Службовою роллю юридичної науки, інструментальна цінність якої полягає в тому, що її положення та висновки повинні прямо або опосередковано використовуватися юридичною практикою


НазваСлужбовою роллю юридичної науки, інструментальна цінність якої полягає в тому, що її положення та висновки повинні прямо або опосередковано використовуватися юридичною практикою
Сторінка2/7
Дата28.03.2013
Розмір1.01 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   2   3   4   5   6   7

2 Предмет теорії держави і права. Теорія держави і права — система наукових знань про об'єктивні властивості держави і права (їх внутрішню структуру і логіку розвитку); про основні та загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ. Як і будь-яка інша наука, теорія держави і права має свій предмет і метод. Предмет науки (або навчальної дисципліни) -це коло питань, які вона вивчає (відповідає на питання «що?»). Метод науки (або навчальної дисципліни) — це засіб або сукупність засобів, за допомогою яких вивчається предмет (відповідає на питання «як?»). Предмет теорії держави і права — об'єктивні властивості держави і права, основні та загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державних і правових явищ.

Основні ознаки теорії держави і права: 1. Вивчає державу і право (або: державну і правову системи) у теоретико-узагальненому вигляді. Свідченням тому є категорії -загальні поняття: сутність держави, форма держави, тип держави, функція держави, сутність права, форма права, система права, правовідносини, механізм правового регулювання тощо. 2.Осягає не усе, а основні та загальні закономірності виникнення, розвитку, функціонування держави і права, їх можна назвати фундаментальними закономірностями, тому що вони однаково властиві різноманітним державам і їх правовим системам. Наприклад, «людина — право — держава» є закономірний системоутворюючий зв'язок, без якого неможливе законодавче закріплення і державне забезпечення прав і свобод людини. Такі основні і загальні закономірності характерні для виникнення держави і права, їх сутності, ознак, функціонування апарату держави, режиму законності та правопорядку та ін. Пізнання закономірностей — це пізнання законів взаємозв'язку явищ.

3.Грунтується на єдності та діалектичному взаємозв'язку держави і права. Держава і право — різні соціальні явища, що органічно пов'язані між собою, обумовлюють одне одного, знаходяться у відносинах нерозривної єдності та взаємного проникнення. При науковому вивченні та викладі курсу теорії держави і права цілком прийнятним є відносний поділ теорії держави і теорії права для розуміння специфіки кожної із них. Таким чином, теорія держави і права є: —суспільною наукою, тому що вивчає такі суспільні явища, як держава і право; —юридичною наукою, тому що вивчає лише державну і правову сторони громадського життя; — загальнотеоретичною наукою, оскільки виявляє і пояснює загальні та основні закономірності розвитку держави і права. Метод теорії держави і права. Метод теорії держави і права — це сукупність логічних прийомів і конкретних засобів пізнання загальних і основних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування держави і права. Метод не слід плутати з методикою (сукупністю засобів доцільного вивчення явища). Його слід розглядати як вихідну базисну категорію методології. Методологія (вчення про методи) — система певних теоретичних принципів, логічних прийомів, конкретних засобів дослідження предмета науки. Теоретичні принципи — історизм, єдність логічного та історичного. Логічні прийоми — дедуктивний та індуктивний умовивід, аналіз і синтез, порівняння, узагальнення. Конкретні засоби дослідження — інструменти пізнання, що застосовуються для встановлення знання про досліджуваний предмет. Методи науки теорії держави і права поділяються на загальні, окремі (конкретні) і спеціальні. Загальним методом теорії права і держави, як і всіх суспільних наук, є метод філософської діалектики (матеріалістичної та ідеалістичної). Він полягає у підході до вивчення держави і права, який ґрунтується на загальних закономірних зв'язках розвитку буття і свідомості. Наприклад, метод філософської діалектики припускає розгляд права як явища, котре: 1) визначається природою людини і умовами життя суспільства; 2) пов'язано з іншими соціальними явищами, пронизує сферу суспільних відносин — економічних, політичних, духовних та ін.; 3) перебуває у постійному розвитку, якісному відновленні (рабовласницьке, феодальне, буржуазне, неокапіталістичне право). Основні окремі (конкретні) методи теорії держави і права: 1) формально-догматичний (юридико-технічний) метод припускає вивчення права як такого, у «чистому вигляді», поза зв'язку з економікою, політикою, мораллю та іншими соціальними явищами. Його призначення полягає в аналізі чинного законодавства і практики його застосування державними органами, у виявленні зовнішніх, очевидних аспектів правових явищ без проникнення у внутрішні сутнісні сторони та зв'язки. Він здійснюється за допомогою формально-логічних прийомів: аналізу і синтезу, індукції та дедукції, абстракції та інших, що сприяють встановленню зовнішніх ознак правових явищ, їхніх відмінностей одне від одного, виробки понять та їх визначень у стислих формулах. Прикладами можуть бути поняття «суб'єкт права», «нормативний акт», «гіпотеза», «санкція», «дієздатність», «правоздатність» тощо; 2) соціологічний метод полягає в дослідженні права не на рівні абстрактних категорій, а на підставі конкретних соціальних фактів. Соціологічний метод містить у собі такі засоби, як аналіз статистичних даних і різного роду документів, соціально-правовий експеримент, опитування населення і т. ін. Наприклад, засоби аналізу письмових документів (звітів, службових записок тощо) забезпечують достовірність знань про події, факти, необхідні для дослідника; 3)статистичний метод використовується для встановлення статистичних даних про предмет вивчення, скажімо, даних про кількість правопорушень, про відсоток економічних злочинів тощо; 4) конкретно-історичний метод допомагає вивчити специфіку державно-правового явища конкретного історичного періоду, простежити динаміку його розвитку, наприклад, особливості соціального регулювання в період первіснообщинного ладу, ранньої державності, сучасної правової держави та ін.; 5)порівняльно-правовий метод припускає зіставлення юридичних понять, явищ і процесів і виявлення між ними схожості та відмінностей. Порівняння дозволяє класифікувати державно-правові явища, з'ясувати їх історичну послідовність, генетичні зв'язки між ними. Використання порівняльного методу в правовій сфері призвело до формування відносно самостійної науки — порівняльного правознавства (порівняння сучасних правових систем світу), а в державній сфері — порівняльного державознавства. Спеціальні методи — методи, що грунтуються на досягненнях суспільних і технічних наук: математичний; кібернетичний; психологічний та ін. З метою різнобічного пізнання держави і права слід користуватися зазначеними методами у сукупності.


3 Виходячи із змісту і значення загальної теорії держави і права в цілому, її слід охарактеризувати як науку методологічну, найбільш абстрактну, вступну, узагальнюючу, інтегративну, ба­зову.

Теорія держави і права не може існувати без спеціальних наук, які вивчають юридичну практику, без узагаль­нення їх матеріалів. Саме аналіз і узагальнення цих матеріалів яв­ляють собою базу для формування загальнотеоретичних ви­сновків, в тому числі нових понять і закономірностей, а також для перевірки відсутності відставання від практики тих положень загальної теорії, які нею формулюються.

Якби не було загальної теорії держави і права, галузеві юридичні науки набули б суто емпіричного характеру і були б змушені обмежитися вирішенням вузького кола конкретних пи­тань на базі аналізу і логічної обробки певної групи юридичних норм.

Здійснюючи відбір матеріалів, що досліджуються різними юридичними науками, загальна теорія держави і права виявляє як спільні, так і відмінні ознаки певних державно-правових явищ. Вона виносить за дужки узагальнені спільні ознаки цих явищ і формулює на цій основі загальнотеоретичні положення.

Загальна теорія держави і права збагачується також внаслідок перенесення досвіду однієї з юридичних наук на інші науки. Так, детально розроблені в науці кримінального права положення про вину як передумову відповідальності були згодом перенесені в на­уку цивільного права, в якій тривалий час панувало твердження про достатність для цивільно-правової відповідальності нанесення матеріальної шкоди.

Незважаючи на загальний і навіть абстрактний характер те­орії держави і права, вона невідривна від суспільної і, особливо, юридичної практики, яка безпосередньо вивчається спеціальни­ми юридичними науками. її положення є результатом не тільки логічних висновків і теоретичних узагальнень матеріалів інших правових наук, але й наукового осмислення державного управ­ління і правового регулювання як сучасного, так і минулого та накопиченого на цій базі державно-правового досвіду. З цього боку юридична практика виступає як джерело формулювання і розвитку понять, категорій та закономірностей у державно-пра­вовій сфері, як основа загальнотеоретичних висновків.

Не можна також применшувати значення юридичної практи­ки як критерію правильності і наукової цінності окремих кон­цепцій. Цінність цих концепцій залежить від ефективності прак­тики, що відбиває їх.

Аналіз матеріалів окремих юридичних наук є недостатнім для формулювання загальнотеоретичних висновків і положень. Функціонування держави і права є частиною суспільного життя, отже, воно пов'язане з політичним, економічним, соціальним і культурним розвитком суспільства. Тому для створення кате­горій загальної теорії держави і права необхідним є широкий підхід з використанням матеріалів не тільки юридичних, але й інших суспільних наук — філософії, політології, соціології, еко­номічної теорії, психології, кібернетики і т. ін. Особливо велико­го значення в цьому зв'язку набуває співвідношення загальної те­орії держави і права з філософією, соціологією і політологією.

Зв'язок загальної теорії держави і права з філософією відбу­вається у трьох напрямках. По-перше, філософія озброює юрис­тів науковою методологією дослідження. Саме нею вироблені ма­теріалістичний, ідеалістичний, діалектичний, антропологічний, метафізичний та інші підходи до наукових досліджень, що вико­ристовуються і в загальній теорії держави і права. По-друге, філософія формулює найзагальніші закони суспільного розвит­ку, які поширюються і на державу та право. По-третє, філо­софські дослідження безпосередньо торкаються держави і права, і передусім визначення їхнього місця і ролі в суспільстві.

Так само стоїть справа з питанням про зв'язок вивчення проб­лем держави і права з соціологією — наукою, об'єктом дослід­ження якої є поведінка людей, практика окремих суспільних структур і груп, усі соціальні процеси, що відбуваються в су­спільстві. Ці процеси безумовно впливають і на зміст діяльності і розвиток держави і права, тож повинні враховуватися при за­гальнотеоретичних дослідженнях.

При юридичних дослідженнях, особливо в галузі державо­знавства, загальна теорія держави і права спирається і на політо- логію — науку про політику, політичні системи, політичні проце­си, владовідносини, методи досягнення політичної влади, струк­туру соціальної основи суспільства. Політологія розглядає дер­жаву і право в практичному плані як результат боротьби за владу і як засоби її завоювання. Загальна теорія держави і права широ­ко використовує матеріали політології для формулювання своїх узагальнень і наукових абстракцій, які відсутні в політології. Та­ким чином, існує тісний зв'язок цих двох галузей наукового знан­ня. Але кожна з них має свій специфічний предмет дослідження. Це свідчить про відсутність наукових підстав для тверджень про доцільність концентрації наукової розробки всіх питань теорії держави виключно в межах загальної теорії держави і права або політології.

4 Велика група науковців виходила при визна­ченні поняття «держава» з формально-логічних позицій. Л. Дюгі вважав державою будь-яке суспільство, де існує диференціація між тими, хто править, і тими, ким правлять, у вигляді політичної влади; Г. Шершеневич визначав її як єднання людей у межах однієї території під загальною владою; Ф. Хайєк характеризує державу як організацію, що її свідомо створюють люди, які про­живають разом з метою однакового управління; Б. Баді та П. Бірн-баум розглядали державу як добре організовану машину влади разом з чиновниками і збройними силами, що її обслуговують.

Як похідне від права явище оцінювали державу Г. Кельзен, І. Кант, Г. Еллінек. Г. Кельзен характеризував її як персоніфі­кацію правопорядку, І. Кант — як об'єднання великої кількості людей, які підпорядковуються правовим законам, Г. Еллінек — як цільову єдність людей, які мають властивості юридичних суб'єк­тів і є носіями права.

Як територіальне утворення, що склалося шляхом адміністра­тивно-територіального поділу на окремі територіальні одиниці — області, губернії, краї, кантони, штати, округи, провінції тощо, держава є самоорганізованою спільнотою.

Основним елементом держави є, безумовно, політична влада. Інші ознаки держави здебільшого пов'язані з тими чи тими про­явами державної влади. Найважливішою з них є здатність вида­вати закони й інші правові акти, які являють собою прояв безу­мовної загальнообов'язковості державної волі.

Похідною ознакою держави є наявність в ній чиновництва і формування військових контингентів армії й поліції. Держа­на має у своїй власності певні необхідні для технічного забезпе­чення своєї діяльності засоби (озброєння, будівлі, транспорт, в'язниці і т. ін.). Для фінансового забезпечення своєї діяльності нона встановлює бюджет, систему податків, робить у разі не­обхідності внутрішні й зовнішні займи. Кожна держава має свої власні символи, якими є державні герб і прапор.

Держава виступає в трьох головних аспектах: 1) як організація всього суспільства; 2) як ор­ганізація певних класів або прошарків чи інших груп людей; 3) як апарат влади. Два перших аспекти мають функціональний, а третій — механізменний характер.

Як організація всього суспільства держава виступає у внут­рішніх та зовнішніх відносинах в інтересах всього населення кра­їни, яке вона повинна репрезентувати і обслуговувати. Саме від імені держави приймаються ті рішення, які, маючи загально­обов'язковий характер, спрямовані на реалізацію і захист прав всіх громадян, на проведення соціальної політики як загально­суспільної політики.

держава, що діє в умовах суспільства, яке є соціально диференційованим, спирається на ті чи інші соціальні і п.ш, на певну соціальну базу. Йдеться про певні класи, прошар­ки, державну або партійну бюрократію, номенклатуру. У зв'язку з цим держава може поєднувати захист інтересів всього суспіль-і і на з діями на їх користь.

Узята в механізменному аспекті держава організована як пев­ний апарат влади, який має складну структуру. Цей апарат являє собою розвинену систему відокремлених від суспільства держав­них органів, які здійснюють владу переважно через професійних службовців. Апарат влади виступає як основний важіль управ­ління суспільством, його реформування. У демократичній державі саме державний апарат по­винен бути каналом здійснення народовладдя. У складі апарату існують органи первинного і вторинного народного представ­ництва.

В Україні орга­нами первинного представництва населення є Верховна Рада і Президент України, а вторинного — Кабінет Міністрів, система судів, Генеральний прокурор.

Вказані три аспекти діяльності держави і його головні ознаки повинні стати основою для її розгорнутого визначення. Держава є організацією політичної влади, що існує на певній соціальній базі, виступає як офіційний представник усього суспільства і забезпечує за допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики.

5 Становлення і розвиток громадянського суспільства обумовило новий період розвитку держави і права. Йому відповідає так звана “сучасна представницька держава”, якій, на відміну від кастових і станових держав Стародавнього світу і Середньовіччя, властиві наступні межі: Держава суверенна, вона володіє верховною владою і монополією примушення на всій території країни і не залежить від влади іншої держави, влади церкви, жреців, станів, воєначальника, недержавних організацій. Держава виступає від імені всього населення (народу, нації) або, принаймні, офіційно претендує на те, що вона виражає і захищає інтереси всієї країни, народу, підданих або громадян. Держава і управління нею вже не розглядаються як надбання або особиста справа монарха, царюючої династії, якоїсь частини суспільства.

З розвитком громадянського суспільства в структурі державних органів з'являються і встановлюються як постійні загальнонаціональні (а не тільки станові) представницькі установи парламентського типу, володіючі правами затвердження податків і зборів, що поступають в скарбницю держави, а також прийняття найбільш важливих нормативно-правових актів (законів). Виникнення і розвиток представницької демократії - явище, властиве епосові формування громадянського суспільства. Представницькі установи, що підіймалися спочатку на основі майнових цензів, завжди виступали законодавцями від імені всього народу (нації).

Держава має управлінський апарат, що складається з професійних службовців, чиновників, а також постійну армію. Створення бюрократії як ієрархічно організованої системи управління зі суворо певними функціями кожного рівня і посади - явище Нового часу. Основна маса службовців і військових складається з осіб різної станової або класової приналежності, які займають суворо певні місця в службовій або посадовій ієрархії і утримуються за рахунок держави.

Держава засновує і збирає податки, за рахунок яких створюється і поповнюється державна скарбниця, які витрачаються на утримання державного апарату і армії. Як правило, встановлення податків і затвердження кошторису державних витрат (державний бюджет) вимагає згоди представницької установи.

Сучасна представницька держава офіційно визнає юридичну рівність громадян (або підданих), їх права і свободу, а також гарантію цих прав і свобод. Законодавче визнання юридичної рівності людей на основі наділення їх правами і свободами - є чи не головною ознакою і основою громадянського суспільства. Якщо політичним вираженням середньовічного способу виробництва був привілей, нерівне для кожного з феодальних станів право, то вираженням тимчасового засобу виробництва, підкреслювали Маркс і Енгельс, є “просто право, рівне право”. Якщо початок реальному буттю громадянського суспільства поклало прийняття і затвердження Біллів про права (Англія, США) або Декларацій прав людини і громадянина (Франція), то саме громадянське суспільство - це суспільство рівноправних людей, що вільно виявляють свою особистість, творчу ініціативу, суспільство рівних можливостей, звільнене від зайвих заборон і дійшлої адміністративної регламентації.
При цьому право признається обов'язковим і для правителів держави. Право вже не “наказ влади”, а рівно обов'язкове для правлячих і керованих правом, верховенство, якого, над довільними наказами, що володарюють, забезпечується розділенням влади, високим положенням законодавчої влади, її залежністю (через вибори і переобрання) від народу, нації, країни, а також рівним і доступним для всіх громадян, судом.
Уявлення про громадянське суспільство як не тільки суму індивідів, але і про систему їх зв'язків через економічні, правові та інші відносини, отримали розвиток в трудах ряду мислителів, в тому числі Маркса і Енгельса. У їх творах показана динаміка співвідношення суспільства і держави, заснована на зміні форм власності і розподілу праці. Примітивні форми розподілу праці, пояснювали Маркс і Енгельс, породжували кастовий лад в державі, вели до одержавлення ряду сфер суспільного життя, оскільки первинні форми приватної власності несли на собі відбиток спільності. “Вираз “громадянське суспільство” виник в XVIII ст., коли відносини власності вже вивільнилися з античної і середньовічної спільності - писали Маркс і Енгельс - завдяки вивільненню приватної власності із спільності, держава придбала самостійне існування нарівні з громадянським суспільством і поза ним...”.
Формування і розвиток громадянського суспільства зайняло декілька віків. Цей процес не завершений ні в нашій країні, ні в світовому масштабі.
Окремі елементи громадянського суспільства існували в деяких країнах античного світу (Греція, Рим), де розвиток ремесла і торгівлі породив товарно-грошове виробництво, що отримало оформлення і закріплення в ряді інститутів приватного права (особливо римське приватне право). Але це були тільки елементи вогнища громадянського суспільства, що існували лише в окремих регіонах і що поєднувалися з вертикальними структурами станово-кастових товариств.
Становлення громадянського суспільства в Україні - магістральна і довготривала задача, рішення якої залежить від безлічі чинників і умов. Незважаючи на кризову ситуацію, що склалася в країні, весь хід здійснюваних нині реформ веде, зрештою, до досягнення вказаної мети.
Визнання природних прав людини, свободи особистості, різноманіття форм власності, ідей правової держави, політичного плюралізму, розвиток приватної ініціативи - істотні кроки на шляху до громадянського суспільства. З цього слідує, що необхідно розрізняти громадянське суспільство як концепцію, ідею, процес і як реальність, якої ще немає.
Тоді ж виникає уявлення про конституцію як не тільки про закон, що визначає устрій вищих органів влади, але і основному законі країни, що обов'язково визначає права і свободи громадян (білль про права, декларації прав). У результаті сама конституція стає угодою суспільства і держави про розмежування сфер їх діяльності (держава - публічна влада, сфера спільних інтересів, суспільство - сфера індивідуальних свобод, приватних інтересів).
Відділення держави від суспільства і відособлення суспільства від держави виражене у відмінності їх структур, принципів організації і будови.
Всяка держава організована як керована єдиним центром вертикальна система, ієрархія державних органів і посадових осіб, пов'язаних відносинами підлеглості і державної дисципліни. Постійна і головна мета держави, його виправдання і легітимація - охорона суспільства і управління ним.
На відміну від держави громадянське суспільство являє собою горизонтальну систему різноманітних зв'язків і відносин громадян їх об'єднань, союзів, колективів. Ці зв'язки засновані на рівності і особистій ініціативі, в тому числі в самостійності видобутку коштів для існуванню (це відноситься і до об'єднань, які містяться за рахунок добровільних внесків їх учасників). Мета громадян і їх об'єднань різноманітна і мінлива відповідно до їх інтересів.
Відмінність структур громадянського суспільства і держави накладає відбиток на способи правового регулювання приватних і публічних відносин, а тим самим - на систему права.

6 Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують натепер, на групи, класи — типи. Поділ держав на типи покликаний до­помогти з'ясувати, чиї інтереси виражали і обслуговували дер­жави, об'єднані в даний тип. Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, грунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку. Тип держави характеризується: • елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі; • системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада грунтується; • системою методів і засобів, які застосовує ця влада для за­хисту виробничих відносин і форм власності; • реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві; • рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема. Є два підходи до типології держав: формаційний та цивілізаційний. Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип вироб­ничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації від­повідає рабовласницький тип держави, феодальній — феодаль­ний, буржуазній — буржуазний. Формація — це історичний тип суспільства, що грунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої від­бувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом. При такому підході держава набуває суто класової визначе­ності, виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три основні типи експлуататорських держав (рабо­власницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, B.I. Ленін виділяли й останній (неексплуататорський) історич­ний тип — соціалістичну державу, яка у найближчій історичній перспективі повинна перерости в громадське комуністичне са­моврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася як антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для ототожнення прогресивних (цивілізованих) і регресивних (примітивних) моделей соціалізму, а також некоректних тракту­вань сутності комуністичної формації. Інший підхід — цивілізаційний — покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація», її рівень, досягну­тий тими чи іншими народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойнбі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідно­сять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку. Англійський історик А.Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан суспільства, яке відрізняється спільністю культурних, економіч­них, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація (А.Тойнбі нараховує 21 цивілізацію) надає стійкої спільності усім державам, що живуть в її межах. Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середови­ща та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поді­ляють цивілізації на: • первинні; • вторинні. До первинних цивілізацій віднесені держави — давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних — дер­жави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Ла­тинської Америки та ін. Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністра­тивна організація державної влади. Держава забезпечує як полі­тичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільст­ва, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.). Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, су­часні держави) виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-релігій­ним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і все-проникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілі­заціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до ринково власницького устрою, громадянського суспіль­ства і правової організації. Держави Північної Америки сприй­няли і розвили цю спрямованість європейських держав. Таким чином, відповідно до цивілізаційного підходу: (1) сутність держави визначається як співвідношенням соці­альних сил, так і накопиченням, спадкоємністю культурно-ду­ховних зразків поведінки; (2) політика держави — не стільки продукт гри соціальних сил, скільки результат впливу світогляду суспільства, його мора­лі, ціннісної орієнтації; (3) розмаїття національних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх типи. Кожний з двох підходів має свої достоїнства і хиби. Хибою цивілізаційного підходу є нерідка недооцінка соціально-економіч­ного чинника, звеличування культурного елемента як «душі, крові, лімфи, сутності цивілізації» (А. Тойнбі). До хиб формацій­ного підходу належить переоцінка класово-економічного чинни­ка. Поза полем його зору залишається величезний пласт культур­но-ціннісних ідей і уявлень, котрі не можна схарактеризувати як класові. Не можна прийняти й існуючу в рамках формацій­ного підходу невиправдану апологетику соціалістичної держави як вищого і останнього історичного типу. Однак слід віддати належне формаційному підходу в тому, шо він привернув увагу до істотної ролі чинників економічного порядку, що впливають на формування держав і зміну їх типів; до поетапності та природності історичного характеру їх розвит­ку. Не можна повністю відкидати класифікацію держав за істо­ричними типами (рабовласницька, феодальна, буржуазна). Важ­ливо зважувати на те, що критерій такого поділу обмежений певними рамками — «базисними», класово-економічними; що за формаційними межами залишено багато історичних явиш, які становлять глибинну сутність суспільства і держави. Відзначимо, що класифікація держав за типами може бути здійснена за іншими критеріями. Типи держав за рівнем захисту прав і свобод людини: — правові: держави з режимом конституційної законності; — неправові: або держави з режимом беззаконня, або держа­ви з режимом революційної законності. Типи держав за способом набуття влади: — легітимні (набуття влади визнано законним із боку насе­лення країни і міжнародного співтовариства); — нелегітимні, але існуючі де-факто (набуття влади здійсне­но незаконним шляхом).

7 Класифікація функцій держави це їх поділ на окремі види, групи залежно від тих чи інших критеріїв, що має практичне шачення для вироблення рекомендацій по удосконаленню певних напрямків її діяльності.

Класифікація функцій держави повинна проводиться за різними критеріями.

Загальносоціальні функції - це такі напрямки діяльності держави, які є довготривалими, спрямованими на задоволення інтересів суспільства в цілому, всіх його верств. Як суб'єкт загально-і'оціальної діяльності держава виступає механізмом управління і.ігальними справами суспільства. Загальносоціальні функції характеризують діяльність сучас­ної держави в галузі захисту прав і свобод людини в демо­графічній, космічній сферах та в інших сучасних глобальних дер­жавних сферах.

Поряд із загальносоціальними держава протягом тисячоліть виконує і функції захисту групових інтересів. Вони являють собою такі напрямки діяльності держави, що якнайповніше спрямовані на вираження й задоволення інтересів певних соціальних сил — прав­лячих угруповань, за якими стоять ті верстви населення, які ста­новлять соціальну базу здійснення державної влади.

Функції держави можна поділити залежно від її типу. Подібна класифікація залежить від того, за яким критерієм виокремлюється сам тип держави — формаційним чи цивілізаційним. Так, напри­клад, взявши за основу формаційну ознаку, можна виокремити функції рабовласницької, феодальної, буржуазної, соціалістичної держави. Ця класифікація була домінуючою в радянській юри­дичній літературі. Відповідні функції є об'єктивною категорією, з чим пов'язана неприпустимість панівної в радянські часи надмірної ідеологізації вчення про них, наприклад протиставлення функцій соціалістичної держави функціям буржуазної як демократичних антидемократичним. Спільним недоліком класифікації функцій за формаційною ознакою є їх абсолютизація, винятково з класових позицій, невизнання інших підходів, зокрема цивілізаційного.

За ступенем соціальної значущості в суспільному житті функції держави можна поділити на головні і похідні. До головних функцій належать найважливіші напрямки діяльності держави, які мають пріоритетне значення на конкретному етапі розвитку суспільства. Так, головними в умовах сучасної демокра­тичної держави є функції захисту прав і свобод людини, еко­номічна, соціальна функції. Вища ступінь їх соціальної значущості має безспірний і, до того ж, об'єктивний характер, оскільки їх здій­снення є основою забезпечення нормального розвитку суспіль­ства, особистої безпеки людей, їх матеріального благополуччя.

Похідні функції — це такі, які мають супроводжувальний, допоміжний або обслуговуючий характер. Наприклад, до них на­лежить функція оподаткування і фінансового контролю, яка має допоміжну природу щодо економічної та соціальної функцій.

За часом їх дії функції держави поділяються на постійні і тимчасові. Постійні функції здійснюються державою впродовж тривалого часу і притаманні їй на усіх або більшості етапах її існу­вання, функціонування та розвитку (політична, соціальна, ор­ганізація оборони країни та ін.). Тимчасові з'являються внаслідок виникнення специфічних умов суспільного розвитку, необхідністю вирішення деяких невідкладних завдань. У міру їх зникнення вони припиняють своє існування (керівництво військовими операціями під час війни, боротьба з епізоотіями, стихійним лихом та ін.).

Спрямованість діяльності держави на вирішення внутрішніх чи зовнішніх завдань служить критерієм поділу функцій на внут­рішні і зовнішні.

Внутрішні функції дають уявлення про напрями діяльності дер­жави всередині країни. Вони виразно проявляються в таких сферах життя суспільства, як економічна, екологічна, соціальна та ін.

Зовнішні функції дають уявлення про діяльність держави по-іа її межами, характеризують її напрями діяльності на міжна­родній арені в галузі встановлення і підтримування відносин з іншими державами (захист країни, забезпечення інтеграції у світову економіку, підтримка світового порядку та ін.).

Серед внутрішніх функцій держави важливе місце посідає політична функція, яка спрямована на забезпечення народо­владдя, розвитку демократичних форм і інститутів, врегулювання політичних конфліктів. Політична функція забезпечує реалізацію волевиявлення на­роду шляхом прийняття відповідних законів та інших державних рішень, реалізацію прав громадян на участь у формуванні дер­жавної влади і прийнятих нею рішень. Вона спрямована на ство­рення умов для самоорганізації і самоврядування народу, його залучення до вирішення державних справ, формування демокра­тичного громадянського суспільства.

Безпосереднім продовженням політичної функції в демокра­тичній державі є функція по охороні прав і свобод людини та гро­мадянина. В її основі лежить політика визнання людини найви­щою соціальною цінністю, невідчуженості та непорушності її ос­новних конституційних прав і свобод.

Економічна функція держави спрямована на забезпечення нормального формування, функціонування та розвитку еко­номіки країни, на захист існуючих форм власності та створення умов для їх розвитку. В умовах ринкової економіки ця економічна функція конкре­тизується в цілому ряді напрямків діяльності держави

Соціальна функція спрямована на створення умов, які забез­печують нормальні умови життя людини, її вільний розвиток, створення рівних можливостей для усіх громадян у досягненні суспільного добробуту (гарантованого з боку держави прожит­кового мінімуму), соціальної захищеності особистості. її здій­снення відбувається у двох важливих напрямках: перший - за­безпечення права кожного на свободу праці, зайнятості населен­ня, міграції робочої сили, контролю за безпекою умов праці і відповідністю їх вимогам гігієни, соціального забезпечення і страхування; другий — соціальний захист тих, хто потребує дер­жавної підтримки, — безробітних, інвалідів, літніх людей, бага­тодітних сімей, сиріт, дітей в неповних сім'ях, пенсіонерів, сту­дентів. В умовах міжнаціональних конфліктів до цієї категорії додаються біженці і вимушені переселенці. Належне виконання державою соціальної функції багато в чому залежить від ма­теріальних можливостей суспільства, від наявності певної ма­теріальної бази.

Екологічна функція, або функція охорони природи та раціо­нального використання природних ресурсів, спрямована на за­безпечення екологічного благополуччя громадян і екологічної безпеки країни. Вона виникла у зв'язку з розвитком науково- технічної революції, яка, створюючи великі блага для людей, ра­зом з тим неминуче втягувала і втягує довкілля у суспільне вироб­ництво. Основний зміст екологічної функції становить державне управління і координація діяльності в галузі охорони довкілля.

Функція оподаткування і фінансового контролю спрямована па формування та поповнення казни, передусім державного бюд­жету, місцевих бюджетів за рахунок всіх видів податків, на здійснення контролю за утворенням, розподілом і використан­ням всіх ресурсів фінансової системи країни.

Держава має широке коло суб'єктів фінансового контролю. Зо­крема, в Україні — це Рахункова палата Верховної Ради України, 1 Іаціональний банк України, Міністерство фінансів та ін.

Функція розвитку культури, науки і освіти покликана підня­ти культурний і освітній рівень громадян, необхідний для цивілізо­ваного суспільства, створити умови для їх участі в культурному житті суспільства, користування відповідними культурними і на­уковими установами і досягненнями, забезпечити науково-техніч­ний прогрес розвитку суспільства.

Найважливішим спрямуванням зовнішньо-політичної діяль­ності держави є її військова функція. Позитивними проявами цієї функції є збройний захист цілісності і недоторканності власної території, виконання міжнародних зобов'язань. У разі застосу­вання, на противагу мирним засобам, збройних сил держави для вирішення міжнародних конфліктів, що виникають, знаходить свій прояв негативна сторона цієї функції.

Починаючи з другої половини XX століття, дедалі більшого значення в сучасних умовах набуває функція забезпечення миру і підтримки світового порядку, проведення дипломатичної роботи по припиненню існуючих і неприпущенню нових конфліктів. В її основі лежать принципи незастосування сили, мирне вирішення спорів, рівної безпеки держав, подолання актів агресії тощо. Після Другої світової війни стало зрозумілим, що тільки вна­слідок спільної діяльності держав можна забезпечити мир на земній кулі, встановити і підтримувати світовий порядок.

Нині дедалі більшого розвитку набуває функція співробіт­ництва сучасних держав. Йдеться про розвиток політичних, еко­номічних, правових, культурних, інформаційних та інших відно­син, що базувалися б на гармонійному поєднанні інтересів кожної з держав. До таких проблем належать запобігання великих екологічних катастроф, що виходять за межі кордонів однієї держави; охоро­на природних ресурсів і навколишнього середовища; боротьба з епідеміями і епізоотіями; захист світового океану і попередження й ліквідація наслідків природних і виробничих катастроф, аварій; раціональне використання сировинних та енергетичних ресурсів як загальнолюдського надбання.

8 Категорія форми держави дає загальне уявлення про особли-вості організації державної влади, порядок утворення державних органів і специфіку їх відносин між собою і населенням, про особ­ливості методів, прийомів, що використовуються державною вла­дою у відносинах з суспільством і його різноманітними інститута­ми. Особливості організації влади історично мінливі і залежать від багатьох чинників. Зміст і смисл поняття «форма держави» в суспільній думці змінювалися неодноразово — від Арістотеля і до наших днів. Таким чином, наукою вироблена універсальна конст­рукція, що виражена в понятті форми держави для характеристи­ки численних способів організації влади будь-якої держави. Якщо держава, з точки зору свого головного змісту, — організація політичної влади, то форма держави розкривається через спосіб організації, існування, зовнішній вираз цієї влади в суспільстві.

Аналіз тривалого процесу існування держави дає можливість вирізнити три основних аспекти її організації: юридично визна­чений порядок створення державних органів і їх відносини між собою і з населенням країни; правове закріплення устрою дер­жавної влади, її територіальної організації; легітимність прийня­тих у даній державі методів і прийомів здійснення влади, викори­стовуваних нею ресурсів (матеріальних, інформаційних, силових га ін.) тощо. Таким чином, поняття «форма держави» відбиває єдність, універсальність модельного уявлення про різноманітні прояви загальнополітичної, структурної, територіальної сторін діяльності держави, про юридичну визначеність усіх аспектів ор­ганізації державної влади. Держава — складно організована сис­тема, тому кожен з аспектів її форми можна розглядати ізольо-н.іно лише на теоретичному рівні: в реальному житті держави во­ни характеризуються взаємодією і взаємовпливом.

На специфіку форми держави можуть впливати конкретне співвідношення класових сил, соціальних груп, характер діяль­ності владних еліт, національних взаємовідносин, рівень і особли-иості політичної свідомості та культури населення, традиції. Як иідкрита система держава, в тому числі її форма, зазнає впливу з боку зовнішньополітичних факторів. На основі впливу цих фак-торів держава має робити вибір способів здійснення державної влади — різних за змістом видів політичного режиму.

Аспекти організації державної влади, які становлять поняття «форма держави», розкриваються через способи та порядок утво­рення і організації вищих органів державної влади, правовий (пе­редусім — конституційний) порядок відносин між ними і насе­ленням. Ці моменти відображені у понятті «форма правління дер­жави». Способи територіального устрою державної влади і; організація системи державних органів, що відповідає цьому уст­рою, їх правове закріплення відбиті в понятті «форма державного устрою». Сукупність способів здійснення державної влади, ре­альна оцінка взаємодіючих і поєднаних нею правових та неправо-вих методів розкривається через поняття «політичний (держав­ний) режим».

Отже, форма держави це взяті в єдності способи органі­зації державної влади, її устрою і методів її здійснення. Це ви­роблена юридичною і політичною науками категорія, що відбиває сукупність і взаємообумовленість трьох найважливіших сторін організації державної влади.

9 Форма державного устрою — це спосіб устрою державно' влади, при якому державна територія поділяється на складові ча­стини, а порядок взаємовідносин держави з її частинам закріплено в конституційних актах. Усі держави за формою уст рою поділяються на дві групи — прості (унітарні) і складні (феде рації і конфедерації).

Унітарна держава — це держава, територія якої поділяєтьс на адміністративно-територіальні одиниці. Юридичні ознак унітарної держави такі:

а) вона не містить відокремлених територіальних утворені, що мають ознаки держави;

б) являє собою централізовану державу (місцеві органи підконтрольні центральній владі);

в) у міжнародних відносинах є єдиним суверенним суб'єктом міжнародного права (адміністративно-територіальні одиниці та­кого права не мають);

г) має єдину систему законодавства;

ґ) має одноканальну систему загальнодержавних податків (на підміну від федеративних держав);

д) існує єдине громадянство.

Федеративна держава — це складна союзна держава, що міс-гить державні утворення (суб'єкти федерації), які мають юридич­но визначену політичну самостійність.

Однак, як свідчить світова практика, всі федеративні держави повинні відповідати певним специфічним ознакам, які полягають у тому, що:

а) кожна федерація має дуальну організацію державного апа­рату: дві системи вищих органів влади (органи федеральні і орга­ни суб'єктів федерації), а також відповідно дві системи інших
державних органів (судових, контрольно-наглядових та ін.);-

б) вони мають вертикальну систему законодавства (законо­давство федеральне і законодавство суб'єктів федерації; в той же чиї ніякі доповнення не можуть бути внесені до конституції, як­
що нони не схвалені суб'єктами федерації);

в) кожна особа має, крім громадянства федеративної держа­ви, також громадянство суб'єкта федерації (штату, землі, про­вінції тощо);

г) суб'єктом міжнародно-правових відносин може виступати, як правило, не тільки держава в цілому, але й суб'єкти федерації;

ґ) існує двоканальна податкова система (державні податки, загальнофедеральні і податки суб'єктів федерації);

д) суб'єкти федерації самостійно вирішують питання свого адміністративно-територіального устрою;

є) суб'єкти федерації мають, як правило, рівний обсяг прав;

є) для федерації, як правило, характерна наявність двопалат­них парламентів: головний законодавчий орган федерації (парла­мент) повинен бути бікамеральним (двопалатним), а суб'єкти фе­дерації мають рівне представництво в його палатах;

ж) федеральна влада має виключне право контролювати впровадження зовнішньої політики;

з) федеральна влада не має права в однобічному порядку змінити кордони суб'єктів федерації.

На відміну від федерацій як єдиних союзних держав конфеде­рація являє собою державно-правовий союз суверенних держав, створений для досягнення певних цілей. Особливості й ознаки конфедерації полягають у тому, що:

а) вона не створює будь-якої нової держави: члени конфеде­рації зберігають свій суверенітет і не втрачають права виходу з конфедерації будь-коли;

б) конфедерація утворюється на основі договору, укладеного між двома або кількома державами, тобто конфедерація — це об'єднання міжнародно-правового характеру;

в) конфедерація не має єдиного законодавчого органу (кож­ний член конфедерації здійснює законодавчі функції в межах су­веренної території), єдиної території створюваного об'єднання,; громадянства, фінансової системи (хоча можуть за домовленістю об'єднуватися митниця, оборона, управління транспортом, зов­нішня торгівля тощо);

г) конфедерація не має єдиної централізованої влади: органи конфедерації утворюються лише з представників держав, що входять до союзу, і не здійснюють прямої влади над громадянами держав — членів конфедерації;

ґ) рішення органів конфедерації забезпечуються тільки уря­дами держав — членів конфедерації, але вони також мають право нуліфікації, тобто право скасовувати рішення загальноконфеде-ративного органу;

д) у конфедерації відсутня єдина податкова система: її фінан­сові кошти формуються з надходжень — внесків держав;

є) конфедерація — союз тимчасовий: вона або розпадається, або перетворюється на федеративну державу. Наприклад, Швей­царська Конфедерація зараз існує як федеративна держава, яка зберегла назву «конфедерація». Конфедерації виникали з різних причин у різні епохи також у США, Німеччині, Нідерландах.

10 форма держави це взяті в єдності способи органі­зації державної влади, її устрою і методів її здійснення.
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Речовина те з чого складається фізичне тіло
Матерія – все, що оточує людину, діє на її органи почуття (прямо чи опосередковано через прилади)
ПОРЯДОК складення та подання запитів на інформацію Новоушицькій селищній раді
Запит на інформацію подається фізичною або юридичною особою, об’єднанням громадян (без статусу юридичної особи) селищній раді в усній...
Молоко продукт харчування, найбільш досконалий за своїм складом....
Цінність молока полягає в ідеальній збалансованості поживних речовин. Молочні продукти грають величезну роль у харчуванні людини,...
Теорія держави і права є соціальною, юридичною та загальнотеоретичною...
Предметом науки є система категорій чи відносин, які досліджуються наукою з метою отримання певного приросту знань
Книга "Photoshop 4-5: навчальний курс" повинна стати вашим помічником...
Вся хитрість полягає тільки в тому, що слід навчитися користуватися цією програмою так, щоб її можливості реалізовувалися в максимальній...
2. ЗЕРНОБОРОШНЯНІ ТОВАРИ
Назвіть крупу, у якої висока харчова цінність обумовлена особливостями будівлі зерна
Аналіз рушійних сил полягає в тому, щоб визначити, які саме чинники...
Аналіз рушійних сил полягає в тому, щоб визначити, які саме чинники сприяють розбитку об’єкта в якому напрямку, перешкоджають розвитку,...
РЕЄСТРАЦІЙНА КАРТКА на проведення державної реєстрації юридичної...

Психологічна готовність до шкільного навчання (ПГ)
Виходячи з цього, ПГ, по-перше, полягає не в тому, що у дитини виявляються сформованими саме "шкільні" якості, а в тому, що вона...
Сценарій шоу «Я люблю точні науки»
На екран проектуються кліпи, або просто звучить програвач. Команди повинні відповісти на задані запитання. Конкурс оцінюється в 2...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка