РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ МІХА ГОЛЯК ПІДКИДАЄ СЕНСАЦІЮ
Міха Голий чимало знав про в’язницю (двічі її відвідав з короткою екскурсією), але не мав найменшого поняття, як витягнути звідти людину законним чином. Він перебрав у голові багато варіантів, але жоден з них не годився.
Міха зажурено лежав у своїй халабуді, закинувши ногу за ногу.
У двері пошкрябали: «Голий! Дай похмелитися!»
Це був Бідосько, колишній журналіст, який спився, продав квартиру і тепер мешкав у розвалюсі по-сусідству.
Раптом у голову Міхи прийшла геніальна думка, він підскочив і відчинив двері навстіж.
— Залізай! — махнув він Бідоськові і поліз під ліжко, шукаючи недопитий бутель з вином. — Є! — радісно крикнув хлопчина і розбовтав каламутну рідину.
Бідосько тремтячою рукою схопив склянку, залпом випив і обтер рота рукою.
- Є діло, — обійняв Голий за плечі сусіда. — У тебе ще є знайомі журналісти?
— Питаєш! — криво усміхнувся той. — Ціла купа!
— Мені треба найнадійнішого! — очі Голого аж горіли.
— Тоді Томич, — пошкрябав неголену пику Бідосько. — Бо хлопака! Завжди виручить.
— Так, пиши йому записку, — Міха знову порився під ліжком і витяг звідти старий зошит й огризок олівця.
Коли Бідосько нашкрябав кілька слів, Голий, прихопивши із собою газету з репортажем про чемпіонат з важкої атлетики, помчав у редакцію «Столичних новин».
— Ех, Бідосько, Бідосько! — зітхнув Томич, розглядаючи записку. — Знаменитий був журналіст, а от подружився з пляшкою — і пропав чоловік.
Він уважно подивився на підлітка, який нагадав йому власне невпорядковане дитинство.
— Я сподіваюся, ти не п’єш?
— Та ви що! — ображено підскочив Голий. — Мене від самого запаху верне!
— Добре, добре, — розгладив вуса з посмішкою Томич. — То ти кажеш, що чемпіон Республіки сидить у в’язниці? Це ж сенсація, малий! Ми доручимо цю справу найкращим репортерам.
— Будь ласка! — на очах Міхала виступили сльози.
— Не журися, синку, ми його звідти витягнемо! — Томич провів підлітка аж до дверей редакції. — А Бідосьці передай вітання! — гукнув він навздогін. — І хай зав’язує з чаркою!
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ АГЕНТУ ФІКСІ ПРОПОНУЮТЬ ПОДАТИ У ВІДСТАВКУ
Генерал Хрунь був не в дусі.
— Що це таке! — верещав він на капітана Миколайчика, махаючи перед його носом «Столичними новинами». — Поліція арештувала чемпіона, бо він переміг Магдебург — генерал розстебнув верхній ґудзик мундира. — Ви розумієте, чим пахнуть такі статті?!
Капітан Миколайчик багатозначно мовчав. Він, ясна річ, розумів.
Генерал важко сів у крісло.
— Доповідайте, капітане, — нарешті заспокоївся він і затягнувся сигарою.
— Знайшовся щоденник доктора Брякуса, в якому він пише про погрози на свою адресу, — розповідав Миколайчик. — Погрози йшли від його конкурентів.
— А що там про цього Силу? — генерал не випускав сигари з рота.
— Найулесливіші оцінки, — зітхнув капітан. — І взагалі, доктор Брякус вважав, що Іван Сила — це його головний шанс у житті.
— То, виходить, він тут ні до чого? — генерал Хрунь знову насупився.
— Ні до чого, — повторив Миколайчик.
— А що там з конкурентами? — генерал випустив у бік Миколайчика хмару диму.
— У неділю вранці перед виїздом біля авто Брякуса бачили Магдебуру з двома типами, — зовсім тихо проказав капітан.
— Що?! — генерал зірвався на ноги. — Ви забуваєтеся, капітане! Хто автор цієї злощасної справи?! — продовжував верещати генерал.
— Агент Фікса, — капітан із задоволенням перевів стрілки на іншого.
— Негайно у відставку! — генерал був безжалісним. — Справу закрити! Цього задрипаного чемпіона випустити!
— Фікса — один з наших найкращих агентів, — капітан спробував врятувати підлеглого.
— Тоді обмежтеся доганою, — генерал вже заспокоювався. — А звідки нам упав на голову цей Сила?
— Звичайний верховинець, селюк. Вантажить на вокзалі, - виструнчився Миколайчик.
- І таке-от перемогло Магдебуру! Справу не закривайте. Просто її затягніть, — очі генерала блиснули хитрою посмішкою. — Силу випустіть на волю, тільки під солідну заставу. Побачимо, кому він знадобиться.
Хрунь розвернувся до капітана спиною і почав щось роздивлятися у вікно, даючи знати, що розмову закінчено. Миколайчик вклонився, клацнув підборами і нечутно вийшов з кабінету.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ПОТРАПЛЯЄ В НОВУ НЕВОЛЮ
Звістка про те, що за звільнення Івана Сили поліція просить 50 тисяч застави, приголомшила не тільки Івана, але й друзів. Ці величезні гроші зібрати було не під силу не тільки оточенню Міхи Голого, але й усій зміні вантажників. Доводилося чекати заступництва якоїсь впливової особи.
«Столичні новини», за посередництва Бідоськи і Томича, надрукували нову статтю, в якій повідомлялося, що за чемпіона Республіки просять 50 тисяч. Минуло кілька днів, але ніхто долею Івана Сили так і не зацікавився.
Та одного ранку до камери зайшов старший слідчий Бенцик і зло просичав, що обвинувачений може збирати речі. За нього внесли викуп, але це не значить, що справа проти Івана Сили закрита. Особисто він, старший слідчий Бенцик, сподівається на скору зустріч. Оскільки Іван речей не мав, то поплював у долоні й пригладив волосся.
У кімнаті відвідування його чекала екстравагантна вродлива пані.
— Мадам Бухенбах, — простягнула вона Іванові свою ручку в чорній рукавичці. — Аделія.
Той невміло її стиснув.
— Обережніше! — зойкнула мадам.
Далі уважно оцінила хлопчину з голови до ніг, торкнулася пальчиком його обличчя і загадково промовила: «А ви мені подобаєтеся. Це саме те, що потрібно».
— Гірський ведмідь на прізвисько «Іван Сила», — розсміялася вона. — Ну то я його забираю, чи як? — холодно звернулася мадам Бухенбах до Бенцика.
— Так-так, пані, - схопився той. — Ви внесли заставу, тож…
— Ходімо, моя радосте, — мадам навіть не дослухала старшого слідчого, чим його сильно образила, а взявши Івана Силу попід руку, вийшла на вулицю. Там уже чекало заведене авто, яке відвезло їх до затишного будинку неподалік центру.
— Це моя нірка, — кинула вона недбало рукавички на стіл посеред кімнати, всуціль обклеєної афішами з великими написами «Цирк БУХЕНБАХ». — Тільки не подумайте, що я вас викупила з великої любові до штанги чи гірських ведмедів. Ні, коханий! Це чистий бізнес.
Вона запалила цигарку в довгому мундштуку.
— Нашому цирку потрібне оновлення. Можна сказати, свіжа кров, — вона усміхнулася чарівною посмішкою. — А чемпіон Республіки якраз і може стати нашим новим козирем. Чи не так? — вона наблизила своє личко впритул до Іванового, і від її парфумів у парубійка тьохнуло серце.
— Я вам пропоную вигідний контракт: ви працюєте у мене рік і повертаєте мені 50 тисяч, — мадам Бухенбах випустила вгору цівку диму. — Або ж повертаєтеся назад у в’язницю і годуєте клопів, — посміхнулася вона, блиснувши порцеляновими зубками.
— Тільки не тягніть кота за хвіст. Я не люблю нерішучих мужчин, — Аделія Бухенбах подивилася на Івана своїм найспокусливішим поглядом.
— Давайте контракт, — зітхнув Іван.
Повертатися назад під арешт не було ніякого бажання. Харчували там препаскудно. Та й, зрештою, які перспективи у нього на волі? Знову вантажити вагони?
Одним розчерком пера Сила в черговий раз круто змінив своє життя. Хоча, можливо, від нього нічого й не залежало. А ви як гадаєте?
ДРУГА ЧАСТИНА
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ПОЧИНАЄ НОВЕ ЖИТТЯ
Іван Сила вперше потрапив до цирку. Він сидів у шостому ряду, куди дала йому квиток мадам Бухенбах, і з дитячим захопленням дивився на те, що виробляють його нові колеги.
Ось вийшов імпресаріо Пандорський у чорному фраку і з неймовірно великим, просто гігантським червоним бантом-мете- ликом на шиї. У його статечній поставі, розумних чорних очах та вишуканих манерах було стільки поваги та грації, що це мимоволі заворожувало.
Він оголошував номери, а своїм почуттям гумору просто розривав публіку. Причому сипав жартами він завжди незворушно, не видаючи себе жодним жестом чи мімікою. А ще Пандорський робив фокуси, витягуючи з капелюха різнокольорові хустки, стрічки, квіти і навіть живого кролика.
А ось на гарному білому скакуні вилетів акробат Фандіго. Це був атлетичний смаглявий юнак зі східними рисами обличчя. Боже, що він тільки не виробляв на конях! Сидів, лежав, стояв, танцював, перелізав на ходу під ними і навіть пив каву на летючому рисаку! Потім разом зі своєю сестрою — повітряною акробаткою Ренатою — вони літали під куполом цирку, перестрибуючи з каната на канат. А оскільки це робили без линви безпеки, то при кожному піруеті зала голосно зойкала. А одна пані в капелюшку навіть зомліла!
Потім вибігла русява дівчина з пишним кучерями і сріблястою короною і почала граціозно танцювати на великій блискучій кулі. Прожектор вихоплює з висоти білого голуба, який сідає їй на долоню. Зала завмирає від замилування…
При згадці про їхнє знайомство в Івана стислося серце. Коли мадам Бухенбах представляла його циркачам, білявка першою з-поміж усіх галантно вклонилася, злегка присівши й розправивши прозору бальну сукню, і мовила дзвінким голосочком: «Вітаємо вас у нашому цирку!» На зніяковій- ня цього могутнього, як гора, парубійка вона співчутливо посміхнулася великими І синіми очима: «Мене звати Мілка. Тобто Мілена. Я колись так само соромилася».
…А ось вибігає карлик Піня з мавпочкою на плечі. Він несе цілу торбу яскравих дрібничок. Карлик шпортається — і весь цей мотлох розлітається по арені. Мавпочка скубе його за волосся. Зала регоче. Піня збирає своє багатство, але робить це дуже незграбно, раз по разу щось гублячи. За кожну втрату мавпочка дає йому ляпаса. Зала надриває животи. Раптом Піня підкидає свої знахідки вгору і починає ними жонглювати. У повітрі літають черевики, пляшки, м’ячики і навіть шабля. Публіка вражено замовкає…
Коли вистава закінчилася, глядачі гучними оплесками проводжали артистів. Дивлячись, як не поспішає розходитися додому публіка, щоразу переказуючи яскраві епізоди, Іван не міг повірити, що йому аплодуватимуть так само. Сумніви роздирали його серце, і він вирішив поговорити з мадам Бухенбах.
— Ну що? Сподобалося? — мадам виглядала трохи втомленою.
— Пані Аделіє… - зам’явся Іван. — Навряд чи я зможу чим-небудь допомогти вашому цирку…
— Що за дурні балачки? — мадам закинула ногу за ногу. — Я вже придумала, чим ви будете займатися.
- І чим? — з холодком у серці перепитав він.
— Ви боротиметеся з глядачами, — без тіні сумніву повідомила мадам.
— Як це — боротися? — здивувався Іван.
— А ми викликатимемо бажаючих на бій за грошову винагороду, — запалила цигарку в мундштуці пані Бухенбах. — Але ви, коханий, мусите вигравати. Інакше за що я вам платитиму гроші? Чи не так?
Вона усміхнулася своєю неперевершеною усмішкою.
Силі тут же згадався бій із Велетом, який заробляв собі на хліб таким жорстоким способом. До речі, подейкували, що після бою з Іваном той серйозно травмувався і більше не виступав.
— Але я… — хотів заперечити він, та пані Бухенбах його відразу перебила.
— Ведмедику, ви починаєте мені набридати.
Її очі холодно блиснули.
— Маєте інші пропозиції? Я із задоволенням послухаю їх уранці. Сьогодні я втомлена…
Іванові нічого не залишалося, як побажати власниці цирку солодких сновидінь.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ВИГАДУЄ ПЕРШИЙ НОМЕР
Цілу ніч Іван крутився на ліжку.
Він думав про завтрашню розмову, і сон його не брав. Ще раз і ще раз хлопець у деталях пригадував бій з Велетом, рідні гори, домівку і, звичайно, мамині галушки. Раптом йому згадалося, як він носив на собі дітей з їхньої вулиці. Тоді на нього залізала купа малечі, і він нагадував ведмежа, яке обліпили бджоли. А що як винести на манеж усіх артистів цирку? Це ж ідея! Іван ледве дочекався світанку.
Задум був справді незвичним. Мадам Бухенбах зібрала циркачів.
— Панове! — голосно мовила вона. — Зараз ми спробуємо новий номер. Іван Сила буде виносити з-за куліс увесь наш цирк.
— Еге ж, — невдоволено мовив карлик Піня. Він ніколи нікому не вірив. Можливо, тому, що природа над ним поглумилася. А може, якраз навпаки: природа відомстила горбунові за те, що той завжди був незадоволеним.
— Починаємо! — плеснула в долоні мадам Бухенбах.
Першим на верховинця спритно зіпнувся акробат Фандіго. Він сів Іванові на плечі, міцно обхопивши його голову колінами. Чорнява красуня Рената легко злетіла по хлопцях нагору і тепер стояла на коліні та плечі свого брата. По інший бік Фандіго розташувалась танцівниця Мі- лена, піднявши граціозно догори руку. Залишались Пандорський та карлик Піня.
— Я ж оголошую номер! — ударив себе по чолі імпресаріо.
Тож Пандорський відпадав. Усі глянули на Піню.
— Я туди не полізу! — показав пальцем карлик на самий вершечок живої композиції. — Навіть не думайте!
Тоді Іван схопив його за комір куртки і посадив собі на долоню. Як не дивно, Піня на ній якраз умістився. Тут звідкись узялася мавпочка і, за звичкою, шугнула на голову карлику і почала його скубти. Всі розреготалися. Особливо затрясся Іван, під чого дівчата нагорі запищали.
— Чудово! — заплескала мадам Бухнебах. — А тепер, мій коханий ведмедику, спробуйте із цією живою купою зробити кілька кроків.
Тримати на собі чотирьох дорослих людей і мавпочку було не те що важко — незвично. Іван остерігався зробити зайвий рух, аби піраміда, основою якої він був, не розсипалася.
— Не бійся, — пролунав згори голос Фаніго. — Ми ж акробати!
Іван сміливіше ступив і пройшовся через увесь манеж. Як не дивно, ніхто не впав.
— Неймовірно! — засяяла мадам Бухнебах. — Іванові Силі — ура!
— Ура! Ура! Ура! — прокричала весело трупа і стала вітати новачка з таким оригінальним номером.
Усім сподобалося, окрім карлика Піні, якому здалося, що його навмисно образили.
— Цього я тобі не забуду! — зло прошипів він, дивлячись своїми вугільними очицями на щасливого Івана Силу.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ, У ЯКОМУ АГЕНТ ФІКСА ЗНАХОДИТЬ СПІЛЬНИКА
Фікса сидів у задньому ряду шапіто майже під самим прожектором. Він насунув собі на очі капелюха і підняв комір, аби його не пізнали.
Агент дивився на того, хто зіпсував йому кар’єру. А можливо, й життя. Адже догана ніколи не вивітриться з його пам’яті. Догана! І кому? Йому — агентові 008, кращому нишпорці таємної поліції столиці! Фікса важко зітхнув.
Іван Сила прислуговував повітряним гімнастам під час їхнього виступу, притримуючи канат та підстраховуючи їх знизу. Він був у чорній, розшитій золотом, шкіряній жакетці, накинутій на могутні голі груди. «От на що здатен оцей вантажник! Тримати шнурки та носити діжки з оселедцями. Тьху!»
З усіх циркачів агентові припав до вподоби лише карлик. «Він такий же нещасний, як і я, — думав Фікса. — Всі його скубуть. Навіть дурна мавпа. Треба з ним ближче познайомитися», — вирішив він і став чекати завершення виступів.
Піня з недовірою поставився до похмурого типа зі щурячими вусами та насуну- і тим на очі капелюхом.
— Чого вам треба? — буркнув він.
— Хочу випити з вами пива, шановний, — блиснув у пітьмі двома золотими зубами Фікса.
(Так-так, недавні дірки заповнилися найдорожчим металом).
Дармове пиво карлику завжди подобалося, але з якої речі цей незнайомець такий щедрий?
— Чому саме зі мною? — недовірливо глипнув Піня.
— Мене цікавить Іван Сила, — шепнув Фікса.
— Гаразд, — карлика охопила така цікавість, що у нього аж пересохло в горлі. — Я зараз переодягнуся. Чекайте мене за рогом у кав’ярні «Троє поросят».
У корчмі була гамірно й накурено. За дерев’яними столами сидів різношерстий люд, кожен про щось жваво базікав. Фікса з карликом їли смажені курячі крильця і запивали пивом.
— Проти цього типа, який себе хвалькувато називає Силою, порушена карна справа, — масними руками схопився за кухоль Фікса. — Його звинувачено у вбивстві.
Очі Піні округлилися від здивування.
— А чому ви його не арештуєте?
— Нам бракує доказів, — агент зробив великий ковток. — Це ду-у-же хитрий злочинець. Він вправно замітає сліди.
— О-о! — тільки вимовив карлик, розгризаючи кістку.
— Тому в мене до вас, мій дорогий друже, важливе доручення, — Фікса обійняв карлика за плече, заодно витираючи долоню. — Ви будете нашими очима і вухами.
Піня розгубився. З одного боку, зв’язки з поліцією ніколи не зайві. Хтозна, що нас чекає попереду. А з іншого боку, йому
стало лячно.
Агент розцінив мовчанку горбуна по-своєму.
— Ясна річ, що ви працюватимете не задурно. Дуже не задурно.
Він поплескав себе по кишені.
Піня розплився у посмішці. Це міняло справу.
— Тут мій телефон, — простягнув Фікса свою візитку. — У разі чого негайно дзвоніть.
— О’кей, шеф, — показав карлик криві зуби.
Раптом хтось за сусіднім столом промовив «Іван Сила». Обидва змовники нашорошили вуха.
— Ну, ти бачив, як він виносив на собі цілий цирк! — гаряче промовляв розчервонілий товстун з кухлем у руці.
— Так, йому справді пасує прізвисько «Сила», — на знак згоди закивала довготелеса пані з маленькими, як намистинки, губами.
— Панове! — раптом піднявся над столом юнак в окулярах. — Пропоную випити за Івана Силу, чемпіона Республіки із шапіто «Бухенбах»!
А оскільки більшість відвідувачів корчми вже встигла побачити виступи цирку, який розкинув своє шатро неподалік, то «Троє поросят» вибухнули одноголосним: «За Силу!» Фікса з карликом незадоволено пригубили пиво і відразу ж потяглися до виходу.
|