|
|
Скачати 6.51 Mb.
|
| ліберальних і неоліберальних уявлень. Покладене в основу ідей лібералізму поняття індивідуальної свободи передбачає насамперед свободу самореалізації, свободу розвитку індивідуальних задатків і головний принцип Дж. Локка – «людина є хазяїн власної особистості», що підкреслює активну, творчу роль особистості. Індивідуальна свобода не є незалежність. Бути вільним означає: не обмежувати свободу інших. Поняття «свобода» у лібералізмі – надання свободи для всіх. Вона не тільки обмежує соціальну активність і соціальну незалежність людини, але й сприяє реалізації соціальних цілей суспільства. Згідно з поглядами І. Канта, Г. Гегеля, М. Вебера, Г. Еллинека та інших право є способом охорони свободи й інтересів усіх. Поняття свободи як цінності оформилося в ідеологію одночасно з виникненням ідей рівності та справедливості і нерозривно зв’язане з ними. Знамените гасло Великої Французької революції «Свобода, Рівність, Братерство» відображає єдину систему цінностей суспільства і вимог до держави. Як нерозривна тріада цивільних цінностей, принципи свободи, рівності і справедливості стали основою двох різних моделей держави – ліберальної й соціальної. Абсолютизація однієї складової тріади, протиставлення їй двох інших цінностей породило антагонізм двох концепцій держави – ліберальної й соціальної. Протистояння ліберальної й соціальної ідей відбивалося в двох модальностях – політичній і економічній. Прихильники ідеї антиліберального соціалізму, починаючи з Бабефа, Сен-Симона, Вейтлинга і закінчуючи авторами «казарменого соціалізму» – Л. Троцького та інших завжди прагнули здійснити справедливість і рівність примусова, ціною нехтування свободою. В економіці прихильність лібералів до принципу свободи ринкових відносин й ідеалу власності як гарантії індивідуальної свободи завжди протистояла суспільним і державним обмеженням ринку, державному перерозподілу й суспільним формам власності. Одне з істотних протиріч ліберальної й соціальної парадигм полягає у відносинах індивіда і держави. Для лібералів людина знаходиться поза державою, що протистоїть їй. Для тоталітарного підходу характерне ототожнення людини і держави в їхніх цілях і способах реалізації цих цілей. За словами І. Ільїна «...держава не є якась абстрагованість, що підноситься над громадянином». Держава знаходиться не «там десь» поза нами (уряд, поліція, армія, податкове відомство, чиновницький апарат), ні, вона живе в нас, у вигляді нас самих, тому що ми, живі людські особистості, ми є її «частини», чи «члени», чи «органи». У державу включаються (будують її, конструюють її, удосконалюють її чи, навпаки, руйнують її) усі вільні, приватно-ініціативні, духовно-творчі внутрішні настрої і зовнішні діяння громадян». Необґрунтованість категоричного протиставлення індивіда й держави усвідомлювалася вже при зародженні лібералізму. Ж.-Ж. Руссо писав: «...як тільки хто-небудь говорить про справи держави: що мені до цього? Слід вважати, що держава загинула». За словами В. Соловйова: «Не можна, власне кажучи, протиставляти особистість і суспільство, не можна запитувати, що з цих двох є мета і що тільки засіб». Сам факт постійного протиставлення ліберальних і соціальних ідей протягом всього історичного розвитку і на їхній основі різних державних форм свідчить про те, що вони зберегли визначену єдність при всіх метаморфозах даних теорій і завжди створювали певний соціально-ліберальний континуум. Сформовані ліберальна та соціальна ідеології стали підставами двох різних підходів до пояснення тих самих явищ. Дихотомія понять, що виникла, істотно розсунула рамки наших уявлень про суспільство, державу й особистість. Теоретичне осмислення дихотомій – свобода і рівність, свобода і справедливість, індивід і суспільство, громадянин і держава, свобода і необхідність, права й обов’язки, цивільні і соціальні права, особисте і суспільне благо, індивідуалізм і солідарність тощо – стало основою концепції соціальної і ліберальної держав, ліберально і соціально орієнтованих економік правової держави і демократичних інститутів. Лібералізму ми зобов’язані сучасним парламентаризмом, принципом поділу влади, незалежним судом і багатьма іншими механізмами демократії, призваними захищати волю людини від зазіхань на неї з боку влади. В економічній теорії з даних дихотомій виникло протиставлення ринку і планового господарства, економічної свободи і державного регулювання, кейнсианства і монетаризму. Ліберальна й соціальна точки зору є визначальними при ситуативному аналізі реальних історичних епізодів у рамках науково-технічного й суспільного розвитку. Лібералізм, виходячи з примата свободи, створив сучасну систему цивільних прав і інститутів, що забезпечують їх, без цього не виникла б ідея соціальних прав і не було б громадянського суспільства. Демократія й громадянське суспільство, породжені лібералізмом, стали обов’язковими умовами соціальної держави. Загальна доступність соціальної підтримки, правова природа соціальних функцій держави, наявність соціальних бюджетів – основні принципи соціальної