15.Будівельні матеріали та конструкції Візантійської архітектури У відношенні будівельних матеріалів і конструктивних прийомів архітектура періоду додавання візантійського зодчества розпадається на двох великих шкіл, з яких кожна внесла свій дуже істотний внесок у його утворення. Одна з цих шкіл — столична, константинопольська( інша, східна, найбільше яскраво представлена будівлями Сирії.Для сірійської школи характерна кладка з прекрасно відтесених кам'яних блоків. Перекриття — звичайно дерев'яні. Дуже часто в монументальних спорудженнях, а може бути й у житлових будівлях, застосовувалися куполи з дерева, внутрішні поверхні яких іноді були прикрашені мозаїкою. Сірійська кам'яна кладка являє собою подальший розвиток античної, грецької кладки. Однак можливо, що в деяких випадках зовнішні поверхні стін покривалися тонким шаром штукатурки.У константинопольській школі будівельні матеріали і технічні прийоми були менш однорідними і являють собою складну картину. Основною відмінністю від Сирії є тут дуже широке застосування цегли і зводів.Рішення питання про походження кам'яної кладки, у якій кілька рядів каменю чергуються з рядами цегли, дуже істотно для з'ясування джерел столичної візантійської кладки. Можна затверджувати, що близько 400 р. у Малій Азії чергування каменю і цегли в кладці стін було широко поширене. Як приклади його застосування можна привести такі пам'ятники, як будівлі IV в. у Нікомідії і церква Марії в Ефесі, а також поза Малою Азією арку Галерія і церква Георгія у Фезалоніках. У Константинополеві аналогічна кладка зустрічається в міських стінах і інших ранніх будівлях. У церкві Сергія і Вакха в кладці вперше починає переважати цегла. У її стінах кам'яні прокладки служать тільки доповненням до цегельної кладки. У Софії вони застосовані лише в самих відповідальних місцях. Перевага цегли спостерігається в Константинополеві вже в кладці іподрому.
16. Будівельна техніка конструкції та формування об’ємно-планувальних вирішень в середньовізантвйській арх.
.Всього культура Візантії поділяється на 3 періоди.І перший це Ранній (5-8 ст).Характерний розпадом рабовласництва і розвитку феодального ладу.Відбувається взаємозалежне встановл. купольн. констр. і композиціних принципів центричних будівель.У 6-7 ст. розвив. купольн. центричні церкви,об"єднуючим ланцюгом виступ. купольні базиліки.Важливим вкладом Візантії в історію світового зодчества є розвиток купольних композицій храмів, що виразилося в появі нових типів структур – купольної базиліки, центричної церкви з куполом на восьми опорах та хрестово-купольної системи. Розвиток перших двох типів припадає на ранньовізантійський період. Хрестово-купольна система храмів отримала широкого розповсюдження в період середньо-візантійської архітектури.
До візантійської епохи відноситься і складання монастирів як особливого типу архітектурних комплексів. Найбільш своєрідними є загородні монастирі, які зазвичай представляли собою обнесені стінами уріплені пункти, в середині яких окрім житлових та господарських будівель монахів, споруджувалась велика трапезна та домінуюча будівля – церква. Будівлі і кріпості, які здебільшого розташовувались на підвищеннях асиметрично, являли собою гармонічно узгодженні просторові композиції – ансамблі.У містобудівництві до 6 ст. складувались середньовічні риси. У містах Балканського півострову з’явився укріплений Верх – місто, біля якого розросталися житлові квартали. Міста Сирії часто будувалися за нерегульованим планом, що відповідав рельєфу місцевості. Тип житлового будинку з внутрішнім двором в ряді районів Візантії довго зберігав зв’язок з античним зодчеством. В Константинополі споруджувались багатоповерхові будинки, часто з аркадами на фасадах.Архітектура Візантії наслідувала від Риму усі його досягнення в області арково-звідних конструкцій. Однак бетонна техніка не була прийнята в Візантії; стіни здебільшого складувались з цегли або тесаного каменю, а також з цегли з кам’яними прокладками або з каменю з прокладками з цегли. Перекриття здебільшого звідні, іноді з дерев’яними конструкціями. Наряду з куполами та циліндричними зводами широко були розповсюджені хрестові зводи. В спиранні купола на квадратну основу нерідко використовувався східний прийом – тромпи.Найбільш вагомим конструктивним досягненням візантійської архітектури - розробка системи спирання купола на окремо розташовані чотири опори з допомогою парусного зводу. Спочатку купол спирався безпосередньо на паруса та підпряжні арки, а пізніше між куполом і опорною конструкцією почали робити циліндричний об’єм – барабан, в стінах якого залишали пройми для освітлення підкупольного простору.