|
|
Скачати 239.27 Kb.
|
|
ТЕМА 8 Криза радянської тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність (1945 – 1991 рр.) 1. Радянський тоталітарний режим в західноукраїнських землях у повоєнні роки В УРСР у повоєнний час не менш складною і суперечливою, ніж соціально-економічна, була суспільно-політична ситуація. Це спричинялося гостротою національно-державної ідеї в Західній Україні в середині 40-х рр. і початком громадянської війни. Ця ж ситуація визначалася національною політикою тоталітарного політичного режиму. ЦК КП(б)У і уряд визнавали Україну як союзну державу в складі СРСР, а Організація українських націоналістів – як самостійну державу. У здійсненні цієї ідеї ОУН розраховувала на результати Другої світової війни. В обстановці визволення України Червоною Армією її політична мета полягала в тому, щоб взяти владу в свої руки зразу ж після відступу німецьких армій, повторивши акт від 30 червня 1941 р. – проголошення незалежної України. Її опорою в досягненні цієї мети були загони Української Повстанської Армії (УПА), які формувалися головним чином із заможних селян, передусім, молоді. Програма Організації Українських Націоналістів була програмою УПА, а завдання УПА – програмою ОУН. Загони УПА здійснили тисячі і тисячі диверсій і терористичних актів. Убили більше 30 тис. партійних і радянських працівників, тисячі мирних жителів. Лідери ОУН відмежувались від СРСР, відмовились від переговорів з Радянською владою, не визнавали компромісів, стали на шлях конфронтації і збройної боротьби. Наступ загонів прикордонників і НКВС проти УПА в 1945-1946 рр. і дроблення її сил ослабило Повстанську армію. Більше року поступове налагодження мирного життя, здійснення економічних і соціально-політичних перетворень звужували її соціальну базу. Розрахунки ОУН на те, що маси стануть свідомими в ході боротьби, що в ній вони збагнуть свою роль і зміст народної революції, не виправдались. Враховуючи ці обставини, керівництво ОУН і УПА віддало наказ про перебазування основних сил повстанців в польські Татри. Однак проведена проти них у квітні 1947 р. спільна польсько-радянська операція «Вісла» підірвала їх сили. Нова тактика ОУН полягала в здійсненні національної революції в розрахунку на світову війну і використанні воєнної ситуації. На початку 50-х років, під час напружених відносин між Заходом і СРСР, ОУН розробила концепцію взаємодії «Вільного західного світу і повстанських армій». Отже, в концепції національно-визвольного руху ОУН переоцінювала зовнішній фактор, прогнозувала свою тактику взаємодії вільного західного світу і повстанських армій. Політична лінія ОУН полягала в здійсненні національної революції в розрахунку на світову війну і взаємодію з західним світом. Отже, в концепції національно-визвольного руху ОУН продовжувала переоцінювати зовнішній фактор як визначальний і вирішальний, що суперечило загальнополітичним реаліям. Таким чином, в оцінці ОУН і УПА, національного руху в Західній Україні 40-початку 50-х років варто зважити та такі обставини: національна ідея та боротьба за неї мають не абсолютний, а відносний, конкретно-історичний характер; вона проектується в цілому в руслі загальноукраїнської мети; вона вимагає ідейності не лише політиків, а й від широких верств суспільства на всіх українських землях, врешті-решт визнання пріоритету політичних, а не воєнних методів боротьби за розв’язання національно-політичної проблеми. Всі ці обставини свідчать про те, що і радянська влада була не підготовлена до політичного компромісу з ОУН в ситуації середини ХХ ст. Національно-державна ідея в Україні зберігає свою актуальність і на сучасному етапі. 2. Суспільно-політичні трансформації радянського режиму в Україні у 50-х-70-х рр. ХХ ст. Друга світова війна та перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні внесли кардинальні зміни в міжнародну обстановку, в міжнародні відносини. В них активно виявилася політична роль країн – учасниць антигітлерівської коаліції: на історичну арену вийшли країни соціалізму. Загострення водночас суперечностей між двома світовими системами привело до «холодної війни». Ширився рух прихильників миру, формувалися міжнародні організації. Важливу роль в боротьбі за мир і відвернення загрози світової війни відіграла Організація Об’єднаних Націй, яка була проголошена у квітні і створена в жовтні 1945 р. Однією з країн – співзасновниць ООН – була Українська Радянська Соціалістична Республіка. В міжнародній діяльності вона сприяла мирному врегулюванню спірних проблем територіального, політичного, економічного характеру. Її зусилля були зосереджені на проблемах правового забезпечення світової політики. Однак в укладанні міжнародних договорів та обміні дипломатичними представництвами УРСР виступила з класових позицій та суто загальнодержавних інтересів. Власне, жагучі проблеми – про відповідальність гітлеризму за нацистську політику; врегулювання національно-визвольної боротьби в Західній Україні; громадянський статус українців в інших