ББК 67. 9(4УКР)ЗООя73 Ф89

Скачати 6.84 Mb.

Назва	ББК 67. 9(4УКР)ЗООя73 Ф89
Сторінка	9/49
Дата	19.03.2013
Розмір	6.84 Mb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Право > Документи

1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 49

Глава III

Загальні засади конституційного ладу в Україні

1. Загальні засади — форма вираження основ конституційного ладу України

Розділ І Конституції України має назву "Загальні засади". Термін не зовсім вдалий для відображення змісту цього розділу, оскільки у кожного виникає закономірне питання — загальні засади чого?

Між тим, лише конституції України та Казахстану застосовують цей термін. Інші держави колишнього СРСР назву згаданого розділу визначають відповідно до його змісту.

У конституціях Вірменії, Білорусі, Російської Федерації він має назву "Засади конституційного ладу".

"Засади держави" — таку назву має цей розділ у Конституції Азербайджану. Багато держав, виходячи зі змісту згаданого розділу, застосовують інші назви: "Загальні принципи", "Загальні постанови" (конституції Киргизстану, Молдови, Узбекистану, Литви, Латвії та ін.).

Аналіз змісту розділу "Загальні засади" доводить, що мова в ньому йде саме про конституційний лад, незважаючи на те, що цей термін застосовується лише у п. З ст. 5 (з 20 статей цього розділу).

У той же час, термін "конституційний лад", закладений у текст конституцій багатьох країн світу, не містить у собі офіційного поняття цього інституту. У різних країнах він, як правило, об'єктивно різний.

Мабуть, вищенаведені обставини пояснюють різні підходи щодо змісту цього поняття.

Так, одні автори визначають конституційний лад як систему соціальних (економічних і політико-правових) відносин,

-94-

які встановлюються і охороняються конституцією та іншими конституційно-правовими актами кожної держави¹.

Близькі до змісту цього поняття і визначення конституційного ладу інших вчених, згідно з поглядами яких згаданий конституційно-правовий інститут розуміється як такий стан (або порядок) суспільних відносин, врегульованих конституційно-правовими нормами, що характеризує державу як підпорядкованість держави праву, сприяє закріпленню у суспільній практиці та правосвідомості справедливих, гуманних і правових взаємозв'язків між людиною, громадянським суспільством і державою².

Деякі автори ототожнюють конституційний лад з державним ладом, визначаючи, що конституційний лад — це певна форма або відповідний засіб організації держави, закріплений у її конституції, яка забезпечує підпорядкованість держави праву і характеризує її як конституційну державу³. Між тим, конституційний лад не можна ототожнювати з державним ладом, оскільки на відміну від останнього він завжди передбачає наявність у державі конституції.

Так, необхідними ознаками конституційного ладу є: непорушність і невідчужуваність загальновизнаних природних прав і свобод людини, народний суверенітет, розподіл влади та ін.

Державний лад може і не містити цих ознак. Іноді зміст поняття "конституційний лад" надто широко трактується, оскільки під цим терміном розуміють устрій держави та суспільства. При цьому за основу останнього береться термін періоду доби існування СРСР — "суспільний лад" ⁴.

Суспільний лад розумівся у той період як система суспільних відносин, притаманних радянському суспільству на

Див.: Юридический знциклопедический словарь. — М.: Инфра-М, 1997. — С. 143.

о

Див., зокрема: Кравченко В. В. Конституційне право України. — К.: Атіка, 2000. — С. 175.

о

Див.: Козакова Е. Й., Кутафин О. Е. Конституционное право России. — М.: Юристь, 1995. — С. 75—76.

Див., зокрема: Тодьїка Ю. Н. Основи конституционного строя Украи-ньі. — Харьков: Факт, 1999. — С. 8; Конституційне право України. — К.: Наукова думка, 2000. — С. 129.

-95-

конкретному етапі його розвитку. На відміну від таких категорій, як держава або право суспільний лад СРСР охоплював всі сторони суспільного життя в їх органічному зв'язку. До його структури входили всі соціальні відносини (не лише правові), які існували в суспільстві.

До системи цих відносин включалися: економічний базис та відповідна надбудова — політичні, юридичні, філософські, моральні, естетичні та інші ідеї.¹. Крім того, ця система включала соціально-класову структуру радянського суспільства — робітників, колгоспників, селянство, інтелігенцію.

На сучасному етапі розвитку суспільства зникли класи, виникли зовсім інші відносини між сучасними прошарками

суспільства.

Виходячи з наведеного, не можна вважати складовою частиною поняття "конституційний лад" суспільний лад, оскільки останній поглинає як державний лад, так і право в

цілому.

Деякі автори досить широко трактують зміст конституційного ладу, розуміючи його як: 1) сукупність правовідносин, що виникають у зв'язку із застосуванням норм конституції та інших джерел галузі конституційного права; 2) сукупність основоположних правовідносин, закріплених і нерідко спеціально виділених конституцією; 3) систему конституційних положень, здебільшого сутнісного характеру, які іноді наділені найвищим рівнем юридичної жорсткості (більше убезпечені від скасування, ніж зміст)².

По-перше, в цьому визначенні відсутні складові конституційного ладу, що їх відмічають майже всі вчені (принципи, державний лад, громадянське суспільство та ін). По-друге, не можна погодитися з тим, що правовідносини, які притаманні конституційному ладу, виникають лише за умови застосування відповідних норм і джерел конституційного права. Адже конституційний лад об'єктивно існує і за умови додержання цих норм. Крім того, дуже об'ємними є норми, а також джерела, за наявності яких можуть виникати згадані правовідносини.

¹ Див.: Юридический знциклопедический словарь. — М.: Советскаяі знциклопедия, 1984. — С. 207. |

п 'т

Див.: Юридична енциклопедія. — К: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажа-.| на. — К., 2001. — С. 279. 'і|

-96-

Г

По-третє, термін "основоположні правовідносини" є досить загальним і конкретно не визначає, які саме з них належать до норм, які у своїй сукупності становлять зміст конституційного ладу в Україні.

Нарешті, правовідносини, перелічені у вищезазначеному визначенні поняття "конституційний лад", можуть бути лише і виключно політико-правовими, оскільки норми, закладені у понятті "загальні засади", є відображенням політики держави у перехідний період її розбудови.

Найбільш правильним уявляється таке визначення поняття "конституційний лад": під конституційним ладом слід розуміти систему принципів (на наш погляд, не лише їх), які дають можливість реально забезпечити додержання прав і свобод людини, а діяльність держави здійснювати на основі фактично проведеного розподілу влади відповідно до її конституції¹.

Проведений аналіз різних поглядів учених щодо змісту поняття "конституційний лад" дозволяє зробити висновок, що майже всі вони акцентують увагу на державницькій стороні цього інституту у відриві від основної складової самого поняття — людини як вищої соціальної цінності, інтересам якої мають бути підпорядковані всі інші елементи конституційного ладу — громадянське суспільство, державний лад, принципи конституційного ладу тощо. Між тим, з часів прийняття перших декларацій щодо ролі та місця людини в державі основою конституційного ладу завжди була людина і громадянин.

Зокрема, в Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки від 4 липня 1776 р., зазначалося: "Ми вважаємо очевидними такі істини: всі люди створені рівними і всі вони одарені своїм творцем деякими невідчужуваними правами, до числа яких належать: життя, свобода, прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав серед людей установлені уряди, які покликані здійснювати свою справедливу владу за згодою тих, ким вони управляють. Якщо ж дана форма уряду стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити або скасувати його і встановити новий уряд, оснований на таких

Див.: Мучник А. Г. Комментарий к Конституции Украйни. — К.: Пар-•яаментское изд-во, 2000. — Кн. 1. — С. 41.

42-290

-97-

принципах і з такою організацією влади, які, на думку народу, більш за все можуть сприяти його безпеці і щастю"¹.

Декларація прав людини і громадянина, прийнята 26 серпня 1789 р., також підтвердила первинність прав і свобод людини і вторинність її підпорядкованості державі, яка зобов'язана забезпечити права людини.

Стаття 2 Декларації проголошувала, що "мету кожного державного союзу становить забезпечення природних і невід'ємних прав людини".

У ст. 16 цього документа це положення було викладено ще більш конкретно: "Суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено розподілу влади, не

має конституції"².

Уявляється, що для з'ясування змісту поняття "конституційний лад", як і будь-якого визначення, доцільно пройти певні етапи від одиничного факту до явища, від часткового до закономірності, як обов'язковий шлях розвитку знань про будь-яку наукову категорію.

Для цього необхідно перш за все визначити критерій, на його основі — принципи, а окремі блоки змісту поняття самі вибудуються навколо знайденого стрижня.

Проте, стосовно поняття "конституційний лад", як ми організації Української держави, слід врахувати таке] Конституційний лад може бути юридичне проголошений, я фактично не існуватиме, оскільки з сьогодні на завтра авт матично його утворити неможливо. Становлення його залі жить-від певних чинників: рівня розвитку демократії, еконі

міки, права тощо.

Мабуть, саме тому в Конституції України закріплено т; ку назву розділу — "Загальні засади", в якому містяться « ше основи конституційного ладу України, який прохо процес свого становлення і поступового розвитку.

Кожна з держав має притаманну їй специфіку, яка пі гає у сукупності певних ознак, які визначають форму, соби організації держави, основи побудови її ладу. Зга, ознаки в демократичній державі закріплюються у її коні туції.

¹ Див.: Хрестоматію по истории государства й права зарубежньїх страв,)! М.: Юрид. лит., 1984. — С. 182. .;

² Див.: Там само. — С. 208—209.

-98-

Отже, у найзагальнішому вигляді конституційний лад — це закріплення в Основному Законі держави форми і засобів організації держави.

Проте, таке закріплення властиве будь-якій державі — і тоталітарній, і демократичній. У демократичних державах, до яких належить і Україна, згадані форми і засоби організації держави характеризуються тим, що держава, державна влада підпорядковані праву, а Конституція як нормативно-правовий акт вищої юридичної сили в демократичній державі завжди є основним засобом обмеження державної влади на основі відповідних гарантій, закріплених у Конституції. Саме така держава може за своєю суттю бути конституційною державою, яка у своїй конституції закріплює засади конституційного ладу.