Ця конструктивна система дозволила звільнити інтер’єр будівель від громіздких стін і ще більш розширити внутрішній простір. Тій же ідеї просторовості інтер’єру слугував прийом підпирання підпружних арок напівкуполами, що азом куолом створюють єдиний простір, що іноді досягав дуже великих розмірів. Взаємне урівноваження зводів - одне з видатних досягнень візантійської архітектури. Використання просторових форм, які в силу геометричної будівлі наділялися жорсткістю і стійкістю, дозволило звести до мінімуму масивність опірних конструкцій, раціонально розподілити в них будівельні матеріали, отримати значну економію в трудових та матеріальних затратах.Основним будівельним матеріалом була пласка цегла – плінфа товщиною близько 5 см, яку укладали на розчині. У східних регіонах імперії, що були багатими на вапнякові та туфові кар’єри, застосовувалась кладка з тесаних каменів на розчині (Сірія, Закавказзя).В розчині використовували вапно, до якого примішували мілко розточену цеглу – цем’янку для придання розчину великої міцності та гідравлічної стійкості. В стінах розчин укладався горизонтальними шарами товщиною в кілька сантиметрів. Для зменшення ваги в кладку зводів вводились пористі кам’яні породи, в тому числі й пемза. Купола й зводи покривалися черепицею.Для сприйняття розпору арок і зводів у процесі їх спорудження у візантійських будівлях часто використовувались металічні та дерев’яні затяжки, які іноді залишались і в уже зведених будівлях. В куполах закладали розтяжні кільця, виготовлені з дубових брусків або заліза.
Широко застосовувались у Візантії хрестові зводи. Найчастіше вони мали вспарушену форму, що з’явилася в результаті відмови від елліптичного окреслення діагональних ребер звичайного зводу і переходу до більш простого напівциркулярного абрису, що легко окреслювався з допомогою коробу.
У східних регіонах імперії, де у кладці переважав природній камінь, зводи і купола зводились по кружалам. Наряду з тесаним примінявся й бутовий камінь на розчині.
Серед звідних форм, що виконувалися з каменю, варто відмітити зімкнуті й хрестові зводи, а також арки й зводи зі стрілчастим начертанням, що з’явилися в Сирії та Закавказзі.Художнє осмислення нових конструктивних систем в візантійському зодчестві відбувалося під впливом місцевих архітектурних шкіл і, перш за все, під впливом грецьких традицій. Вияв у композиції конструктивної форми, характерне давньогрецькому зодчеству, в візантійську епоху також стало основним тектонічним принципом. Однак цей принцип виявився в нових умовах, підготованих гігантським розвитком звідно-купольних фрм при домінуючому значенні внутрішнього простору. Основними засобами виразності слугували самі конструктивні елементи – купола, зводи, аркади, які ясно читаються в інтер’єрі з підкреслено виявленими поверхнями без зайвої пластики та декоративного перевантаження. Аркада на колонах, що з’явилася ще в період Римської імперії, стала в візантійській архітектурі переважаючим мотивом. Форма аркади – конструктивна. Від римського ордеру залишилась тільки колона. Змінилась і форма капітелі, що передавала зосереджені зусилля від арки з прямокутною основою на круглу колону. Більш масивна, ніж в римських колонах, вона отримала форму перекинутого півшару з усіченими сторонами. Її скульптурна обробка виконувалась у вигляді легкого геометричного візерунку, форма і пластика були різними. Ствол колони часто робився монолітним, в окремих випадках на обидва кінця колони накладались свинцеві прокладки. Всі елементи системи відрізнялися доречністю.В ранньовізантійських рамах застосовують базиліки – подовжені будівлі з виділеним по ширині та висоті середнім нефом, відділених від малих аркадою на колонах. Велике значення для розвитку візантійського зодчества мали базиліки що будувалися в східних районах – в Сирії, Малій Азії, Закавказзі.Великий вплив на розвиток візантійських центричних будівель мали купольні споруди (церква в Есрі 510-515 р., церква в Русафе в Месопотамії 569-586 р.). Особливого значення набуває купол на чотирьох чи восьми опорах (купол на "барабані"). Одним з ранніх прикладів цього типу в Сірії може слугувати церква в Босрі 513 р., в якій купол спирався на чотири опори.За часів, коли купол переважав у композиції, велике значання відігравали ніші-ескедри. В поєднанні з колонами вони створювали просторові устої, яки сприймали розпір купола в діагональному напрямку. В цій розвинутій структурі центричної купольної будівлі роль інтер’єру стала головною у відповідності до особливостей християнського ритуалу, що проходив головним чином в центрі храму під куполом – символом небо сходу.Шедевром ранньовізантійської архітектури є собор св. Софії в Константинополі (532—537 рр.). Це величезна й масивна споруда заввишки 55 м. В основі її композиції — тринефна базиліка — видовжена, прямокутна будівля. Високе склепіння увінчувалося гігантським куполом (його діаметр — 31м), оточеним з обох боків напівкуполами. Сорок вузьких вікон, розміщених в основі центрального купола, пропускають у внутрішнє приміщення світло, завдяки чому конструкція здається легкою і просторою.
17.храм святої Софії у константинополі
Вершиною розвитку арочно-звідних структур є велична купольна базиліка собору Софії у Константинополі, побудована грецькими архітекторами Анфімієм із Трал та Ісидором з Мілету в 532-537 р. за часів правління Юстиніана. Це найбільш величне і найбільш відоме произведение візантійського зодчества.Собор Софії був головною будівлею Візантійської імперії та придворним храмом імператора. Тут імператор виходив до народних мас в оточенні світи та духовенства. У створенні сильного емоційного враження архітектурі відводилося основне місце.Купольна базиліка храму (додаток 2) ніби поєднувала у собі особливості структури видатних римських споруд – базиліки Констянтина та Пантеона. Однак загальні розміри собору Софії значно перевищують їх, а конструктивна основа значно відрізняється від прототипів.У плані храм являє собою прямокутник зі сторонами 74.8 Х 69.7 м. Центральний простір формується чотирма масивними пілонами висотою 23 м, пов’язаних між собою підпружними арками та парусами, на які спирається центральний купол діаметром 31м. У цілях максимального облегшення конструкції ребра куполу та заповнення між ними викладалось зі спеціально виготовленої пемзової цегли на товстих шарах цементного розчину. Створена чітко спів діюча система купольного і під купольних просторів, що зливаються в однин великий простір головного нефу.
Інтер’єри відрізнялися багатством форм и обробки (додаток 3). Тут просторовість та повітряність поєднуються з гігантським масштабом. Однак не дивлячись на грандіозні розміри, архітектурні форми не подавляють людину.Важливою особливістю інтер’єру є його тектонічна ясність, підкреслена обробкою та освітленням. Просторова, пластична та урівноважена конструкція – основа виразності. Система сферичних поверхонь – купол, паруса, півкупола та конхи ескедр – акцентовані мозаїчними зображеннями на золотому фону (додаток 4). Світове рішення композиції також підкреслювало значення сферичних форм, особливо куполу. Для цієї цілі слугують численні пройми, влаштовані в нижній частині куполу та пів куполів, а також наростаюча від периферії до центру інтенсивність світових потоків, яка досягає своєї кульмінації в достатньому освітленні під купольного простору з-під сфери через пройми у її основі. Освітлений купол ніби парирує нд усім інтер’єром, підкреслюючи його повітряність та просторовість.Собор Софії в Константинополі значно вплинув на наступний розвиток архітектури. І хоча жодна будівля вже не досягала розмірів цього храму, його композиція була зразком, якому слідували протягом багатьох років.
18 Мозаїки храму храму святої Софії та віз ант. Іконописний канон
Мозаїки прикрашають головний вівтар і купол Софійського собору.Всі збережені мозаїки Софії Київської - це оригінали XI століття. У місцях пошкодження мозаїк у XIX столітті були зроблені розписи олійними фарбами.
У зеніті центрального купола, в медальйоні діаметром 4,1 м, бачимо монументальне зображення напівфігури Христа-Вседержителя.
Мозаїка "Христос Вседержитель" (Хрістос-Пантократор. Мозаїчне зображення). Головний купол Софійського собору.Христос - у пурпуровому хітоні * і блакитному плащі. Медальйон обведений дев'ятьма різнобарвними колами, що нагадують райдугу. Навколо Христа-Вседержителя - чотири архангели, з яких лише один (у блакитному вбранні) - мозаїчний, а інші в 1884 році домалював олією М. А. Врубель.
Мозаїка архангела. Фрагменти. Головний купол Софії Київської:
У простінках між вікнами барабана зображені дванадцять апостолів, з них мозаїчною збереглася лише верхня частина постаті Павла. З чотирьох зображень євангелістів на парусах, що підтримують купол, цілої залишилася постать Марка на південно-західному парусі. Марк сидить на стільці перед розкритим Євангелієм. У правій руці він тримає перо, в лівій - сувій. На ньому хітон сіро-білого кольору і гарний пурпуровий плащ. Тут застосована також зелена, жовта і золота смальта, що значно збагачує загальний колорит композиції.
Оранта - Головний вівтар Софійського Собору
У склепінні головного вівтаря видно величезну постать Оранти - богоматері, яка молиться. Ця фігура домінує над розписами інтер'єру. Висота її - близько 6 метрів. Богоматір стоїть з піднятими руками на широкому помості, прикрашеному дорогоцінним камінням. На ній - синій хітон, пурпуровий мафорій із золотими складками і червоні чобітки. За пояса звисає біла хустка. Постать Оранти виділяється серед розписів Софійського собору особливою величчю, монументальністю і соковитістю фарб.
Всі мозаїки Софійського собору виконані на сяючому золотому фоні. Їм притаманні багатство барв, яскравість і насиченість тонів.
При всьому колірному різноманітності мозаїк переважаючими тонами є синій і сіро-білий у поєднанні з пурпуровим. Кожен колір має багато відтінків: синій - 21, зелений - 34, червоно-рожевий - 19, золотий - 25 тощо Це свідчить про високий розвиток у Стародавній Русі стекловаренного справи і техніки виготовлення смальти. Всього палітра мозаїк Софійського собору нараховує 177 відтінків кольорів. Смальта виготовлена зі скла, забарвленого в різні кольори додаванням солей і окислів металів. Зображення виконані безпосередньо на стіні шляхом вдавлювання у вогку штукатурку кубиків смальти, розміри яких у середньому близько 1 куб. см. У наборі осіб часто зустрічаються дрібні кубики - близько 0,25 куб. см. Основа під мозаїками тришарова, загальна товщина її 4 - 6 см. Крім смальти, використано кубики з природного каменю.
Біля кожної мозаїчної композиції є написи грецькою мовою, що пояснюють сюжет. Імена мозаїсти невідомі. Однак художні особливості окремих зображень і способи укладання смальти дають можливість визначити склад бригади майстрів у кількості восьми чоловік (не рахуючи підмайстрів).
Під час реставраційних робіт у Софійському соборі мозаїки очищені від бруду і укріплені в місцях відшарування штукатурної основи. Мозаїки головного купола і вівтаря Софійського собору гармонійно поєднуються з фресковим розписом.
Візантія - батьківщина іконопису. Завдання іконопису - втілення божества в тілесному образі. Саме слово , ікона, означає по-грецьки , образ, , , зображення, . Вона повинна була нагадувати про те образі, який спалахує у свідомості людини, що молиться. Це , міст, між людиною і божественним світом, священний предмет. Християнським иконописцам вдалося виконати складне завдання: передати мальовничими, матеріальними засобами нематеріальне, духовне, безтілесне. Тому для іконописних зображень характерна гранична дематеріалізація фігур, зведених до двовимірним тіням на гладкій поверхні дошки, золотий фон, містична середовище, не площину і не простір, а щось хитке, мерехтливе у світлі лампад. Золотий колір сприймався як божественний не тільки, оком, а й розумом. Віруючі називають його , Фаворський, , бо, згідно з біблійною легендою, перетворення Христа сталося на горі Фавор, де його образ постав у засліплює золотому сяйві. У той же час Христос, Діва Марія, апостоли, святі були реалько жили людьми, що мали земні риси. Для передачі духовності, божественності земних образів у християнському мистецтві склався особливий, суворо певний тип зображення того чи іншого сюжету званий іконографічним каноном. Канонічність, як і ряд інших характеристик візантійської культури, була найтіснішим чином пов,язана з системою світобачення візантійців. Що лежать в її основі ідея образу, знака сутності та принцип ієрархічності вимагали постійного споглядального поглиблення в одні й ті ж феномени (образи, знаки, тексти і т п.). що призвело до організації культури по стереотипному принципом, Канон образотворчого мистецтва найбільш повно відображає естетичну сутність візантійської культури. Іконографічний канон, в широкому сенсі включав у себе хамів пропорцій і колірної канон, виконував радий найважливіших функцій. Перш за все він ніс інформацію утилітарного, історико-оповідального плану, тобто брав на себе все навантаження описового релігійного тексту. Іконографічна схема в цьому плані практично була тотожна буквальному значенням тексту. Канон був зафіксований і в спеціальних описах зовнішнього вигляду святого, Физиогномические вказівки Повинні були виконуватися неухильно. Існує християнська символіка кольору, основи якої розробив візантійський письменник Діонісій Ареопагіт в IV ст. Відповідно до неї, вишневий колір, який об,єднує червоний і фіолетовий, початок і кінець спектру , означає самого Христа, який є початок і кінець усього сущого. Блакитний - колір неба, чистоти. Червоний - божественний вогонь, колір крові Христа, у Візантії це - колір царственості . Зелений - колір юності, свіжості, оновлення. Жовтий тотожний золотому двету. Білий - позначення Бога, подібний до Світла і поєднує всі кольори веселки. Чорний - це сокровенні таємниці Бога. Христос неізненно зображується у вишневому хітоні і блакитному плащі - гіматії, а Богоматір - в темно-синьому хітоні і вишневому покривалі - мафорій. До канонами ізображемія відноситься і зворотна перспектива, що має точки сходу не позаду, всередині зображення, а в оці людини, тобто перед зображенням. Кожен предмет, таким чином, при видаленні розширюється, як би , розгортається, на глядача. Зображення , рухається, до людини, а не від нього. Христа зображували у вигляді агнця, якоря, корабля, риби, виноградної лози, доброго пастиря. Тільки в IV-VI ст. почала складатися ілюстративно-символічна іконографія, що стала структурною основою всього восточнохрістнанского мистецтва, Іконографія Христа В іконографії Христос називається Спасом.
19. Будівельна техніка, конструкції та об’їмно-просторове вир. В середньо візантійській арх..
Поступовий процес феодалізації, гостра соціальна боротьба та народні рухи в VII – на початку ІХ ст. визвали істотний перелом в художній культурі Візантії.
В середині ІХ – ХІІ ст., в період розквіту мистецтва Візантії, тип храму, з куполом на "барабані", остаточно утвердився. Хрестово-купольний храм є завершеним архітектурним типом. В класичному варіанті хрестово-купольного храму купол підіймається за допомогою парусів на вільно стоячих опорах (церкви монастиря Ліпса та Мірелейон Х ст., монастир Пантократора ХІІ ст. в Константинополі, церква Богоматері в Салониках 1028 р. та ін..). На території Греції розвинувся тип храму з куполом на тромпах. В монастирях Афона оформився триконховий вид храму.
20. Найбільш вагомим конструктивним досягненням візантійської архітектури - розробка системи спирання купола на окремо розташовані чотири опори з допомогою парусного зводу. Спочатку купол спирався безпосередньо на паруса та підпряжні арки, а пізніше між куполом і опорною конструкцією почали робити циліндричний об’єм – барабан, в стінах якого залишали пройми для освітлення підкупольного простору. Основним будівельним матеріалом була пласка цегла – плінфа товщиною близько 5 см, яку укладали на розчині. У східних регіонах імперії, що були багатими на вапнякові та туфові кар’єри, застосовувалась кладка з тесаних каменів на розчині (Сірія, Закавказзя). Для сприйняття розпору арок і зводів у процесі їх спорудження у візантійських будівлях часто використовувались металічні та дерев’яні затяжки, які іноді залишались і в уже зведених будівлях. В куполах закладали розтяжні кільця, виготовлені з дубових брусків або заліза.
Найбільш вагомим конструктивним досягненням візантійської архітектури - розробка системи спирання купола на окремо розташовані чотири опори з допомогою парусного зводу. Спочатку купол спирався безпосередньо на паруса та підпряжні арки, а пізніше між куполом і опорною конструкцією почали робити циліндричний об’єм – барабан, в стінах якого залишали пройми для освітлення підкупольного простору. Основним будівельним матеріалом була пласка цегла – плінфа товщиною близько 5 см, яку укладали на розчині. У східних регіонах імперії, що були багатими на вапнякові та туфові кар’єри, застосовувалась кладка з тесаних каменів на розчині (Сірія, Закавказзя). Для сприйняття розпору арок і зводів у процесі їх спорудження у візантійських будівлях часто використовувались металічні та дерев’яні затяжки, які іноді залишались і в уже зведених будівлях. В куполах закладали розтяжні кільця, виготовлені з дубових брусків або заліза.
21.В історії Візантійської імперії можна виділити ранньовізантійський (IV—VIII ст.), середньовізантійський (IX—XII ст.) і пізньовізантійський (XIII—XV ст.) періоди.Після 1204 р. на територіях, що входили колись до складу Візантії, утворилися декілька латинських і грецьких держав. Найбільшою серед грецьких держав була малоазійська Нікейська імперія, чиї правителі очолили боротьбу за відтворення Візантії. Після закінчення «нікейського вигнання» і повернення імперії в Константинополь (1261) починається останній період існування Візантії, названий від імені правлячої династії Палеологівським (1261—1453). Візантія (Візантійська імперія) — Римська імперія в епоху середньовіччя зі столицею в Константинополі — Новому Римі. Назва «Візантія» походить від давнього найменування її столиці (Візантій знаходився на місці Константинополя) і простежується у західних джерелах з XIV ст. Символічним початком Візантії вважається рік заснування Константинополя (330 p.), з падінням якого — 29 травня 1453 р. - імперія припинила своє існування. Найбільш вагомим конструктивним досягненням візантійської архітектури - розробка системи спирання купола на окремо розташовані чотири опори з допомогою парусного зводу. Спочатку купол спирався безпосередньо на паруса та підпряжні арки, а пізніше між куполом і опорною конструкцією почали робити циліндричний об’єм – барабан, в стінах якого залишали пройми для освітлення підкупольного простору.
22. Значення візантійської архітектури та її вплив на формування художньої та будівельної культури вірменії та грузії
В історії світової культури візантійській цивілізації належить видатне місце. Для неї були характерні особлива урочистість, пишність, внутрішня шляхетність, витонченість форм і глибина думки. Впродовж тисячолітнього існування Візантія, що увібрала античну спадщину греко-римського світу й елліністичного Сходу, створила своєрідну, воістину блискучу культуру. Візантійська культура — це закономірний етап розвитку світової культури, який, проте, мав неповторні особливості, зумовлені синтезом західних і східних духовних начал.
Зіставлення пам'ятників вірменської й грузинської архітектури VI-VII і наступних століть із пам'ятниками християнської архітектури присередземноморських областей показує, що Кавказ був у цей час тісно пов'язаний зі східними провінціями Візантійської імперії й в області архітектури.
Так, наприклад, тип храму Апостолів в Ані X століття, що складає із центрального хреста, утвореного чотирма півкругами навколо купола, і чотирьох замкнутих прямокутних приміщень між його галузями, у якому, очевидно, був в VI столітті вибудуваний один з головних вірменських соборів, що зберігся в Эчмиадзине, зустрічається в V столітті в баптистерії при васильку в Тебессе в Північній Африці. Тип собору в Талине X століття, що, безсумнівно, мав і на Кавказі значно більше древніх представників, відомий уже в VI столітті в церкві Тита в Гортине на о. Криті, і т.д.
Але разом з тим архітектура Вірменії й Грузії вже в цей ранній час має своє досить яскраво виражену особу, що дозволяє негайно виділити кавказький пам'ятник серед інших візантійських добутків. У ній дуже сильні й східні елементи, особливо важливе зіставлення вірменських і грузинських пам'ятників з персидськими.
Так, у великій церкві Хреста в Мцхеті біля Тифлиса, кінця VI - початку VII століття, виступає крізь основу типу баптистерію в Тебессе, ускладнену композицією, що сходить до церкви Сергия й Вакха в Константинополі, купол на квадраті із тромпами. Архітектурні типи раннього часу у Вірменії й Грузії дуже різноманітні.
Панує дуже типове для східної школи візантійської архітектури прагнення до недиференційованих і нерозчленованих зовнішніх мас і внутрішніх просторів, що ми в дуже сильному ступені спостерігаємо також у Месопотамії. Такі будівлі, як собор у Багаране 624-631 років, у яких внутрішній простір має форму розвиненого хрестово-купольного храму, робить на Кавказі враження виключення.
Але й у Багаране кутові простори мають лише невеликі розміри в порівнянні з діаметром купола. Для кавказьких розчленованих внутрішніх просторів цього часу характерно съеживание другорядних просторів - бічних кораблів, галузей хреста, кутових приміщень і так далі - і повне панування головного простору величезного купола або вентрального нефа.
Наявні на Кавказі архітектурні типи з більше розчленованим внутрішнім простором, як трехнефная базиліка й хрестово-купольна система, прийшли на Кавказ із Заходу й піддаються у Вірменії й Грузії переробці убік недиференційованого внутрішнього простору. Особливо яскраве прагнення до недиференційованих форм проявляється в композиції зовнішніх мас ранніх кавказьких церков. Більші вікна частини ранніх пам'ятників стають усе менше й менше, перетворюючись у вузькі щілини. Маса охоплює внутрішній простір міцною, товстою оболонкою, згущаючи його й надаючи йому печерний характер.
23. Значення візантійської архітектури та її вплив на формування художньої та будівельної культури Київської Русі
В історії світової культури візантійській цивілізації належить видатне місце. Для неї були характерні особлива урочистість, пишність, внутрішня шляхетність, витонченість форм і глибина думки. Впродовж тисячолітнього існування Візантія, що увібрала античну спадщину греко-римського світу й елліністичного Сходу, створила своєрідну, воістину блискучу культуру. Візантійська культура — це закономірний етап розвитку світової культури, який, проте, мав неповторні особливості, зумовлені синтезом західних і східних духовних начал. Найпомітніший вплив Візантії на мистецтво Київської Русі. Давньоруські князі запрошували до Києва, а згодом і до Володимира візантійських архітекторів і художників для спорудження храмів та монастирів. Збудований Ярославом Мудрим у Києві 13-купольний собор Св.Софії був спроектований візантійськими зодчими, що використали й традиції давньоруської архітектури. У створенні його мозаїк і фресок, поряд з візантійськими митцями, брали участь і місцеві майстри, переймаючи досвід. У Володимирі під час розпису Дмитріївського собору місцеві майстри працювали над фресками вже на рівні з художниками, запрошеними із Константинополя.
Перші кам'яні будівлі на Русі з'явилися під орудою візантійських зодчих. Масштабні роботи щодо створення ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулись в кінці Х — початку XI cт. За нетривалий час були побудовані два палаци (розмірами 45х11 м) з видовженими фасадними галереями. Матеріали розкопок, а також мініатюри Радзивілівського літопису засвідчують, що київські князівські палаци були двоповерхові, з аркадами і службовими приміщеннями на нижньому поверсі і житловими на верхньому.Центральна і, можливо, бокові частини будівель завершувались високими баштами з чотирискатними дахами, вкритими черепицею. Разом з теремами часів княгині Ольги палаци стали окрасою міського центру Києва.Центральною будівлею ансамблю «міста Володимира» була Десятинна церква. Вона належала до хрестокупольних візантійських храмів; стіни — з каменю та плінфи, внутрішній простір перекривався зводами у формі хреста, над яким підносився небозвід, що підтримувався підпружними арками, опертими на чотири центральні стовпи; зі сходу мала напівкруглі виступи-вівтарі. Тринефне ядро оточене галереями, поділеними на кілька приміщень. Із західної сторони підносились дві башти, які у ансамблі з багатоглавим завершенням надавали Десятинній церкві особливої урочистості. Після завершення будівництва, згідно з літописом, церква була прикрашена іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і спадкував як посаг за принцесою Анною. Підлога була викладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і прикрашені мозаїчними панно. Крім того, в інтер'єрі храму широко використовувались кам'яні архітектурні деталі, мармурові колони, шиферні різні плити, карнизи. В оздобі Десятинної церкви було багато мармуру, що дало підстави сучасникам називати її «мраморяною». Архітектура, книжкове видавництво, філософія, богослов'я, освіта, вишукана словесність (література) і політичні теорії аж до XVII ст. зберігали незаперечні риси візантійської традиції.
|