КУРС ЛЕКЦІЙ ЗА ЗАГАЛЬНОЮ ТА ГАЛУЗЕВОЮ СКЛАДОВИМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ КЕРІВНИКІВ І СПЕЦІАЛІСТІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ За загальною редакцією В. Г. Федоренка, доктора економічних наук, професора
|
|
Скачати 6.51 Mb.
|
1.2. Система організації державного управління та місцевого самоврядуванняТермін «територіальна організація державного управління». Державне управління та територіальна організація влади. Державне управління та місцеве самоврядування. Теоретичні концепції самоврядування. Моделі територіальної організації влади та самоврядування. Еволюція сприйняття територіальної організації управління державно-управлінською думкою. Принцип територіальної організації державного управління. Централізація, децентралізація, делегування, субсидіарність. Сучасна система місцевого самоврядування в Україні. Найважливішим завданням адміністративної реформи є формування в Україні ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і місцевому рівнях управління. Тільки трансформація територіальної організації влади дозволить сформувати систему державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей. Для цього необхідно здійснити перехід до нової ідеології функціонування територіальних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з метою забезпечення прав і свобод громадян та надання державних і громадських послуг. Створення доцільної системи територіальної організації влади сприятиме становленню України як правової європейської держави з високим рівнем демократії. Дослідження територіальної організації влади та визначення теоретичних основ трансформаційних процесів територіальної організації влади є актуальним науковим питанням, яке потребує невідкладного вирішення. Насамперед необхідно визначити базову термінологію. Поняття «територіальна організація державного управління» активно використовується в науковій літературі разом з поняттями «територіальний устрій» чи «територіальна організація влади», але ще остаточно не визначено. Активне використання та ототожнення з іншими, менш чітко визначеними термінами свідчить, що навіть сприйняття територіальної організації влади як системи є неоднозначним. Термін «територіальна організація державного управління» використовується для визначення системи організації процесу державного управління на територіальному рівні, тобто слово «організація» в цьому випадку означає систему, а не процес. Для повнішого розуміння призначення та особливостей функціонування цієї системи треба визначити її роль в процесі державного управління. Дефініція останнього в науковій літературі теж достатньо проблематична. Офіційне тлумачення державного управління як явища подане в Концепції адміністративної реформи в Україні, затвердженій Указом Президента України. Згідно з цією Концепцією, державне управління – це «вид діяльності держави, що полягає у здійсненні нею управлінського, тобто організуючого, впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, які вимагають певного втручання держави шляхом використання повноважень виконавчої влади». Проте не можна обмежувати державне управління тільки сферою діяльності виконавчої влади та виключати з нього діяльність законодавчої та судової гілок державної влади. Регламентуюча організаційна та контролююча діяльність відповідно до законодавчої та судової влад теж має організуючий вплив держави на суспільство. Тому існуюча дефініція непридатна для визначення ролі та місця територіальної організації державного управління в системі «державне управління». Деякі науковці ототожнюють державне управління з усім обсягом діяльності держави щодо організації упорядкування різних соціальних процесів у суспільстві. Таке визначення державного управління є більш придатним для наукового вжитку. Державне управління як процес має місце у взаєминах між суспільством та державою, об’єктом управління тут є суспільство, а суб’єктом – сама держава (органи державного управління). А оскільки громадяни розселені на всій території держави, то здійснювати цей вплив на суспільство може виключно через територіальні органи державного управління (рис. 1).  Рис. 1. Місце системи територіальної організації влади в системі державного управління Таким чином, територіальна організація державного управління – це система органів державної влади, яка забезпечує організуючий вплив держави на суспільство на всій території країни. Відмінною рисою територіальної організації державного управління як системи державного управління є те, що внаслідок існування владної ієрархії територіальні органи державного управління можуть бути не тільки суб'єктами, але й об’єктами управління. Відповідно управлінський вплив може здійснюватися не тільки на суспільство, але й на самі територіальні органи державного управління. У будь-якому випадку основним завданням територіальних органів державного управління є здійснення впливу держави на суспільство. Після визначення місця територіальної організації державного управління в системі державного управління виникає можливість її осмислення. Будь-яка система – це сукупність елементів, які між собою взаємодіють. Елементами системи державного управління на територіальному рівні є територіальні органи державного управління. Визначальною для характеристики будь-якої системи є її структура. Оскільки структура – це сукупність зв’язків між елементами системи (адже саме порядок цих зв’язків визначає внутрішню будову системи), то структурою системи державного управління на територіальному рівні є сукупність зв’язків між територіальними органами державного управління.
