Розділ І. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
Глава 1. Основні положення
Стаття 1. Земля — основне національне багатство
1. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охоропою держави.
2. Право власності на землю гарантується.
3. Використання власності па землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Земля як складова частина біосфери включає ґрунти та інші природні елементи ландшафту, що органічно пов'язані між собою і забезпечують належне існування флори і фауни та життєдіяльність людини.
Конституція України, зважаючи на виключно важливе значення землі у всіх сферах економіки країни, проголошує її основним національним багатством і запроваджує при цьому імперативний принцип особливої охорони зазначеного найважливішого компонента біосфери.
Принцип особливої охорони державою землі як основного національного багатства передбачено в ст. 14 Конституції України. Він складає систему правових, оргашзадійиих, економічних та інших заходів, спрямованих на її раціональне використання, запобігання необгрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обігу; захисту від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення і підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення належного режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та істори-ко-культурного призначення (ст. 162 Земельного кодексу (далі — ЗК)). Ця система заходів передбачена усіма нормами Земельного кодексу України, а також іншими законами і нормативними актами, виданими відповідними органами державної влади, місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій згідно їх повноважень у галузі регулювання земельних відносин (статті 6-17 ЗК).
З метою охорони земель України як основного національного багатства Верховною Радою України Законом від 21 вересня 2000 року затверджена «Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки»1. Вона розроблена в контексті вимог для подальшого опрацювання, вдосконалення та розвитку екологічного законодавства України, а також відповідно до рекомендацій Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995 р.) щодо питання формування Всеєвропейської екологічної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи з природним або частково зміненим станом ландшафту.
Формування екологічної мережі, яка включає до свого складу і землі, передбачає зміни в структурі земельного фонду шляхом віднесення (на підставі обґрунтування екологічної безпеки та економічної діяльності) частини земель господарського використання до категорій, що підлягають особливій охороні з відтворенням притаманного їм різноманіття природних ландшафтів.
Наявна площа та територіальна структура земель України, що підлягають особливій охороні з боку держави, дають належні підстави для віднесення їх до територіальної системи з певними ознаками екологічної мережі.
1 Офіційний вісник України.— 2000.— № 43.— Ст. 1817.
Сприятливі умови для охорони та збільшення площі земель з природними ландшафтами, що склалися у процесі реформування економічних відносин у землекористуванні, забезпечується:
вилученням земель сільськогосподарського призначення (насамперед деградованих орних земель) внаслідок економічної збитковості їх використання за призначенням;
вилученням із промислового використання (у видобувній, будівельній та інших галузях виробництва) земельних ділянок, які втратили природний стан і становлять підвищену небезпеку для збереження навколишнього середовища;
наданням переваги відновленню природних ландшафтів як найбільш доцільному виду використання земель, що вибувають із сільськогосподарського використання;
збільшенням території лісів, лісосмуг навколо сільськогосподарських угідь;
необхідністю виконання Україною міжнародних зобов'язань у галузі охорони довкілля і зокрема земель.
Головною метою цієї Програми є збільшення площі земель країни з природними ландшафтами до рівня, достатнього для збереження їх різноманіття.
Основними її завданнями є:
обґрунтування та опрацювання організаційно-правових, економічних, науково-практичних та інших заходів щодо забезпечення процесу формування та захисту екологічної мережі і, зокрема, земельного фонду країни;
резервування та подальше надання статусу заповідних цілинним землям, еталонним типам ґрунтів тощо;
оптимізація площ сільськогосподарських угідь та зменшення ступеня їх розораності;
удосконалення структури земель сільськогосподарського призначення та збагачення їх природними компонентами;
впровадження ґрунтозахисної системи землеробства з контурно-меліоративною організацією території;
обмеженая руйнівного інтенсивного використання екологічно уразливих земель;
здійснення консервації сільськогосподарських угідь з дуже змитими та дуже дефльованими ґрунтами на схилах крутизною понад 5-7 градусів.
Завдання, зміст і порядок охорони земель та ґрунтів викладено в статтях 162-168 ЗК. Обов'язок по охороні земель покладено на відповідні органи державної влади, місцевого самоврядування та державні адміністрації (статті 6—17 ЗК).
