних органів. Передбачалося формування спеціальних піших і кінних міліційних загонів, які б могли використовувати при виникненні громадських бешкетів. Планувалося також відпрацювати систему підготовки кадрів, утворення резервів на їхнє заміщення 40.
Після падіння влади Тимчасового уряду політика Центральної Ради щодо започаткованих за урядовим рішенням і стихійно виниклих збройних структур, пов’язаних з охороною правопорядку, зазнала суттєвих змін. Відбувалися вони в ході гострої боротьби за владу в Україні. Перший «кавалерійський» наскок більшовиків у жовтневі дні з метою захоплення влади в Україні успіху не мав. Цього факту не могла приховати радянська історіографія. «Ревкоми не скрізь стали органами диктатури пролетаріату, бо в них здебільшого переважали угодовці» 41, – зазначив професор П. Гарчев. Партії Леніна пощастило лише в Луганську, Горлівсько-Щербинівському районі Донбасу та деяких містах прифронтової смуги Подільської і Волинської губерній, в яких дислокувались більшовизовані російські частини. На порядку денному знову постало питання про захист революції, тобто утворення збройного народного фронту на підтримку легітимної влади в Україні.
25 жовтня у Києві з представників соціалістичних партій було створено Всеукраїнський комітет Центральної Ради для охорони революції. Наступного дня Мала Рада визнала повалення Тимчасового уряду і оголосила Центральну Раду єдиною законною владою в Україні, засудивши збройний виступ більшовиків. Київський комітет заявив про свої особливі повноваження вже не в п’яти, а у всіх дев’яти українських губерніях і закликав забезпечувати правопорядок, створювати на місцях комітети охорони революції. Їм на відміну від комітетів, створених під час корніловщини, мали підлягати всі громадські і військові власті. Але штаб Київського військового округу на чолі з генералом Квецінським і комісаром І. Кириєнком не визнав влади Центральної Ради в Україні, відмовився від спільних дій і домігся розпуску 28 жовтня Всеукраїнського комітету порятунку революції. Протилежне рішення прийняв ІІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, який відбувався в ці дні в Києві. Його делегати висловили протест проти заходів штабу КВО і визнали єдиним представником влади в Україні Центральну Раду. Залишившись наодинці, сили штабу КВО під час збройного повстання київських більшовиків 29–30 жовтня зазнали від них поразки. Але 31 жовтня виступили війська, вірні Центральній Раді, і зайняли головні стратегічні пункти й установи Києва.
1 листопада в усі губернії України, місцеві Ради, армійські комітети було розіслано телеграми голови Генерального Секретаріату В. Винниченка про перехід усієї влади до Центральної Ради із зобов’язанням їх виконувати накази тільки Генерального Секретаріату 42. Владу Центральної Ради безумовно визнав П. Скоропадський, який на той час був командиром 1-го Українського корпусу. Це з’єднання було сформовано влітку 1917 р. за згодою Тимчасового уряду з українізованих військових частин Південно-Західного та Румунського фронтів.
Розмовляючи напередодні її перемоги по телефону зі своїм начальником штабу, генерал П. Скоропадський наголошував: «...я особисто стою за те, щоб у цю хвилину, коли єдине джерело влади – Рада, її треба підтримати і підтримати енергійно, а тому вважаю рух на Київ бажаним і буду на цьому наполягати». Але як кадровий військовий генерал-лейтенант вважав за необхідне мати для цього наказ військового лідера Центральної Ради С. Петлюри. «Я нічого не приховую, – говорив Скоропадський, – і хочу лише робити велику державну справу, а не авантюру самочинними виступами, при яких звичайно на третій день люди голодують, як це відчувається з частинами дрібними, прибулими до Києва, це дезорганізація, а я хочу організації. В іншому я з ними згоден» 43.
7 листопада 1917 р. Центральна Рада оголосила Українську Народну Республіку в складі федеративної демократичної Росії. А 10 листопада Мала Рада видала постанову «Про загальне керівництво чинностями властей по охороні революції» з покладанням цих функцій на уряд УНР – Генеральний Секретаріат. Одночасно при Головному начальнику Київського округу утворювалася спеціальна комісія, яка тепер мала затверджувати всі його розпорядження. До її складу увійшло по одному представнику від Генерального Секретаріату, Українського Генерального військового комітету, Ради ІІІ Українського військового з’їзду, Київського міського самоврядування. 13 листопада при Генеральному секретарстві внутрішніх справ (таку назву отримало з 1 листопада 1917 р.) на чолі з В. Винниченком була утворена «особлива комісія з представників відомств, до яких перейшли справи по охороні порядку та спокою на Україні» 44. Їх було по одному від секретарств військових, земельних, продовольчих, судових справ, шляхів та національних справ. Безпосереднє керівництво роботою комісії здійснював товариш секретаря внутрішніх справ Л. Абрамович. Склад комісії відповідав дотриманню еклектичної військово-охоронної концепції Центральної Ради. Вона передбачала створення територіально-міліцейських формувань, що мали боронити як зовнішню, так і внутрішню безпеку України. Слід зазначити, що розробка цієї концепції базувалася на попередньому вивченні цього питання, яким безпосередньо займався комісар Центральної Ради А. Певний 45.
Низька ефективність урядових заходів щодо забезпечення правопорядку в Україні навесні – влітку 1917 р. спонукали населення до пошуку порятунку від анархії і криміналу власними силами. Якщо в містах і містечках утворювалися бойові дружини, які незабаром були підпорядковані органам міліції чи влилися до червоної або чорної гвардії, то в сільській місцевості розгорнувся козацький рух.
«Реальне здійснення ця ідея отримала вперше в Звенигородському повіті, коли якийсь Гризло в червні місяці (1917 р.) почав засновувати козацтво, потім ці козацькі організації створювалися і в інших місцях, головним чином на Київщині, – згадував П. Скоропадський. – Спочатку це козацтво не переслідувало цілком певних соціальних цілей, створювалося воно, головним чином, для підтримки порядку, крім того, селянська молодь, та й літні люди, охоче приєднувалися до козацтва заради шапок з «китицею» і «жупанів». Більш усвідомлені захоплювалися картинами минулого» 46.
Офіційну увагу козацькому питанню було приділено 8 вересня 1917 р., коли на засіданні Генерального Секретаріату з цього приводу була розглянута доповідь С. Петлюри. Урядовий погляд на козаків був неоднозначним. Більшість делегатів з’їзду комісарів п’яти українських губерній, що відбувся на початку жовтня, ухвалила резолюцію «Про вільне козацтво». Вона вимагала від Центральної Ради припинення озброєння «некультурної та неорганізованої людності, яка має нахили йти за брехливою агітацією», а вже створені організації Вільного козацтва – роззброїти і розпустити 47.
Таке рішення було спричинене тим, що козацтво почало набувати, залежно від майнового цензу командирів його підрозділів, різного політичного забарвлення і в своїй діяльності у забезпеченні правопорядку не завжди керувалося принципами законності. За спогадами П. Скоропадського,
«були чисельні козацькі організації, хоча б на Полтавщині, які складалися з хліборобів, переважно заможних, а цей сорт людей не можна звинуватити в надлишковому соціалізмі. Разом з цим інші сотні набували вже обрисів старих гайдамацьких організацій. Все, таким чином, залежало постійно від того, хто стояв на чолі частини: будь-то сотня, полк чи кіш. Люди в більшості випадків спочатку були не розпропаговані, і їх можна було направити будь-яким шляхом» 48, – писав майбутній гетьман.
Але, не чекаючи урядового схвалення, в жовтні 1917 р. козацтво самоорганізувалося на Всеукраїнському з’їзді в Чигирині. 2 000 делегатів від 60 тис. козаків обрали Генеральну козацьку раду – вищий орган управління, яка мала розташуватися в Білій Церкві. Почесним отаманом Вільного козацтва став М. Грушевський, головою військового формування – П. Скоропадський (на той час командир Першого Українського корпусу), наказним гетьманом – І. Полтавець-Остряниця 49.
13 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат затвердив статут «Вільного козацтва на Україні», тобто козацтво стало урядово визнаною офіцією. За мету його діяльності вказувалося на обов’язки «виконувати службу громадської міліції – зберігати лад та обороняти батьківщину і її уряд». Функціональними завданнями вільних козаків визначалися: «фізичний та духовний розвиток членів, піддержування спокою в краю, боротьба з дезертирством під час війни та охорона спокою, життя й майна громадян» 50. За цим Статутом козацтво мало територіально-військову організацію. Основною муштровою одиницею була сотня, поділена на чоти, які, в свою чергу, складалися з роїв, а ті – із зон (4–6 осіб). Посади сотників, чотарів, ройових, зонних були виборними. В межах волості сотні об’єднувалися в курені. В повіті з куренів створювався полк, а повітові полки в межах окремої губернії об’єднувалися в кіш. Посади курінної, полкової і кошової старшини теж були виборні. Але командири до сотника включно мали право тимчасово усувати від посад підвладну їм старшину. Таким же правом усунення користувався й генеральний секретар внутрішніх справ. Лише зміщення кошового отамана належало до компетенції Генерального Секретаріату.
Генеральний Секретаріат і місцеві органи управління мали й інші владні повноваження щодо вільних козаків. Про формування кожного козацького муштрового підрозділу, від сотні і вище, сповіщали відповідним місцевим народним управам і комісарам, які доповідали про це в Генеральне секретарство внутрішніх справ. Крім того, діяльність губернської громади Вільного козацтва могла бути припинена Генеральним Секретаріатом, інших громад – Генеральним секретарством внутрішніх справ або губернською чи повітовою (для територіально підлеглих міст, волостей, сіл) народною управою. Право на скасування громад мали й відповідні загальні збори. Щоб ухвалити таке рішення, потрібно було набрати 2/3 голосів.
Для встановлення більш щільного зв’язку між урядовими органами і козацьким управлінням з листопада 1917 р. у складі Генерального секретарства внутрішніх справ було створено спеціальний відділ Вільного козацтва. У самостійній правоохоронній діяльності козаків уряд вбачав можливості для порушення вимог законності. Тому громадський порядок їх муштрові підрозділи повинні були охороняти під керівництвом відповідного начальника міліції і лише в термінових випадках – своєї старшини. Козакам заборонялося робити арешти і труси без доручення адміністративних чи судових органів, процесуальні вказівки яких для всіх козацьких підрозділів були обов’язковими.
Слід також зауважити, що козаки охороняли громадський порядок безкоштовно і платні від держави не отримували 51. Варто це враховувати при оцінці ефективності правоохоронної діяльності Вільного козацтва. В сучасній науковій літературі наводяться свідчення й про те, що вільні козаки нерідко самі були порушниками закону, займалися грабуванням і вбивствами невинних людей. Безперечно, такі факти мали місце. Але, на наш погляд, за обставин гострої політичної конфронтації і боротьби різних сил за владу в Україні наприкінці 1917 р. визначати, хто з них скоїв більше незаконних вчинків, – марна справа. У той час охороняти правопорядок у чистому вигляді було неможливо. Його захисниками себе вважали як міліціонери і вільні козаки, так і червоно- і чорногвардійці. І, звичайно, вжиття примусових заходів набувало політичного забарвлення. Досить красномовним з цього приводу є відоме ленінське висловлення:
«Багатії і шахраї – це два боки однієї медалі, це два головні розряди паразитів, зрощених капіталізмом, це – головні вороги соціалізму, цих ворогів треба взяти під особливий нагляд всього населення, з ними треба розправлятися при найменшому порушенні ними правил і законів соціалістичного суспільства безпощадно» 52.
При розпочатій Раднаркомом РСФРР в листопаді 1917 р. поки ще не оголошеної війни проти України Центральна Рада зарахувала до потенційних зловмисників і побічників РСДРП(б). Проте слід зазначити, що міліція і вільні козаки роззброювали анархо-більшовицькі збройні загони і збільшовизовані військові частини здебільшого без насильства. Лише 1–2 грудня було придушено збройний виступ Червоної гвардії в Одесі. Тоді ж на засіданні Малої Ради В. Винниченко повідомляв про 11 тисяч російських солдатів, відісланих додому без насильства «у звичайних для ешелонів вагонах». Водночас Генеральний Секретаріат 4 грудня у відповіді на ультиматум Раднаркому РСФРР наголосив, «що на території Української Народної Республіки влада належить до демократії України. Всякі замахи озброєною силою на цю владу будуть подавлятися тією ж силою» 53.
Подальша боротьба в Україні увійшла в площину військових дій після того, як російські війська під командуванням В. Антонова 8 грудня 1917 р. вдерлися до Харкова. Сюди ж переїхали більшовицькі делегати з’їзду Рад з Києва, де вони не отримали більшості. В Харкові через три дні почав працювати свій Всеукраїнський з’їзд Рад, який 12 грудня постановив, що «Україна проголошується Республікою Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів». 17 грудня його Центральний виконавчий комітет утворив радянський уряд – Народний Секретаріат. ЦВК Рад доручалося «негайно розповсюдити на території Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського Уряду Федерації» 54 (Російської – О.Т.). Відтепер стали існувати два державні утворення, які намагалися розповсюдити свою юрисдикцію на територію всієї України.
Отже, Центральна Рада, оголосивши 7 листопада 1917 р. у ІІІ Універсалі себе спадкоємницею влади Тимчасового уряду в Україні, стала проводити самостійну правоохоронну політику. Вона полягала: по-перше, у створенні на основі демократичного представництва спеціальних органів з особливими повноваженнями, на які покладалося згуртування всіх верств населення України в народний фронт для захисту досягнень Лютневої революції, а також і мобілізація ресурсів для забезпечення цього захисту; по-друге, у вдосконаленні організаційно-штатної структури і кадрового забезпечення органів місцевої міліції; по-третє, у формуванні добровольчих збройних підрозділів козацького походження з функціями охорони громадського порядку, підпорядкованих відповідним начальникам міліцейських органів.
Історичний розвиток України свідчить, що така правоохоронна політика могла б мати успіх. Але політична конфронтація між Центральною Радою і РСДРП(б), а згодом й війна з Раднаркомом Росії завадили втіленню її в життя. Збройні виступи, мотивовані політичними гаслами, створювали умови правового вакууму, підривали підвалини законності, робили можливими самосуди й безкарне життя відверто кримінальних елементів. Разом з тим доцільно зауважити, що відсутність дійового централізованого керівництва міліцейськими органами і бюджетного фінансування праці з охорони громадського порядку, зокрема вільних козаків, були серйозними прорахунками уряду Центральної Ради, які значно знижували ефективність її правоохоронної політики в 1917 р.
|