Таким чином, визначальною характеристикою територіальної організації державного управління є ієрархічні відносини між територіальними органами державного управління, які виявляються в повноваженнях останніх. Такі повноваження спрямовані на здійснення функцій державного управління, що реалізуються на територіальному рівні. Остаточною реалізацією цих функцій є безпосередній вплив територіальних органів державного управління на суспільство. А повноваження територіальних органів державного управління у відносинах між собою є забезпеченням реалізації цього впливу. Отже, повноваження територіальних органів державного управління у відносинах між собою не можуть розглядатися окремо від функцій державного управління на територіальному рівні, оскільки перші визначаються способом реалізації останніх. Реалізація функцій державного управління на територіальному рівні пов'язана як з усією системою державного управління, так і з системою місцевого самоврядування. Повноваження територіальних органів державного управління обмежені, з одного боку, повноваженнями органів місцевого самоврядування, а з іншого – повноваженнями центральних органів державного управління. У той же час. відносини територіальних органів державного управління з іншими органами влади та управління (центральними органами державної влади та органами місцевого самоврядування) є складовою територіальної організації державного управління, оскільки вони є реалізацією функцій цієї системи. Таким чином, територіальна організація державного управління – це система, елементами якої є територіальні органи державного управління, а її структуру складають відносини між цими органами. При вивченні цієї системи необхідно, насамперед, дослідити принципи побудови таких відносин (важливими є також принципи побудови відносин і з іншими органами влади – центральними та місцевого самоврядування). Територіальна організація державного управління кожної країни є унікальною, вона формується протягом багатьох років (а іноді й століть) і зазнає впливів традицій, суспільних уподобань, історичних передумов і політичних подій. Проте дослідження теоретичних питань територіальної організації влади дозволяє визначити певні спільні моменти, а при глибокому теоретизуванні може дати значно більше структуроване та цілісне уявлення про це явище. Важливим для дослідження є теоретичний аспект територіальної організації влади щодо відносин державного управління та місцевого самоврядування. Існують дві теоретичні концепції самоврядування, які базуються на уявленні про співвідношення державного управління та місцевого самоврядування: 1. «Громадська (суспільна) концепція», згідно з якою місцеве самоврядування виникло внаслідок реалізації волі місцевих жителів самостійно вирішувати свої проблеми і має забезпечувати місцевій громаді задоволення місцевих інтересів, а державні справи стосуються сфери компетенції органів виконавчої влади; 2. «Державницька теорія», згідно з якою місцеве самоврядування виникло внаслідок надання державою повноважень щодо вирішення деяких питань місцевого значення місцевим жителям та організованим для цього органам влади. Відповідно до такої теорії через механізм самоврядування здійснюється слугування місцевої громади державним інтересам. Останнім часом набуває поширення третя концепція, комбінована, яка передбачає поєднання в територіальній організації влади інтересів держави та громади. Ця концепція переводить протиріччя перших двох у площину постановки проблеми розподілу повноважень між різними територіальними органами влади та адміністративними рівнями. З цими концепціями тісно пов’язаний розподіл адміністративно-територіальних одиниць на «природні» (населені пункти, де люди природним шляхом групуються для спільного життя) та «штучні» (вторинні територіальні громади, утворені в результаті адміністративного поділу території держави). Згідно з цим розподілом природні адміністративно-територіальні одиниці формуються їхніми мешканцями для задоволення своїх потреб та вирішення власних проблем за бажанням та з власної ініціативи цих мешканців. Такими одиницями зазвичай є населені пункти та спільноти, які об’єднуються у федерацію (кантони, штати, землі тощо). Штучні адміністративно-територіальні одиниці формуються центральними органами державної влади для зручності управління територіями. Через це органи влади таких адміністративно-територіальних одиниць обмежені державною владою, яка визначає обсяг повноважень цих органів. Громадська (суспільна) та комбінована концепції самоврядування реалізовані в двох основних моделях територіальної організації влади: англо-саксонській та континентально-європейській відповідно. Особливістю англо-саксонської моделі с відсутність представників центральних органів виконавчої влади на