Для охорони земель запроваджується державний, самоврядний та громадський контроль (статті 187-190 цього Кодексу).
З метою раціонального використання та охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища та поліпшення природних ландшафтів Земельним кодексом передбачається проведення землеустрою (статті 181-186), моніторингу земель (статті 191, 192), державного земельного кадастру (статті 193—204) та економічного стимулювання (ст. 205).
Охорона земель спрямована на збереження родючості ґрунтів, підвищення продуктивності землі, використання земельних ресурсів у відповідності з їх цільовим призначенням, недопущення забруднення землі шкідливими речовинами та ін.
Громадяни та юридичні особи, винні у псуванні сільськогосподарських та інших земель, забрудненні їх хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засміченні промисловими, побутовими відходами, а також в інших порушеннях законодавства про охорону земель, закріплених в ст. 211 Земельного кодексу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність.
Конституційне положення щодо гарантій права власності на землю, передбачене Земельним кодексом, стосується не тільки державної, а й інших форм власності на землю. При цьому Конституція України, а за нею і Земельний кодекс виходять з того, що законодавчо закріплені форми власності на землю забезпечуються тими ж гарантіями, що і право власності на будь-які інші об'єкти.
Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції України). Це право на землю гарантується системою правових засобів забезпечення набуття права власності на землю і реалізації суб'єктами» зазначеними в ст. 80 ЗК.
Порядок та умови набуття, реалізації та захисту права власності на землю цих суб'єктів передбачено статтями 81-90; 116-121; 127-131; 152-157 ЗК.
Згідно ч.З ст. 13 Конституції власність зобов'язує. Вона не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Зазначені принципові конституційні положення повною мірою стосуються і власності на землю.
Ст. 91 Земельного кодексу зобов'язує власників земельних ділянок підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі, додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також закріплює інші обов'язки цих суб'єктів.
У відповідності з Конвенцією про захист прав людини та основних свобод від 4.11.1950 р.1 кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Згідно Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»2 серед заходів, що можуть здійснюватися в такій зоні, у випадку запровадження в ній правового режиму надзвичайного ста-и допускається примусове відчуження об'єктів пра-іа приватної власності (в тому числі і земельних діля
1 Голос України.— 2001.— № 3.— 10 січня.
2 Офіційний вісник України.— 2000.— № 32.— Ст. 1340.
нок) з обов'язковим наступним повним відшкодуванням їх вартості (ст. 10).
Власники землі, які допустили порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, зокрема порушили права громадян на екологічно безпечне довкілля або порушили норми екологічної безпеки тощо, у відповідності із Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 68) притягуються до відповідальності. Згідно ст. 211 Земельного кодексу громадяни та юридичні особи — власники землі несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність, наприклад, за невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням; розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель; непроведення рекультивації порушених земель тощо.
Стаття 2. Земельні відносини
1. Земельні відносини — це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.
2. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.
3. Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).
Предметом регулювання земельного права виступають вольові суспільні відносини, об'єктом яких є земля. У процесі взаємодії людини із землею остання виконує різні функції: екологічну, соціальну, політичну, економічну та ін. Правова регламентація суспільних відносин, пов'язаних з виконанням землею зазначених функцій, здійснюється нормами різних галузей законодавства. Земельно-правовими приписами регулюються відносини щодо землі, яка використовується як головний засіб виробництва в сільоькому та лісовому господарстві, як територіальний базис, місце для розташування населених пунктів, різних об'єктів виробничого, культурно-побутового та іншого характеру, здійснення несільськогосподарської діяльності тощо.
Земельно-правове регулювання в певній мірі здійснюється і щодо відносин, які виникають у зв'язку з виконанням землею екологічної функції. В даному випадку мова йде про землю як природний об'єкт, який функціонує незалежно від волі і свідомості людини і потребує належної охорони.
Земельні відносини як вольові суспільні відносини носять об'єктивний характер і є економічними відносинами. Економічна сутність земельних відносин обумовлена відносинами власності на землю як на обов'язкову умову матеріального виробництва та іншої соціальної діяльності.
Земельні відносини, які виникають щодо землі як основного засобу виробництва, територіального базису і одночасно об'єкту природи, що знаходиться у взаємодії з навколишнім природним середовищем, тісно пов'язані із суспільними відносинами, об'єктом яких виступають води, ліси, тваринний і рослинний світ та ін. Саме в силу тісної природної взаємодії між усіма природними ресурсами, серед яких земля займає домінуюче місце, земельні відносини поряд з водними, лісовими та іншими входять до складу єдиної групи екологічних відносин.
У зв'язку з тим, що використання одних природних ресурсів впливає на екологічний стан інших природних ресурсів і довкілля в цілому, всі суспільні відносини, які при цьому виникають, в тому числі і земельні, характеризуються екологічним змістом.
Земельні відносини як складова частина екологічних відносин, заснованих на економічних законах розвитку суспільства, насичені екологічними вимогами, які направлені на забезпечення екологічної безпеки.
В сучасних умовах характер і зміст земельних відносин суттєво змінюється. Так, в результаті встановлення множинності форм власності на землю, включення певної частини земель в систему ринкового обігу шляхом укладення цивільно-правових угод із землею ці відносини, залишаючись по суті земельними,
набувають майнового характеру.
За своїм складом земельні відносини неоднорідні. Серед них можна розрізняти відносини, що виникають у сфері належності землі, використання та її охорони, а також відтворення.
Ст. 2 Земельного кодексу обмежує земельні відносини лише суспільними відносинами щодо володіння, користування і розпорядження землею, тобто такими відносинами, які складають зміст права власності на землю (див. комент. до ст. 78 ЗК). В реальній дійсності функціонують також земельні відносини, пов'язані з охороною земель, відтворенням і підвищенням родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду та ін.
Земельні відносини складаються між фізичними особами, між юридичними особами, а також між фізичними особами, юридичними особами і державою. Земельне законодавство, закріплюючи правові приписи, що регулюють ці відносини, наділяє їх відповідними правами і покладає на них певні обов'язки, а отже визнає їх суб'єктами земельних відносин. Суб'єктам будь-яких правових відносин притаманні певні якісні ознаки, які складають їх правосуб'єктність. Земельна пра-восуб'єктність — це можливість суб'єкта бути учасником земельних правових відносин. До складу право-суб'єктності входить земельна правоздатність, яка дає можливість суб'єкту мати земельні права і обов'язки, а також земельна дієздатність — тобто здатність суб'єкта своїми діями набувати земельні права і створювати для себе земельні обов'язки.
В ч.2 ст. 2 Земельного кодексу України визначено коло суб'єктів земельних відносин, до якого включені громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Органи місцевого самоврядування і органи державної влади — це теж самостійні юридичні особи, які представляють інтереси відповідно територіальних громад та держави. Спе-
15
цифічними суб'єктами земельних відносин виступають також територіальні громади та держава. Згідно ст. 13 Конституції України земля та інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу, тобто суб'єктом земельних відносин законом визнано і народ України.
Серед об'єктів земельних відносин Земельний кодекс України розрізняє, по-перше, землі в межах території України, по-друге, земельні ділянки, по-третє, права на земельні ділянки, у тому числі на земельні частки (паї).
Самостійним об'єктом земельних відносин виступають землі в межах території України. До таких об'єктів належать категорії земель України, які мають особливий правовий режим. Серед земель України закон розрізняє дев'ять категорій земель, в основу поділу яких покладено основне цільове призначення.
Характеристика земельної ділянки як об'єкта права власності (тобто об'єкта земельних відносин) закріплена ст. 79 Земельного кодексу. Згідно названої норми земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування з визначеними щодо неї правами (див. комент. до ст. 79 ЗК).
Земельна частка (пай) — специфічний об'єкт земельних відносин. Його виникнення пов'язане з паюванням земель недержавних сільськогосподарських підприємств у процесі здійснення земельної реформи. Право на земельну частку (пай) мають члени недержавних сільськогосподарських підприємств, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в цьому підприємстві і залишаються членами підприємства відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Право на земельну частку (пай) посвідчується відповідними земельними сертифікатами, які є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю (п.17 Перехідних положень).
До 1 січня 2005 року заборонено внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств. У відповідності з Перехідними положеннями (п. 15) Земельного кодексу України власники земельних часток (паїв) не можуть до 1 січня 2005 року продавати, або іншим способом відчужувати належні їм земельні частки (паї) крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.
Стаття 3. Регулювання земельних відносин
1. Земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
2. Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.
Правове регулювання земельних відносин здійснюється в першу чергу Конституцією України, норми якої є нормами прямої дії, тобто звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод особи можливе безпосередньо на підставі Конституції навіть у разі відсутності інших нормативних актів. Вона як Основний Закон країни є нормативно-правовим актом, що має найвищу юридичну силу. У Конституції врегульовані найбільш принципові і найважливіші суспільні земельні відносини. Так, в ст. 13 встановлено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу. В ст. 14 Конституції зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою. Крім того, даною нормою земля проголошена основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави—Птяттрю 142 основного Закону встановлено, що земля може знаходитись!і у власності
територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах.
Конституція (ст. 92) також передбачає, що найбільш важливі екологічні, в тому числі й земельні, відносини, зокрема, засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, а також відносини екологічної безпеки, повинні регулюватися виключно законами.
Зазначені принципові положення, які знайшли своє закріплення на конституційному рівні, е основою для прийняття відповідного земельного законодавства.
Чинний Земельний кодекс України, — спеціальний законодавчий акт, прийнятий Верховною Радою 25 жовтня 2001 року у відповідності з Конституцією, теж регулює земельні відносини. Він набрав чинності з 1 січня 2002 року. Із змісту ч.І ст. З Земельного кодексу випливає, що цей кодекс має переважну юридичну силу в регулюванні земельних відносин перед іншими нормативно-правовими актами. Виняток становить лише Конституція України, якій притаманна найвища правова сила. Крім того, регламентації земельних відносин присвячені також інші нормативно-правові акти, прийняті відповідно до Конституції та Земельного кодексу України. їх головне призначення — конкретизація та деталізація земельно-правових положень, закріплених Основним Законом держави та Земельним кодексом України. Ці нормативно-правові акти можуть бути різними за формою (закони і підза-конні акти). Але об'єднує їх те, що всі вони присвячені регламентації земельних відносин.
В ч.2 ст. З Земельного кодексу проведено розмежування земельного та спеціального поресурсового законодавства, що регулює суспільні відносини щодо використання та охорони інших природних ресурсів. Маються на увазі, зокрема, відповідні нормативно-правові акти (кодекси та закони) про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря та ін.
Законом закріплено правило про те, що земельні відносини, які виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмос
ферного повітря регулюються Земельним кодексом, а також спеціальними нормативними актами, якщо останні не суперечать Земельному кодексу. Редакція цієї норми така, що вона забезпечує пріоритет Земельного кодексу як спеціального джерела, яким регулюються земельні відносини. Земельний кодекс допускає регламентацію земельних відносин, що виникають у сфері використання та охорони інших природних ресурсів, спеціальним поресурсовим законодавством за умови, що воно не буде суперечить кодексу.
Що ж стосується лісових, водних суспільних відносин, а також відносин, що виникають при використанні та охороні надр, тваринного та рослинного світу, атмосферного повітря та інших природних ресурсів, то вони регулюються відповідним природноресурсовим законодавством (лісовим та водним кодексами, кодексом про надра, законами «Про тваринний світ», «Про рослинний світ» тощо).
Стаття 4. Земельне законодавство та його завдання
1. Земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних
відносин.
2. Завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
Земельне законодавство складає вся сукупність законодавчих та підзаконних нормативних актів, які регулюють земельні відносини. Разом вони складають систему земельного законодавства.
Основним спеціальним актом земельного законодавства на території України є Земельний кодекс. Його особливістю є те, що він покликаний стати інтегруючою і цементуючою основою для розвитку вітчизняного земельного законодавства.
8а формою, змістом, структурою та напрямками чинний Земельний кодекс суттєво відрізняється від Земельного кодексу в редакції 1992 року. Чинний кодекс відображає стратегію держави, спрямовану на поглиблення і подальший розвиток земельної реформи, створює необхідну законодавчу основу для подальшої нор-мотворчої та правозастосовчої практики.
Цей кодекс відповідає вимогам ринкової економіки та цивілізованого суспільства і водночас зберігає соціальну спрямованість Він конкретизує конституційне положення щодо права власності на землю, гарантії цього права, закріплює цілу низку нових положень, поява яких пов'язана з ринковими умовами та ін.
Конституцією України (ст. 92) встановлено, що найбільш важливі екологічні відносини, в тому числі і земельні, відносини повинні регулюватися виключно законами. Зазначені конституційні норми є висхідними положеннями для прийняття відповідного земельного законодавства з конкретних питань. Так, поряд з Земельним кодексом діють Закони України «Про оренду землі», «Про плату за землю» та ін.
Передбачається, що в подальшому правове регулювання на законодавчому рівні окремих положень повинно здійснюватися шляхом прийняття пакету законів («Про охорону землі», «Про ринок землі», »Про землеустрій», «Про оцінку землі», «Про консервацію земель», «Про правовий режим земель охоронних зон» та ін.).
Самостійне місце серед нормативно-правових актів у галузі земельних відносин займають постанови Верховної Ради України. Серед них, наприклад, постанова «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р., постанова «Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р. та ін.
До підзаконних нормативно-правових актів, які регулюють земельні відносини, належать нормативні укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти міністерств і відомств, розпорядження місцевих державних ДДЯііо* страцій та рішення органів місцевого самоврядування
Завдання земельного законодавства полягає в регулюванні земельних відносин з певною метою. Такою метою є, по-перше, забезпечення на землю права громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, по-друге, раціональне використання та охорона земель.
Розрізняються самостійні права на землю: право власності на земельну ділянку і право користування земельною ділянкою. Відповідні земельно-правові приписи, що регулюють зазначені права, складають правові інститути: право власності і право землекористування..
Регулюючи земельні відносини, Земельний кодекс закріплює права власників земельних ділянок і землекористувачів, їх обов'язки, правила та порядок використання земель, охорону земельних прав тощо.
Відомо, що земля використовується для різних цілей, тому в ст. 4 мова йде про мету правового регулювання земельних відносин. Таких цілей як мінімум дві: раціональне використання та охорона земель.
Раціональне використання земель — це таке використання, яке здійснюється на підставі науково-технічних правил, є ефективним, але не призводить до погіршення земель (зниження їх родючості чи виникнення деградації ґрунтів), а забезпечує підвищення їх родючості.
Раціональне використання земель в першу чергу означає строго цільове їх призначення. Нецільове використання землі не тільки нераціональне, але й незаконне. Для забезпечення раціонального використання землі власники земельних ділянок і землекористувачі повинні запроваджувати прогресивні системи землеробства, більш повно використовувати досягнення науково-технічного прогресу. При раціональному використанні землі її якість повинна покращуватися.
Раціональне екологічне збалансоване землекористування забезпечує збереження і покращання як землі, так і інших природних ресурсів. Нераціональним
вважається таке використання землі, яке здійснюється з порушенням зазначених вимог.
Забезпечення охорони земель — самостійна мета правового регулювання земельних відносин. Охорона земель включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необгрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. З метою посилення охорони земель згідно закону можуть розроблятися та прийматися республіканські та місцеві програми охорони земель.
Стаття 5. Принципи земельного
законодавства Земельне законодавство базується на таких принципах:
а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;
б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;
в) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом;
г) забезпечення раціонального використання та охорони земель;
г) забезпечення гарантій прав на землю;
д) пріоритету вимог екологічної безпеки.
Принципи земельного законодавства — це ті осно-оположні засади, головні ідеї, що характеризуються універсальністю та відображають суттєві положення законодавства. Вони або ж прямо закріплені в земельно-правових нормах, або ж виникають з їх змісту.
Сутність принципу поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва в тому, що земля як об'єкт земельних відносин розглядається законом не тільки як основний засіб виробництва і територіальний базис, але й як елемент довкілля, який знаходиться у нерозривному зв'язку з іншими природними ресурсами.
Забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави — один із самостійних принципів. В його основі положення чинного законодавства щодо рівності форм власності на землю. Це означає, що умови та об'єм здійснення власниками своїх повноважень є однаковими для всіх суб'єктів» їх суб'єктивні права підлягають захисту в однаковій мірі.
Невтручання держави в здійснення суб'єктами своїх прав щодо володіння, розпорядження та користування землею, крім випадків, передбачених законом — це результат демократизації земельних відносин. Закріплення цього принципу пов'язане з розширенням прав власників земельних ділянок і землекористувачів (у тому числі і орендарів), розвитком їх самостійності. Державне управління в галузі використання та охорони земель здійснюється в сучасних умовах у поєднанні з широкою самостійністю як власників земельних ділянок, так і землекористувачів. Згідно ст. 154 Земельного кодексу органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником земельної ділянки повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження. У випадку ж заподіяння шкоди неправомірним втручанням зазначених органів у здійснення власником повноважень щодо землі
ст. 165 Земельного кодексу встановлює відповідальність названих органів.
Право власників земельних ділянок та землекористувачів самостійно господарювати на землі є запорукою того, що держава не повинна втручатись в діяльність носіїв земельних прав при реалізації ними своїх право-мочностей. Винятки з цього правила складають випадки, передбачені законом. Мова йде, зокрема, про примусове припинення прав на земельну ділянку її власника або землекористувача при порушенні ними чинного земельного законодавства (ст. 143 ЗК). Не виключається також припинення земельних прав і на випадок необхідності забезпечення екологічної безпеки або ж інших державних чи суспільних інтересів та ін. (ст.ст. 146, 147 ЗК).
Забезпечення раціонального використання та охорони земель — один з основоположних принципів. Раціональне використання землі передбачає взаємозв'язок досягнення необхідного ефекту, який отримано від господарської експлуатації землі при мінімальних витратах з одночасним збереженням і покращенням землі в процесі "її використання. Цей принцип тісно і нерозривно пов'язаний з такими принципами, як цільовий характер використання земель та стабільність, сталість прав на землю.
Згідно закону земельні ділянки повинні використовуватися суб'єктами земельних прав тільки у відповідності з цільовим призначенням. Використання земельних ділянок з порушенням зазначеної вимоги незаконне і тягне за собою певні негативні правові наслідки для суб'єкта (ст. 141 ЗК).
Забезпечення гарантій прав на землю полягає в тому, що Земельний кодекс забезпечує гарантії права власності на землю і право користування землею.
Земельні права суб'єктів (право власності на земельні ділянки та право користування ними), а також гарантії їх здійснення проголошені і закріплені Конституцією України. Так, цим Законом визначені права і свободи людини і їх гарантії, гарантується право
звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод, гарантується право власності на земельну ділянку (ст.ст. 13, 14, 56). Згідно ст. 153 Земельного кодексу власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Примусове ж відчуження земельної ділянки (шляхом її викупу) може бути застосоване як виняток для суспільних потреб та з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом та за умови попереднього і повного відшкодування вартості земельної ділянки (ст.ст. 146, 147 ЗК). Якщо ж колишнім власником земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб, він має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов'язаних з викупом.
Земельне законодавство базується на принципі пріоритету вимог екологічної безпеки. Його сутність полягає в тому, що при правовому регулюванні використання земель законодавець виходить із необхідності їх правової охорони як елементу екологічної безпеки. При цьому використання значної частини земель безпосередньо поставлено в залежність від забезпечення екологічної безпеки. Це стосується, зокрема, земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, земель лісового та водного фондів. Щодо зазначених земель законодавством встановлений такий правовий режим, який забезпечує їх особливу охорону.
Реалізація цього принципу шляхом впровадження екологічних вимог в земельно-правові норми дозволяє забезпечити здійснення комплексних заходів по охороні земель від шкідливих процесів, недопущенню розміщення, будівництва, експлуатації об'єктів, що негативно впливають на стан земель та які призводять до забруднення їх хімічними, радіоактивними, бактеріальними та іншими шкідливими речовинами.
|