Розділ VI. Інтелектуальна власність в міжнародному приватному праві.
Глава 6. Інтелектуальна власність в Міжнародному приватному праві.
§6.1. Міжнародно-правова охорона авторських прав.
§6.2. Основні міжнародні угоди щодо охорони авторських та суміжних прав.
§6.3. Промислова власність та її міжнародна охорона. Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 р. Регіональні міжнародні договори про охорону промислової власності.
§6.4. Угода СОТ щодо торгових аспектів прав інтелектуальної власності (ТРІПС).
§6.1. Міжнародно-правова охорона авторських прав.
Поняття „інтелектуальна власність” є узагальнюючим щодо цілого ряду правових інститутів, та використовується досить умовно, незважаючи навіть на своє закріплення в ст. 2 Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, 1967р.251.
Виходячи з положень ст.2 Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності інтелектуальна власність включає в себе права, які відносяться до літературних, художніх і наукових творів; виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо- і телевізійних передач; винаходів у всіх галузях діяльності, наукових відкриттів; промислових зразків; товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань, комерційних позначень; захисту від недобросовісної конкуренції та ін. Цей перелік не є вичерпним і постійно поповнюється у зв’язку з розвитком науково-технічного прогресу. Так, в багатьох країнах світу були прийняті спеціальні закони щодо захисту комп’ютерних програм, електронних баз даних та інших нових об'єктів інтелектуальної творчості.
З урахуванням сформованої в цій галузі системі джерел права інтелектуальна власність поділяється на авторське право, суміжні права та право промислової власності. Насамперед, в теорії виділяють інститут авторського права та суміжних прав. Ним регулюються відносини, які виникають у зв’язку зі створенням та використанням наукових, літературних та художніх творів (авторське право), фонограм, постановок, передач організацій ефірного і кабельного мовлення (суміжні права).
Авторські та суміжні права мають ряд особливостей у порівнянні з речовими правами. По-перше, це відсутність екстериторіальної дії-авторські права носять так званий територіальний характер, сутність якого полягає в тому, що їх захист здійснюється тільки в межах тієї країни, де воно виникло та визнано у встановленому порядку. По-друге, обмежений строк охорони, який, як правило, складеться з двох термінів: усього часу життя автора, та додаткового строку охорони після смерті автора, який встановлюється національним законодавством. По-третє, авторське право включає в себе майнові права (право на переклад, на винагороду та ін.) і особисті немайнові права (право авторства на твір, право на обнародування твору, право на захист твору та захист репутації автора та ін.). По-четверте, особливий порядок передачі авторських прав (на підставі авторських договорів). По-п’яте, суб’єктами авторських прав, як правило виступають фізичні особи, у зв’язку з чим особисті немайнові права є невідчужуваними. Зазначені особливості, сучасні тенденції світового розвитку зумовили необхідність створення міжнародної системи захисту авторських та суміжних прав шляхом прийняття нормативно-правових актів міжнародного рівня.
§6.2. Основні міжнародні угоди щодо охорони авторських та суміжних прав.
З метою ліквідації практики незаконного передруку літературних творів в 1886 р. була прийнята перша багатостороння міжнародна угода - Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів252. Надалі цей документ неодноразово переглядався на міжнародних конференціях, які проходили в 1896, 1908, 1914, 1928, 1948 і 1967 р. Остання з них відбулася в 1971 р. у Парижі . Тому для країн-учасниць конвенція діє в різних редакціях. Для України вона діє з 25.10.1995р.253 у вигляді Паризького акту від 24.07.1971р., зміненого 02.10.1979р.
Відповідно до неї до числа охоронюваних прав відносяться авторські права на літературні й художні твори, у тому числі кінематографічні, фотографічні, хореографічні та музично драматичні твори.
При визначенні суб’єктів охорони Бернська конвенція керується географічним критерієм, відповідно до якого перевага віддається країні походження (першого опублікування).
Бернська конвенція обмежує можливість вільного використання літературних і художніх творів за кордоном, домовляючись про обов’язкові умови одержання згоди власників авторських прав на опублікування таких творів, виплати авторського гонорару та ін.
Другим за значенням міжнародним договором, прийнятим з метою охорони авторських прав, є Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право 1952 р.254, що була розроблена під егідою ЮНЕСКО (в 1971 р. на дипломатичній конференції в Парижу в неї були внесені зміни). Для України вона діє з 27.05.1973р.255
Головною різницею між Бернською й Женевською конвенціями є те, що перша була спрямована на встановлення одноманітного правового режиму охорони авторських прав у країнах-учасницях, а друга забезпечує захист авторських прав іноземців відповідно до національного законодавства країн-учасниць..
Права авторів та інших власників авторських прав, як зазначено в ст. 1 Конвенції, повинні охоронятися настільки, наскільки вони відносяться до творів літератури, науки та мистецтва, включаючи письмові, музичні, драматичні, кінематографічні твори, а також твори живопису, графіки та скульптури. Держави у своєму національному законодавстві вправі розширити цей перелік. Але права на зазначені категорії творів повинні бути захищені національним законодавством в обов’язковому порядку.
Конвенція передбачає охорону прав на випущені у світ (опубліковані) і не випущені у світ (неопубліковані) твори громадян держав-учасниць, причому навіть у тому випадку, якщо цей твір вперше був опублікований на території країни, що не приймає участь у Конвенції (ст. 2). Під випуском твору у світ розуміється „відтворення в будь-якій матеріальній формі та надання невизначеному колу осіб екземплярів твору для читання або ознайомлення шляхом публічного сприйняття” (так, музичний твір буде вважатися випущеним у світ не в момент його виконання, а в момент виходу нот із друку).
Женевська конвенція закріплює принцип національного режиму охорони авторських прав іноземців: опублікованим за кордоном творам, а також не випущеним у світ творам іноземних авторів країн-учасниць у цій державі надається така ж охорона, яка передбачена внутрішнім законодавством та вже надана творам власних громадян, які вперше опубліковані у цій країні.
Стаття 3 Конвенції закріплює процедуру спрощення формальностей, необхідних для захисту авторського права; відносно всіх охоронюваних Конвенцією творів формальні вимоги вважаються виконаними при дотриманні двох умов:
– якщо даний твір вперше випущено у світ поза територією країни, де вимагається охорона, і якщо автор не є громадянином цієї країни;
– якщо, починаючи з першого випуску у світ твору, всі його екземпляри, видані з дозволу автора або будь-якого іншого власника його прав, будуть носити знак © із вказівкою на ім'я власника авторського права й року першого випуску твору у світ.
Якщо перераховані вище умови відсутні, то держава, де вимагається охорона, може вимагати дотримання всіх формальностей і умов, необхідних для набуття та реалізації авторського права в конкретній державі, у тому числі й в процесуальному характері при розгляді справ про захист авторських прав у суді.
Основне правило Конвенції, що застосовується до визначення строку охорони авторського права, так само як і вся Конвенція, базується на принципі національного режиму й полягає в наступному: твори, на які поширюються положення Конвенції, повинні в даній державі охоронятися протягом того ж строку, що й твори національних авторів. Але, з цього правила є два виключення:
– строк охорони авторських прав не може бути менше одного з 4 варіантів визначення мінімальних строків охорони, які встановлені Конвенцією для певних випадків;
– жодна держава-учасник не зобов’язана охороняти твори іноземних авторів, на які поширюється Конвенція, протягом більше тривалого періоду, чим строк, передбачений законодавством країни походження твору.
Єдине право автора, що прямо регламентується Конвенцією, це право на переклад (ст. 5). Воно є винятковим, і без дозволу автора або іншого власника авторських прав будь-який переклад твору буде неправомірним. Якщо дозвіл на переклад і на випуск його у світ отримано, то авторові або власникові його прав повинна бути виплачена відповідна винагорода.
Однак з виключного права автора на переклад Конвенція встановлює можливі виключення (так звана примусова ліцензія), які можуть бути поширені тільки на переклад письмових творів і повинні бути відображені в національному законодавстві відповідної держави. Примусова ліцензія - це дозвіл на переклад і опублікування твору, який може бути наданий „компетентним органом” тієї або іншої країни. Отримати її можуть юридичні й фізичні особи відповідної держави за умови дотримання ними вимог, передбачених у п. 2 ст. 5 Конвенції. Але, примусова ліцензія не є винятковою. Це означає, що вона не зачіпає права автора на видачу власного дозволу на переклад, крім того, держава може видати кілька подібних ліцензій.
З другої половини XX в. у міжнародному приватному праві почали укладатися міжнародні договори, присвячені охороні суміжних прав.
Першим документом, прийнятим у цій галузі, стала Міжнародна конвенція по охороні інтересів артистів-виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення від 1961р. (Римська конвенція). Україна приєдналась до неї згідно з Законом України від 20.09.2001р.
В 1971 р. у Женеві була підписана Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм. У цей час її учасниками є близько 70 країн світу, включаючи Україну. В ст. 2 Конвенції визначено правило:„кожна країна - учасник зобов’язана охороняти інтереси виробників фонограм, що є громадянами інших країн-учасників, від виробництва копій фонограм без згоди виробника і від ввозу таких копій, коли згадані виробництво або ввіз здійснюються з метою їхнього поширення серед публіки, а також від поширення цих копій серед публіки”. При цьому Конвенція встановлює, що держави-учасники самі визначають юридичні заходи, за допомогою яких буде здійснюватися така охорона, як то: охорона за допомогою авторського права або іншого виключного права; охорона за допомогою законодавства про недобросовісну конкуренції; охорона за допомогою кримінального права(ст. 3). Крім того, ст. 4 Конвенції передбачає можливість встановлення кожною країною - учасником за допомогою свого національного законодавства певного терміну дії такої охорони. Останній, однак, не може бути менше двадцяти років, починаючи або з кінця року, у якому перший запис фонограми було зроблено, або з кінця року, коли вона була вперше опублікована.
Крім того, 21 травня 1974 р. у Брюсселі була прийнята Конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники. Держави-учасниці взяли на себе зобов’язання вжити заходів по запобіганню поширення зі своєї території будь-якої несучої програми сигналу тими органами, для яких такий сигнал не призначається.
Крім зазначених міжнародно-правових актів універсального характеру, певну роль в охорони авторських і суміжних прав грають регіональні угоди. Як приклад, це Панамериканська Конвенція про літературну і художню власність, підписана в 1889 р. у м.Монтевідео та Угода про співробітництво в галузі охорони авторського права та суміжних прав, що укладена державами-учасницями СНД в 1993р. у м.Москві.
6.3. Промислова власність та її міжнародна охорона. Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 р. Регіональні міжнародні договори про охорону промислової власності.
Промислова власність є складовою частиною інтелектуальної власності і містить в собі наукові відкриття, винаходи в усіх сферах людської діяльності, промислові зразки, товарні знаки, фірмові найменування, знаки обслуговування і комерційні позначення, захист проти недобросовісної конкуренції, а також всі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у промисловій сфері.
Право на промислову власність має територіальний характер, оскільки сам винахід необхідно зареєструвати в країні походження винаходу в спеціально створеному для цієї мети державному патентному органу. Для того щоб одержати захист своїх прав в іншій країні, авторові винаходу необхідно знову одержати охоронний документ відповідно до законів іншої держави1.Саме міжнародний характер відносин в зазначеній сфері зумовив необхідність створення системи міжнародно-правової охорони права промислової власності.
Міжнародно-правова регламентація питань захисту об'єктів промислової власності відбувається в основному міжнародному документі в цій сфері-в Паризькій конвенції про охорону промислової власності 1883 р., в якій визначено, що об'єктами охорони промислової власності є: патенти на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування походження або найменування місця походження, а також питання недобросовісної конкуренції. Під промисловою власністю за змістом Конвенції слід розуміти не тільки промисловість і торгівлю, а й сільськогосподарське виробництво, видобувну промисловість, продукти промислового та природного походження, як, наприклад, вино, зерно та інші
Держави-учасниці Конвенції заснували Паризький союз по охороні промислової власності, куди входить й Україна як держава-учасниця Конвенції ( Стокгольмський Акт до Конвенції ратифіковано Верховною Радою УРСР 30.09.1968 року). Норми Конвенції містять наступні базові правила: по-перше в ст. 2 Конвенції встановлено національний режим для громадян країн-учасниць. Це означає, що відносно охорони промислової власності громадяни кожної держави-учасниці користуються в усіх інших країнах-учасницях тими ж самими правами, які надаються відповідними законами власним громадянам, не обмежуючи при цьому прав, спеціально передбачених Конвенцією По-друге, будь-яка особа, що належним чином подала заявку на патент на винахід, корисну модель, промисловий зразок або товарний знак в одній із країн Паризького Союзу, або правонаступник цієї особи користуються для подачі заявки в інших країнах правом пріоритету протягом 12 місяців для патентів на винаходи і для корисних моделей та 6 місяців - для промислових зразків і товарних знаків, тобто користується правом «конвекційного пріоритету». Використання правила «конвенційного пріоритету» дозволяє захистити особу-заявника від недобросовісної конкуренції. Умови подачі заявки і реєстрації товарних знаків визначаються в кожній державі-учасниці за її національним законодавством. В Конвенції безпосередньо вирішуються питання охорони промислової власності за допомогою патенту, встановлюються основні принципи щодо патентів (принцип територіальності, принцип незалежності реєстрації), містяться норми щодо захисту від недобросовісної конкуренції та інші.
З метою охорони промислової власності держави-учасниці Конвенції мають право укладати між собою спеціальні угоди, якщо ці угоди не будуть суперечити положенням Конвенції.
Окрім Паризької Конвенції 1883року, правова регламентація питань охорони права промислової власності відбувається в: Мадридській Угоді про міжнародну реєстрацію фабричних і товарних знаків 1891року, яка є основним міжнародним документом щодо охорони товарних знаків (Україна участі не бере), Вашингтонському договорі про інтелектуальну власність стосовно інтегральних мікросхем 1989року (Україна участі не бере), Женевському договорі про закони щодо товарних знаків 1994року (чинний для України з 01.08.1996року), Найробійському договорі про охорону олімпійського символу1981року (чинний для України з 20.12.1998року), Паризькій Конвенції по охороні нових сортів рослин 1961року (чинна для України з 02.06.1995року).
В міжнародно-правовій практиці відбувається й регіональне регулювання захисту об'єктів промислової власності. 09.09.1994року країни-учасниці СНД підписали Євразійську патентну конвенцію, відповідно до якої для виконання адміністративних завдань, пов'язаних із функціонуванням Євразійської патентної системи та видачею євразійських патентів, була заснована Євразійська патентна організація. Євразійська патентна організація видає євразійський патент на винахід, що є новим, має винахідницький рівень і може бути промислово застосовним. Право на євразійський патент належить винахіднику або його правонаступнику. Власник євразійського патенту має виняткове право використання, а також дозволу або заборони іншим в використанні запатентованого винаходу. Термін дії євразійського патенту становить 20 років з дати подачі євразійської заявки. Україна бере участь в цій Конвенції.
6.4 Угода СОТ щодо торговельних аспектів прав інтелектуальної власності.
В рамках Уругвайського раунду ГАТТ 15 грудня 1993 р. була укладена Угода щодо торговельних аспектів прав інтелектуальної власності. Вона набула чинності 1 січня 1995 р. і на даний час є обов'язковою для всіх держав-членів СОТ. У міжнародній практиці цей нормативний акт іменується як ТРІПС відповідно до абревіатури його назви англійською мовою (TRIPS - Tread-Related Aspects of Intellectual Property Rights). В цій угоді в порівнянні з раніше прийнятими міжнародними договорами був розширений перелік об'єктів інтелектуальної власності, що підлягають охороні, вперше закріплені зобов'язання держав-учасників відносно дотримання міжнародних стандартів захисту авторських прав і прав на промислову власність від всякого роду порушень, а також правила щодо розгляду спорів.
Угода по ТРІПС встановлює стандарти захисту прав інтелектуальної власності й порядок їх правозастосування. Угода передбачає, що кожна країна-член СОТ повинна виконувати зобов'язання, що випливають із інших міжнародних угод щодо прав інтелектуальної власності, доповнюючи їх зобов'язаннями по ТРІПС і гарантуючи, що в кожній країні-учасниці будуть застосовані примусові процедури для захисту прав інтелектуальної власності.
Угода по ТРІПС належить до одного із трьох основних правових інструментів СОТ. Стаття VI Угоди про заснування СОТ створює Раду по ТРІПС як орган Конференції міністрів СОТ. Рада вирішує питання контролю дії Угоди по ТРІПС для держав-учасниць.
Угода складається із семи частин. У частині I розглядаються загальні принципи. Частина II містить стандарти захисту різних видів інтелектуальної власності: авторського права і суміжних прав, торговельних знаків, географічних вказівок, промислових зразків, патентів, топологію (топографію) інтегральних мікросхем, питання комерційної таємниці. Частина III регламентує примусові процедури щодо дотримання прав інтелектуальної власності, а частина IV описує процедури набуття та надання доказів щодо таких прав. Нарешті, Угода визначає загальні процедури в частині V, тимчасові угоди в частині VI, організаційні й заключні положення в частині VII.
Угода по ТРІПС вимагає від країн-членів СОТ дотримання зобов'язань щодо норм Паризької конвенції про захист промислової власності (в редакції 1967 року), виконання зобов'язань щодо Бернської конвенції про захист літературних і художніх творів (в редакції 1971року) (стаття 9 ТРІПС), а також Римської конвенції (1962 року) і Вашингтонського договору (1989 року) (стаття 35 ТРІПС). Стаття 3 вимагає від держав-учасниць надавати національний режим, а стаття 4 - режим найбільшого сприяння з питань, що входять в компетенцію ТРІПС.
Важливим нововведенням Угоди по ТРІПС є зобов'язання створити національні механізми по охороні прав інтелектуальної власності. З цією метою учасники ТРІПС повинні гармонізувати національне законодавство. Україна як держава - член СОТ бере участь в цій Угоді.
|