країнах – вона навіть не поставила на обговорення. УРСР, по суті, була об’єктом, а не суб’єктом міжнародного права. Її міжнародні зв’язки засновувалися й розвивалися не стільки за принципом ефективності, скільки за партійно-класовим принципом і під постійним диктатом з боку Москви. Враховувалася, насамперед, політика, а не економічна кон’юнктура. У повоєнні роки відбулися зміни геополітичного становища України й етносоціальні процеси. У листопаді 1944 р. в Мукачеві перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України схвалив Маніфест про возз’єднання з УРСР, а 29 червня 1945 р. був підписаний відповідний радянсько-чехословацький договір. У січні 1946 р. на території Закарпаття було запроваджено законодавство УРСР. На початку 1947 р. Румунія визнала входження до УРСР Північної Буковини і частини Бессарабії. В 1946 р. було проведено демаркацію кордону між Польщею і СРСР, і західноукраїнські землі були офіційно визнані територією УРСР. Однак драматичний розвиток подальших подій позначався депортацією українського населення в зв’язку з польсько-радянською операцією «Вісла» (1947 р.). У 1990 р. сенат Польщі засудив цю операцію як злочинну акцію проти українського народу. Політичний режим, що утвердився в західних областях України, носив тоталітарний характер. Після придушення організованого національно-визвольного руху влада перейшла до форсування темпів уніфікації суспільно-політичного, економічного та духовного життя населення західноукраїнського регіону відповідно до загальносоюзних зразків. Важливим інструментом прискореної «радянізації» краю виступала кадрова політика. Лише до початку 1945 р. в регіон були направлені понад 30 тис. керівних працівників. Місцеві кадри обіймали переважно другорядні посади. Так, у 1946 р. із 15120 номенклатурних посад в обкомах партії західного регіону місцеві кадри обіймали лише 1939 посад (12,1%). Проводилися репресії проти учасників українського національно-визвольного руху та членів їх родин. Впродовж 1944-1952 рр. з Західної України на спецпоселення у віддалені райони Радянського Союзу було вивезено більше 200 тис. осіб. Попри всі нищівні наслідки, втрати і трагічні обставини воєнного часу, Україна вперше в своїй історії стала соборною, зібравши в одне державне ціле (у складі УРСР) всі українські землі. Здійснилася давня волелюбна мрія українського народу. Тепер значно розширилися кордони республіки, зросла її економічна, соціально-політична вага. Збагачувався людський, природний науково-культурний потенціал нашого народу, зберігалися й збагачувалися його історичні традиції. Сповна ж в умовах тоталітаризму це історичне возз’єднання не могло реалізувати закладених у ньому глибинних можливостей культурного прогресу, етнонаціонального розвитку України. На початку 1954 р., у зв’язку з ювілеєм Переяславської ради 1654 р., Президія Верховної ради СРСР затвердила спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області із РРФСР до складу УРСР, а 26 квітня того ж року Верховна Рада СРСР прийняла відповідний закон. Його чинність була підтверджена в Основному Законі СРСР 1977 р. і в Конституції УРСР 1978 р. Характер економіки, територіальна близькість, тісні господарські і культурні взаємозв’язки між Кримом і Україною з давніх часів і в сучасному процесі розміщення та розвитку продуктових сил – саме такий розклад чинників наповнює змістом цей акт і спростовує його трактовку як простого адміністративного рішення. Але всупереч історичним реаліям парламент Російської Федерації в травні 1992 р. в односторонньому порядку відхиляє Закон про передачу Криму до складу УРСР (1954 р.). Російські парламентарі вирішили діяти з позиції великодержавної імперської шовіністичної національної політики, що призвело до загострення політичної ситуації в регіоні, погіршило українсько-російські відносини. У повоєнний час в умовах сталінського режиму поглиблювалися суперечності і деформації політичної організації суспільства, її центральної ланки – Комуністичної партії. Насамперед порушувався принцип колективності партійного керівництва, що суперечило розвитку демократичних засад, сковувало ініціативу комуністів, вело до суб’єктивізму та волюнтаризму в політиці. Замість того, щоб провести розмежування функцій партійних комітетів, державних і господарських органів, парткоми підміняли їх, адміністрували, командували. Гострота політичної ситуації, труднощі відбудовчого періоду в УРСР, завдання ідеологізації її суспільного життя склали підґрунтя значних кадрових змін в республіці. Їх політична суть полягала в посиленні сталінської диктатури. В березні 1947 р. першим секретарем ЦК КП(б)У був призначений Л. Каганович, а М. Хрущов залишився Головою Ради Міністрів УРСР. Однак новий секретар загострив політичну ситуацію і в кінці грудня 1947 р. цю посаду знову зайняв М. Хрущов. Потім його обрали Першим секретарем ЦК КПРС, а першим секретарем ЦК КП(б)У став Л. Мельников (1949-1953 рр.), потім А. Кириченко (1953-1957 рр.), М. Підгорний (1957-1963 рр.). У