|
|
Скачати 6.51 Mb.
|
|
Демократичний розвиток України – це цивілізаційний процес об’єктивного характеру, який забезпечує становлення правової, соціальної держави. Історія Європи після Другої світової війни свідчить: по-перше, демократизація процесів внутрішньополітичного й зовнішньополітичного життя європейських країн – це ключова тенденція розвитку європейської цивілізації; по-друге, країни Центральної та Східної Європи, що звільнились від тоталітаризму, досягають найбільших успіхів якраз завдяки утвердженню європейських цінностей та демократизації всіх сфер суспільного життя; по-третє, значна частина невирішених проблем в економіці та політиці у цих країнах спричинена саме гальмуванням процесів демократизації. Демократія може стати основою для формування ефективної правової, соціальної держави. Але теперішня ситуація в Україні не веде ні до зміцнення демократії, ні до підвищення ефективності влади. Представники різних політичних сил у владних структурах по-своєму трактують національні інтереси й шляхи їх досягнення і на цій основі конкурують за політичний і економічний вплив на суспільні процеси. Демократичний шлях приходу до влади за відсутності ефективних правових обмежень використовується певними політичними силами для дій, спрямованих на згортання демократії, відновлення авторитарної управлінської практики або насадження культу особистості. Недостатньо демократична, різноспрямована у своїх ціннісних орієнтирах влада неспроможна забезпечити досягнення західноєвропейських стандартів життя для українських громадян. Вона ще не створила правову, соціальну державу, яка відповідає західноєвропейським цінностям. Отже, головним завданням сьогодні є розвиток процесу творення демократичної ефективної влади, яка має бути єдиною у відстоюванні національних інтересів у внутрішній і зовнішній політиці, в рішенні питань правової, соціальної держави. Складність ситуації щодо поглиблення демократичності й підвищення ефективності влади зумовлена й іншими чинниками, які перешкоджають утвердженню демократичних цінностей в Україні та знижують довіру до влади. Це , зокрема:
Подолання зазначених проблем є одним із завдань розбудови демократичного суспільства європейського зразка. Для того, щоб такі європейські цінності, як повага до людської гідності, свобода, рівність, демократія, справедливість, верховенство права, а також їхні похідні – політичні традиції, стали елементом свідомості громадян, потрібно, щоб вони утвердилися в повсякденної практиці діяльності владних структур, усіх суб’єктів політичного процесу. Результати соціологічних досліджень свідчать, що у суспільстві існує певний розрив між декларованими державою цінностями–цілями та реально існуючими суспільно-політичними практиками. Так, у 2006 р. частка громадян, які обрали саме демократію як найбільш бажаний тип державного устрою, зросла до 52,1 % порівняно з 2004 р. – 41 %. Зменшилася частка громадян, для яких немає значення, демократичний режим у країні чи ні (з 18 % до 13 % відповідно). Проте рівень задоволення громадян тим, як в Україні функціонує демократія, залишився дуже низьким: у 2006 р. – 61 % незадоволених, у 2004 – 59 %. Демократія в сучасному українському розумінні – це забезпечення реальних можливостей впливу громадян на органи влади, практична реалізація конституційно визначеного принципу, згідно з яким єдиним джерелом влади в Україні є народ, створення сприятливих умов реалізації прав і свобод людини. На практиці захист прав і свобод громадянина ще не став обов’язком для влади, правоохоронних органів, як це має бути, а є особистою справою громадянина, яку досить часто ігнорує й держава, і громадянське суспільство. Не випадково більшість громадян вважає, що в Україні не існує реальної рівності громадян перед законом (у 2006 р. – 75 %, у 2004 р. – 76 %). “Перевагами” перед законом користуються насамперед ті, хто має гроші (75 %), владу (73 %) та зв’язки (31%). Порівняно з 