|
|
Скачати 1.28 Mb.
|
|
Тема № 5. Політичний режим в зарубіжних країнах Перелік питань до самостійної роботи: Поняття політичного режиму. Поняття державного режиму. Співвідношення політичного та державного режимів та їх характеристика. Демократичний вид політичного режиму: поняття, ознаки, сутність. Види демократичного політичного режиму. Різні форми обмеження демократії. Антидемократичний вид політичного режиму: Авторитарний політичний режим: поняття, ознаки, сутність. Види авторитарних режимів. Тоталітарний вид політичного режиму та його характеристика. Вплив змін в політичному режимі на форму держави. Інші види політичного режиму в зарубіжних країнах: а) воєнна диктатура; б)теократичний або клерикальний; в) монократичний. Методичні вказівки Форми держави, які розглядалися в минулій темі, дають можливість скласти уяву про формальні політико-правові ознаки державності. Однак навіть знаючи форму державного правління та форму державного устрою конкретної держави, ми не отримаємо точної уяви про реальний політичний статус особи, соціальних, національних та релігійних груп, про фактичну роль державної влади в ній. У державності є такі якості, які до певної міри незалежні від тих формальностей, якими обумовлено здійснення влади в країні. Науковий аналіз держави неможливий без врахування тих методів, за допомогою яких здійснюється державна влада. Мова йде про політичний режим, який являє собою сукупність методів здійснення державної влади. Якщо форма правління відповідає на питання про систему побудови вищих органів державної влади, форма державного устрою – про національно-територіальну організацію держави, то політичний режим дає можливість скласти уяву про те, як здійснюється державна влада. В основу класифікації політичних режимів покладено той чи інший тип взаємовідносин політичної еліти та населення. Іншими словами – ступінь фактичного впливу населення на політичну владу. Виходячи з цього критерію прийнято розрізняти демократичний, антидемократичний та ліберальний політичні режими. Студентам необхідно дати визначення кожного з цих режимів та показати їх основні ознаки. При цьому треба мати на увазі, що в літературі з державного (конституційного) права антидемократичний політичний режим в свою чергу поділяється на авторитарний та тоталітарний політичні режими. Крім того, деякі автори як самостійний вид політичного режиму виділяють теократичний режим як режим, в якому політична влада реально належить духовним лідерам, божеству, а регуляторами суспільних в тому числі політичних відносин є приписи релігійного походження, канони. На характер політичного режиму суттєво впливає існування в країні чи відсутність системи партій і ставлення до них державної влади. Щоб визначити характер політичного режиму в тій чи іншій країні слід з’ясувати, яка партія є правлячою і саме в чому виявляється її провідна роль. При демократичному політичному режимі без політичних партій саме здійснення державної влади стає неможливим. Політичні партії є недержавними структурами. Проте вони суттєво впливають на здійснення державної влади. Тому їх діяльність відбувається в межах, визначених державними законами. У науці конституційного права виділяють й інші види політичного режиму. Вони походять від основних видів політичного режиму, але мають свої особливості. Деякі автори розглядають їх як різновиди авторитарного політичного режиму, так як саме йому притаманне зосередження влади в руках неконтрольованої народом групи осіб чи однієї особи, а також формальність у здійсненні принципу розподілу влади. Однак, характерною є і самостійна класифікація інших видів політичного режиму. Тиранія – це режим особистої влади, спрямований на задоволення егоїстичних бажань тирана. Вона гине, як правило, разом зі смертю диктатора. Абсолютистські диктатури (або династичні режими) відрізняються від тираній тим, що влада організована й здійснюється на основі суворих правил і процедур. Зазвичай влада розподіляється між членами родини монарха, передається в спадок і є легітимною за традицією (Саудівська Аравія, Султанат Бруней, Об'єднані Арабські Емірати). Військові режими є досить поширеною формою авторитарних диктатур. За деяким даними, це дві третини молодих незалежних держав. Військові можуть управляти державою як прямо, беручи на себе всі функції уряду, так і непрямо, контролюючи цивільний уряд. Авторитарні однопартійні режими використовують єдину політичну партію як засіб для мобілізації масової підтримки уряду. Однак партія не перетворюється в самодостатню силу, як за тоталітаризму, і конкурує за вплив з іншими центрами влади (армією, церквою, корпораціями). Виділяють також за певними харними ознаками:
Література: основна [4, 9, 11, 13 ]; додаткова [9, 17, 20, 77, 80, 81, 105, 118 ] Тема № 6. Політичні партії та інші громадські об’єднання в зарубіжних Перелік питань до самостійної роботи: План семінарського заняття Громадські об’єднання в зарубіжних країнах, їх види та загальна характеристика. Поняття політичної партії, її ознаки та сутність. Місце і роль партій в політичній системі зарубіжних країн. Функції політичних партій. Партії і державний апарат. Класифікація політичних партій. Інституалізація політичних партій. Особливості процедури створення, членство у політичних партіях, фінансування діяльності політичних партій, органи реєстрації політичних партій. Партійні системи зарубіжних країн. Багатопартійність, її причини. Багатопартійні системи, їх різновидності. Двопартійні системи, їх різновидності. Однопартійні системи. Безпартійні системи. Методичні вказівки Необхідно дати визначення поняттям „громадське об’єднання”, „політична партія” і зупинитися на тих суттєвих ознаках політичних партій, які в цілому передбачені в законодавстві, а також зосередити увагу на видах громадських об’єднань, а саме: профспілках, лобістських організаціях, спілках споживачів, рухах, підприємствах, установах, організаціях різних форм власності та інших. Місце ж політичних партій в політичній системі тієї чи іншої країни краще всього розкривається через функції (основні напрямки діяльності) політичних партій. Постійно зростаюча роль політичних партій в житті суспільства, ускладнення форм і методів їх діяльності зумовили необхідність їхньої інституціонізації, тобто надання кожній конкретній партії статусу інституту, офіційно оформленого і визнаного державою. Це правове закріплення ролі та місця партії в політичній системі суспільства, регламентація їх утворення і припинення діяльності, визначення їх внутрішньої структури та принципів діяльності, вимог щодо ідеології та програм, порядку фінансування. Класифікуючи політичні партії, необхідно враховувати, що будь-яка класифікація умовна, оскільки партії і партійні системи не є створеними за установленою схемою. Політичні партії класифікуються за різними ознаками: за територіальною ознакою; в залежності від релігійної орієнтації; за способом досягнення своїх політичних цілей; за правовим становищем; за місцем в політичній системі держави. Однак, студентам на занятті особливу увагу слід приділити класифікаціям політичних партій за соціально-політичною сутністю (консервативні; ліберальні; соціалістичні та комуністичні партії) та за організаційною структурою ( організаційно оформлені та організаційно неоформлені партії). Щодо системи взаємовідносин політичних партій між собою, з державою, з іншими елементами політичної системи та громадянами, то це питання про партійну систему одночасно політологічне. Якщо мова йде про фактичне становище, та юридичне, якщо певна система зафіксована нормами конституції та закону, хоча часто ці норми не відповідають фактичному стану речей. В ряді країн таких норм взагалі немає і партійна система функціонує на основі правових звичаїв. Специфіка в тій, чи іншій країні зумовлюється кількістю політичних партій, які існують в країні та реально впливають державну владу. З огляду на це, можна виділити багатопартійну систему, яка в свою чергу поділяється на багатопартійну систему без монопольно пануючої партії та багатопартійну систему з монопольно пануючою партією, двопартійну, однопартійну та багатопартійну системи. Партійна система – це політична структура, що утворюється із сукупності політичних партій різних типів з їх стійкими зв’язками і взаємовідносинами між собою, а також з державою та іншими інститутами влади. Одним з найпоширеніших підходів до типології політичних систем є виділення одно-, дво- і багатопартійних систем та безпартійних. У сучасному світі виділяються наступні види партійних систем:
Також деякі автори виділяють:
У нормально функціонуючій державі демократичного типу загальним критерієм визначення кількості партій є кількість партій, що мають своє представництво в парламенті внаслідок проведення демократичних, прямих, загальних виборів. У багатопартійній політичній системі, як правило, характер парламентської більшості, побудованої на різноманітних комбінаціях основних партій, представлених у парламенті, змінюється після кожних виборів. Відповідно здійснюється і зміна урядових кабінетів. Багатопартійна система – цілісне утворення, що формується всередині політичної системи суспільства на основі усталених зв’язків між політичними партіями, які відрізняються між собою програмними настановами, тактикою, внутрішньою структурою. Однопартійна система – неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників однієї політичної партії. Найчастіше у світовій політичній практиці використовується партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується наявністю трьох-п’яти партій, жодна з котрих не переважає і не може самостійно утворити правлячу коаліцію. Поширеною є поляризована партійна система, за якої боротьбу за політичну владу несуть більше шести партій. При наявності великої кількості невеликих партій, як правило, вони утворюють блоки або коаліції на час проведення передвиборчої кампанії. Література: основна [4, 9, 11, 13 ]; додаткова [9, 17, 20, 77, 80, 81, 105, 118] Змістовий модуль 2. (ЗМ 2) Конституційні засади організації державної влади в зарубіжних країнах. Тема № 7. Виборче право та виборчі системи зарубіжних країн Перелік питань до самостійної роботи: Виборче право та його джерела. Вибори та їх класифікація. Виборчий процес. Стадії виборчого процесу та їх характеристика. Порядок організації і проведення виборів. Поняття і види виборчих систем: а) мажоритарна виборча система та її види; б) пропорційна виборча система; в) змішані виборчі системи. Оцінка різних видів виборчих систем. Інші інститути безпосередньої демократії в зарубіжних країнах: - референдуми;
Методичні вказівки Слід наголосити, що вибори - це процедура формування органів публічної влади чи надання повноважень посадовій особі, яка здійснюється шляхом голосування уповноважених на це осіб при умові, що на кожний мандат, який заміщується претендує декілька кандидатів. Це найдревніший спосіб наділення владними повноваженнями окремих осіб чи політичних партій. Їх широке використання в демократичних державах пояснюється тим широким колом соціальних функцій, які вони виконують. Це барометр політичного життя в тій чи іншій країні. Це засіб вибору політичних лідерів, який дає громадянам можливість доручити функції по управлінню особам, які заслуговують довіри і мають відповідні якості. Крім того, це засіб забезпечення легітимності влади (її визнання населенням та готовністю добровільно виконувати її розпорядження). І, найголовніше, це один з важливих елементів механізму забезпечення народного суверенітету та демократичного політичного режиму, завдяки якому повноваження найважливіших органів публічної влади мають своїм джерелом волю народу. Такою категорією для виборів, а також для інститутів відкликання, референдумів та народної законодавчої ініціативи є поняття виборчого права. Слід мати на увазі, що термін „виборче право” використовується в конституційному праві в двох значеннях: об’єктивному та суб’єктивному. Об’єктивне право це інститут конституційного права, який складається з правових норм, які регулюють порядок проведення виборів. На семінарському занятті необхідно виділити джерела об’єктивного виборчого права. Суб’єктивне виборче право - це право конкретного громадянина стати учасником конституційно-правових відносин, які виникають при виборах. Розрізняють активне та пасивне виборче право. Як суб’єктивне так і об’єктивне виборче право базується на комплексі принципів які, як правило, закріплюються в конституціях. Детальне регулювання виборчого права віднесене до прийняття спеціального, звичайного чи органічного закону. В більшості випадків конституції згадують такі принципи виборчого права – свобода волевиявлення, загальне, рівне, пряме виборче право при таємному голосуванні. Наступним важливим елементом виборів є виборчий процес. Це врегульована нормами виборчого права діяльність різних суб’єктів по підготовці, організації та проведенню виборів. Виборчий процес включає в себе цілий ряд стадій, які необхідно розглянути під час підготовки до семінарського заняття: призначення виборів; утворення виборчих округів; утворення виборчих дільниць; створення виборчих органів; реєстрація виборів та складання виборчих списків; висунення кандидатів; передвиборча агітація; голосування; підрахунок голосів і встановлення результатів виборів. Виборча система представляє собою сукупність встановлених законом правил, принципів та критеріїв, за допомогою яких встановлюються результати голосування. Ті виборчі системи, які в основу визначення результатів голосування кладуть принципи більшості, називаються мажоритарними. Розрізняють три основних види мажоритарної системи – абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості. Більш демократичною, в порівнянні мажоритарною, є пропорційна виборча система. Вибори за цією системою являються виключно партійними та можуть проводитись в багатомандатних або загальнодержавних (національних) округах. За цією системою мандати розподіляються пропорційно до кількості голосів, поданих за кожну політичну партію чи блок партій. На семінарі слід розглянути різні способи розподілу мандатів, які застосовуються в світовій практиці при запровадженні пропорційної виборчої системи. Однак як мажоритарна так і пропорційна виборча система мають свої плюси та мінуси. Тому в наш час в світі все частіше спостерігається тенденція об’єднання цих систем: частина депутатів парламенту чи колегіального органу місцевого самоврядування обирається по одній системі; а друга частина – по іншій. Така виборча система називається змішаною. Референдум - це голосування виборців, шляхом якого приймається рішення державного або самоврядовчого характеру, які мають загальнодержавне або місцеве значення. Це рішення має закону силу, а іноді і більшу силу, чим звичайний закон, прийнятий парламентом, чи силу важливої постанови органу місцевого самоврядування. На семінарському занятті доцільно звернути увагу на питання пов’язані з організацією проведенням референдумів, їх види та правові наслідки. Доцільним буде зупинитись на спільних та відмінних рисах референдумів. Народна законодавча ініціатива, подібно до виборів та референдуму, також є одним із способів здійснення безпосередньої демократії. Це право певної групи виборців запропонувати проект закону, який підлягає обов’язковому розгляду парламентом. Хоча останній має право прийняти будь-яке рішення: погодитись з проектом, внести до нього поправки чи взагалі відхилити. Безпосередня демократія – це форма безпосереднього волевиявлення всього народу або будь-яких груп населення. Французькі вчені-конституціоналісти А. і Ф. Демішель і М. Пікемаль зазначають, що демократія є безпосередньою, якщо народ править сам, на своїх зібраннях, якщо немає відмінності між правлячими і керованими. Форма демократії — це її зовнішнє вираження. Форм демократії можна назвати чимало, але основні з них такі: 1. Участь народу в управлінні державними і суспільними справами (народовладдя) — здійснюється у двох формах:
2. Формування та функціонування системи органів держави на основі демократичних принципів законності, гласності, виборності, змінюваності, поділі компетенції, які запобігають зловживанню службовим становищем і суспільним авторитетом: 3. Юридичне (насамперед конституційне) закріплення системи прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, їх охорона і захист відповідно до міжнародних стандартів. Види демократії класифікують за сферами суспільного життя: - економічна; - соціальна; - політична; - культурно-духовна та ін. Наприклад, про значення економічної і соціальної демократії в розвитку соціальної правової держави говориться в програмному документі Соціалістичного Інтернаціоналу «Декларація принципів» (1989 p.). Форми демократії знаходять свій прояв у її інститутах (референдум, громадська думка, комісії Верховної Ради та ін.). Інститути демократії — це легітимні і легальні елементи політичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії. Передумовою легітимності інституту демократії є його організаційне оформлення і визнання громадськістю; передумовою легальності — його юридичне оформлення, узаконення. За вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, влади та управління відрізняють інститути демократії:
За юридичною значущістю прийнятих рішень відрізняють інститути демократії:
Основною формою безпосередньої демократії є референдум (лат. — те, що повинно бути повідомленим) — засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення (прийняття конституції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань). Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення народовладдя — безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами. Референдуми за предметом проведення: • конституційний — на всенародне голосування виноситься проект конституції або конституційні поправки; • законодавчий — на всенародне голосування виносяться проект закону або чинний закон; • консультативний — проводиться з метою виявлення громадської думки щодо принципового питанню державного життя. Референдуми за ступенем обов'язковості проведення:
За територією проведення референдум може бути: 1) Загальнонаціональним — проводиться в масштабах усієї країни. Доцільно проводити перед референдумом всенародне або широке громадське обговорення питань, що вирішуються референдумом. 2) Місцевим — проводиться в межах окремих суб'єктів федерації (у федеративній державі) або адміністративно-територіальних одиниць (в унітарній та федеративній державах) із метою вирішення найважливіших питань місцевого значення. У референдумах мають право брати участь громадяни України, які досягли повноліття (18-21 років) на день їх проведення. Гарантується вільне волевиявлення. Голосування під час референдумів є таємним: контроль за волевиявленням громадян не допускається. Референдум в більшості країн не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Виключно загальнонаціональним (загальнодержавним) референдумом вирішується питання про зміну територіїбудь-якої держави. Також слід наголосити, що у деравах, наприклад, у Швейцарії, крім референдуму, інститутами безпосередньої демократії є народне віче, народна законодавча ініціатива. У США референдум застосовується нарівні з законодавчою ініціативою. У Франції через три роки після проведення першого референдуму в 1789 p. почали практикуватися плебісцити — всенародні опитування, які розглядаються як синоніми референдумів. До інститутів безпосередньої демократії відносять: 1) засоби масової інформації (преса, радіо, телебачення), які у сучасному суспільстві відіграють величезну роль, сприяють формуванню громадської думки. В разі самостійної роботи необхідно розглянути порядок створення засобів масової інформації та обмеження, які існують на сьогодні з цього приводу, як в країні з демократичним, так і з антидемократичним політичним режимом. Особливу увагу слід звернути на порядок ліцензування та реєстрації засобів масової інформації. Щодо діяльності засобів масової інформації, особливу увагу слід звернути на законодавчу регламентацію питань цензури в зарубіжних країнах на порядок створення та функції громадських рад (є і інші назви) при засобах масової інформації загальнодержавних рад. В багатьох країнах держава підтримує засоби масової інформації за рахунок бюджету. Однак в основному вони забезпечують себе самі, частково за рахунок продажу видань, а головним чином за рахунок реклами. Інколи діють спеціальні закони, які обмежують рекламу та забороняють рекламу деяких виробів (алкоголю, тютюнових виробів). Для телебачення в деяких країнах встановлюється максимальний час на добу для реклами. Законодавчо досить детально регламентує права та обов’язки журналістів, права видавців, засновників засобів масової інформації, авторів тощо. 2) опитування населення або періодичне з’ясування громадської думки з публікацією їх результатів, яке також відіграє значну роль в житті сучасного суспільства, оскільки дає оцінку найважливішим подіям, заходам держави, лідерам політичних партій, що, з одного боку, враховується в політиці, а з другого – впливає на політичні погляди населення. Опитування населення мають загальний або вибірковий характер. В першому випадку вони близькі до консультативного референдуму та іноді проводяться шляхом голосування. Вибіркові опитування охоплюють невелику частину населення різних регіонів та соціальних верств. Відповіді на питання опитування повинні дати уяву про суспільну думку країни в цілому. Опитування проводяться в зв’язку з прийняттям важливих державних актів, оцінкою лідерів, особливо в зв’язку з виборами. Вибіркові опитування проводяться громадськими організаціями за власною ініціативою. Однак вони можуть проводитися і органами. Правове регулювання опитувань мінімальне. Зазвичай забороняється лише публікувати прогнози та результати опитувань за одну-три доби до голосування під час виборчої компанії, щоб не спричиняти психологічного тиску на виборців. 3) відкликання з посади, підставами якого можуть бути:
Право вносити пропозиції до територіальної виборчої комісії про відкликання депутата місцевої ради належить відповідній місцевій раді, а також зборам виборців та зборам (конференціям) об'єднань громадян, їхніх місцевих осередків, які мають право висувати кандидатів у депутати і знаходяться на території відповідного виборчого округу. Рішення про внесення пропозицій щодо відкликання депутата місцевої ради приймається відповідно на:
4) народна законодавча ініціатива є відносно новим засобом прямої демократії. Вперше вона була запроваджена в ХІХ ст. в окремих штатах СІІІА. Спочатку народна ініціатива тут мала на меті зобов'язати законодавчий орган розробити і прийняти закон щодо пропонованого виборцями питання або, у випадку відмови парламенту зробити це, спонукати його винести питання на референдум. За таких умов розробка законопроекту завжди визнавалася функцією законодавчого органу. 3 часом був прийнятий інший порядок реалізації народної ініціативи: самі виборці, які виступають з такою ініціативою, можуть або навіть повинні скласти законопроект і запропонувати його законодавчому органу. Останній або приймає цей законопроект, або виносить його на референдум. Існує і такий варіант: законодавчий орган розглядає, потім виносить законопроект на народне голосування. Водночас у деяких штатах законодавчий орган може винести на референдум свій власний, альтернативний проект закону. В усіх випадках народна ініціатива сполучається з референдумом. Інститут народної законодавчої ініціативи встановлений також конституціями ряду європейських держав, але тут вік не пов'язується з референдумом. В Італії народна ініціатива здійснюється шляхом внесення у парламент постатейно розробленого законопроекту від імені не менше, ніж 50 тис. виборців. В Австрії кожна пропозиція, що надійшла до центральної виборчої комісії від імені 100 тис. виборців, або однієї шостої частини громадян у трьох землях, які наділені виборчими правами, передається на обговорення у парламент. Така пропозиція повинна мати форму законопроекту. В Іспанії передбачена можливість реалізації народної ініціативи за умови й підтримання 500 тис. виборців. Така ініціатива не поширюється на проекти органічних законів, законів про оподаткування, міжнародні віднбсини, а також з питань помилування. У Румунії народна законодавча ініціатива потребує підтримки з боку 250 тис. виборців, у Білорусі та Литві - 50 тис., у Киргизстані та Югославії - 30 тис., у Македонії та Словенії - 10 тис. і 5 тис. виборців відповідно, а в Латвії - десятої частини усіх виборців. Інститут народної законодавчої ініціативи відомий конституціям 22 штатів СІІІА. В окремих штатах (Каліфорнія, Орегон та деякі інші) виборці мають право ініціювати не тільки звичайні законопроекти, а й проекти конституційних поправок. Іншими словами, тут існує народна конституційна ініціатива. Кількість виборців, які мають підписати петицію щодо такого проекту, визначається в різних штатах у межах від кількох тисяч до половини зареєстрованих. Конституційні ініціативи виборців вимагають підтримки від 10 до 15 відсотків їх загальної чисельності. Народна конституційна ініціатива існує і в Швейцарії, як на рівні суб'єктів, так і на рівні федерації. В останньому випадку конституційні поправки за умови підтримання їх 100 тис. виборців можуть бути внесені до парламенту у вигляді загальних пропозицій або конкретних проектів. Після розгляду парламентом їх обов'язково виносять на референдум. Характерно, що застосування такого засобу здійснення прямої демократії, як народна конституційна ініціатива, має своєрідні наслідки. Зокрема, виборці іноді пропонують поправки, які, по суті, не стосуються предмета конституційного регулювання. Література: основна [9, 11, 14]; додаткова [25, 33, 42, 66, 67, 72, 83, 98, 105 ] |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ |
ЗАТВЕРДЖУЮ |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ |
ЗАТВЕРДЖУЮ |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ |
ЗАТВЕРДЖУЮ |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ |
ЗАТВЕРДЖУЮ |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ |
ЗАТВЕРДЖУЮ |