суспільно-політичному житті УРСР, як і в цілому по країні, після смерті Сталіна виявилися дві лінії: неосталінська (берієвська), спрямована на посилення тоталітаризму, і реформаторська – М. Хрущова та його прихильників. Розвінчавши культ особи Сталіна, ХХ з’їзд КПРС ініціював реформи. Це був рішучий, але разом з тим суперечливий та обмежений акт. Його обмеженість полягала в протиставленні Сталіна як особистості – сталінізму як політичному режиму; у вірі в неможливість недемократичності соціалістичного ладу; в переконаності в його історичному поступі. Десятирічний (до початку 60-х років) період отримав назву «відлиги». Характерні ознаки цього періоду: реабілітація невинно репресованих людей – в’язнів ГУЛагу; заходи щодо децентралізації економічного управління, скорочення державного апарату, розвитку громадських засад в суспільстві; створення союзно-республіканських чи республіканських міністерств (вугільної, металургійної промисловості; паперової та деревообробної промисловостей; вищої та середньої спеціальної освіти, юстиції тощо); зміни в державному плануванні та фінансуванні, зокрема сільського господарства; організація міжреспубліканської Економічної комісії Верховної ради СРСР; постановка завдань, визначення заходів соціальної політики; проведення освітньої реформи, часткове розширення статусу університетів; постановка питань мовної політики, змін в мистецтві, театрі, науці, книговидавництві, постановка часописів, реабілітація діячів культури; у відповідних постановах ЦК КПРС і ЦК Компартії України (1958 р.) була дана більш об’єктивна оцінка творчої спадщини композиторів; зміни в морально-психологічній атмосфері суспільства. Однак виявилася і інша тенденція: одержавлення економіки; адміністративно-командні методи господарювання; знеособлення, зрівняння в оплаті праці; політизація й ідеологізація суспільного життя. В цілому всі заходи в період «відлиги» здійснювалися в руслі непорушної командно-адміністративної системи, а отже, в існуванні бюрократії і демократії. Так, особливістю роботи Верховної Ради УРСР було, з одного боку, розширення її компетенції, вдосконалення організаційно-масової роботи, розв’язання соціально-економічних та суспільно-політичних питань, а з другого – сувора централізація її функцій, одноманітність роботи Рад, їх виконавчих комітетів, розв’язання важливих питань не на депутатських сесіях, а адміністративним шляхом. На початку 60-х рр. Ради брали участь в політичній реформі щодо поділу місцевих радянських органів на міські та сільські, що не виправдалося суспільною практикою. В умовах «відлиги» профспілкам було надано право участі в підготовці проектів виробничих планів, здійснення контролю за дотриманням трудового законодавства, вирішенні питань організації праці, заробітної плати, житлового будівництва. Важливою функцією профспілок стало безпосереднє керівництво розвитком технічної творчості виробничих колективів. Розширювалася участь профспілок у здійсненні державної соціальної політики. І все ж замість конкретної організаторської роботи в масах профспілкові комітети захоплювалися засіданнями і нарадами, створенням чисельних, часом дублюючих одна другу комісій і рад, а головне – виявляли поступливість господарським керівникам в соціальному захисті трудящих. Безпосередню участь у вирішенні складних завдань повоєнного періоду брали комсомольські організації. В роки четвертої п’ятирічки за комсомольськими путівками на відбудову промисловості і транспорту було направлено 678 тис. юнаків і дівчат; 80 тис. молодих посланців України брали участь в освоєнні цілинних земель; в 1959-1965 рр. молодь, комсомольці споруджували 200 об’єктів вугільної, металургійної, хімічної та інших галузей промисловості УРСР. У цьому виявилась не лише виробнича, а й суспільно-політична активність молоді. У повоєнний час в культурному розвитку республіки виявилася духовно-патріотична натхненність творчої інтелігенції. В романах «Прапороносці» О. Гончара, «Чорноморці» В. Кучера, «Київських оповіданнях» Ю. Яновського та багатьох інших творах був розкритий великий подвиг радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Історичному минулому були присвячені романи Н. Рибака «Переяславська рада», А. Хижняка «Данило Галицький», П. Панча «Гомоніла Україна» та ін. Вийшли в світ твори М. Стельмаха, Г. Тютюнника, поетичні збірки А. Малишка, М. Рильського, В. Сосюри, кіносценарії А. Довженка. Дебютували молоді поети. Особливістю історичного періоду другої половини 40-х – початку 50-х рр. були ідеологічні кампанії, визначені в постановах ЦК ВКП(б) 1946-1948 рр. ЦК КП(б)У ухвалив постанови «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в «Нарисі історії української літератури» (1946 р.), «Про журнал «Вітчизна» (1946 р.), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» (1946 р.), «Про стан і заходи щодо поліпшення музичного мистецтва в Україні у зв’язку з рішенням ЦК ВКП(б) «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі» (1948 р.) та ін. Звинувачення діячів української літератури та мистецтва в буржуазному націоналізмі посилилось в 1947 р., коли першим секретарем ЦК КП(б)У став Л. Каганович. 