місцях та автономність місцевих представницьких органів, їхня незалежність від центральної влади. Адже, згідно з громадською (суспільною) концепцією, можливість протилежності суспільних і державних інтересів є основою для повної самостійності органів місцевого самоврядування. Ця система склалася історично: свого часу монарх поступово віддавав владу в двох напрямах: у центрі – представницькому органу (Парламенту, який формував Уряд) та на місцях – органам самоврядування. Внаслідок цього утворилися дві формально незалежні одна від одної системи: центральні органи державної влади та місцеве самоврядування. Потім цю модель територіальної організації влади запровадили й демократичні країни, переважно федеративні. Деякі науковці виділяють ще дві моделі територіальної організації влади: «іберійську» та «радянську». Цим варіантам притаманна спільна особливість – відсутність територіальних представництв центральних органів державного управління. Відмінною рисою іберійської моделі є залучення органів місцевого самоврядування до системи територіальної організації державного управління. Зазвичай це реалізується у вигляді прийняття обраного територіальною громадою керівника органу місцевого самоврядування на державну службу (найчастіше – на посаду керівника територіального органу державного управління в цій адміністративно-територіальної одиниці). Та, незважаючи на це, вплив уряду на діяльність керівників територіальних органів влади дуже обмежений. Це доволі розповсюджено в Латинській Америці, тому, на нашу думку, більш вдалою назвою цієї моделі є не "іберійська", а «латиноамериканська». Відмінною рисою радянської моделі є двоїста роль територіальних органів влади («рад»): вони одночасно є органами місцевого самоврядування та територіальними органами державного управління, їхні виконавчі підрозділи (комітети, «виконкоми») мають подвійне підпорядкування: «своїй» раді та виконкому вищого адміністративного рівня. Внаслідок цього між виконавчими органами рад всіх рівнів існує ієрархія. У той же час декларується абсолютна влада рад на своїх територіях, а ці ради формально не є місцевими представництвами центральних органів виконавчої влади. Таким чином, начебто формується територіальна організація законодавчої влади, ради утворюють владну вертикаль з головною (Верховною) радою на чолі. Зовсім іншою є континентально-європейська (французька) модель територіальної організації влади. Вона базується на поєднанні безпосереднього державного управління на місцях та місцевого самоврядування. У країнах, що мають таку модель територіальної організації влади, на місцях присутні представники центральних органів державної влади (у Франції – префекти, в Україні – голови місцевих державних адміністрацій). Таким чином, на сьогодні все розмаїття способів організації державного управління в різних країнах можна звести до двох основних моделей територіальної організації влади: англосаксонської та континентально-європейської. Аналіз будь-якого явища не буде повним без висвітлення його історії у ході еволюції наукової думки. Тривалий час дослідження науковців обминали проблему територіальної організації державного управління. Хоча дослідники зрідка (можливо, несвідомо) торкалися територіального аспекту державного управління та приділяли певну увагу території держави як невід’ємному компоненту останньої. Так, ще Арістотель у творі «Політика» опосередковано висловлювався стосовно цього: «Спільноти повністю довершені, що складаються з кількох поселень, утворюють державу». Але далі він сам усувається від подальших розмірковувань щодо територіальної організації державного управління, зазначаючи неможливість будь-яких теоретичних основ: «Більшість вважає, що щаслива держава повинна бути обов’язково великою за своїми розмірами». Але, якщо навіть ця думка правильна, все ж незрозуміло, яку державу треба вважати великою, а яку невеликою. Величина держави вимірюється кількістю її населення. Досвід показує, як важко дати правильну закономірну організацію у занадто багатонаселеній державі; в усякому разі всі держави, які славні своєю організацією, не припускають надмірного збільшення їхнього народонаселення... а чи до надмірної кількості може бути внесений хоч який-небудь порядок? Це було б справою божої сили». Тільки у добу Відродження Н. Макіавеллі частково торкнувся теми територіальної організації влади. Певною мірою можна стверджувати, що у трактаті «Князь» він веде мову про потребу наближення органів влади до об’єкту управління. Значно пізніше це було сформульовано як принцип субсидіарності. За Нового часу територіальна організація державного управління почала привертати більшу увагу науковців. Намітилася тенденція до виокремлення територіального аспекту державного управління у фундаментальних теоріях