2004 р. зменшилася вага «зв’язків» (46 % у 2004 р.). За даними Інституту соціології НАН України, 69,9 % опитаних вважають, що чинних законів в Україні не дотримуються. Унаочненням цього є зростання кількості звернень наших громадян до Європейського суду з прав людини та відповідна динаміка ухвалення його рішень не на користь нашої держави. Так, якщо у 2002 р. таким було одне рішення, то у 2003 р. – 6, у 2004 р. – 13, у 2005 р. – 120 і станом на жовтень 2006 р. – 70 рішень. Через це особливого значення набуває розвиток «демократичної участі», тобто участі громадян та їх об’єднань в ухваленні державних рішень. Це сприятиме значному поширенню демократичних орієнтацій у масовій свідомості, надасть новій вітчизняній демократії певну стабільність, підвищуючи її стійкість та ефективність. Викликом демократії в Україні є зростаюча конфліктність. Вона спостерігається у багатьох сферах суспільного життя та владних відносин. Здатність до подолання конфліктогенних чинників – це також ціннісний вимір демократії. Варто окреслити головні проблеми, які вимагають невідкладних дій. Найбільш конфліктогенною є внутрішньополітична ситуація, в якій відбуваються зіткнення суб’єктів політики щодо реалізації своїх інтересів і цілей, пов’язаних насамперед з отриманням влади або її перерозподілом. Основою політичних конфліктів в Україні є незавершеність процесу формування спільної ідентичності її громадян, наявні ідеологічні, економічні, політичні, етнічні, соціокультурні суперечності, які загострюються в перехідний період розвитку, а також відсутність консенсусу серед основних політичних сил щодо змісту національних інтересів країни. Часто політичні сили застосовують у боротьбі за владу всі засоби, у тому числі і так звані «брудні» – шантаж, дезінформацію, провокації тощо. Не поодинокими є випадки, коли певні політичні сили в своїх діях керуються інтересами інших країн. Така безвідповідальна політична боротьба дестабілізує країну, веде до різного роду політичних і моральних потрясінь. Тому актуальним є завдання щодо спрямування політичної конкуренції політичних партій та їх лідерів у відповідальне патріотичне русло, досягнення консенсусу щодо змісту національних інтересів, які за визначенням не можуть бути ставкою у політичній боротьбі. Головним і необхідним компромісом у політичній сфері мав стати Універсал національної єдності, підписаний влітку 2006 р. за ініціативи Президента. Цей документ створено в інтересах розвитку держави, її єдності, досягнення консенсусу між різними політичними силами, а також між Главою держави і парламентською більшістю. Укладання своєрідного політичного договору мало відкрити шлях до співпраці парламентських політичних сил. Це значно знизило б рівень політичного напруження, унеможливило нарощування протистояння в українському суспільстві. Водночас окремі політичні сили стали на шлях ігнорування положень Універсалу, використавши його лише як засіб приходу до влади. Звичайно, такий стан політичних відносин не на користь справі демократичного розвитку держави. Чинником загострення конфліктності в країні також є спроби деяких політичних сил небезпечно грати на ідеях і принципах федералізації всупереч конституційним засадам України, які визначають унітарність нашої країни. Україна – єдина держава. Єдність України має стати для всіх політичних сил наріжним принципом та найвищою цінністю. Закони, політико-правова система, армія та інші інститути держави повинні чітко стояти на позиціях збереження та захисту цієї єдності, що потребує розробки відповідних процедур. Гостро деструктивним фактором політичної системи є корупція, що загрожує демократії, правопорядку та соціальній справедливості, перешкоджає економічному розвитку та є викликом моральним устоям суспільства. Корупція негативно впливає на формування і діяльність владних і політичних інститутів, підриває довіру громадян до влади, ускладнює відносини України з іноземними партнерами.
З відкриттям роботи Верховної Ради України п’ятого скликання, яке відбулося 25 травня 2006 р., набули чинності в повному обсязі зміни і доповнення до Конституції України, внесені Законами України від 8 грудня 2004 р. та від 2 лютого 2006 р. З ними пов’язувалися надії на створення більш ефективної та політично відповідальної системи державної влади (насамперед за рахунок переходу до моделі формування Уряду парламентською більшістю Верховної Ради, обраної за виборчими списками політичних партій і блоків). Новий Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 16 травня 2008 р. № 279-VІ вніс деякі зміни до Конституції України. Реформа мала покращити умови для реалізації права громадян на участь в управлінні державними справами (через створення безпосереднього зв’язку між результатами їх волевиявлення на виборах і формуванням виконавчої влади), зробити владу більш відкритою, прозорою і підконтрольною суспільству (через персоніфікацію суб’єктів формування влади та відповідальності за результати її діяльності; через уточнення компетенції та повноважень Президента України, Верховної ради та Кабінету Міністрів України). Водночас процес формування та діяльності влади у нових конституційних умовах виявив низку проблем становлення України як правової, соціальної держави, що негативно вплинули на можливості реалізації відповідних прав громадян та принципів діяльності влади. Головними з них є такі:
Конституція України не дає відповіді на питання, яким чином мають узгоджувати політичні позиції Президент України, з одного боку, і коаліція депутатських фракцій та Уряд – з іншого. Передвиборна програма Президента України, яка відбиває його погляди щодо змісту та цілей державної політики у відповідних сферах, отримує безпосередню легітимацію від більшості громадян України, які мають право голосу під час президентських виборів. Передвиборні програми партії і блоків, представлених у Верховній Раді України, отримують легітимацію від певних частин виборців і в разі створення коаліції відбиваються в політиці Кабінету Міністрів України (формалізуючись через його Програму дій). Відсутність у Конституції положень про узгодження політичних позицій вищих владних інститутів містить в собі небезпеку виникнення конфліктів на цьому грунті, конкуренції за можливість реалізації повноважень, спроб обмеження повноважень одного інституту іншим. Наприклад, реалізація повноважень Президента України, визначених ст. 102, та п. 3, 7 ч. 1 ст. 106 (керівництво у сферах зовнішньої політики, національної безпеки і оборони), передбачається через систему органів виконавчої влади. Водночас під час діяльності Кабінету Міністрів у другій половині 2006–2008 рр. у зазначених сферах неодноразово спостерігалися конфлікти між Президентом і Урядом (відповідно парламентською коаліцією). У даній ситуації питання погодження політичних позицій між Президентом і Кабінетом Міністрів (коаліцією) залежить від політичної волі цих владних інститутів, що за існуючих умов не гарантує суспільству здійснення системою влади у цілому узгодженої, виваженої політики. Протягом першого періоду діяльності влади у новому конституційному форматі гостро виявилася проблема неврегульованості процедур взаємодії між Президентом, Кабінетом Міністрів та парламентською коаліцією, а також парламентською коаліцією та парламентською опозицією. Зокрема виникли конфлікти навколо процедури призначення й звільнення Президентом за поданням Кабінету Міністрів голів місцевих державних адміністрацій, порядку скріплення актів Президента України підписами Прем’єр-міністра та профільного міністра і правами сторін в цьому процесі; реалізації Президентом свого права зупиняти дію актів Кабінету Міністрів; порядку та процедури звільнення Верховною Радою міністрів, призначених за конституційною квотою Президента України та ін. Неврегульованість багатьох питань Конституцією і чинним законодавствам за умов різних, подекуди протилежних, підходів до тлумачення відповідних положень Конституції різними владними інститутами, спричиняє виникнення перманентних конфліктів, тим самим знижуючи ефективність дій системи влади у цілому. 2. Недосконалість процедур формування парламентської коаліції та засад функціонування депутатських фракцій, наявність можливостей для викривлення волевиявлення громадян. Конституція містить лише загальні положення щодо формування коаліції у Верховній Раді України. Процедури створення й припинення діяльності коаліції містяться в Регламенті Верховної Ради України, який затверджується Постановою Верховної Ради. Це дає можливість діючій у Парламенті коаліції переглядати умови своєї діяльності простою більшістю голосів. Така ситуація дає змогу для довільного коригування політичними силами норм Конституції, створення умов для вільного пере-форматування коаліцій залежно від поточної політичної кон’юнктури, внаслідок чого відкриваються можливості для втрати зв’язку політичної структури Верховної Ради з результатами виборів і відповідно ревізії народного волевиявлення. Визначена у Конституції формула запобіжника міжфракційним переходам народних депутатів (імперативного мандату) є недосконалою. Відсутність серед підстав для припинення повноважень народного депутата такої, як виключення з фракції, дозволило окремим депутатам ігнорувати партійні позиції, зокрема „індивідуально” вступати до парламентської коаліції. Подібні дії депутатів не передбачені Конституцією (в ній зазначається, що у Верховній Раді створюється „коаліція депутатських фракцій”), вони суперечать логіці пропорційних виборів і є за своєю суттю викривленням народного волевиявлення. 27 червня 2008 р. Конституційний суд визнав неконституційним положення 4.3, 6 ст. 13 Закону України «Про статус народного депутата України» (про право народного депутата виходити із складу фракції або не входити ні в одну із зареєстрованих депутатських фракцій. Конституція України не передбачає закріплення зв’язку між програмою діяльності парламентської коаліції та програмою дій сформованого нею Кабінету Міністрів, а також корекції останньої у зв’язку з розширенням чи зменшенням складу коаліції. Ця обставина не відповідає логіці формування Уряду коаліцією і може стати потенційним джерелом конфліктів. 3. Недоcконалість процедур формування персонального складу Кабінету Міністрів України. Норми Конституції щодо процедури формування Уряду парламентською коаліцією є недосконалими і припускають виникнення конфліктних ситуацій. Унаочненням є ситуація, яка виникла у процесі формування антикризової коаліції та Уряду і створила умови для дискусій з приводу наявності підстав у Президента для розпуску Верховної Ради України та проведення позачергових виборів. Подібні наслідки може мати невизначеність у Конституції критеріїв, за якими Кабінет Міністрів вважається сформованим. Конституція України містить лише загальні принципи формування коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України та формування коаліцією Кабінету Міністрів. Водночас не дається відповідь на запитання, чи можуть бути членами Уряду представники партій і блоків, які не входять до складу коаліції. Внаслідок неврегульованості цього питання відкриваються можливості для порушення визначеного Конституцією принципу формування Уряду коаліцією депутатських фракцій і відповідно викривлення волевиявлення громадян, провокуються інші негативні наслідки. Серед підстав щодо припинення діяльності Уряду немає такої, як припинення діяльності коаліції, що його сформувала. Виникнення подібної ситуації є теоретично можливим внаслідок переформатування чи розпаду коаліції. У цьому разі можна очікувати виникнення конфлікту між новою коаліцією і Урядом, сформованим попередньою коаліцією. Перелік правових лакун та суперечностей в чинній редакції Конституції України цими проблемними моментами не вичерпується. Наведені вище та інші проблемні моменти у чинній Конституції, які виявилися після набуття чинності змін до неї, ще раз підтверджують актуальність проблеми її вдосконалення. Президент України, депутатські фракції, їх коаліції, окремі депутати та члени Уряду України наголошують на цьому у своїх заявах, виступах у Верховній Раді, на телебаченні, промовах та ін., пропонують своє бачення щодо проведення дійсно народної політичної реформи. |
| За загальною редакцією ректора Національної академії СБ України,... Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, лист №1/11-12373 від 26 грудня 2011 р |
України Керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації... За загальною редакцією: Президента НАПрН України, ректора Національного університету |
| За редакцією члена-кореспондента АМН України доктора медичних наук,... Рекомендовано до видання вченою радою Харківського національного медичного університету |
За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки... Рекомендовано до друку Вченою радою Національної академії Служби безпеки України, протокол №13 від 23 вересня 2010 року |
| ОСНОВИ ПРАВОЗНАВСТВА Навчальний посібник За загальною редакцією професора Пастухова В. П Кримського економічного університету КНЕУ; М. Ю. НАУМ доцент Прикарпатського державного |
За редакцією доктора юридичних наук, професора М. І. Мельника, доктора... За підсумками V Всеукраїнського конкурсу на краще юридичне видання (2002—2003 pp.) цей Коментар відзначено другою премією у номінації... |
| МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до практичних занять і самостійної роботи... Під загальною редакцією зав кафедри загальної гігієни з екологією, професора В.І. Федоренко |
Збірник наукових праць (навчальний посібник) За загальною редакцією... Рецензенти: доктор філософських наук, професор Ю. С. Вілков; доктор філософських наук, професор В. В. Остроухов; кандидат філософських... |
| УДК 37. 03. 6-057. 36: 355 (477) М За загальною редакцією помічника Міністра оборони України, старшого наукового співробітника, кандидата військових наук, генерал-майора... |
За редакцією Заслуженого діяча науки і техніки України, академіка... Одеський юридичний інститут Харківського національного університету внутрішніх справ |