Отже, конституційна держава характеризується обмеженістю державної влади правом на основі принципу суверенітету народу, якому належить вся повнота державної влади, і забезпеченням цієї обмеженості відповідними конституційними гарантіями.

Із загального поняття "конституційна держава" випливає і визначення конституційного ладу даної держави. Проте, конституція закріплює внаслідок свого призначення лише основи конституційного ладу, які є відправними для організації та діяльності держави.

Таким чином, основи конституційного ладу України — це основоположні принципи організації та діяльності держави, які визначають форму і засоби організації Української держави, забезпечують людині та громадянину права і свободи та характеризують її як конституційну державу.

Виходячи з цього, визначальним критерієм з'ясування змісту поняття "конституційний лад" є людина з її невід'ємними правами і свободами.

Загальні засади закріплюють окремі права громадянського суспільства у статтях 13, 15 та 19 розділу І Конституції, а також у розділі II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", на підставі яких і визначаються основні принципи конституційного ладу України.

Зокрема, такими принципами є: право визначати і змінювати конституційний лад в Україні виключно народом, яке не може бути узурповане державою чи її органами або поса-

4*

-99-

довими особами (ч. З ст. 5), принцип розподілу державної влади (ст. 6), принцип верховенства права (ст. 8) та ін.

У свою чергу на основі цих принципів конституційного ладу України з'ясовується сутність державного ладу (устрою) України.

Згідно з ч. 2 ст. З Конституції України "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Крім того, державний лад включає також певну систему соціальних, економічних і політико-правових відносин, яка встановлюється і закріплюється нормами конституційного права. Зокрема, до них відносять норми, які характеризують Українську державу в цілому (ст. 1), форму держави (форми територіального устрою України (ст. 2); правління (ст. -5), державний режим (ст. 1) тощо.

Проте, державний лад може відрізнятися від конституційного ладу, якщо вплив держави на суспільство виявляється у неправовій формі, в обхід Конституції та інших легітимних джерел права, з порушенням обов'язків держави щодо людини і громадянина. Саме тому Конституція України є засобом обмеження державної влади.

Обмеження державної влади має на меті створення певних умов для створення і функціонування громадянського суспільства, яке є необхідним атрибутом конституційної держави. Громадянське суспільство являє собою систему самостійних і незалежних від держави суспільних відносин, які забезпечують умови для реалізації приватних інтересів людини і колективів у духовній, соціальній і культурній: сферах. Зокрема, воно охоплює сукупність моральних, правових, економічних, політичних відносин, включаючи власність, працю, підприємництво, організацію і діяльність громадських об'єднань, сферу виховання, освіти, науки і культури, сім'ю, систему засобів масової інформації, норми? етики поведінки людини тощо. -і

Конституція повинна визначати такі межі державної вла-_; ди, які б виключали взагалі її втручання у сферу громадян^ ського суспільства. Проте, в сучасний період без такого втручання у межах, суворо визначених у Конституції, не^ можливе нормальне функціонування громадянського сус-<

-100-

пільства. Зокрема, таке втручання виявляється в неприпустимості задоволення прав громадян на шкоду політичній, економічній та духовній свободі; державного регулювання економіки на шкоду ринковій економіці; підміни судової процедури арбітражною, яка спрощує розгляд справи, тощо.

Таким чином, у конституційній державі громадянське суспільство функціонує як самостійно, так і завдяки управлінню з боку держави. У свою чергу конституційна держава залежить від громадянського суспільства та його потреб.

Отже, загальні засади, як форма вираження конституційного ладу України, визнають як першооснову людину і громадянина, їх права і свободи, що є базою закріплення основних принципів конституційного ладу, на підставі яких будується державний лад (устрій) та основи громадянського суспільства в Україні.

У свою чергу норми цього розділу регулюють сукупність основоположних політико-правових відносин у вищезгаданих сферах. Така конструкція відповідає сучасним реаліям.

Зокрема, Президент України Л. Д. Кучма у своєму виступі на урочистому засіданні з нагоди 5-ї річниці створення Конституційного Суду України 18 жовтня 2001 р. відзначав: "У конституційних розпорядженнях закладена принципово нова модель суспільних відносин, за якою ми жили тривалий час. Не людина для держави, а держава для людини — ось квінтесенція цієї формули. І вона має постійно й цілеспрямовано впроваджуватися в життя".

2. Основні принципи конституційного ладу України

Оскільки конституційний лад України включає цілісну систему основних політико-правових, економічних та суспільних відносин, які виникають у суспільстві, в його закріпленні беруть участь усі галузі національного права України, проте провідне місце серед них належить нормам Конституції, оскільки вона є нормативним актом вищої юридичної сили і базою галузевого законодавства.

Тому серед конституційних норм головну роль відіграють норми, що закріплюють загальні засади конституційного ^Ладу, в яких закладено основні принципи української конституційної держави, що відображають її сутність.

-101-

Основні принципи конституційного ладу України:

— принцип, згідно з яким, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою актуальною цінністю (ч. 1 ст. З Конституції);

— принцип народного суверенітету, згідно з яким народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади

(ст. 5 Конституції);

— визначення форми Української держави як унітарної, суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави з республіканською формою правління (статті 1, 2 та 5 Конституції);

— організація і діяльність державної влади будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6

Конституції);

— визнання і гарантування місцевого самоврядування

(ст. 7 Конституції);

— принцип верховенства права, згідно з яким закріплюється загальна підпорядкованість праву, пряма дія і безпосереднє застосування норм Конституції (статті 8 і 19 Конституції);

— визнання і гарантування основ громадянського су< пільства, його саморозвитку, свободи його інститутів (стаї ті 11, 13 та 14 Конституції);

— принцип, згідно з яким суспільне життя в Укра'і грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологи ної багатоманітності, заборони цензури, свободи політичне діяльності, не забороненої Конституцією і законами Україн (ст. 15 Конституції);

— принцип визнання української мови державне

(ст. 10 Конституції);

— визнання плюралізму форм власності і гарантуві захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарки ня, соціальної спрямованості економіки (ст. 13 Конституї

— принцип, згідно з яким норми міжнародного права, умови згоди на обов'язковість яких надано Верховною 1 дою України, становлять частину національного законе; ства (ст. 9 Конституції);

— визначення основних функцій держави: захисту ренітету і територіальної цілісності України, забезпечеі економічної та інформаційної безпеки, забезпечення еі гічної безпеки і підтримання екологічної рівноправності

-102-

Г

раїни, оборона держави, здійснення зовнішньополітичної діяльності (статті 16, 17 та 18 Конституції);

— принцип, згідно з яким правовий порядок в Україні здійснюється на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

У свою чергу органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставах, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції);

— закріплення у якості державних символів України Державного Прапора України, Державного Герба України і Державного Гімну України (ст. 20 Конституції).

3. Державний устрій (лад) України

Державний устрій (лад) України включає такі складові:

а) форму держави та її конституційне закріплення;

б) характеристику України як демократичної держави;

в) визначення України як суверенної незалежної держави;

г) конституційне закріплення України як правової держави; ґ) характеристику України як соціальної держави.

У попередніх параграфах було з'ясовано сутність загальних засад конституційного ладу в Україні, які стосуються як конституційного закріплення державного устрою держави, так і основних принципів організації в Україні громадянського суспільства.

Щоб з'ясувати питання про державний устрій України, необхідно визначити, які конституційно-правові норми закріплюють форму Української держави, а також регулюють систему політико-правових, економічних і соціальних відносин.

Як відомо, форма держави визначається шляхом з'ясування питання про її державний устрій, форму правління та державний режим.

Державний устрій України — це її територіальна організація, яка характеризується певною формою конституційно-правових відносин між державою в цілому та її складовими частинами.

Відомо, що за формою державного устрою держави поділяються на дві групи — унітарні (прості) і федеративні Окладні). Унітарною вважається держава, яка не має у своїй внутрішній структурі інших держав.

Згідно зі ст. 2 Конституції Україна е унітарною державою.

-103-

її територія поділяється на підставі ст. 133 Конституції на адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, міста, райони в містах, селища і села), які у сукупності становлять адміністративно-територіальний устрій. При цьому адміністративно-територіальні одиниці (крім міст Києва та Севастополя) не наділяються власним правовим статусом. Згідно з Конституцією України ним наділені органи виконавчої державної влади в особі державних адміністрацій на відповідній території та представницькі і виконавчі органи місцевого самоврядування в Україні (статті 118, 119, 140 та 141

Конституції).

До системи адміністративно-територіального устрою входить також Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України (статті 133 і 134 Конституції).

Оскільки Україна не має у своєму складі інших держав, їй притаманні єдина національна система законодавства, єдиний орган законодавчої влади — парламент України, єдина система органів виконавчої влади, судових органів, єдине громадянство, єдина грошова, податкова система тощо.

За формою правління Україна є республікою (ст. 5 Конституції), її головною ознакою, на відміну від монархії, є виборність і змінюваність глави держави. До інших ознак слід віднести: відмова від здійснення державної влади на підставі спадкування; утворення державних органів на основі поєднання інтересів державної влади та непорушності громадянських свобод; формування цих органів шляхом вільних виборів на обмежений строк дії, визначений Конституцією.

Республіканська форма правління безпосередньо пов'язана з демократією як свободою для всіх, а демократія у свою чергу іманентне притаманна республіці.

Відомі два види республіки — президентська і парла-ї

ментська.

Перша характерна тим, що поєднує в одних руках повж важення глави держави і глави уряду, обираючи президент шляхом прямих або непрямих виборів і формуючи уряд п< запарламентським способом.

У другої в основу системи вищих органів державної ди покладено принцип верховенства парламенту, який рює уряд і контролює його діяльність.

-104-

Існують і змішані форми правління: парламентсько-президентські і президентсько-парламентські. До числа останніх належить і Україна.

Специфіка напівпрезидентської республіки в Україні полягає у тому, що Конституція передбачає міцну президентську владу у поєднанні з окремими рисами парламентської республіки, зокрема надання згоди парламентом на призначення Президентом Прем'єр-міністра України, здійснення контролю за діяльністю уряду (пункти 12 і 13 ст. 85 Конституції), можливість розпуску Верховної Ради Президентом України (ч. 2. ст. 90 Конституції).

Сполучення двох форм правління спостерігається також у порядку обрання Президента: він обирається загальним голосуванням, що характерно для президентської форми, на відміну від парламентської, за якої Президент обирається парламентом.

По-друге, Президента Конституцією України наділено повноваженнями, які дозволяють йому діяти незалежно від будь-якої влади.

По-третє, поряд з Президентом діє Уряд України, який лише певною мірою відповідальний перед парламентом (у цьому відмінність напівпрезидентської форми правління від президентської).

За формою державного режиму Україна є демократичною державою (ст. 1 Конституції).

Демократизм Української держави знаходить своє вираження у забезпеченні народного волевиявлення; принципу розподілу влад; політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності; місцевого самоврядування.

У ст. 1 Конституції Україна характеризується як демократична держава, тобто держава народу, його влади, У ч. 1 ст. 5 Конституції зазначається, що єдиним джерелом державної влади є народ.

Проте, державна влада не єдина форма влади народу. Другою її формою є місцеве самоврядування, органи якого не входять до системи органів державної влади. Тому народ України здійснює належну йому владу як безпосередньо, так і через органи державної влади і органи місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 5 Конституції).

Залежно від форм волевиявлення народу розрізняють представницьку і безпосередню демократію.

-105-

Перша полягає в тому, що державна влада здійснюється через виборних повноважних представників, які приймають відповідні нормативні акти на підставі волі тих, кого вони представляють: весь український народ або населення, яке мешкає на відповідній території (статті 69 і 70 Конституції). Друга є формою безпосереднього волевиявлення народу або певних груп населення. Народне волевиявлення згідно зі статтями 69—74 Конституції України здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії. Основоположним принципом демократичної організації держави, найважливішою передумовою здійснення іншого принципу — верховенства права, є принцип розподілу влади. Згідно зі ст. 6 Конституції України єдина державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Цей принцип передбачає не лише демонополізацію влади, а й взаємозалежність і взаємодію всіх гілок влади, за яких жодна з них не у змозі підкорити собі іншу. Це можливо на підставі впровадження в життя системи стримувань і противаг, спрямованої на виключення можливості превалювання однієї влади над іншою.

Здійснення демократії неможливе, якщо вона не базується на принципі політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15 Конституції). Цей принцип виключає можливість Існування в країні державної або іншої обов'язкової для всіх ідеології; створює можливості впливати на політичний процес громадським об'єднанням, діяльність яких пов'язана з політикою, але в рамках Конституції України. "Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України", — зазначається у ст. 15 Конституції.

Політичний плюралізм — це свобода політичних думок і політичних дій, які здійснюються завдяки діяльності політичних партій, громадських організацій, масових рухів, що беруть участь у політичному процесі. Тому визначення правового статусу цих об'єднань — важлива умова реалізації

цього принципу.

Нарешті, важливою складовою демократизму України еІ визнання і гарантування місцевого самоврядуванні (ст. 7 Конституції), оскільки основою демократії як формі держави та засобу правління є ідея політичної свободи, І виявляється на підставі принципу самовизначення і само]

-106-

равління не лише людини, народу, а й окремої територіальної громади, яка вирішує питання місцевого значення як безпосередньо, так і через представницькі та виконавчі органи, форми безпосередньої демократії на місцях (місцеві референдуми, збори громадян та ін.), органи територіального громадського самоуправління.

Слід зазначити, що конституційні норми, які характеризують Україну як демократичну державу, повною мірою не реалізуються, а іноді порушуються. Зокрема, народ як носій суверенітету і єдине джерело влади насправді усувається від реальної влади, внаслідок того, що сучасні вибори не відображають повною мірою волю народу.

Не реалізується повною мірою і принцип розподілу влади, оскільки пануючою і безконтрольною є лише виконавча влада і президентська влада, яка панує над іншими гілками влади.

По суті, не повною мірою діють і конституційні норми, які стосуються місцевого самоврядування.

Отже, становлення справді демократичної Української держави справа майбутнього, вирішення якої вирішальною мірою залежить від народу.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україну проголошено суверенною і незалежною державою. Суверенність (від нім. Зошге-гапіШ, франц. Зоиуегаіпеіе) — верховна влада, верховенство і незалежність влади.

Суверенітет — властивість держави самостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати власні завдання, функції і повноваження на своїй території та за її межами у міжнародному спілкуванні.

В Конституції України розрізняють: державний, національний і народний суверенітет.

Під державним суверенітетом розуміється верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері. Верховенство і незалежність як суверенні властивості державної влади виражають її політико-правову сутність і виявляються у відповідних формах у внутрішній і зовнішньополітичній діяльності держави. Як найважливіші властивості державної вла-Ди вони являють собою якісну приналежність держави, яка характеризує її політико-правову сутність.

Суверенітет держави виявляється у верховенстві, єдності і незалежності державної влади.

-107-

Верховенство державної влади — це такий стан влади, за якого над нею не панує ніяка інша влада. Державна влада обмежена лише правом. Верховенство державної влади робить її єдиною політичною владою, виключаючи саме існування поряд з суверенною владою будь-якої іншої політичної влади.

Верховенство також полягає у правильному встановленні в суспільстві єдиного правопорядку, правоздатності державних органів і громадських об'єднань, наділенні правами, свободами та обов'язками службових осіб і громадян. Воно передбачає самостійність державної влади всередині країни та її незалежність від влади будь-якої іншої держави.

Єдність державної влади виявляється у наявності єдиного органу або системи органів, які здійснюють державну владу. Юридичні ознаки цієї влади полягають у тому, що загальна компетенція всієї системи органів, які здійснюють державну владу, охоплює всі повноваження, необхідні для здійснення завдань і функцій держави, а різні за своїм призначенням органи, які належать до цієї системи, не можуть приписувати одним і тим самим органам за одних і тих самих обставин взаємовиключаючі правила поведінки.

Міждержавне спілкування є зносинами суверенних держав. У сфері зовнішньополітичної діяльності кожна держава не може не враховувати суверенітету інших держав, тому спілкування держав здійснюється у формі їх взаємних погоджень. Основою підкорення державами своїх дій певним галузям відносин, тим чи іншим правилам, які з моменту укладення відповідної угоди, за умови ратифікації її парламентом, стають обов'язковими для цих держав, є міжнародне право. Існує органічний зв'язок і тісна погодженість внутрішнього верховенства державної влади і зовнішної незалежності: зовнішня незалежність державної влади во вне обумовлена самим фактом її верховенства всередині держави. У той же час верховенство державної влади неможливе без її незалежності — необхідної умови верховенства.

Отже, незалежність також є властивістю державної влади, яка означає самостійність держав у взаємовідносинах з іншими державами.

Незалежність України була проголошена Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. і під-

-108-

тверджена рішенням всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 р.

Державний суверенітет реалізується у функціонуванні держави на основі статей 1 і 5 Конституції України, її законодавчих, виконавчих і судових органів (ст. 6), а також у правовій системі держави. Відносини, які становлять сутність суверенітету, визначаються політичною і економічною системами суспільства, громадянськими підвалинами держави.

Національний суверенітет полягає у повновладді нації, її політичній свідомості, реальній можливості визначити характер свого національного життя, включаючи перш за все можливість самовизначення (політичного), аж до визначення і утворення самостійної держави, що і зробив народ України 1 грудня 1991 р., проголосивши свою незалежність на всеукраїнському референдумі. Кожна нація має право визначати свою долю, вирішувати питання національно-державної організації, вийти або увійти до складу іншої держави, створити власну державу. Кожна нація має право зберігати і вільно розвивати власну мову, звичаї, традиції, відповідні національні установи.

Відповідно до ст. 10 Конституції України державною мовою України є українська мова. Україна забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя.

У роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватися, поряд з державною мовою, й інші національні мови.

Україна виявляє державну турботу про вільний розвиток і вживання усіх національних мов, якими користується населення республіки. Порядок застосування української та інших мов в Україні визначається законом.

^ Національний суверенітет слід розуміти і як демократичний принцип, відповідно до якого кожна нація має право на вільний самостійний національний розвиток. Утворення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до іншої Держави або об'єднання з нею, встановлення іншого політичного статусу, який вільно визначається народом, є заео-ами здійснення цим народом права на самовизначення.

-109-

Суверенітет народу полягає в тому, що народ має юридичні, політичні і соціально-економічні засоби, які забезпечують його участь в управлінні справами держави. Конституція України законодавчо закріплює ці засоби у формі всеукраїнського і місцевого референдумів, всенародних обговорень проектів законів, виборів, народної законодавчої ініціативи та інших формах безпосередньої демократії.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україна є правовою державою. Сутність правової держави полягає в демократизмі, народному суверенітеті як єдиного джерела державної влади і в підпорядкованості держави суспільству. Основним у правовій державі є її підпорядкованість праву, захист громадян від можливого свавілля з боку держави та її органів.

Атрибутами правової держави є: розподіл влад, незалежність суду, законність діяльності всіх органів держави, правовий захист людини і громадянина державною владою.

Для правової держави характерно те, що вона добровільно обмежує державну владу Конституцією як основним засобом такого обмеження і законами.

Тому найважливішим принципом правової держави є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції). Верховенство права означає перш за все верховенство закону, його загальність, утвердження його панування.

Завдяки закону закріплюються всі норми, життєво необхідні для держави: народне волевиявлення, народний суверенітет, статус людини і громадянина, конституційної держави та інші загальні засади конституційного ладу, закріплені на вищому законодавчому рівні — конституційному. На основі конституційної держави будується і механізм законності у правовій державі, пряма дія норм конституції, а закони та інші нормативно-правові акти (підзаконні) повинні прийматися на основі та відповідати Конституції (ст. 8).