державного управління. Так, у XVII ст. англійський філософ Дж. Локк у роботі «Два трактати про управління державою» вперше висловив ідею про розподіл влад: крім двох загальновідомих гілок державної влади він визначив і третю – «федеративну». Але у XVIII ст. Ш. Монтеск’є у дослідженні «Про дух законів» остаточно сформулював теорію розподілу влад, визначив к третю гілку державної влади – судову. Після цього тема територіальної організації державного управління знову втратила інтерес у дослідників. Лише у XIX ст. німецький учений-державознавець Г. Еллінек розробив «теорію трьох елементів», згідно з якою держава складається з території, народу та влади. З цього часу територіальна організація влади стала визнаватися невід’ємним компонентом держави та важливим аспектом державного управління. Так, згідно з марксистським вченням, яке стало одним із домінуючих у ХІХ–ХХ ст.ст., наявність певної території, на яку розповсюджується юрисдикція держави, разом із механізмом, що здійснює функції влади, та системою правових норм є однією з ознак держави. Деякі дослідження територіальної організації державного управління мали місце також і в Україні. Ще члени Кирило-Мефодіївського товариства розробляли проекти оптимальної територіальної організації влади, хоча і без обґрунтування. Так, Г. Андрузький склав «Начерки конституції республіки» (1846 – 1850 pp.), в яких доволі детально визначив оптимальну (як на його погляд та умови тогочасної Росії) структуру територіальної організації влади: адміністративні рівні (громада, область, округ, штат, держава), територіальні органи влади в них (управи, правління, думи, ради, комітети тощо), порядок їхнього формування та діяльності. У проекті особливу увагу приділено особливостям функціонування громади як основи ідеального суспільства. Цей проект започаткував тенденцію, яка існує в українській державно-управлінській думці понад півтора століття, – визначення місцевого самоврядування основою територіальної організації влади. Наступною розробкою питання територіальної організації державного управління стали пропозиції М. Драгоманова щодо конституційних перетворень Російської імперії – «Проэктъ основаній устава украинскаго общества «Вольный союзъ» – «Вільна спілка» (1884 p.). М. Драгоманов розвинув ідею про місцеве самоврядування як основу політичної свободи, руху до досягнення соціальної справедливості. У цьому проекті, як і в «Начерках» Г. Андрузького, також було запропоновано систему територіальної організації державного управління на конкретному прикладі Російської імперії зі значно меншою долею радикалізму. Так, адміністративні рівні пропонувалося залишити без змін, тільки замість губерній запровадити області з врахуванням «сукупності географічних, економічних та етнографічних умов» Пропонувалося значно спростити класифікацію населених пунктів – поділити їх на міста та села з наданням обом типам одного статусу – громади. Різниця повинна була полягати в порядку формування територіальних органів влади у них: у селі загальні збори обирали управу та старшину, а в місті – думу, яка призначала управу. На відміну від «Начерків»" Г. Андрузького, «Проэктъ» М. Драгоманова детально описував порядок функціонування та розподілу сфер компетенції (вперше в науковій думці України). Крім того, «Проэктъ» передбачав участь органів місцевого самоврядування в розподілі коштів, тобто децентралізацію фінансової сфери. Питанням територіальної організації державного управління було приділено увагу і в науково-політичній діяльності М. Грушевського. В його статті «Конституційне питання і українство в Росії» (1905 р.) пропонувався механізм національно-територіальної децентралізації. За М. Грушевським, самоврядні області в межах однієї держави повинні управлятися обласними (національними) сеймами, які формуються шляхом прямих виборів. Депутати цих сеймів мали б формувати загальнодержавний парламент як орган представницької влади, який, у свою чергу, повинен був би сформувати репрезентативний уряд. Цим проектом М. Грушевський започаткував федеративний напрям у державно-управлінській думці України, який набув найбільшої популярності. Після проголошення незалежності України увага до проблем територіальної організації державного управління значно підвищилася – з’явилися теоретичні дослідження, присвячені адміністративному реформуванню на територіальному рівні. Так, одним із широко досліджуваних (але недостатньо визначених) є питання державного устрою. Саме державний устрій найчастіше ставав об’єктом уваги як під час дослідження територіальної організації влади, так і у разі адміністративних реформ. 