держави, які мають не тільки соціальні, але й ліберальні корені. Саме поняття «правова, соціальна держава» уже містить ліберальну складову. Так, один з авторів теорії правової, соціальної держави Ф. Нейман ще в 1932 р. запропонував під соціальною правовою державою розуміти суспільний лад, що базується на «правовій інституційній основі свободи і власності, метою якої є співучасть робітників і профспілок в управлінні економікою і самовизначенні своєї робочої долі». Ліберальна ідея була не просто однією з передумов виникнення ідеї соціальної держави, але протягом її становлення була одним із джерел її розвитку. Багато авторів вважає, що «деякою мірою соціальна держава є результат протиборства і синтезу держави, заснованої на ліберально-демократичних цінностях, і держави соціалістичної, що проголосили забезпечення прав на гідне існування громадян головним напрямком своєї діяльності». М. Арагон стверджує, що соціальна держава «претендує на підтримку рівноваги між свободою й рівністю, причому рівновага знаходиться в постійній напрузі й тому є динамічною, а не статичною, сприйнятливою до постійних удосконалень і інтеграцій». Наприкінці XIX ст. протиставлення лібералізму й соціалізму переходить переважно в економічну площину. Реалізація ліберальних принципів в економіці під впливом соціальних потреб суспільства та об’єктивних вимог, пов’язаних з розвитком продуктивних сил, привела до появи неолібералізму, за яким допускалась необхідність з боку держави обмежувати економічну свободу, проводити соціально орієнтовану політику й здійснювати перерозподіл суспільного багатства. Прийняття неолібералізмом даних постулатів не було беззастережним. Наприклад, відоме допущення Джона Стюарта Милля про можливість розподілу створених суспільством багатств на основі суспільної угоди поруч лібералів (Ф. Хайек, Ентоні де Ясан й ін.), супротивників будь-якого втручання в дію «невидимої руки» ринку, категорично відкидалося. У цілому ж неолібералізм XX ст. допускає певні обмеження еконо-мічної свободи особи і посилення державного регулювання економічних і соціальних процесів. Неолібералізм поділяє положення соціальної доктрини про те, що кожна людина має право на гідне існування і держава зобов’язана забезпечити для цього необхідні умови. Держава повинна надати людині не тільки свободу, але і матеріальні можливості користування нею. У ліберальному маніфесті 1947 р. проголошується необхідність поліпшення умов праці та життя людей, визнаються необхідність співробітництва праці й капіталу і важливість соціальних прав. Сучасний лібералізм висуває гасла побудови суспільства з високим рівнем споживання, надання допомоги незаможним, але виступає проти вимог загального благоденства, побоюючись породити у соціальних низах завищені очікування й утриманство. Деякі автори не без підстави вважають, що в основу лібералізму закладене споживче, утриманське відношення людей до держави: «держава мною улюблена, коли є лише сферою адміністративного сервісу». Ліберальний підхід обмежує роль соціальних функцій держави стабілізацією розвитку суспільства, згладжуванням конфліктів і утвердженням у суспільстві відносин солідарності та партнерства. Соціальна держава для лібералів – це, насамперед, держава соціальних послуг. Теза про орієнтацію сучасної ліберальної думки на соціальну державу послуг добре ілюструється неприйняттям лібералізмом моделі держави загального благоденства. Саме критика з ліберальних позицій змусила багатьох країн відмовитися від цієї моделі. Як зауважує Р. Дарендорф: «...у лібералів завжди були складні відносини з категорією держави загального благоденства». Ця складність обумовлена, зокрема, тим, що неприйняття лібералами обмежень економічної свободи на користь суспільних цілей, значного втручання держави в стихійні процеси ринку і значної частки суспільного продукту, що перерозподіляється, поєднується з визнанням ними за державою загального благоденства ряду значимих функцій, таких, як задоволення соціальних потреб, забезпечення гарантій певного рівня життя і відповідно до них створення реальних умов індивідуальної свободи від держави. Відмова від моделі держави загального благоденства і перехід до ліберальної соціальної держави стали важливою віхою і для розвитку самих ліберальних уявлень. У процесі критики моделі держави загального благоденства і її руйнування відбулося усвідомлення того, що «захист економічних прав має зовсім іншу природу й інші механізми, ніж захист класичних прав (політичних і особистих). У зазначеній сфері недостатньо забезпечення свободи індивіда й створення захисних механізмів цієї свободи: необхідна багатостороння діяльність держави, що ставить мету стати соціальною, тобто такою, що забезпечує реальність економічних прав громадян». На думку X. Байєра, «сучасна соціальна держава – це централізовано керована турбота про забезпечення всіх громадян у всіх життєвих ситуаціях, що розкривається як найперший прояв сучасної демократії, притому, що соціальна справедливість ґрунтується на економічному лібералізмі». Таким чином, у