Правова держава повинна мати власну конституцію — основу національної правової системи, що має бути оформлена у вигляді нормативно-правового документа, який зобов'язує відповідні органи здійснювати державну владу на основі порядку, встановленого Конституцією.

Україна як член світового співтовариства визнає частиною її національного законодавства чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надає Верховна Рада України (ст. 9 Конституції).

-110-

Панування закону — головна ознака правової держави. Основним завданням такої держави є формування цілісної системи національного законодавства, яка охоплювала б усі сфери життя суспільства, причому норми права мають бути рівні для всіх громадян.

Тому, згідно зі ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина гарантуються.

Для правової держави характерні такі її взаємовідносини з громадянами, за яких держава, її органи, службові особи підкоряються всьому суспільству, відповідають перед людиною. Звідси — пріоритет особи у взаємовідносинах між людиною і державою.

Виходячи з цього, коли правова держава приймає закон, вона покладає на себе обов'язки перед громадянами і повинна визначити конкретні правові види відповідальності державних органів і посадових осіб за свою діяльність. Держава, якщо вона правова, повинна нести перед народом політичну, правову і моральну відповідальність за повне виконання своїх обов'язків.

Не менш важлива для правової держави і відповідальність громадян перед державою і суспільством.

Згідно зі ст. 1 Конституції, Україна є соціальною держа* вою, тобто такою, головним завданням якої є досягнення такої стадії прогресу, яка основана на закріплених правом принципах соціальної рівності, загальної солідарності та взаємної відповідальності. Соціальна держава покликана допомагати бідним, хворим, слабким, впливати на справедливий розподіл економічних благ в дусі принципу справедливості з метою забезпечення кожному гідних умов його життя.

Соціальна держава прагне забезпечити кожному громадянинові:

— необхідний прожитковий мінімум;

— соціальну рівність як альтернативу соціальній нерівності;

— соціальне забезпечення.

Засобами досягнення цього є соціальна політика держави, яка має визначатися у відповідних загальнодержавних програмах України (ч. 6 ст. 85 Конституції) і являє собою частину загальної політики держави, що регулює відносини між соціальними групами, між суспільством у ці-

-111-

лому та його членами, пов'язані зі змінами в соціальній структурі суспільства, зі зростанням добробуту громадян, покращенням їх життя, задоволенням їх матеріальних і духовних потреб, вдосконаленням способу життя.

Головне завдання соціальної політики — досягнення добробуту людини і суспільства, забезпечення рівних і справедливих можливостей розвитку особи.

Виходячи з цього завдання, основними принципами соціальної політики є:

— охорона праці і здоров'я людини (ч. 4 ст. 43 і ст. 49

Конституції);

— встановлення гарантованого мінімального розміру оплати праці, не нижчого від визначеного законом (ч. 4 ст. 43 Конституції);

— забезпечення державної підтримки сім'ї, материнства, дитинства, інвалідів та людей похилого віку (ч. З ст. 24 і ст. 46 Конституції);

— розвиток системи соціальних служб (ст. 46 Конституції);

— встановлення державних пенсій, інших видів соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, які мають забезпечити рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ч. З ст. 46 Конституції України).

4. Конституційне закріплення основ громадянського суспільства в Україні

Серед раніше перелічених елементів громадянського суспільства основоположними є:

а) економічна основа конституційного ладу в Україні;

б) пріоритет прав і свобод людини у взаємовідносинах держави і особи.

Вище було з'ясовано, що поряд з державою, яка здійснює державну владу, Конституція України передбачає також існування громадянського суспільства як системи відносно автономних щодо держави інститутів, які забезпечують конкретні способи соціального існування людей на підставі їх особистої свободи, обумовленої правом демократичної держави.

Виходячи з того, що існує державний лад, окремі вчені під громадянським суспільством розуміють існування суспільного ладу як вільного вибору людиною форм еконо-

-112-

мічного, політичного і соціального життя, завдяки яким забезпечуються права і свободи людини¹.

Серед згаданих інститутів громадянського суспільства основоположними, тобто такими, які є ^азою інших елементів громадянського суспільства, є економічна основа і система України (власність* її основні форми, підприємництво тощо), а також права і свободи людини і громадянина, особливо сім'я, сфера виховання, освіти, науки, культура, норми етики поведінки людей, сфера приватних інтересів і потреб людини, організація і діяльність об'єднань громадян.

Економічну основу конституційного ладу в Україні згідно зі ст. 13 Конституції становлять земля, її надра, атмосферне повітря, води та інші природні ресурси, що знаходяться у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, які є об'єктами права власності Українського народу. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, визначених Конституцією України.

Отже, згадані об'єкти належать єдиному суб'єктові — Українському народові, право ж власності органів держави є вторинним, похідним від основного власника.

Для економічної системи України, яка базується на згаданій економічній основі держави, характерна багатоманітність форм власності. Правове регулювання відносин власності здійснюється за допомогою норм різних галузей права, центральне місце серед яких належить конституційним нормам, що є основою всього правового регулювання відносин власності в державі:

Основне завдання цих норм — юридичне закріплення форм власності, які визнаються і гарантуються державою.

Конституція України визначає конкретні складові своєї економічної системи. Згідно з частинами 1—3 ст. 41 Конституції ними є: приватна, державна, комунальна та інтелектуальна власність.

Під особливою охороною держави за ст. 14 Конституції України перебуває земля як основне національне багатство,

Див., наприклад, Конституційне право України. — К.: Наукова думка, 2000. — С. 168—184). Проте зміст цього поняття вужчий, ніж сутність громадянського суспільства.

-113-

причому право власності на землю гарантується, набуваєть-ся і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Конституція України у ч. 2 ст. 13 і ст. 41 встановлює, що кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Кожен (тобто людина і громадянин) має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається у порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності

відповідно до закону.

Конституція України передбачає взаємні обов'язки суб'єктів власності і держави. Згідно з частинами 3 і 4 ст. 13 Конституції власність зобов'язує, тобто вона не повинна використовуватися власником на шкоду людині і суспільству. У свою чергу держава повинна забезпечити захист прав суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки, причому всі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Нарешті, Конституція України передбачає конкретні форми захисту. Згідно з частинами 4—7 ст. 41 Конституції ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності, виходячи з того, що право власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток, з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їхньої вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їхньої вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених

законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Конкретною формою захисту прав власника є судовий, захист (ч. З ст. 8 Конституції). і

Пріоритет прав і свобод людини у взаємовідносинах ] держави і особи виявляється перш за все у тому, що Коя-І

-114 -

ституція України розглядає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку як найвищу соціальну цінність. Тобто первинним є особа, вторинним — держава. Це співвідношення знаходить своє закріплення у ч. 2 ст. З Конституції України, в якій зазначається, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, тобто держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Ці принципові положення, які визначають відносини держави і людини, є основою для вирішення докорінного, більш загального питання про співпрацю на конституційному рівні різних за своїм соціальним призначенням інститутів — держави і громадянського суспільства, основою якого є людина.

Визнання людини, її прав і свобод найвищою цінністю саме на конституційному рівні створює фундамент не лише конституційного ладу України, а й конституційного захисту громадянського суспільства від пригноблення особи, її прав і свобод.

Зв'язок між визнанням людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю та конкретними правами і свободами, викладеними у розділі II Конституції України, визначений у п. З ст. З Конституції, в якому головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Тобто конкретні норми розділу II Конституції "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" не можна розглядати поза зв'язком з принципом визнання людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю і обов'язку держави утверджувати і забезпечувати ці права.

Держава на основі цих принципів не має права у своїй діяльності виходити за встановлені Конституцією межі взаємовідносин з людиною. Якщо захист людини, її прав і обов'язків є завданням конституційної держави, то у свою чергу захист людини, її прав і свобод від посягань суспільства є обов'язком держави. Цей захист здійснюється на підставі застосування норм матеріального і процесуального права, судового їх захисту відповідно до ч. З ст. 8 Конституції України.

У свою чергу для реалізації принципу, згідно з яким людина, її права і свободи є найвищою цінністю, важливого значення набувають соціальні функції людини, її відповідальність перед іншими людьми, суспільством і державою. Лише в цьому разі цей принцип може бути поширений на всіх членів громадянського суспільства.

-115-

1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 49

Схожі:

ISBN 966 – 610 – 060 – 6 ББК 63. 3(4УКР)я73 Рецензенти: д-р іст наук, проф. М. Ф. Дмитроченко; д-р юрид наук, проф. В. О. Румянцев	ББК 67. 9 (4УКР) 400. 5я43 В 41 України; М. Ф. Рибачук, доктор філософських наук, професор; В.І. Співак, заслужений юрист України; Л. А. Татарні-кова, заслужений...
2015 УДК ББК	ББК 81. 432. 1-7 К68 Теорія і практика перекладу (аспектний переклад): Підручник. Вінниця. «Нова Книга», 2001 -448 с
ББК Ш 141. 14 9 ...	Публікації Єжунінова В. В Державне управління та місцеве самоврядування: Зб наук пр. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2009. – Вип. 1 (1). – С. 166 – 172. (316 с.) ББК 67....
ББК 67. 301. 163 УДК351. 74 Схвалено Вченою радою Львівського інституту внутрішніх справ при НАВС України. Протокол №8 від 3 квітня 2002 р	ISBN 5-7773-0026-Х ББК 65. 28я7 © Черевко Г. В.,, Ящив М. I., 1995 Від Допущено Міністерством сільського господарства і продовольства України як навчальний посібник для студентів сільськогосподарських...
Рада з питань співпраці в галузі культури Комітет з освіти Відділ... Загальноєвропейські Рекомендації з мовної освіти: вивчення, викладання, оцінювання	Кучеренко В. Р., Макуха С. М. Національна економіка: Відтворення... Одеського інституту фінансів Українського державного університету фінансів і міжнародної торгівлі

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання