УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Скачати 7.63 Mb.

Назва	УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Сторінка	2/41
Дата	13.03.2013
Розмір	7.63 Mb.
Тип	Книга

bibl.com.ua > Право > Книга

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 41

§1. Правоохоронна політика Тимчасового уряду, більшовицьких Рад і Центральної Ради в Україні 1917 р.

Руйнація імперського репресивного апарату. Лютневі 1917 р. народні заворушення в Петрограді, викликані військовими невдачами на фронтах, економічною розрухою в країні, урядовою кризою монархічної форми правління, стали точкою відліку кардинальних змін в імперському державному механізмі Росії. 2 березня у м. Пскові Микола ІІ зрікся престолу і склав з себе верховну владу на користь свого брата великого князя Михайла Олександровича. Останній через два дні передав її «Тимчасовому уряду, за почином Державної Думи виниклому і наділеному всією повнотою влади до того, як скликані у можливо коротший термін, на підставі загального, прямого, рівного і тайного голосування Установчі Збори своїм рішенням про образ правління викажуть волю народу» ². Тобто реформування імперії мало здійснюватися на підставі і шляхом волевиявлення народу як верховного суверена всякої влади.

Але революційна хвиля вже поглинула імперський репресивний апарат. Розбурхане народне море майже всіх його працівників ототожнювало з жандармськими структурами, в яких вбачало символ кривди і несправедливості. 28 лютого 1917 р. було розігнано тюремну сторожу «російської Бастилії». Шлісельбурзька каторжна тюрма відкрила для в’язнів свої двері ³. А 3 березня Петроградський комітет РСДРП(б), керуючись ленінськими «Листами здалеку», створив міліційну комісію, яка через газету «Правда» закликала всіх робітників до негайного роззброєння поліції і організації пролетарської міліції ⁴.

Не стала винятком на загальному тлі революційних подій на теренах колишньої імперії й Україна. У Харкові серед заарештованих урядовців царської адміністрації в числі перших був начальник місцевої поліції.

5 березня кременчуцький поліцмейстер надіслав одне з останніх повідомлень полтавському губернатору: «Багаточисельним натовпом солдат і народу визволено 200 арештантів. Управління розшуку, канцелярія поліцмейстера розгромлені і пограбовані. Із революційного натовпу організована міліція. Більшість чинів поліції сховалося під загрозою розстрілу. Виконання поліцейських функцій припинилося» ⁵.

Тоді ж під керівництвом більшовиків почалася активна ліквідація поліції і жандармерії в містах і селищах Донбасу. Під впливом цих подій ліберальні міністри Тимчасового уряду пішли на прийняття низки законодавчих постанов, які повинні були пригасити народне обурення старим політичним режимом, що загрожувало загальною анархією в країні. 6 березня було оголошено про політичну амністію і ліквідацію Корпусу жандармів, 11-го – скасували Департамент поліції МВС, 12-го – відмінили смертну кару, а з 17-го березня стосовно засланих поселенців і арештантів заборонялося застосовувати покарання різками, накладати кайдани і одягати заспокійливу сорочку. Серед цих актів до найбільш фатальних наслідків призвели ті, що нищили насамперед професійні органи захисту громадського порядку, які залишилися без державного фінансування. В урядовій постанові від 11 березня зазначалося: «Департамент поліції скасувати, залишивши його урядовців за штатом на загальних умовах; створити у складі МВС тимчасове Управління у справах громадської поліції і забезпечення особистої і майнової безпеки громадян; … закрити кредити, що відпускалися за кошторисом МВС, в яких нині немає потреби; для ліквідації справ створити Особливу комісію за узгодженням з Міністерством Юстиції» ⁶.

Про події тих днів у Києві красномовно розповідає їх учасник Н. Григоріїв, діяч української «Просвіти»: «18 березня. Юрба заспокоюється. Проходять останні кольони маніфестантів. Після того вояки й маси народу повертають назад до Троїцького Народного Дому. Там відбувається величезне військове віче. Ухвалено обеззброїти жандармерію й арештувати Медера (військовий комендант Києва – О.Т.). Обрано тимчасову управу Совіту (Ради) Військових депутатів. Юрба, разходячись з віча, обеззброює подекуди поліцію. Над вечер оповіщено наказ військового комісара, полк. Оберучева, про скасування жандармського й охоронного відділу та обеззброєння поліції. По місті на поліцейських стоянках появилися студенти високих шкіл в своїх студентських синіх картузах з рушницями й перев’язками на рукавах «міліціонер». Протягом ночі скрізь поліцію замінено міліціонерами» ⁷.

Звичайно, що новоспечені міліціонери не відрізнялися лояльним ставленням до колишніх захисників російського самовладдя й охоче руйнували старий поліцейський апарат, що подекуди набувало безконтрольного характеру. 6 квітня МВС за узгодженням з Мінюстом і Військовим міністерством було змушене надіслати терміновий обіжник до місцевих владних установ, який визначав порядок розформування Корпусу жандармів. Жандармська зброя повинна була передаватися повітовим військовим начальникам для надсилання до військових складів. Для розгляду матеріалів архівів і листування територіальних і залізничних жандармських управлінь створювалися особливі комісії, які очолювали голови окружних судів чи їхні товариші. Членами комісій були прокурори окружних судів або їхні товариші, представники губернського урядового комісара і начальника залізниці (для залізничних управлінь). Після розгляду комісіями справи мали передаватися за належністю: зі стройової і господарської частини – повітовим військовим начальникам; політичного і загальнокримінального характеру – прокурорам окружних судів; стосовно ворожого шпигунства – до штабів військових округів ⁸.

Під час зруйнування охоронних органів царського уряду жандармські офіцери і поліцейські чини, керуючись неписаними правилами оперативної етики, подекуди знищували агентурні списки й особові справи співробітників, які тримали зв’язок з секретними агентами. У березні 1917 р. так зробив начальник Волинського губернського жандармського управління полковник О. Юденич за допомогою підполковника М. Скачевського і вахмістра І. Ротаня, яких звинуватили за ст. 362 «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных» у «прихованні істини в офіційних актах» ⁹. На відміну від них жандармському співробітнику Титаренку з Бердянська вдалося зникнути. Тікати йому своєчасно порадив ротмістр Наградський. Розуміючи, що у разі оголошення відомостей можуть постраждати професіонали, потрібні для роботи, за Наградського перед місцевою Радою робітничих та солдатських депутатів заступився губернський комісар Я. Харченко. Пізніше за цей вчинок міністр юстиції О. Керенський усунув комісара з посади ¹⁰. Зрозуміло, що перший час після повалення самовладдя у коаліційного Тимчасового уряду не було чіткої правоохоронної концепції. Його політичний курс у цій галузі формувався у боротьбі за перевагу своєї точки зору між поборниками повної руйнації старого репресивного апарату і прихильниками його реформування, а потім – залишення.

Правоохоронні органи Тимчасового уряду. Здоровий глузд у складі Тимчасового уряду врешті-решт перемагав. Після перших руйнівних нормативних актів, з’явилися й новостворені. 14 березня 1917 р. було видано постанову, яка затвердила Тимчасове положення про міліцію. Цим документом міліцію визначали як «виконавчий орган державной влади на місцях, який перебуває в безпосередньому віданні земських та міських громадських управлінь». Посадовими особами органів міліції в губерніях вказували начальника повітової або міської міліції, дільничних начальників міліції, їхніх помічників, старших і молодших міліціонерів. У повіті і в місті при начальниках знаходилися канцелярії під головуванням секретаря, розсильні, приміщення для заарештованих і архів, на дільницях – канцелярія з приміщенням для заарештованих. У колишніх градоначальствах органи міліції зберегли самостійність. Встановлення складу, чисельності і посадових окладів службовцям міліції відтепер належало повітовим земським зборам і міським думам. Посади начальників міліції і їхніх помічників заміщували за вибором земських і міських управ без визначення терміну служби, але з числа осіб з освітою не нижче середньої. Інших співробітників підбирали самі начальники міліції з урахуванням обов’язковості російського підданства і віку від 21 року.

Визначення освітнього цензу, контролюючі повноваження органів місцевого самоврядування над міліцією встановили певні перешкоди для проникнення до її лав випадкових елементів. Разом з тим територіальна розпорошеність керівництва ускладнювала організаційно-матеріальну та оперативно-розшукову діяльність міліцейських підрозділів. Міністру внутрішніх справ належало лише загальне керівництво діяльністю міліції, видання мандатів, які визначали технічну сторону її діяльності, огляд міліцейських установ, а також їх ревізування. В губерніях було введено посаду інспектора міліції, який «здійснював керівництво її діяльністю в межах губернії шляхом видачі відповідних вказівок, розпоряджень і пояснень; оглядав діяльність її установ через впровадження ревізій; пересував кадри в межах губернії на підставі інструкцій місцевої влади» ¹¹.

Процес організації місцевих органів міліції розпочався відразу після видання цієї Постанови. Наприклад, уже 17 березня комісар Тимчасового уряду в Таврійській губернії Я. Харченко дав вказівки повітовим комісарам формувати місцеву міліцію ¹². 15 березня обіжником МВС губернським комісарам було надано право вирішення питань про прийняття на службу до міліції достойних з числа колишніх чинів поліції та корпусу жандармів.

22 березня в черговому обіжнику до них було зазначено, що «проект положення про постійну міліцію терміново відпрацьовується. Поки ж потрібно організувати тимчасову міліцію, не пов’язуючись законами стосовно колишньої поліції. Зарахування в міліцію колишніх чинів поліції цілком залежить від Вас, зрозуміло, за умов оцінки придатності кожного чину окремо». 16 квітня 1917 р. міністр внутрішніх справ запропонував губернським комісарам «існуючі в деяких місцевостях розшукові відділення, що відали карним розшуком, не скасовувати, а передати їх в найближчому будучому Міністерству Юстиції» і потурбуватися, щоб «ці установи, надзвичайно необхідні для здійснення безпеки громадян, відновили свою діяльність».

20 квітня МВС надіслав на місця розпорядження про укладення окремих списків по губерніях із зазначенням, «з якого числа той чи інший чин залишив службу в поліції і поступив на службу в міліцію». Всі звільнені зі служби на підставі циркулярного розпорядження МВС за №25063 від 24 березня 1917 р. колишні чини поліції, які фактично продовжували виконувати службові обов’язки, підлягали перепризначенню відповідними наказами міністра і головноуправляючих з опублікуванням про це у «Вістнику Тимчасового уряду». А обіжник МВС від 29 квітня повідомив про встановлення нових посадових окладів начальникам міліції на рівні утримання колишніх ісправників і поліцмейстерів ¹³.

Завдяки такому тлумаченню попередніх урядових постанов з’явилася правова основа для залишення в міліції старого професійного ядра, що дозволило використовувати його досвід для боротьби зі злочинним світом. Так, в Одесі у квітні 1917 р. продовжували нести службу 4 пристави, 9 поліцейських, 46 околоточних дозорців, 121 городовий, 100 канцеляристів. У Бахмуті міліцію очолював колишній повітовий ісправник. У Джанкої – голова з’їзду мирових суддів. У Бердянську помічником начальника міліції був жандармський офіцер ¹⁴.

Наведені приклади кадрового забезпечення органів міліції відповідали поступовому переважанню у складі Тимчасового уряду прихильників загального курсу щодо її штатної, а не добровільно-виборної організації. Скасовуючи Департамент поліції, діяльність якого регламентувалася «Учреждением Правительственным» (ст. 361–362, ч. 2, т. 1, Св. Зак. Рос. імп.), Тимчасовий уряд не зробив суттєвих змін в «Общем учреждении губернском», у розділі ІV якого було викладено нормативний розпис поліцейських установ
(ст. 633-860 Св. Зак. Рос. імп.). З оглядом на нову назву штатних посад цим чинником керувалися повітові, міські й волосні органи міліції. Крім того, на теренах колишньої імперії продовжували діяти й інші фундаментальні положення російського царського законодавства, які загалом залишили стару організацію органів юстиції, суду, виконання покарань: «Правительствующий Сенат», судові палати, окружні суди, мирових суддів, Головне тюремне управління тощо.

Слід також зазначити, що для захисту правопорядку Тимчасовий уряд не спинявся й перед покаранням посадових осіб органів, які стояли на його сторожі. У Тимчасовому положенні про міліцію зазначалося, що начальники міліції знаходилися під контролем земської чи міської управи і щорічно мали звітувати про свою діяльність земським зборам чи міській думі за відповідністю, які в разі необхідності могли вимагати від начальників міліції особливих пояснень. Скарги на дії начальників міліції та їхніх помічників мали надсилати до відповідних земської чи міської управ, урядового інспектора, прокурора або в адміністративний суд. Скарги на інших міліціонерів, крім зазначених посадових осіб, могли розглядати їхні безпосередні начальники ¹⁵.

За скаргами було порушено кримінальну справу проти судового слідчого 4-ї дільниці Київського окружного суду Ільченка в червні 1917 р., якого звинуватили у підробці документів і привласненні 1 000 крб. з коштів, що було внесено під заставу у справі громадянина Д. Карасика. 2 жовтня 1917 р. прокурор Київського окружного суду надіслав до Київської Судової палати подання з постановою судового слідчого з найважливіших справ Квитницького. До кримінальної відповідальності було притягнуто Бердичівського повітового комісара М. Мамелюка, його помічника Л. Парпуру, а пізніше й начальника Юзефівської волосної міліції Ф. Цвіка. Їх звинувачували в примусовому захопленні машин і обладнання друкарні Почаєво-Успенської лаври ¹⁶.

Влітку 1917 р. державне підпорядкування міліції загалом було закінчено. З 15 липня Тимчасове управління у справах громадської поліції і особистої та майнової безпеки громадян, що заступило місце Департаменту поліції і входило до складу МВС, стало іменуватися Головним управлінням у справах міліції та забезпечення особистої та майнової безпеки громадян. Цей орган був призначений здійснювати загальне керівництво міліцією. Практичне вирішення питань щодо організації міліцейських органів на місцях покладалося на губернських комісарів, а безпосереднє керівництво – на органи самоврядування. Тобто Тимчасовий уряд намагався забезпечити правопорядок у країні на підставі дотримання усталених принципів законності, додавши до них нові спеціальні юридичні та організаційні гарантії.

Цей урядовий курс знайшов підтримку у місцевих Рад, де більшість мали есеро-меншовицькі партії. Виниклі при них під час руйнації поліцейських органів бойові робітничі дружини прикріплювалися до найближчого районного відділення міліції і підпорядковувалися його начальникові. Таким чином робилася спроба залишити їх осторонь політичної боротьби, зосередити їхню діяльність у межах Тимчасового положення про міліцію на «прийнятті заходів по запобіганню порушенням порядку, закону або обов’язкової постанови; своєчасному сповіщенню населення про розпорядження урядової і громадської влади; охороні прав громадянської свободи; сприянні урядовими і громадськими органами у здійсненні ними покладених на них обов’язків; видачі посвідчень про особу, довідок і посвідчень про бідність; веденні обліку населення в місцевостях, де такий облік було встановлено; складенні актів і протоколів про нещасні випадки і насильницькі дії; забезпеченні порядку в місцях суспільного користування і охороні справного стану шляхів, мостів, гатей, вулиць, майданів; прийнятті заходів до охорони безпеки і порядку при пожежах, повенях та інших суспільних лихах, допомозі в цей час потерпілим». Крім того, міліції надавалося право «затримувати осіб, безвідчутно сп’янілих, душевнохворих та інших, перебуття яких на волі викликає безпосередню загрозу для них самих і для оточення» ¹⁷.

Правоохоронна політика Тимчасового Уряду викликала розуміння і в більшості української національної демократії. Генеральний Секретаріат Центральної Ради, який у статусі Крайового уряду з серпня 1917 р. розповсюдив свою виконавчу владу на підлеглі Київську, Подільську, Полтавську, Волинську та Чернігівську губернії, намагався забезпечити дотримання в Україні принципів загальності, єдності і доцільності законності. Влітку 1917 р. Центральна Рада не пішла на конфронтацію з Тимчасовим урядом. Вона засудила 500-тисячну демонстрацію робітників, селян і матросів у Петрограді та антиурядові анархо-більшовицькі виступи в Москві і Києві, які відбулися 3-5 липня 1917 р. Стратегію на відродження української державності законним шляхом було підтверджено активною участю діячів Центральної Ради у припиненні збройного заколоту в Києві 5 000 солдатів українського полку ім. Павла Полуботка.

В

ніч на 5 липня ця частина не виконала наказу про відбуття на фронт, захопила арсенал й інтендантські склади на Печерську, деякі державні установи в центрі Києва. Але відмова Центральної Ради підтримати заколот змусила полуботківців повернутися до казарм. 7 липня їх роззброїли урядові війська за участю міліції і підлеглих їй робітничих бойових дружин. 26 липня міліція разом з викликаними до Києва кірасирами і козаками 6-ї Донської дивізії взяла участь у роззброєнні полку ім. Богдана Хмельницького. Було вбито 16 і поранено 30 «богданівців», командира полку Ю. Канкана усунули від посади ¹⁸.

Незважаючи на перехід Тимчасового уряду до придушення українського національного руху, Центральна Рада виважено оцінювала обставини моменту, співвідношення сил. Для збереження громадського спокою, недопущення кровопролиття вона погодилася з Інструкцією Тимчасового уряду Генеральному Секретаріату від 4 серпня 1917 р. й натомість отримала реальні владні важелі для територіальної автономії.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 41

Схожі:

Програма ВО "Свобода" (чинна) Програма захисту українців Головною метою Всеукраїнського об’єднання «Свобода» є побудова могутньої Української Держави на засадах соціальної та національної...	Програма ВО "Свобода" (чинна) Програма захисту українців Головною метою Всеукраїнського об’єднання «Свобода» є побудова могутньої Української Держави на засадах соціальної та національної...
№ Історія Української державності. Витоки й етапи становлення Української держави Тема № Історія Української державності. Витоки й етапи становлення Української держави	Лекція Місце проведення: учбовий клас Навчально Тема №14. Історія Української державності. Вимоги і етапи становлення Української держави
Таблиці Фактори, які впливали на розвиток української культури в 1917 1921рр Багато представників української творчої інтелігенції увійшли до складу УЦР, органів управління Української держави П. Скоропадського,...	КОНСТИТУЦІЯ ЯК ЗАХИСТ ІНТЕРЕСІВ ДЕРЖАВИ ТА ЇЇ ГРОМАДЯН Українського народу й Української держави сталася історична подія – в результаті тривалого, напруженого і багатогранного конституційного...
Зовнішньополітичний курс Української Держави Д. Мануїльський приїхали в Київ у травні 1918 р на чолі делегації з 18 консультантів та експертів. Голова української делегації С....	“Злії люди в огні окрадену збудять” острах Тараса Шевченка, про Україну... Тараса Шевченка, про Україну здійснився при відродженні Української Держави над Дніпром 1917-го та над Дністром 1918 років. Щоб протистояти...
Г лава держави Глава держави Держави — це конституційний орган і одночасно вища посадова особа держави, яка посідає формально найвище місце в системі органів...	Биркович Олександр Іванович, здобувач кафедри історії держави та... Одним із найвизначніших явищ в історії України є національно-визвольна війна українського народу проти колоніального гніту Речі Посполитої...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання