МОВО МОЯ МАТЕРИНСЬКА
(Літературно-музична композиція)
У центрі залу святково прибрана світлиця. На сцені ведучі (юнак і дівчина в національному одязі) та читці.
Ведуча.
Мово моя українська,
Батьківська, материнська,
Я знаю тебе не вивчену —
Просту, домашню, звичну,
Не з-за морів покликану,
Не з словників насмикану.
Ти у мені із кореня,
Полем мені наговорена,
Дзвоном коси прокована,
В чистій воді смакована,
Болем очей продивлена,
Смутком багать продимлена,
З хлібом у душу всмоктана,
В поті людськім намокнута,
З кров'ю моєю змішана
І аж до скону залишена
В серці моїм.
Ти звеш сюди
Добрих людей до бесіди.
Ведучий. Із святом вас, шановні добродії, із святом, шанувальники рідного слова. Мова — то цілюще джерело, і хто не припаде до нього вустами, той сам всихає від спраги.
Століттями мова народу була тією повноводою річкою, яку ми називаємо поезією. Поетична грань живе в слові, і слово немислиме без неї, як немислима річка без води.
Ведуча. Рідна мова! Запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики і квіткових пахощів, вона встала з колін, як піднялася й наша Україна.
Проголошення незалежності дало право зайняти українській культурі належне їй місце. А основою, джерелом культури є материнська мова,
І той, хто не знає рідної мови або цурається її, засуджує себе на злиденність душі.
Ведучий. Арфо серця мого! Люблю зажуру пісень твоїх і невмирущий оптимізм гумору твого, і музику слів твоїх.
Скарбе мій єдиний! З тобою я найбагатший і найдужчий в світі, без тебе — перекотиполе, що його вітер несе у сіру безвість, в імлу небуття.
(Ансамбль виконує пісню "Гей шуми, Великий Луже".)
1-й учень.
Як гул століть, як шум віків,
Як бурі подих — рідна мова
Вишневих ніжність пелюстків,
Сурма походу світанкова.
Неволі стогін, волі спів,
Життя духовного основа.
2-й учень.
Все в тобі з'єдналося, злилося,
Як і помістилося в одній! —
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.
Ти даєш поету дужі крила,
Щоб підносить правду в вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.
І тобі рости, не в'януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі — великого народу
Ніжна і замріяна душа.
3-й учень.
Щира втіхо — рідна мово,
Краю отчого окраса, —
Є в тобі вогонь Тараса,
Щира втіхо, рідна мово.
4-й учень.
Трембітна мово. Музико. Калино.
І споконвічна й назавжди моя.
До тебе завше я душею лину.
Марія... мрія... мамине ім'я.
Зорею, казкою ти снила тихо,
Коли в колиску клала немовля,
Вела за ручку, берегла від лиха
І вчила перше слово вимовлять.
На сцені дівчатка-старшокласниці вишивають рушники і співають:
З вечора вечірнього аж до ранку
Вишивала дівчина вишиванку…
Під цю мелодію танцюють з рушниками. Потім стають двома півколами. На сцені з’являється дівчина у вінку із стрічками – Мова, а з нею маленькі хлопчики – Частини мови.
Дівчата.
1-ша. Купана-цілована хвилями Дніпровими;
2-га. Люблена-голублена сивими дібровами.
3-тя. З колоса пахучого, з кореня цілющого,
4-та. Із усмішки і сльози, сонця, вітру і грози
Усі. Наша мова.
5-та. Як осмута матерів,
6-та. Думи сивих кобзарів,
7-ма. І дівочі переспіви синіх вечорів,
8-ма. Виплекана веснами і серцями чесними,
Усі. Наша мова.
Мова.
Як путівець між нивами — проста,
Барвиста, наче далеч веселкова,
Такою увійшла до вас в уста
І в долі заясніла ваша мова.
З роси, проміння, шуму колосків
Я вам дарую чисте першослово,
Аби з ясних слов'янських берегів
У світі засвітитися дніпрово.
Іменник.
Є в світі слів багато,
але дорожчі всіх
іменники: син, мати,
оселя, дім, поріг.
А ще — слова "родина"
і "ненька Україна".
Не забуваймо їх.
Прикметник.
Мово, моя мово! Мово кольорова!
Ой яке барвисте кожне твоє слово:
Синій, червоненький, любий,
дорогенький,
Щирий, добрий, золотий, —
Ось прикметник я який.
Займенник.
Є добрий друг в іменника,
В числівника й прикметника.
А звуть його займенником —
Така ось арифметика.
Як втомляться іменники
У реченнях стояти,
До себе звуть займенників
Від втоми рятувати.
Дієслово.
Трудитись, працювати,
Любити і чекати,
Сіяти, ростить, збирати.
Вирости — до зір дістати.
Скільки різних дієсправ
На сьогодні я почав.
Числівник.
Можу вам порахувати
Скільки є озер, морів,
Скільки є зірок на небі,
Скільки в морі кораблів.
Прислівник.
Зустрілося слово,
Спинилося слово:
Полюби мене калиново.
Зникало в степу
І з'являлось, як мрево:
Полюби мене тополево.
Виходило вдаль
І верталося знову:
Полюби мене ще й кленово.
Усі.
Всі ми любим нашу мову
Наче пісню вечорову
І служити будем їй,
Нашій мові дорогій.
Ведучий. Україна та її культура святкують своє відродження. Але цьому передувала тяжка боротьба. Тисячі найкращих українців пройшли через сталінські репресії, беріївські концтабори. Особливо тяжко каральний меч тоталітарного режиму вдарив по інтелігенції. Письменники, вчені, художники переслідувалися за вільнодумство й любов до рідної землі та її мови.
Під мелодію "Полонезу" М.Огінського або іншої музики на сцену, де горять свічки, виходять учні з портретами репресованих письменників, називають
їхні імена, дати і місце загибелі.
Ведуча.
О мово! Через і та через ї,
Чи пак, через одну та дві сльозини
Іти на Соловки та Сингаї
За "гріх" судилось не одному сину.
Усі.
Ваші могили знані і незнані, —
Волі народної дзвін,
Вічна вам пам'ять,
Вічна вам слава
І наш доземний уклін.
Ведучий. Серед тих, хто віддав своє життя за незалежність України, був і Василь Стус. Хай ця коротка розповідь про нього стане пам'яттю про всіх, знаних і незнаних, але самозречених і мужніх.
(Гасне світло, проектується портрет Стуса.)
Ведуча. Василь Стус народився на Вінниччині в селі Рахнівка. Любив батька, матір, дружину, сина. Та понад усе любив Україну. Задля цієї великої любові зрікся всього. Спочатку був засуджений до 5 років ув'язнення в Мордовії, потім до 15 на Колимі.
(Червоним прожектором освічується учень-Стус на тлі дерев'яного хреста і колючого дроту.)
Стус.
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя своїм
стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краем поріднюсь.
(Звучить уривок з пісні "Виший ми, мамо, сорочку" на сл.Михайлова, муз. Романишина.)
Виший ми, мамо, сорочку
В рідній моїй стороні,
Гори там виший рядочком,
Вишні рясні при вікні.
Хрестиком виший, матусю,
Рідні сади і поля.
Може, вже я не вернуся
Вранці стрічать солов'я.
Ведуча. У в'язниці Василь Стус оголосив голодівку проти знущань та катувань. Від неї і помер 4 вересня 1985 року.
Спочатку його поховали на сільському кладовищі в с.Копально. На дерев'яному нашвидкоруч збитому хресті не написали навіть імені, а вибили цвяхом табірний номер "9".
(Проектується на екран могила Стуса.)
Ведучий.
Ось і все. Останній прихисток людини, людини великої і надзвичайно мужньої. Нічого, навіть імені. Тільки 9, та ще чиясь добра душа пов'язала рушника.
Ось що заслужив той, хто поклав на терези життя усе, що мав.
Тільки у листопаді 1989 року прах поета було перенесено у Київ на Байкове кладовище.
(Продовжується пісня.)
Виший барвистим узором
Хату у ріднім краю.
Видиш, заплакані зорі
Падають в душу мою.
За океаном далеко
В час, як приходить весна,
Виший ми клекіт лелеки
На золотих ясенах.
(Вмикається світло.)
Ведуча.
Висохли сльози, вимерзли сльози,
Крапелька крові багрить на морозі,
Крові живої в мертвому тілі.
Все. Відстраждалось. Все. Відболіло.
Дайте хоч дрібку землі з України,
Мамо, сорочечку випери сину,
Дай в узголов'я любистку та м'яти.
Мати не чує. Та й де ж бо та мати.
До Соловків не дійдеш з України,
Хліб зачерствіє. Зчорніє калина.
Мати.
Ой сину мій, сину, дитино кохана,
Думаю про тебе з вечора до рана.
Прихилила б небо, нахилила б сонце,
Не загляне сонце у тюрми віконце.
Полетіла б чайкою, серце болем квилить.
Врятувала б, сину, та не маю сили.
Стус.
Верни до мене, пам'яте моя,
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журою.
Хай сходить співом горло солов'я
в гаю нічному. Пам'яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука останнього достою
в мої, червонобокі, виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні у маячні струмує,
і я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам'яте моя.
(Продовжується пісня.)
Виший ми, мамо, сорочку.
Виший у ріднім краю —
Згадку про ласкаві очі,
Спогад про ніжність твою.
Будуть роки пролітати
Вдаль за життєву межу.
Вишиту шовком сорочку
я у душі збережу.
Ведучий.
Древній обікрадений народе!
Над тобою прошумів розбій.
Та кати не вкрали твою вроду,
Не зсушили дужий мозок твій.
Ведуча. Попри всі труднощі ти вистояв, ти був, є і будеш, бо ти — український народ. За тобою майбутнє.
Закінчує свято вчитель поетичними рядками Івана Малковича "Напучування сільського учителя".
Хай це, можливо, і не найсуттєвіше,
але ти, дитино,
покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви "і",
а також,
витягнувшись на пальчиках,
оберігати місячний серпик букви "є",
що зрізаний з неба
разом із ниточкою.
Бо кажуть, дитино,
що мова наша солов'їна.
Правильно кажуть.
Але затям собі,
що колись
можуть настати і такі часи,
коли нашої мови
не буде пам'ятати
навіть найменший соловейко.
Тому не можна покладатися
тільки на солов'їв,
дитино.
|