середині 90-х років XX ст. відбулося об’єднання двох грандіозних ідей, що лежать в основі держави й економіки, ліберального й соціального принципів. Інтеграція ліберальних і соціальних принципів у єдину конструкцію соціальної держави, з одного боку, стала результатом тривалого процесу зближення позицій, а з іншого боку – закономірним підсумком об’єктивних вимог еволюційного процесу. Як було зазначено вище, більш розвинуті форми соціальної держави вже не можуть бути реалізовані в рамках недемократичних режимів, в умовах відсутності демократичних механізмів соціального спрямування. Теза про те, що «немає соціальної держави без свободи», на певних етапах розвитку соціальної держави з гасла трансформувалося в її сутнісну властивість, що забезпечує необхідні функції. Такою властивістю стала наявність громадянського суспільства. Але в основі його як вищого ступеню демократії закладено класичний постулат лібералізму про протиставлення особистості державі. Розвинуті інститути громадянського суспільства одночасно забезпечують досягнення цілей соціальної держави, реальних свобод і гарантій особистості. Розвинуті форми соціальної держави не можуть просто механічно поєднувати в одну систему ліберальний та соціальний вектори. Системні якості припускають функціональну інтеграцію на основі конкретної мети, що породжує принципово нову системну якість. У рамках соціальної держави новою системною якістю, що виникла з інтеграції принципів свободи, рівності і справедливості, є зняття протиріч, що споконвічно існували між ними, і поява в держави ряду специфічних функцій. У рамках і ліберальної держави, і держави загального благоденства накопичилися внутрішні протиріччя, що не могли бути зняті власним розвитком цих систем. У рамках ліберальної держави головними протиріччями були реальні обмеження індивідуальної свободи в суспільстві, протиріччя між свободою, солідарністю і справедливістю. Для держави загального благоденства ця невідповідність формальних і реальних прав, свободи і солідарності, протиставлення індивідуальної активності людини і патерналізму держави, протиріччя між правами і обов’язками, правами і відповідальністю. Вирішення цих протиріч можливе тільки через включення і соціальної, і ліберальної держав в іншу систему, якою стала ліберальна соціальна держава. Основою виникнення ліберальної соціальної держави стало зняття протиріччя між правами й обов’язками людини, протиріччя, що підірвало державу загального благоденства. Це протиріччя дозволяє деяким авторам вважати неправовими соціальну діяльність держави і саму соціальну державу. Дійсно, одержувачами благ у соціальній державі є в основному не ті, хто ці блага оплачує, що веде до того, що в одержувачів ”безкоштовної освіти“, ”безкоштовного медичного обслуговування“, ”безкоштовної допомоги“, ”безкоштовного житла“, ”безкоштовного відпочинку“ тощо раз у раз виникає відчуття, що подібні блага взагалі даровані, позбавлені будь-якого вартісного виміру. Держава дійсно надає ці блага одержувачам безоплатно, але вони оплачуються тією частиною суспільства, що створює ці блага. Таким чином, виникає питання про правову природу суспільного перерозподілу, що завжди було об’єктом ліберальної критики. Багато юристів, виходячи із сутності права як відповідності прав і обов’язків суб’єктів, трактують несиметричність прав і обов’язків у державі загального благоденства як принципове розходження між правовою і соціальною державами (Е. Форстхоф, Л. Мамут). У вітчизняному правознавстві сформувалися уявлення про «права другого покоління», що є похідними від діяльності держави і заснованими на законах, через які держава ці права легалізує. Разом з тим, як відзначають ті ж автори, «більшість з них – суть не права, а привілеї, пільги, переваги соціально слабких». Протиріччя між рівністю і справедливістю, невідповідність між правами й обов’язками породжують асиметрію соціальних відносин між різними соціальними категоріями. Усунути ці протиріччя неможливо на рівні горизонтальних симетричних відносин між учасниками соціальної взаємодії відповідними правами й обов’язками. Зняти ці протиріччя можливо тільки за умови, якщо держава бере на себе функцію компенсації асиметрії прав і обов’язків. Сучасна соціальна держава знімає споконвічне протистояння свободи й рівності через компроміс обмеження свободи заради того, щоб нагодувати голодних і підтримати знедолених. Саме асиметричність прав і обов’язків особистості і спричинила особливий статус держави як монопольного суб’єкта соціальної діяльності. Нині держава стала проміжною ланкою між усією сукупністю прав і обов’язків, нівелюючи і ототожнюючи їх через свою соціальну політику. Соціальна держава в сучасних умовах, виявляючи свої специфічні властивості, на відміну від держави загального благоденства, яка абсолютизує принцип перерозподілу, реалізує компроміс між свободою й рівністю через зняття протиріч між законами ринку та соціальними цілями. На відміну від держави загального благоденства сучасна соціальна держава відмовляється від патерналістської ролі й орієнтується на усунення утриманства і на створення сприятливих соціальних умов через соціально орієнтоване ринкове господарство. Ефективність ринку забезпечується соціальними факторами – мотивацією до праці, збільшенням споживчого попиту, зняттям соціальних протиріч тощо, а соціальні потреби людей забезпечуються за рахунок економічного зростання. Соціальна держава відмовляється від тотального перерозподілу доходів, дана функція перестає бути домінуючою і переорієнтовується на задоволення потреб конкретних сегментів громадянського суспільства. Якісна відмінність ліберальної соціальної держави від держави загального благоденства полягає, таким чином, у появі таких нових для держави функцій, як компенсація асиметрії прав і обов’язків; усунення антагонізму між соціальними цілями і вимогами ринку; забезпечення досягнення високих економічних показників за рахунок соціальних факторів; захист від соціальних, нестрахових ризиків за рахунок ефективної економіки на основі принципу компенсації збитку. Ідеї справедливості, що випливають із принципу солідарності, збагачені принципами права і свободи, у соціальній державі зазнають певної трансформації. Нині традиційні уявлення про комутативну і розподільну справедливість отримали розвиток в уявленнях про чотири категорії одержувачів соціальної допомоги: • перша – ті, хто має право на відшкодування збитку; • друга – ті, хто через незалежні від них обставини (вік, стан здоров’я, стихійні лиха, об’єктивні життєві ситуації) самостійно не можуть забезпечити собі певний, прийнятий у даний момент у конкретному суспільстві мінімальний стандарт життя; • третя – ті, хто не вміє чи не хоче власними зусиллями забезпечити собі мінімальний прожитковий мінімум; • четверта – ті, хто належить до соціальних категорій, які законодавець розглядає як такі, яким необхідно надавати соціальні блага з державного бюджету, як правило, у політичних цілях (різні категорії ветеранів, «останній військовий призов», учасники підрозділів особливого ризику, деякі категорії «чорнобильців» і т. ін.). Концепція соціального захисту соціальної держави на відміну від держави загального благоденства соціально орієнтована тільки на першу і другу категорії одержувачів підтримки. Третя категорія розглядається як об’єкт надання допомоги в соціальній адаптації і створення необхідних умов і можливостей для реалізації особистої відповідальності за свою долю. Тобто одержувачам соціальної допомоги другої категорії «дають рибу», а третьої – «вудку для її лову». Четверта категорія є рецидивом ідеологізованого радянського суспільства і не може бути об’єктивно віднесена до об’єкта соціальної підтримки. Одержувачі першої категорії становлять неоднорідну групу, частина якої як жертва визначених обставин, отримує відшкодування збитку на принципах цивільного права, не маючи об’єктивних соціальних показників потреби, а інша частина зазнала невідновлюваної шкоди і має право на соціальну підтримку не тільки як жертва, але й за соціальними показниками. Самою спірною і важливою для розуміння сутності соціальної держави є категорія працездатних, які не мають засобів до існування. При цьому не йдеться про тих, хто може опинитися у такій ситуації через об’єктивні причини – безробіття, економічні кризи, суспільні катаклізми, соціальну дезадаптацію та ін. Тестом принципів соціальної держави є відносно нечисленна група тих, хто свідомо не хоче докладати індивідуальних зусиль для забезпечення навіть мінімального рівня життя. Обов’язок соціальної держави забезпечити всім громадянам прийнятний рівень життя, зафіксований у багатьох діючих конституціях країн. Ця норма є відображенням соціалістичного постулату про бідність як наслідок несправедливого суспільного устрою, перенесення індивідуальної відповідальності за своє життя на об’єктивні суспільні процеси. Проблема цієї категорії існувала завжди, але при масовій бідноті, породженій дійсно об’єктивними причинами, наприклад у Грузії, її практична гострота згладилася. Криза держави загального благоденства і перехід до ліберальної соціальної держави спричинило те, що відношення до людей працездатних, але небажаючих працювати, стало основним критерієм ідентифікації рівня розвитку соціальних функцій. Саме відношення до даної соціальної групи породило сучасне протистояння крайнього лібералізму ідеям соціальної держави. Сучасний лібералізм невдоволений як імперативом тезою «кожний зобов’язаний працювати», що має місце в конституціях як деяких країн (преамбули до Конституції Франції 1946 і 1958 рр.; ст. 27 Конституції Японії; ст. 58 Конституції Португалії; ст. 35 Конституції Іспанії; ст. 4 Конституції Італійської Республіки і ін.), вважаючи її (тезу) примусом до праці і соціальною підтримкою тих, хто не працює з суб’єктивних причин. Для розв’язання цієї подвійності ліберали висунули ідею субсидіарної держави, заснованої на принципі допомоги людині з боку держави тільки у випадку, якщо їй самій не вдається забезпечити прийнятне існування. Ідеї субсидіарної держави як антитези соціальній державі не набули широкого розвитку. Сучасна