26–27 листопада 1992 р. у Києві було проведено науково-практичну конференцію «Актуальні проблеми управління територіями в Україні». Вона стала однією з перших спроб дослідити цю проблему з наукових позицій, хоча в роботі конференції брали участь й офіційні особи (зокрема Президент України Л. М. Кравчук та голова Верховної Ради І. С. Плющ). На конференції відбулася полеміка з приводу побудови оптимального територіального устрою молодої незалежної держави. На той час науковці (переважно політологи) успадкували від радянських часів триелементну класифікацію державного устрою: унітарний, федеративний та конфедеративний типи. На початку 1990 pp. у зв’язку зі зникненням конфедерацій визначення останнього типу поступово зникло з обігу. У той же час розвиток державного управління як науки примусив диференціювати різноваріативність унітарного типу. Тому прибічники унітаризму України використали на конференції в листопаді 1992 р. розширений (відносно системи «унітарність – федералізм») категорійний апарат класифікації типів державного устрою. Тогочасний Президент України Л. М. Кравчук, виступаючи на конференції, назвав трьома можливими типами державного устрою – федеративний, унітарно-децентралізований та унітарно-централі-зований. Типологія державного устрою після цього знов стала триелементною: федеративний тип (із конфедеративним підтипом) та два типи унітарного устрою – централізований та децентралізований. Інші теоретичні аспекти територіальної організації державного управління також не є чіткими. На відміну від питання державного устрою, питання організації державного управління не стали об’єктом такої ретельної уваги з боку науковців. Література з проблем територіальної організації влади переважно присвячена місцевому самоврядуванню. Значну кількість досліджень з цієї теми представлено в наукових статтях у фахових виданнях зі спеціальності «державне управління». Так, питання розподілу повноважень між територіальними органами влади, яке, в основному, тільки висвітлюється на сторінках наукових журналів досі залишається значною проблемою розбудови незалежної України. Більшість публікацій у періодичній науковій літературі мають констатаційний та проблемнопостановчий характер і містять переважно аналіз законодавства та коментар до нього; вони не дають конкретних пропозицій щодо вирішення питання. Те ж саме стосується публікацій, предметом аналізу яких є іноземний досвід територіальної організації влади, в них тільки ,пропонується використовувати цей досвід під час проведення адміністра-тивної реформи в Україні. Конкретні пропозиції відносно реформування територіальної організації державного управління висуваються дослідниками тільки у зв’язку з ідеєю створення адміністративної юстиції. Більшого успіху сучасні українські науковці досягли у дослідженні конкретних питань – децентралізації та регіоналізації. Тема децентралізації є однією з ключових в теорії територіальної організації державного управління. Дослідження регіоналізації здійснюється за двома основними напрямами: визначення поняття самого регіону та здійснення регіоналізації в різних сферах. Але позиції науковців відносно цих питань потребують систематизації та узгодження. Після набуття Україною незалежності науковці почали досліджувати історію територіальної організації державного управління України. Останнім часом у зв'язку з проведенням адміністративної реформи історії організації системи державного управління приділяється більше уваги. Прикладом цього є історичний нарис Г. Швидько та В. Романова «Державне управління і самоврядування в Україні». Але значно більше інформації про територіальну організацію влади є в загальних роботах з історії України, ніж у спеціальних працях з історії державного управління на територіальному рівні. Деякі українські науковці приділяють увагу історії територіальної організації державного управління України XX ст. В інших країнах питання теорії територіальної організації державного управління досліджуються і висвітлюються краще, ніж в Україні. Так, науковці США та Західної Європи (перш за все – Франції) вже давно досліджують територіальну організацію державного управління. Зокрема, французькими науковцями серед головних проблем державного управління на територіальному рівні особливо активно досліджуються децентралізація, деконцентрація, регіоналізація тощо. Але особливою рисою французьких теоретиків державного управління є те, що всі їхні роботи з територіальної організації влади стосуються тільки Франції. Отже, вже з давніх часів в теорії державного управління мали місце дослідження деяких питань територіальної організації державного управління. Давньогрецькі та середньовічні філософи (Арістотель, Макіавеллі) у своїй діяльності торкалися проблеми оптимальної територіальної організації влади, хоча й не завжди усвідомлювали її. Тривалий час після цього дослідження науковців обминали проблему розповсюдження державної влади в просторі. У ХІХ ст. дослідники почали більше усвідомлювати важливість територіальної організації влади та приділяти увагу території держави як невід’ємному компоненту останньої Частково питання територіальної організації влади розглядали фундатори українського державобудівництва М. Драгоманов, М. Грушевський та ін. Нині питання територіальної організації державного управління активно досліджуються українськими науковцями. Проте в цих дослідженнях не вистачає термінологічної узгодженості. На підставі проведеного узагальнення можна зробити такі висновки: по-перше, невідповідність територіальної організації влади сучасній демократизації суспільних відносин усвідомлена науковою громадськістю України як важлива наукова проблема; по-друге, до цього часу наукові дослідження не містять комплексного вирішення цієї проблеми, системного узагальнення її теоретичних аспектів та конкретних пропозицій щодо реформування у цій сфері, тобто не вироблено науково обгрунтованої концепції трансформації територіальної організації влади. Таке становище особливо небезпечне, оскільки адміністративна реформа, яка зараз триває, одним з головних напрямів передбачає кардинальні зміни саме в системі державного управління на територіальному рівні. Як вже зазначалося, принципи як основоположні ідеї внутрішнього порядку системи є головними правилами утворення зв'язків між її елементами. Тому ці тривалі закономірності утворення (побудови) системи є визначальними моментами її функціонування й тому повинні бути розглянуті окремо. Найголовнішими принципами територіальної організації влади, про які навіть йдеться в Конституції України, є централізація та децентралізація. Сама назва свідчить, що ці принципи визначають тип відносин між центральними і територіальними органами влади, причому, не тільки в системі виконавчої влади (наприклад, між міністерствами та місцевими держадміністраціями), але й у відносинах з місцевим самоврядуванням. Твердження про поєднання централізації й децентралізації у здійсненні державної влади породило багато незрозумілостей у термінології державного управління взагалі та територіальної організації влади зокрема. Поняття «централізація» та «децентралізація» стали настільки звичними, що певний час сама потреба з'ясувати їхній зміст перестала усвідомлюватися. Навіть у статтях, що містилися в фахових періодичних виданнях зі спеціальності «Державне управління» в 90-ті pоки XX ст., визначення цих термінів так і не дістало гідної уваги. До того ж мала місце певна нечіткість у термінології та недостатнє розуміння сутності понять, внаслідок чого децентралізацією називали досить специфічний процес, який не можна позначати цим терміном. Неоднозначність в трактуванні цих термінів була породжена різницею в моделях територіальної організації влади. Проте безпосередньо перед з’ясуванням термінології треба ще визначити характер термінів. Передусім слід визнати, що |
Схожі:
| За загальною редакцією ректора Національної академії СБ України,... Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, лист №1/11-12373 від 26 грудня 2011 р |
України Керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації... За загальною редакцією: Президента НАПрН України, ректора Національного університету |
| За редакцією члена-кореспондента АМН України доктора медичних наук,... Рекомендовано до видання вченою радою Харківського національного медичного університету |
За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки... Рекомендовано до друку Вченою радою Національної академії Служби безпеки України, протокол №13 від 23 вересня 2010 року |
| ОСНОВИ ПРАВОЗНАВСТВА Навчальний посібник За загальною редакцією професора Пастухова В. П Кримського економічного університету КНЕУ; М. Ю. НАУМ доцент Прикарпатського державного |
За редакцією доктора юридичних наук, професора М. І. Мельника, доктора... За підсумками V Всеукраїнського конкурсу на краще юридичне видання (2002—2003 pp.) цей Коментар відзначено другою премією у номінації... |
| МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до практичних занять і самостійної роботи... Під загальною редакцією зав кафедри загальної гігієни з екологією, професора В.І. Федоренко |
Збірник наукових праць (навчальний посібник) За загальною редакцією... Рецензенти: доктор філософських наук, професор Ю. С. Вілков; доктор філософських наук, професор В. В. Остроухов; кандидат філософських... |
| УДК 37. 03. 6-057. 36: 355 (477) М За загальною редакцією помічника Міністра оборони України, старшого наукового співробітника, кандидата військових наук, генерал-майора... |
За редакцією Заслуженого діяча науки і техніки України, академіка... Одеський юридичний інститут Харківського національного університету внутрішніх справ |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua