Зовнішньополітичний курс Української Держави
Переговори про мир з радянською Росією
Як уже зазначалося, Раднарком зобов'язувався визнати незалежність УНР і укласти мир з Центральною Радою. Поки сторони домовлялися про місце майбутніх переговорів, у столиці України стався переворот. Голова радянської делегації X. Г. Раковський та його заступник Д. 3. Мануїльський приїхали в Київ у травні 1918 р. на чолі делегації з 18 консультантів та експертів. Голова української делегації С. П. Шелухін мав у своєму розпорядженні вісім комісій (фінансову, культурну, комунікаційну та ін.), які готували рекомендації з конкретних питань.
Переговори проводилися з української сторони українською мовою, з радянської — російською. Все сказане тут же перекладалося на мову іншої сторони. Але Шелухін, хоча народився на Полтавщині й брав активну участь в українському громадянському житті з 1905 р., українську мову тільки починав вивчати. Перекладач часто не розумів, що той хотів сказати, і перекладав по-своєму. Тоді Шелухін, який володів російською мовою краще за перекладача, поправляв його. Шануючи дипломатичний етикет, Раковський залишався иезво-" рушним.
12 червня було підписано прелімінарну (попередню) угоду про припинення стану війни і поновлення залізничних і поштово-телеграфних комунікацій. Українська Держава здобувала право заснувати консульства в багатьох містах Росії.
Найбільш складним пунктом подальших переговорів було питання про державний кордон. С. П. Шелухін висунув аргументи економічного й етнографічного характеру щодо включення до складу України північних повітів Чернігівщини, західних і південно-західних повітів Курської й Воронізької губерній, а також Донецького вугільного басейну з районом Таганрога. Радянська делегація висловила згоду з етнографічним підходом до визначення приналежності території, але висунула претензії на чотири повіти Чернігівської губернії, всі південні повіти Курської й Воронізької губерній і навіть на частину Харківської та Катеринославської губерній. У Донбасі Раковський окреслив лінію поділу, що відступала на захід від етнографічної лінії на відстань від 125 до 200 верст. Тактику голови радянської делегації можна було зрозуміти: залишити під контролем гетьманського режиму лише територію, фактично захоплену німцями, і не більше.
У доповідній записці про хід переговорів, яка адресувалася урядові, Шелухін заявив, що Раднарком розпочав переговори, бо змушений був підкоритися умовам Брестського миру, але проводить їх формально, без зацікавленості в кінцевому підсумку. "Російська делегація потопила всю роботу в нескінченних балачках",— такий був висновок. Справді, відповідно до вказівок В. І. Леніна Раковський затягував переговорний процес і вичікував розвитку подій у світовій війні, яка наближалася до кінця.
У вересні Раковський і Мануїльський почали зустрічатися з В. К. Винниченком, який уже готував повстання проти гетьманського режиму. За спогадами Винниченка, радянська делегація зобов'язувалася визнати самостійність поновлюваної УНР, а він, зі свого боку, гарантував легальну діяльність більшовиків в Україні. На початку жовтня переговори перервалися. За домовленістю сторін у силі залишалися прелімінарні умови миру.
Бессарабське питання
У війну на боці Антанти Румунія вступила тільки в серпні 1916 р., а вже на початку березня 1918 р. вона поспішила укласти мир з немалими для себе територіальними втратами на користь Австро-Угорщини. Відразу після цього, користуючись війною в Україні, вона компенсувала себе анексією Бессарабії. Так виникло бессарабське питання.
Коли румунські війська ввійшли у Кишинів, прем'єр-міністр УНР В. Голубович звернувся до Німеччини і Румунії з нотами протесту. Аргументуючи зацікавленість свого уряду долею Бессарабії, він вказав, що з її північній частині живуть переважно українці і вони ж переважають серед багатонаціонального населення території між гирлами Дунаю і Дністра. Голова уряду Центральної Ради заявляв, що будь-яка зміна колишнього російсько-румунського кордону глибоко порушує політико-економічні інтереси УНР. Голова Центральної Ради М. Грушевський також засвідчив: з української сторони ніхто не має претензій на ті частини Бессарабії, в яких більшість становить молдавська народність; йдеться лише про ті території, де молдавани не мають абсолютної більшості, тобто про північну частину Бессарабії й полудневу.
Після приходу до влади гетьманський, уряд перервав дипломатичні відносини з Румунією, які вже почала укладати Центральна Рада, прагнучи вирішити бессарабське питання мирним шляхом. Одним із перших його розпоряджень була заборона вивозу до країни-агресора будь-яких товарів. Тільки через півроку, коли виникла потреба в контактах з Антантою, Скоропадський пішов на укладення тимчасової торговельної угоди. В Румунії були дипломатичні представництва держав Антанти, і гетьман сподівався на посередництво її уряду на переговорах. Розв'язання бессарабського питання вирішили відкласти до кінця світової війни.
Кримське питання
Коли війська Центральної Ради поверталися в Україну в обозі німецької і австро-угорської армій, перед ними було поставлено як самостійне завдання витіснити з Криму радянські збройні сили. Не зустрічаючи серйозного опору, передові підрозділи Запорізької дивізії під командуванням генерала Натієва перейшли через перекопський перешийок і рушили на Сімферополь. Одначе в німецького уряду виявилися свої плани на Крим. Українським військовим частинам наказали зупинитися, а потім надійшло розпорядження покинути півострів. Під контролем гетьманського уряду залишилася тільки північна Таврія.
Очевидно, німецькі окупанти побоювалися посилювати Україну за рахунок Криму. Як ми вже бачили, кайзерівський уряд усе зробив для уповільнення процесу створення в Україні масової армії і зрештою домігся свого. А приєднання Криму означало б, що в розпорядження України переходить велика воєнно-морська база у Севастополі й Чорноморський флот.
Тим часом у Бахчисараї зібрався курултай (з'їзд) представників татарського населення, який пред'явив свої претензії на владу. Німецька окупаційна адміністрація спротивилася цим домаганням і передала владу царському генералу Сулькевичу, який утворив крайовий уряд. Його першою декларацією була заява про поновлення законів Російської держави, виданих до жовтневого перевороту в Петрограді. Уряд Сулькевича офіційно виступив гарантом самостійності Кримського півострова, поки його приналежність не буде розв'язана на міжнародному рівні. Фактично уряд не вважав за потрібне приховувати справжні наміри: боротися за "єдину і неділиму" Росію й зберегти для неї Крим. Сулькевич оголосив, що хоче приступити до створення крайової армії й висунув претензії на частину царського флоту.
У травні 1918 р. міністерство закордонних справ Української Держави адресувало Німеччині кілька заяв а приводу кримського питання. В них ішлося про те, що економічно, політично і етнографічно Крим тісно пов'язаний з життям населення України, а тому вона не може розвиватися нормально без злучення з півостровом. Вказувалося на те, що заснування татарської держави в Криму е невиправданим з етнографічного боку, оскільки татари складають не більше 14 % населення Криму.
Міністр закордонних справ Д. Дорошенко спеціально зупинився на III Універсалі Центральної Ради, в якому проголошувалося, що до УНР належать тільки північні повіти Таврійської губернії (тобто без Кримського півострова). Він звернув увагу на те, що УНР і Крим тоді розглядалися як федеративні частини єдиної держави. За цих умов не могло виникнути побоювань відносно порушення зв'язків між Кримом та Україною, що формувалися віками. Зовсім інше становище склалося після проголошення в IV Універсалі політичної незалежності України.
Гетьманський уряд вважав, що приєднання Криму до Української Держави має відбуватися на засадах автономії. Висловлюючись за здійснення принципу самовизначення народів, він був переконаний, що населення півострова висловиться за з луку з Україною. І справді, навіть татарське населення, серед якого здобула велику популярність ідея власної державності, не заперечувало проти включення Криму до складу України. До цього були схильні також німці-колоністи, караїми й немало росіян.
Однак уряд генерала Сулькевича вперто відстоював самостійність Криму і розгорнув репресії проти своїх опонентів. Ці репресії набували іноді зовсім одіозних форм, наприклад, було заборонено приймати телеграми з України українською мовою. Тоді гетьманський уряд оголосив блокаду Криму. За умов блокади яскраво виявилася цілковита залежність півострова від материка: економічне життя його було паралізоване. Сулькевич капітулював і заявив, що готовий на переговори про форми державного об'єднання з Україною.
Переговори відбулись у Києві восени 1918 р. Сторони розробили попередні умови побудови крайової автономії. Вони мали бути розглянуті татарським курултаєм і представниками інших національних і громадських організацій півострова. Новий спалах громадянської війни після падіння гетьманського режиму поклав край планам злуки України і Криму.
Холмщина і Підляшшя
Старовинні українські землі Холмщина і Підляшшя мали відійти за Брестським миром до України. Під час війни північну частину Холмщини разом із Підляшшям окупувала німецька армія, а південні повіти — австро-угорська армія. Під тиском добре організованої фракції польських депутатів у віденському парламенті цісарський уряд запровадив ні захопленій ним частині Холмщини польську адміністрацію.
Як тільки стало відомо про умови Брестського миру, населення окупованого Німеччиною Привіслянського краю (тобто Польщі у складі Російської імперії) і польських земель Австро-Угорщини запротестувало. У Варшаві й Кракові- всюди вивісили жалобні чорні прапори. Польська преса стала писати про четвертий поділ польських земель, позбавлених своєї державності. Всі су* спільно-політичні організації Польщі почали тиснути на Уряди Німеччини і Австро-Угорщини, щоб українсько-польський кордон встановлювався, як мінімум, по Бугу, а все Забужжя, включаючи Холмщину, залишилося за поляками.
Цісарський уряд не захотів за такої ситуації ускладнювати справу і не допустив в окуповані Австро-Угорщиною п'ять повітів Холмщини призначеного українським урядом губернського комісара О. Скоропис-Йолтуховського з його адміністрацією. Замість неї тут було проведено вибори до польської Регенційної Ради. Узгоджене в Бресті рішення про організацію комісії для визначення постійного кордону між Україною і Польщею в межах Холмщини на основі етнографічних даних і волевиявлення населення прикордонної смуги лишилося на папері.
Голова ради міністрів Української-Держави Ф. Лизогуб здійснив поїздку в Берлін, щоб заручитися підтримкою кайзерівського уряду в конфліктному питанні. Він вказував, що умови уже ратифікованого Німеччиною, Болгарією і Туреччиною Брестського миру визнають за Україною історичні права на територію, населення якої на початку століття складалося на 52 % з українців і білорусів, на ЗО % — з поляків і на 15% — 8 євреїв.
Проте австро-угорські дипломати стояли на своєму. Вони не визнали наведених статистичних даних про національний склад Холмщини й Підляшшя і стверджували, що в даному випадку мова йде про область, заселену майже порівну поляками й українцями, які століттями жили поруч без точного окреслення етнографічного кордону. Підкреслювався з притиском той незаперечний факт, що польське населення проживало й на правому березі Бугу. Вказувалося, що претензії польських націоналістів обіймають більшу частину Волині й навіть деяк/ райони Поділля. Течія Бугу визначалася як компромісний географічний кордон, однаково прийнятний для обох націй, бо ця річка майже навпіл поділяла спірну територію.
У жовтні 1918 р., коли Австро-Угорська монархія вже розпалася, австрійські чиновники передали владу на окупованій території Холмщини місцевим органам польського самоврядування. На початку листопада, коли в Берліні спалахнула революція, польські збройні Сили зайняли територію Холмщини й Підляшшя, окуповану німецькими військами. Незабаром Скоропис-Йолтуховський разом із своїми чиновниками опинився в польському таборі. Так невдало закінчилася спроба перших урядів незалежної України об'єднати в її межах стародавні українські землі, що були до початку світової війни у складі царської імперії.
Міжнародні зв'язки України
Проголошення державної самостійності поклало початок дипломатичній активності України. Одначе рамки цієї активності істотно обмежувалися розколом європейських країн на ворогуючі угруповання. Оскільки Україна, виходячи з факту її окупації, політично залежала від держав Четверного союзу, вона спромоглася укласти дипломатичні стосунки тільки з ними. Пізніше дипломатичні місії було вислано до Фінляндії, Швейцарії і скандінавських країн, Постійний представник гетьманського уряду довго не призначався в Румунії внаслідок нерозв'язаності бессарабської проблеми. Тільки в жовтні 1918 р. в цю країну було вислано надзвичайну місію.
Після укладення перемир'я на Західному фронті стали можливими безпосередні зв'язки з державами Антанти. Поспішаючи заручитися їхньою підтримкою, Скоропадський вислав спеціальну дипломатичну місію у Францію. Місії у США і Англію не встигли відбути з Києва до падіння гетьманського режиму.
|