26 серпня він брав участь в Республіканській нараді молодих письменників, скликаній відповідно до рішення ЦК КП(б)У. На цій нараді були піддані різкій критиці твори «Жива вода» Ю. Яновського, «Його покоління» І. Сенченка, «Мандрівка в молодість» М. Рильського за «рецидиви націоналістичної ідеології». При обговоренні питання про виконання Постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград» на розширеному пленумі правління Спілки радянських письменників України знову критика зосереджувалася на цих же авторах, на їх творах А. Каганович закликав до посилення критики. У жовтні 1947 р. за ініціативою Кагановича ЦК КП(б)У приймає постанову «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград». В ній схвалювалися ініційовані Кагановичем заходи, які допомогли «викрити недоліки в роботі Спілки радянських письменників України», грубі помилки і ідеологічні прорахунки… ряду письменників». Нова хвиля боротьби проти «буржуазного націоналізму» піднялася у зв’язку з віршем В. Сосюри «Люби Україну». «Правда» в своїй редакційній статті (липень 1951 р.) наголошувала саме на такому звинуваченні. В умовах «відлиги» в певній мірі змінювалася соціальна орієнтація культури як сфери духовного життя. У відповідних постановах ЦК КПРС і ЦК Компартії України (1958 р.) була дана більш об’єктивна оцінка творчої спадщини композиторів. Але лише в жовтні 1988 р. за ініціативою громадськості Політбюро ЦК КПРС відмінило як помилкову постанову ЦК ВКП(б) від 14 серпня 1946 р. «Про журнали «Звезда» і «Ленинград». У червні 1990 р. ЦК Компартії України визнав помилковими постанови ЦК КП(б)У кінця 40-х – початку 50-х рр. з питань літератури і мистецтва та історичної науки. У другій половині 40-х рр. загострювалась ідеологічна боротьба не тільки в сфері літератури, гуманітарних наук, а й природничих. У 1948 р. на сесії ВАСГНІЛ її президент Т. Лисенко кинув клич до розвінчання «вейсманістів-морганістів» і критики генетиків, а отже закриття перспективних напрямків у розвитку біологічної науки. Оголошена у 1949 р. кампанія боротьби проти «космополітизму в науці» була спрямована на протиставлення радянської науки західній. За цією партійно-класовою оцінкою не мали права вважатися природничими науками генетика, кібернетика, певні розділи хімії. У літературі та театрі, по суті, зникло поняття мистецької школи; поглиблювалася ізоляція української науки від загально-цивілізаційних надбань. Монополія влади на визначення пріоритетних напрямів у науці посилювалася в ході широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії у 40-х – на початку 50-х рр. За короткий термін (1946-1951 рр.) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Відбувалася ідеологізація всіх сфер суспільного життя. Таким чином, в другій половині 40-х – середині 50-х рр. українське суспільство подолало надзвичайно напружений стан повоєнного часу і піднялось на шабель його відродження та розвитку. До середини 50-х років це виявилося в тенденції одержавлення, а в наступний період – в лібералізації суспільного життя. ЦК КП(б)У і уряд республіки підтримали розвінчання культу особи Сталіна і реформи М. Хрущова, однак здійснювали їх старими, традиційними, командно-адміністративними методами. Було очевидним, що за умов комуністичного режиму не могло бути справжньої свободи і демократії. 3. Політична опозиція комуністичному режиму в Україні 60-х-70-х рр. ХХ ст. Суспільно-політичний розвиток УРСР в 60-80-ті роки умовно можна розподілити на три періоди: 1) 60-ті – початок 70-х рр. – становлення авторитарно-бюрократичного політичного режиму; 2) 70-ті – перша половина 80-х рр. – пошуки партійним керівництвом шляхів поглиблення реформ на засадах політизації суспільного життя; 3) друга половина 80 -х рр. – невідкладність перебудови всіх сфер суспільства в умовах подальшого загострення суперечностей, поглиблення кризових явищ у ньому. На жовтневому (1964 р.) Пленумі ЦК КПРС перемогли не демократичні, а бюрократичні сили − фундатори авторитарно-бюрократичного (політичного) режиму заснованого на владі апарату управління, посттоталітарного режиму. Консервативна політична тенденція в роки правління Л. Брежнєва (1964-1982 рр.) проявилась: а) більше в формальній, ніж в реальній критиці сталінізму; б) у зміцненні апаратно-бюрократичних структур; в) в одержавленні громадських організацій; г) у відчуженні мас від політичної влади; д) в уніфікації національних інтересів під прапором торжества ідей так званого соціалістичного інтернаціоналізму. Безкомпромісність саме такої офіційної позиції знайшла відображення в зміщенні з поста першого секретаря ЦК Компартії України П. Шелеста (1963-1972 рр.) як непослідовного провідника партійно-класової, інтернаціональної оцінки подій української історії і сьогодення. Першим секретарем ЦК Компартії України став В. Щербицький (1972-1989 рр.) – послідовний інтернаціоналіст. Авторитарно-бюрократичній політичній організації суспільства служили Конституція СРСР (1977 р.) і Конституція УРСР (1978 р.). Українська РСР проголошувалася соціалістичною республікою. Народовладдя здійснюється через Ради народних депутатів, а самі Ради становлять політичну основу УРСР. Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи була оголошена КПРС (ст. 6). Економічну основу УРСР становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) та колгоспно-кооперативної власності, а економіка УРСР є частиною єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Проголошені в Конституції положення значно розходилися з реальним повсякденням. Так, було проголошене право на житло, але водночас залишались постійні черги на квартиру; фіксувалось право на безкоштовну освіту та медичне обслуговування, але був залишковим принцип їх фінансування; проголошене право на свободу слова – і нещадне переслідування інакомислення та дисидентства. Тому прийняття нової Конституції виявилося ідеологічною компанією, яка пропагувала досягнення радянського ладу на шляху до комунізму. Реальне життя спростовувало такий історичний оптимізм. Загострення суперечностей між новими проблемами суспільно-політичного розвитку і старою, консервативною традицією спричинило кризові явища в політичній організації суспільства, визначило необхідність її перебудови. Курс на перебудову, як радикальне оновлення суспільства, був проголошений на квітневому Пленумі ЦК КПРС 1985 р. У 1988 р. було прийняте рішення про політичну реформу на принципах демократії. Наріжним каменем демократизації було підвищення статусу Рад всіх рівнів. Основну роль у цьому відіграли закони про зміни і доповнення Конституції Української РСР, про вибори народних депутатів УРСР, прийняті Х сесією Верховної Ради УРСР (жовтень 1989 р. ); закон «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР і місцеве самоуправління» (грудень 1990 р.). Верховній Раді було надано статус постійно діючого органу. Істотних змін зазнали порядок формування Президії Верховної Ради, її повноваження тощо. Вибори до Рад проводились на альтернативній основі з висуненням двох і більше кандидатів. У цілому ж демократичні принципи реформи зіткнулись з авторитарністю в реальній дійсності, а демократичні інститути – з волюнтаризмом і суб’єктивізмом у політиці. Під приводом захисту загальнодержавних інтересів обмежувалася самостійність і незалежність республік, адже і вересневий (1989 р.) Пленум ЦК КПРС не спростував головного в національній політиці: прагнення якнайшвидшого під адміністративним тиском зближення і навіть «злиття» всіх націй і народностей СРСР шляхом уніфікації всієї різноманітності їх духовного й економічного життя. В умовах поетапного ще на початку 60-х років переходу до посттоталітарної, авторитарної системи серед наукової і творчої інтелігенції почали виникати групи не згодних з існуючим режимом – гурти інакомислячих (дисидентів). Їх критичне мислення формувалось під впливом деформації демократичних і гуманістичних цінностей суспільства; обмеження громадянських свобод, порушення прав людини, беззаконня, політичних репресій; низького рівня та якості життя в УРСР. Такі особистості гуртувалися на засадах громадянської совісті. Із індивідуального, морально-ідейного протистояння політичному режиму й народилось дисидентство. Воно виросло із суперечностей між десталінізацією, невдалими спробами демократизації суспільно-політичного життя і постсталіністськими заходами брежнєвського політичного режиму. Посередниками дисидентства були правозахисники – борці за дотримання державою її законів і принципів. В Україні їх звинуватили в націоналізмі. Під цим приводом у 1961 р. у Львові відбувався суд над членами Українського робітничо-селянського союзу (Л. Лук’яненко, І. Кандиба та ін.): у 1967-1968 рр. – закриті судові процеси над представниками української інтелігенції у Києві, Львові, Івано-Франківську. На початку 70 - років прийшла нова хвиля арештів, згодом – хвиля так званих «тихих репресій». Незважаючи на таку обстановку, їх заклики підхопили однодумці, які склали когорту вільнодумців-шістдесятників. До цієї когорти ввійшли письменники Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, публіцисти Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, митці Панас Заливаха, Алла Горська та ін. «Шістдесятники» – це групи прогресивно налаштованої української (в Україні) інтелігенції, які пройнялися системою цінностей демократичних країн світу і новими орієнтирами у відродженні українського суспільства на засадах поєднання історичних традицій і сьогодення, свободи слова, митця і правди життя. Їхня громадянська позиція полягала в боротьбі проти тоталітарної соціалістичної системи методом критики її антилюдської політики та здійсненні прогресивних перетворень. Їхньою метою була демократична незалежна Україна. Отже, проти них з гострою критикою виступала офіційна пропаганда. В цих умовах у суспільно-політичному житті України з’явився самвидав – непідцензурна, офіційно невизнана, заборонена, підпільна література. Поширювалися вірші В. Симоненка, Л. Костенко, політична публіцистика про історичне минуле, сучасне й майбутнє України, її мови, культури, статусу у складі СРСР. У своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюба обґрунтував висновок, що фактичне становище УРСР не відповідає задекларованому визначенню як рівноправної та суверенної радянської республіки СРСР. Бюрократично-авторитарний режим застосував репресії: арешти в 1965 р. літературного критика І. Світличного, психолога М. Гориня, мистецтвознавця Б. Гориня – загалом понад 20 осіб. Проти арештів і неправедних судів почала протестувати громадськість. 4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з протестами проти арештів виступили літературний критик І. Дзюба, поет В. Стус, журналіст В. Чорновіл. На захист арештованих була розгорнута підписна кампанія. Діячі української культури і науки неодноразово зверталися з листом у ЦК КПРС, але проти підписантів розпочалися гоніння. У січні 1972 р. – нова хвиля масових арештів дисидентів. Серед заарештованих були В. Чорновіл, І. Гель, І. Стасів-Калинець, І. Світличний, Є. Сверстюк та ін. Однак боротьба тривала. У листопаді 1976 р. у Києві було створено Українську Гельсінську Групу, як громадську організацію сприяння виконанню гуманітарних статей Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, дотриманню міжнародної Декларації прав людини; участі в міжнародних формах з цих питань та взаємного обміну інформацією. Із 41 учасника групи протягом 1977-1985 рр. 27 були засуджені; 6 позбавлені радянського громадянства, троє – В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин – зачинені в таборах політв’язнів. З 1985 р говорилося про необхідність перебудови радянської системи, розвінчанні теоретичних догм марксизму-ленінізму, з’ясуванні утопічності комуністичної ідеї. І все ж таки гласність не може бути альтернативою демократії. Йдеться про необхідність перебудови політичної й економічної системи як підґрунтя соціально-економічного та національно-демократичного відродження України. Виходячи з практичних проблем цієї ситуації, розгорталася страйкова боротьба робітників. Ця боротьба розпочалася страйком шахтарів у липні 1989 р., спричиненим загостренням соціально-економічних проблем у шахтарських регіонах (незадовільні умови праці, низька заробітна плата та інші вимоги соціально-економічного характеру). 15 липня 1989 р. застрайкували робітники шахти «Ясинуватська-Глибока» в Макіївці, а через десять днів страйк охопив більшість шахт Донецької, Луганської областей, усі шахти Західного Донбасу та Львівсько-Волинського басейну. Загалом – до півмільйона гірників. Уряд змушений був зробити поступки шахтарям. На хвилі страйкової боротьби відбувалася політизація робітничого руху. Так, страйк 11 липня 1990 р. був спрямований проти існуючої системи влади і охопив 147 шахт України. В умовах зростання суспільної політичної активності в кінці 80-х років виникли різноманітні самодіяльні громадські об’єднання, організації, товариства, зокрема студентське об’єднання «Громада» в Києві, Українська студентська спілка (УСС), Студентське братство у Львові, Демократична спілка студентів та інші організації в багатьох містах республіки. Дуже швидко студентський рух заявив про себе як про активну силу в демократичних процесах в Україні. Зусиллями В. Чорновола, М. Гориня, Л. Лук’яненка та інших була відновлена Українська Гельсінська група, а з липня 1988 р. – Українська Гельсінська спілка (УГС). Декларація її принципів стала першим програмним документом сучасного національно-демократичного руху. Ця спілка розгорнула широку організаційну та агітаційно-пропагандистську роботу в масах, спрямовану на прискорення демократизації в країні. Представники творчої інтелігенції виступили на захист української мови, і в грудні 1988 р. було створено оргкомітет Товариства української мови. Це товариство пропонувало надання українській мові статусу державної, підтримало ініціативу щодо створення Народного Руху України і таким чином розширювало свою громадську діяльність. 8 грудня 1989 р. Верховна рада УРСР прийняла Закон про мови в Українській РСР, і таким чином українська мова отримала статус державної. Наприкінці 80-х років виникли національно-культурні товариства угорців, поляків, росіян, молдаван та представників інших національностей, які проживають на території України. Навесні 1989 р. була створена організація кримськотатарського національного руху. У складних та суперечливих умовах розгортання громадських рухів за демократизацію суспільства в Україні в кінці 1988 р. виникла ініціативна група – Рух на підтримку перебудови. До неї увійшли члени київської організації Спілки письменників України (І. Драч, Д. Павличко, М. Слабошпицький, П. Мовчан, Б. Олійник та ін.). Підготовлений ними проект Програми Руху мав загальнодемократичний характер і відображав інтереси найширших мас. Однак така позиція Руху викликала негативну реакцію компартійного керівництва, спрямовану на дискредитацію цієї організації. В гострих суперечках на сторінках преси та в інших засобах масової інформації, на зборах і мітингах зростали авторитет активістів Руху, активність його осередків у різних областях України й перетворення його в масову демократичну організацію. На установчому з’їзді Народного Руху України у вересні 1989 р. були затверджені Програма і Статут організації, обрані її керівні органи. Головною його метою було визначено побудову в Україні демократичного, гуманного суспільства, сприяння розвитку національно-державного будівництва, радикальному реформуванню економіки республіки. Природно, до Програми увійшли положення національно-культурного будівництва, надання українській мові статусу державної, відновлення діяльності Української православної та Української греко-католицької церкви. Другі Всеукраїнські збори Народного Руху в жовтні 1990 року сформували вимоги організації щодо проведення демократичних виборів до Рад, всенародних виборів Президента України і реалізації положень Декларації про державний суверенітет України. Народний Рух України як громадсько-політична організація та самодіяльні товариства пробуджували суспільну думку і сприяли формуванню багатопартійності в республіці. В міру демократизації суспільства Компартія втратила політичну монополію. Третій з’їзд народних депутатів СРСР у березні 1990 р. ухвалив постанову про вилучення з Конституції СРСР статті 6 про керівну й спрямовуючу роль комуністичної партії в радянському суспільстві. У вересні того ж року Президія Верховної Ради України ухвалила постанову «Про порядок реєстрації громадських об’єднань», що створило відповідну юридичну базу для існування багатопартійності. У квітні 1990 р. на базі Української Гельсінської спілки постала Українська республіканська партія (УРП). Головною метою своєї діяльності республіканці проголосили створення Української самостійної держави. У грудні відбувся І з’їзд Демократичної партії України. В той період виникли Соціал-демократична партія України, Об’єднана соціал-демократична партія України, Партія зелених України, Ліберальна партія – всього 15 політичних партій. Справжнім каталізатором процесу демократизації в країні став Перший з’їзд народних депутатів СРСР (25 травня – 9 червня 1989 р.) – з’їзд нової політичної оцінки поточного моменту і політики перебудови в цілому. Вибори до Верховної Ради України у березні 1990 р. засвідчили значне зростання впливу національно-демократичних сил, і після виборів головні питання республіканського життя вирішувалися не в ЦК Компартії, а у Верховній Раді. Таким чином, розпочинався новий етап боротьби за державну незалежність. 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка проголошувала «верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Національно-демократичні сили боролися за надання Декларації про суверенітет статусу конституційного закону. Обстановка застою й кризи негативно вплинула і на сферу освіти, науки, літератури, мистецтва. Хоч проголошені освітні реформи були спрямовані на перехід до загальної середньої освіти, однак відбувалася формалізація навчального процесу. Зростали більше кількісні, ніж якісні показники. Зокрема, розширювалася мережа закладів вечірньої освіти і заочних форм навчання, загальнотехнічних факультетів, зростав контингент учнів та студентів як визначального освітянського чинника. У 1990 р. в 149-ти вищих і 742-ох середніх спеціальних навчальних закладах навчалося відповідно 881 тис. і 757 тис. студентів. Кожний четвертий, зайнятий у народному господарстві УРСР, мав вищу або середню спеціальну освіту. Почали діяти нові типи навчальних закладів: університет «Києво-Могилянська академія» (нині – національний університет), Інститут українознавства і кафедри в вузах, а також гімназії, ліцеї тощо. Головну роль у розвитку науки відігравали установи АН УРСР. Чисельність науковців на початку 80-х років перевищувала в республіці 200 тис. чол. Певною мірою зростала ефективність досліджень. Управління наукою, в тому числі й академічною, було централізоване в системі Державного комітету з науки і техніки. В Україні виникли також регіональні центри управління наукою. В 1965 р. було створено Донецький науковий центр у складі чотирьох установ АН УРСР і Донецького університету; у 1971 р. – Північно-Східний (Харків), Придніпровський (Дніпропетровськ), Південний (Одеса) і Західний (Львів). Створення наукових центрів сприяло зростанню потенціалу вузівської науки і орієнтації її на розв’язання регіональних проблем. У 60-70-х наукові дослідження виконувалися в основному за госпрозрахунковими договорами вузів і підприємств. У цілому організація науки відставала від суспільних потреб, адже була підпорядкована власне державному інтересу. Часи політичного авторитаризму і порушення соціальної справедливості наклали свій відбиток і на культурно-творче життя в УРСР. В тій суперечливій атмосфері сформувалися поети і прозаїки-шестидесятники, художники-авангардисти в образотворчому мистецтві; написані в дусі критичного реалізму твори «Собор» О. Гончара, повісті, оповідання Г. Тютюнника; народилися українське поетичне кіно довженківської традиції, нові форми національної музичної культури. В кінці 60-х років публікацією історичних романів«Диво» П. Загребельного, «Мальва» Р. Іваничука, «Жбан вина» Р. Федоріва освоювався новий простір української історичної романістики. Цей літературний жанр збагатили в 70-ті роки нові твори П. Загребельного, Р. Іваничука, роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко; у 80-ті роки – це романи Ю. Мушкетика, В. Шевчука, Р. Іванченко, В. Малика та ін. Критерії літературно-художнього відображення сучасного життя поглиблювались О. Гончаром у творах «Берег любові», «Циклон», «Твоя зоря» та ін. Почала повертатися до нас творчість репресованих письменників і поетів, таких, як Микола Хвильовий, Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Євген Плужник, Микола Куліш. Отже, літературно-художня ситуація другої половини 80-х років створювалась поверненими в літературу іменами, публікацією раніше написаних, але не опублікованих за велінням часу творів – («творів з шухляди»); творами про невідкладні проблеми сьогодення. У цьому ж ключі варто оцінити вихід з друку творів видатних українських істориків М. Грушевського, Д. Яворницького, Д. Дорошенка, В. Винниченка та ін. Налагоджувалась робота Українського фонду культури, творчих спілок і об’єднань, проходила реорганізація мережі бібліотек, професійних театрів, музеїв, інших культурно-освітніх установ, однак рівень задоволення духовних запитів народу знижувався внаслідок їх слабої матеріальної бази, залишкового принципу фінансування, загострення соціально-економічних проблем. Перелічені нами обставини звужували сферу культурного життя в Україні, хоч в цілому цей фактор відіграв певну роль в розвитку українського суспільства в 60-80-ті роки. Таким чином, з врахуванням цільових установок і змісту цього історичного періоду можна виділити такі його складові частини: політичні і економічні реформи другої половини 60-х років; наростання в суспільстві застійних явищ в результаті зниження темпів і рівня соціально-економічного розвитку; неодноразові спроби оновлення суспільства, виходу з кризової ситуації в другій половині 80-х років. У результаті обмеженого, розрізненого, половинчатого характеру реформ в соціально-економічній сфері склався потужний механізм гальмування: наявність посилення тоталітарних сил, інтересів; спрощення стимулів високопродуктивної праці; неефективність економічного управління, заблокувавшого економічну демократію. Хоч реформи другої половини 80-х років називались радикальними і спрямовувались на формування реалізації різноманітних суспільних інтересів, однак їм бракувало системності й концептуальності. Тому вони не вийшли за рамки соціальних експериментів. Для розблокування досить складної проблемної ситуації потрібний був інноваційний підхід щодо розробки та впровадження механізму реалізації багатогранності інтересів у суспільстві, поглиблення демократичних процесів на основі переходу до ринкових відносин. |
|
Модуль І Охарактеризуйте «Історію України» як науку, визначте її... Вчення курсу історії України у вищому навчальному закладі є генезис, закономірності становлення та розвитку українського народу,... |
Віхи становлення незалежності України Обладнання: державні символи країни, презентація: «Незалежність України», відеофільми: «Документальні фотоматеріали УНР», «УНР ЗУНР»,... |
|
Тема: «Розпад СРСР. Незалежність України» Мета: познайомити учнів з основними подіями в Україні від часу проголошення незалежності; учні мають показувати на карті територію... |
Причини та перебіг Війни за незалежність с. 4-6 Війні за незалежність США с. 13-17 |
|
1. Становлення банківської системи України, та її роль у ринкових умовах Становлення банківської системи почалося в березні 1991 року з ухвалення Закону України "Про банки і банківську діяльність" яким... |
1. Становлення банківської системи України, та її роль у ринкових умовах Становлення банківської системи почалося в березні 1991 року з ухвалення Закону України "Про банки і банківську діяльність" яким... |
|
«Нехай святиться у віках в борні здобута незалежність» Київ-2015 Зміст Без сумніву, одними із таких факторів були боротьба козацтва, Перша та Друга світова війна, війна в Афганістані. Має непересічне... |
ВСТУП До недавніх пір такі об'єднання не мали належного розвитку: їх перелік був занадто обмежений, діяльність формальна, оскільки їх соціальне... |
|
10. Україна в командно-адміністративній системі СРСР (1945 1985 рр.) Тема 10. Україна в командно-адміністративній системі СРСР (1945 – 1985 рр.) Тема 11. Україна – незалежна держав |
Методичні рекомендації з позаурочної та позакласної роботи при кабінеті... Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років в загальноосвітніх навчальних закладах відповідно до Закону України «Про увічнення Перемоги... |