ліберальна соціальна держава допускає субсидіарний принцип щодо тих, може, але не бажає, забезпечити себе, однак заперечує його щодо інших категорій. Солідарність і прагнення до соціальної рівності поряд із принципами справедливості й свободи стали основою формування збалансованого набору соціальних функцій сучасної правової соціальної держави, що забезпечує реалізацію взаємодоповнюючих ліберальної і соціальної ідей. «Протягом сторіч люди прагнули до свободи і рівності як до одних з первинних потреб людського життя, але повна свобода для сильних і талановитих несумісна з правом на гідне життя для слабких і менш обдарованих. Але свобода може бути обмежена заради соціального добробуту, щоб нагодувати голодних, дати притулок знедоленим». У цьому полягає суть сучасної ліберальної моделі соціальної держави. З концепцією соціальної держави зв’язане також поняття «соціально орієнтованої економіки» і його синоніми – «соціальна ринкова економіка», «соціальне ринкове господарство». І хоча деякі автори, виходячи з того, що економічна діяльність у цілому спрямована на задоволення потреб людей, вважають, що поняття «соціально орієнтована економіка» тавтологічне і беззмістовне, як поняття «мокра вода» і що особлива цілеспрямована соціальна орієнтація економічних процесів є важливою умовою діяльності соціальної держави. Введене в наукове користування Альфредом Мюллер-Армак і представниками Фрайбургської економічної школи поняття соціально орієнтованої ринкової економіки, яке отримало розвиток після Другої світової війни, насамперед у Німеччині, стало визначальним для позначення державної регуляції ринку в соціальних цілях. По суті це був компроміс між демократичним соціалізмом і неолібералізмом з метою досягнення суспільного блага і уникнення соціальних конфліктів. Аналогічні ідеї в США й Англії розвивалися в рамках теорії «економіки добробуту» (С. Браун, Р. Джексон, Дж. Стиглиц і ін.). В Україні концепція соціально орієнтованої економіки стала популярною в умовах перебудови. Деякі з українських економістів і політологів, відстоюють марксистські позиції, вважають, що соціальна спрямованість економіки полягає в задоволенні інтересів певних соціальних груп, класів, сил. У цьому сенсі будь-яка економіка є соціально орієнтованою і, навпаки, немає економік соціально нейтральних, тобто таких, розвиток, зростання яких не зміцнювали б позиції тих чи інших соціальних сил. Грань між таким розумінням соціальної орієнтації економіки і загальноприйнятим полягає в тому, що в останньому випадку йдеться про досягнення цілей усього суспільства, і, насамперед, найменш соціально захищеної його частини. Найчастіше це стає можливим, коли соціальні цілі, в ім’я яких здійснюється переорієнтація, мають загальний характер, пов’язаний з інтересами всієї держави. Соціальна ринкова економіка допускає узгодження і врахування інтересів усіх соціальних груп суспільства у разі вироблення і реалізації державної макроекономічної політики, орієнтацію на споживчий попит діяльності корпорацій та підприємств. Її суть полягає у забезпеченні економічного зростання і піднесення виробництва за рахунок підпорядкування економіки задачам соціального розвитку суспільства. Підвищення доходів і рівня життя, поліпшення умов життя і структури споживання товарів і послуг, розмаїтість споживчого попиту і високі вимоги до якості продуктів харчування, промислових товарів і послуг сприяють усуненню монополізму, підвищенню конкуренції виробників, орієнтації на споживача та інших форм активізації господарського життя. В умовах соціально орієнтованої ринкової економіки такі соціальні фактори, як сприятливі умови праці, розвинута система стимулювання праці й умови оплати, соціальні гарантії та соціальне обслуговування найманих працівників, корпоративні принципи управління, починають відігравати істотну роль у піднесенні виробництва. Поява після Другої світової війни моделі соціально орієнтованої економіки, безумовно, не було випадковою. Дана модель – це закономірний наслідок постіндустріального суспільства й еволюції виробничих відносин, підсумок розвитку ідей неолібералізму й соціальної держави, що у соціально орієнтованій економіці знайшли своє втілення. X. Ламперт із цього приводу пише: «Соціально орієнтована економіка... спрямована на синтез гарантованої правовою державою свободи, економічної свободи з ідеалами соціальної держави, пов’язаними із соціальною захищеністю і соціальною справедливістю. Це об’єднання цілей – свобода і справедливість – відображається у понятті «соціальне ринкове господарство». Дуалізм соціальних і ринкових цілей, коли одні з них є механізмом досягнення інших, коли соціальні показники здобуваються за рахунок економічних і навпаки, і є суттю соціально орієнтованої економіки. Л. Ерхард із цього приводу писав: «Сутність соціального ринкового господарства тільки тоді можна вважати цілком досягнутою, коли відповідно зі зростаючою продуктивністю одночасно знижуються ціни, забезпечуючи справжнє підвищення реальної заробітної плати». Іншими словами, соціально орієнтована економіка, чи, інакше, соціальна ринкова економіка, це «особлива, високорозвинена форма ринкової економіки. Вона дозволяє найповніше об’єднати принцип вільного ринкового господарювання з принципом соціальної справедливості, «соціального вирівнювання». Мета функціонування «соціальної ринкової економіки» зводиться до того, щоб на основі конкурентного господарства об’єднати свободу й ініціативу із соціальним прогресом, забезпеченим ринковими методами господарювання». Таким чином, сенс соціальної ринкової економіки полягає, за визначенням К. Микульского, у «підпорядкуванні виробництва споживачу, задоволенні в кінцевому рахунку масових потреб населення». Соціальність ринкового господарства, властива практично всім індустріально розвинутим країнам, проявляється і в тому, що соціальні пріоритети, механізми узгодження і навіть конкретні параметри для економічних систем задаються законодавчо. Крім законодавчого стимулювання соціальної орієнтації економіки, важливим фактором «соціалізації» цілей виробництва є моральний клімат у суспільстві, що «нав’язує» суб’єктам, що хазяйнують, принцип соціально відповідального бізнесу. Модель соціально відповідального бізнесу є новою моделлю консолідації суспільства, фактором забезпечення його згуртованості і новою формою солідарності. Ця ідея виникла на грунті неоліберальної ідеї самообмеження свободи підприємництва з метою досягнення соціального миру, забезпечення стабільності суспільства й економіки, створення сприятливих умов для залучення інвестицій і підвищення мотивації праці. Ідея соціально відповідального бізнесу стала основою соціально орієнтованої економіки, що інтегрує в єдину систему соціальні функції держави, соціальні цілі та механізми підвищення ефективності діяльності підприємств і територіальну соціальну політику місцевих органів влади. У цілому соціально орієнтована економіка є системною організацією соціальних цілей держави, окремих соціальних груп і громадян, а також економічних засобів і механізмів їх досягнення, що, у свою чергу, підвищує ефективність функціонування самої економіки як на макроекономічному, так і мікроекономічному рівні. Важливою особливістю цієї системи є те, що ця форма ринкового господарювання спрямовується і регулюється державою так, що кінцеві цілі господарювання враховують не тільки інтереси власників засобів виробництва, але й інтереси інших громадян. У цих рамках виникають «державне піклування», «державне соціальне забезпечення» та багато інших напрямів, що поліпшують життя всіх верств населення. Ці напрями й формують поняття «соціальна держава». Державне регулювання ринку навіть у самих суспільно значимих цілях було б неможливо через саму суть ринкових відносин і це регулювання не відповідало власним потребам ринку й виробництва. В умовах соціально орієнтованої економіки держава бере на себе такі важливі для ринку функції, як формування споживчого попиту, забезпечення прямого й опосередкованого держзамовлення і, найголовніше, забезпечення конкуренції та запобігання кризам і конфліктам. Для виробництва соціальна спрямованість пов’язана передусім з об’єктивним зростанням ролі соціальних факторів. У разі зміни техногенного типу держави на антропогенний в умовах, коли соціальні фактори перетворюються в основне джерело й імпульс еконо-мічного розвитку, працівник не може бути лише засобом максимізації економічного ефекту. Уявлення про нерентабельність соціальних витрат, що знижують темпи накопичення, розширення виробництва і його конкурентно-здатності, не відповідають дійсності високотехнологічного виробництва. В умовах індустріально слаборозвинутого виробництва, що має екстенсивний характер і розширюється за рахунок додаткової вартості, економічна ефективність прямо залежить від ступеня експлуатації робочої сили. Для такого виробництва дійсно характерне протиставлення його економічних і соціальних функцій. Укладення ж у людину в сучасних умовах стають не просто необхідними, але і найефективнішими. «Соціалізація» економіки і гуманізація виробництва є не тільки результатами постіндустріальних змін, але одночасно й передумовою їхнього поглиблення. Безумовно, джерела формування соціально орієнтованої економіки індустріально розвинутих країн не обмежуються тільки зміною ролі людини в антропогенному виробництві. Однак саме цей фактор є визначальним у відповіді на питання про залежність соціальної орієнтації економіки від рівня технічного розвитку і державного втручання. Модель соціалістичної економіки в СРСР наочно демонструє, що втручання держави у виробничі відносини, передавання на підприємства ряду важливих соціально-захисних функцій без ринкових механізмів мотивації працівника не дають належного результату. І це при тому, що в СРСР технологія мотивації до праці за рахунок психологічних факторів була доведена до високої досконалості – ентузіазм перших п’ятирічок і висока продуктивність суботників, стахановський рух і соцзмагання. Однак ніякий ентузіазм праці не може бути вищим індустріального виробництва, зумовленого науково-технічним прогресом. Верстат з числовим програмним управлінням (ЧПУ) у десятки разів ефективніший за будь-якого унікального токаря, фрезерувальника, вугільний комбайн у сотні разів ефективніший за будь-якого стахановця; а екскаватор у тисячі разів ефективніший за ентузіаста з лопатою і візком. Постіндустріальне суспільство внесло зміни в психологічні механізми праці. Уся система соціального стимулювання як у СРСР, так і в капіталістичних країнах побудована на соціально-психологічних способах групової мотивації і діє переважно, якщо не винятково, у рамках колективної праці. Професії операторського профілю, професії відносин людина – знак, людина – людина, людина – образ і творчі професії базуються на індивідуальній діяльності і вимагають персоніфікованої мотивації. Недостатня ефективність групових стимулів не означає відмовлення від тези соціальної обумовленості будь-якої особистості – знамените «голод, що задовольняється за допомогою ножа і виделки, це інший голод, ніж той, який задовольняється за допомогою зубів». Індивідуальна мотивація до праці в постіндустріальному суспільстві безпосередньо визначається соціальними стимулами, що відбивають соціально-психологічні характеристики суспільства в цілому чи його стан. Згідно з цим соціальна політика держави, спрямована на задоволення соціальних потреб людей, є визначальною для формування відповідних стимулів до праці в постіндустріальному суспільстві. Рівень і якість життя, соціальна захищеність, можливості для творчого розвитку, соціальне обслуговування, середовище життя – усі ці параметри, що задаються суспільством у цілому, стають особистісними цінностями і мотивами. Виникає симбіоз соціальної політики й економіки. Йдеться про технічно розвинуте постіндустріальне суспільство. Тому можна стверджувати, що поява соціально орієнтованої економіки в першу чергу обумовлена розвитком продуктивних сил і не може виникнути соціально орієнтована економіка в індустріально відсталій країні. Це неможливо також за відсутності ринку як головного стимулу розвитку виробництва. Сполучення ринкових регуляторів із соціальними вимогами держави, корпорацій, домогосподарств й інститутів громадянського суспільства в кожному конкретному випадку породжує множинність національних моделей соціально орієнтованого ринкового господарства. Національне антимонопольне податкове й економічне законодавство, державне регулювання фінансово-кредитних відносин, грошового обігу, цін і тарифів, регулювання трудових відносин і соціальне законодавство, система соціального партнерства й соціальна політика корпорацій є тими реальними механізмами, завдяки яким бізнес стає соціально відповідальним, а економіка соціально орієнтованою. Нині в умовах глобалізації, коли відбувається уніфікація основних принципів ринкових відносин і є державне регулювання їх, виникають загальносвітові вимоги і стандарти, розходження між національними моделями соціально орієнтованої економіки зменшується, і виникає загальна модель соціального господарювання. Ринок також визначає характеристики соціальної політики й умови її реалізації. На основі ринкових відносин формується ринок праці зі свободою вибору виду й місця роботи, орієнтацією на умови праці та заробіток, прагненням підвищення кваліфікації й стимулюванням продуктивності праці та конкуренції. Ринок забезпечує доходи населення й розвиток стандартів споживання, обумовлює економічні можливості соціальної політики, визначає ступінь диференціації доходів населення і є основою соціального бюджету держави. Зміна балансу економічних і соціальних факторів суспільного розвитку на користь соціальних детермінант, набуття ними ролі основного імпульсу економічного розвитку мають двоїсту природу. З одного боку, це наслідок еволюції соціальної держави, а з іншого – результат науково-технічного прогресу. Взаємообумовленість цих процесів найяскравіше виражена в особливостях соціального ринкового господарства. Взаємозв’язок соціально орієнтованої економіки й соціальних функцій держави настільки великий, що виникає питання: а чи не є соціально орієнтована економіка однією з форм прояву соціальної держави? Тобто, що є первинним: соціальна держава чи соціальне ринкове господарство? Історично держава послідовно здійснювала функції підтримки ринкових відносин у формі захисту приватної власності, регулювання процесів торгівлі й обміну, реалізації норм компетенції Цивільного кодексу. З набуттям соціальних функцій держава зіткнулася з необхідністю обмеження вільних ринкових відносин і надання економіці соціальної орієнтації, що відповідає інтересам усього населення. Соціальна держава, як результат розвитку продуктивних сил і відповідних відносин, активно модернізує продуктивні сили і формує нові соціальні відносини на інших структурних рівнях суспільства. Соціально орієнтована економіка є продуктом соціальної держави, через який вона реалізує частину своїх соціальних функцій і забезпечує додаткові стимули розвитку економіки. Характерним для держави є обов’язок брати на себе не регульовані ринком суспільно важливі функції, соціальна економіка реалізує це стосовно самого ринку. Зобов’язуючи ринок бути соціально орієнтованим, держава переборює прагнення одиничних суб’єктів ринку до отримання приватної вигоди на шкоду своєму стратегічному розвитку і забезпечує консолідацію всієї економіки для досягнення суспільного блага, у рамках якого прибутки в окремо взятих виробників превуалюють над витратами. Таким чином, держава передає економіці ряд своїх соціальних функцій і реалізує за її допомогою ряд суспільно значимих цілей, тобто соціально орієнтована економіка є формою прояву соціальної держави. У цих умовах відбувається зближення показників економічної і соціальної ефективності. Вступ групи розвинутих країн в епоху постіндустріалізму характеризується історично безпрецедентним зближенням понять економічної й соціальної ефективності, тобто навіть іде наростаючий процес їхньої конвергенції, слід також зазначити, що соціально орієнтована економіка, як форма прояву соціальної держави, не реалізує весь набір її соціальних функцій. Соціальний захист людей, виключених з виробничого процесу, соціальні послуги позавиробничого характеру, соціальні компенсації по зобов’язаннях держави, ризики від природних катастроф і багато чого іншого залишаються за державою. Однак, немає повної незалежності даних функцій від економіки. Реалізація цих функцій як однієї з форм розподілу суспільного продукту прямо залежить від виробництва цього продукту і через фіскальну систему пов’язана з ефективністю економіки. Але через ці функції реалізуються важливі для економіки умови соціальної стабільності суспільства й збільшення споживчого попиту. Якщо соціально орієнтована економіка є формою реалізації соціальної держави, то з її розвитком має збільшуватися соціальна складова в економіці. Отже, соціально орієнтована економіка є об’єктивною перспективою найближчого майбутнього. У зв’язку з цим традиційне уявлення про те, що країни з перехідною (транзитною) економікою йдуть від соціалістичного укладу (планового господарства) до ринку, набуває іншого змісту. Досвід постсоціалістичних країн показує, що радикальне відмовлення від планового господарства, що відбулося революційним шляхом, автоматично не приводить до ринку. Певних труднощів й різкого зниження соціально-економічних показників зазнали всі без винятку країни колишнього соціалістичного табору. Досвід цих країн показав, що реалізація навіть крайніх ліберальних ідей (Естонія, Польща, Болгарія, Україна та ін.) не забезпечує побудови сучасних ринкових моделей, оскільки вони вимагають соціальної орієнтації економіки. Колишні соціалістичні країни змушені орієнтуватися на «перехідні» моделі. Цьому етапові більш відповідає термін «правова, соціальна держава», тобто право не є органічною основою соціальної держави. Для ефективної економіки необхідний перехід саме до соціально орієнтованої моделі господарства – найважливішої умови і передумови становлення України як правової, соціальної держави (ст. 1. Конституції України). Стратегія подальшої демократизації українського суспільства, формування сучасної правової, соціальної конкурентоспроможної держави потребує створення оптимальної інституціональної моделі правління, яка спиратиметься на утвердження демократичних цінностей |
| За загальною редакцією ректора Національної академії СБ України,... Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, лист №1/11-12373 від 26 грудня 2011 р |
України Керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації... За загальною редакцією: Президента НАПрН України, ректора Національного університету |
| За редакцією члена-кореспондента АМН України доктора медичних наук,... Рекомендовано до видання вченою радою Харківського національного медичного університету |
За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки... Рекомендовано до друку Вченою радою Національної академії Служби безпеки України, протокол №13 від 23 вересня 2010 року |
| ОСНОВИ ПРАВОЗНАВСТВА Навчальний посібник За загальною редакцією професора Пастухова В. П Кримського економічного університету КНЕУ; М. Ю. НАУМ доцент Прикарпатського державного |
За редакцією доктора юридичних наук, професора М. І. Мельника, доктора... За підсумками V Всеукраїнського конкурсу на краще юридичне видання (2002—2003 pp.) цей Коментар відзначено другою премією у номінації... |
| МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до практичних занять і самостійної роботи... Під загальною редакцією зав кафедри загальної гігієни з екологією, професора В.І. Федоренко |
Збірник наукових праць (навчальний посібник) За загальною редакцією... Рецензенти: доктор філософських наук, професор Ю. С. Вілков; доктор філософських наук, професор В. В. Остроухов; кандидат філософських... |
| УДК 37. 03. 6-057. 36: 355 (477) М За загальною редакцією помічника Міністра оборони України, старшого наукового співробітника, кандидата військових наук, генерал-майора... |
За редакцією Заслуженого діяча науки і техніки України, академіка... Одеський юридичний інститут Харківського національного університету внутрішніх справ |