|
|
Скачати 0.86 Mb.
|
Третя +Глава 1. Нудьга Новорічного настрою, певне, не було ні в кого. Хіба що у дітей, які раділи ялинкам і чекали подарунків. Більш дорослим людям не вистачало снігу, якого цієї зими майже не було. От і зараз сіру картину за вікном, мокру та безрадісну, прикрашали хіба що зрідка пролітаючі сніжинки. Вони танули ще до того, як торкалися землі. В такий час дуже добре хворіти. Можна заварити чаю з варенням, цілими днями валятися під ковдрою, замотавши шию шаликом та споглядати непривітну картину крізь щільну перегородку прозорого склопакету. Тебе можуть провідувати друзі, приносити апельсини, як вже здавна заведено у цих краях. Але у Віктора, якого раніше звали Вітольдом, а ще раніше – Вікторіусом, друзів не було. Точніше колись були, але вже встигли померти до сих пір. А новими якось обзавестися не вийшло. Рівно так само, як і не виходило хворіти. Його не брали навіть найлютіші людські чи тваринні віруси. Він не перевіряв, але здогадувався, що навіть якщо випити чи перелити кров хворого на СНІД, то, максимум, годину його мучитиме печія, – не більше. Проте Віктор міг хворіти на нежить. Це, певне, був побічний ефект кровозмішення, позаяк його чистокровний татусь взагалі ніколи нічим не хворів, а бідолашна мати, яку заволік у доблесні ряди напівміфічної раси той-таки тато, мала непоганий імунітет, але час від часу, все ж, хворіла. Приятелювання з іншими вампірами у цьому місті зовсім не склалося. На початку століття тут проживало до десяти поважних родин, але з поваленням царизму, приходом Радянської влади та колотнечі, яка чинилася на межах кількох країн, більшість родин виїхала за кордон. І правильно зробили: в подальшому тортури, які закінчувалися стратою, стали нормою не лише для вампірів краю. Під час війни солдати «Аненерба» забрали і винищили тих, хто не встиг утекти. Після перемоги до справи взялися агенти НКВС, потім КДБ, які передали найліпші традиції сучасному СБУ. От і лишилося після цього трійко вампірів, які й донині мешкали у Богдановому. Подружня пара на прізвище Гакало, які обоє були нечистокровними й ділили одну біду на двох, Віктора не цікавила взагалі. Вони були нудними, заляканими та неохайними. Навіть отримавши перевагу у вигляді безсмертя, ніхто з них не хотів цим користуватися. Просто не хотіли – можливості ж дозволяли! Вони лишилися людьми до мозку кісток та вважали себе неповноцінними членами суспільства. Вочевидь, з вигляду рядові пенсіонери не любили одне одного, а укладений багато років тому шлюб був продиктований тогочасним суспільним ладом. Не покликом серця, це точно. Щодо третього вампіра на все місто, то це був ще той кадр. Його вік спинився на позначці сорок людських років. А значить, маскуватися йому було набагато важче, ніж іншим. Вже, як мінімум, двічі він кардинально міняв життєвий шлях. За людського життя товариш Андрій був митцем, займався музикою. Після смерті, чи то в «новому житті», він поступово перетворився на алкоголічного безпритульного. І коли всі його тогочасні друзі постарішали чи повмирали, Андрій помився, поголився і знову почав виблискувати на міській естраді, як віртуозний саксофоніст на ім‘я Фелікс. Та чи Андрій, чи Фелікс – він був занадто імпульсивним та емоційним, як і кожний митець. І Вікторові з ним також було не цікаво. Після знайомства вони бачились у місті лише випадково, або на концертах, за спільним інтересом до класичної музики. Щодо самого Віктора, то його життя склалося не зовсім вдало. А але й не трагічно, порівняно з іншими. На вигляд йому було років зо двадцять три, хоча насправді вже перевалило за другу сотню. Народився він у Італії, де вампірів було в той час хоч гать гати. За стандартною схемою переселення з місця на місце вони з родиною об‘їздили майже всю Італію та частину Греції. У місті Салоніки 1885 року його матір вистежили та вбили борці зі «служителями темряви». Якій ідеї насправді служать ці фанатики невідомо, але шкоди робили і роблять донині надзвичайно багато. Лишитися з батьком надовго не вдалося: надто вже пройдисвіт Франциск був вітряним та непутящим. Син був йому зайвим тягарем, тому одного дня татусь просто сказав: «Нам треба роз‘їхатися». Сказав – і зник. Більше Вікторіус його не бачив. Кілька десятиліть малий обірванець вештався Європою, встиг пізнати й жагу пригод, й розчарування. Тоді безпритульних дітей у Європі було багато й маскуватися під волоцюг не складало великої проблеми. Доля занесла молодого вампіра в Німеччину зовсім невчасно: Перша Світова війна саме набирала обертів й довкола чинилося казна-що. Найнеприємніші спогади того часу пов‘язані з газовими атаками. І хоча іприт, хлор та фосфати не могли вбити Вітольда (він змінив ім‘я, відповідно до часу та місця проживання – у Німеччині так було більш практично), але лишали неприємні опіки, які довго не гоїлися. На хвилі військового хаосу, масові вбивства вампірів фанатично налаштованими людьми були нормою. «Де гинуть тисячі людей ніхто не зверне увагу на смерть невеликої кількості вампірів, зважаючи на те, що мало хто взагалі знає про їх існування» – чиясь цитата стала мало не крилатим висловом для його раси в ті роки. Вітольд завжди тримався самітником, тому вистежити його було набагато складніше. Це добряче рятувало його в часи, коли довкола десятками гинули його побратими. Після Першої Світової не забарилася й Друга. Спочатку Вітольд був симпатиком Гітлера, як і багато німецьких євреїв, приміром. Йому здавалося, що пан Адольф зможе змінити світ… Але коли знову почали летіти бомби, полилася кров і почалися переслідування вже згаданого «Аненерба», Вітольд швидко переметнувся до антигітлерівської коаліції. І, оскільки, Європа вже встигла йому набриднути, він подався на схід, до Радянського Союзу. Для нього це була «Терра інкогніта», про яку всі знали щось, але ніхто нічого. Знову сам, знову ховаючись та вичікуючи, він дійшов до Карпат, лишивши по собі помітний кривавий слід. Як і кожен вампір, Вітольд не був скаженим вбивцею. За все життя він ніколи нікого не кусав задля перетворення. Але війна – на те й війна, щоб сповна відчути її на собі. А маючи низку переваг над супротивником, швидку регенерацію, слух, нюх та зір, кращий, ніж у будь-якої есесівської вівчарки, ікла, пазурі та блискавичну реакцію… А хто б не встояв перед убивством за таких умов? При тому всьому, що ніхто з вампірів не визнає це грішною справою. Правило «Вбивай, щоб тебе не вбили» ніколи не втрачало своєї актуальності. Спершу люди у Радянському Союзі видалися Вітольдові геть іншими. Благо – половина з них тоді аби-як, але розмовляла німецькою мовою. Після того, як він перебрався через кордон, бідолашний волоцюга одразу був пійманий чекістами та розстріляний, як німецький шпигун. Та навіть такий теплий прийом не міг заставити повернутися до фашистів. А коли почалася війна зі Союзом, Вітольд вже міг говорити російською, українською та на ідиш. Три роки він воював разом з партизанами проти гітлерівців, тричі його вбивали, більше десятка разів контузили та просто до холери разів ранили, але, на щастя, фашисти стріляли звичайним свинцем. А жоден метал не є для вампірів смертельним, якщо його маса не сягає третини ваги тіла або ушкодження піддаються регенерації. Вітольд так і лишився тут, в Союзі. До Європи його більше не тягло, абсолютно. Мандрувати світом – не хотілося. Америка одразу здалася логічним продовженням Європи, тобто чимось нецікавим. У містечку, названому на честь тутешнього національного героя, лишилося всього три вампіри. І це радувало Вітольда. Консервативні, пихаті та манірні вампіри Заходу зовсім не походили на тутешніх, трохи дикуватих та примітивних «кровопивць». Так, саме така назва підходила їм більше. Статечні й виховані вампіри Заходу, які жили переважно великими родинами та використовували свій майже нескінченний вік для самовдосконалення, мистецтва та примноження багатств. І місцеві: брудні, ледачі, розрізнені політичними переконаннями вампіри найчастіше маскувалися під людей, пили кров тварин та займалися казна-чим. Це було пов‘язано з колонізаційними процесами представників вампірської раси. Сюди, до Союзу, тікали ті, кому з певних причин не знаходилося місця у старій добрій Європі. Взагалі – саме сім‘ям належить домінанта в укладі вампірського життя. Якщо у людей кровозмішення родичів призводить до сумних наслідків, у вампірів навпаки – чим ближче, тим краще. Тому родини завжди прагнули до об‘єднання. Там усі всім якось приходилися. Відповідно всі інтриги, змови та союзи плелися також всередині однієї великої спільноти. Там кожен знав своє місце й всіляко намагався пнутися вгору, аби зайняти його чим вище. У Союзі ж кожен вампір був героєм. Оскільки тут їх було мало, сім‘ї також були мало чисельними й не грали велику роль, кожен був сам за себе. До того ж всі були надто заполітизованими. Спершу Вікторові (така інтерпретація звучала тут краще) було дивно – чого його побратими переймаються політичною обстановкою людського суспільства? Це було просто немислимо. Однак згодом він збагнув, що тут так заведено, інакше не можна. Доходило до абсурду, коли, на приклад, більшовики билися з анархістами, люди гинули до останнього й лишалося тільки по два бійця з кожного боку. Тоді вампіри, яким було набагато важче померти, ніж людям, починали сам на сам з‘ясовувати, чий світогляд правильніший і це затягувалося не на одну годину, а то й добу. Але окупація швидко припинила більшість чвар. Натаскані на вбивство вампірів у себе есесівські корпуси швидко вираховували та знищували поодиноких вампірів. Двічі молодий з вигляду Віктор лишався сам-один після винищення всього його партизанського загону, добивав рештки окупантів та знову йшов до партизанів, прикидаючись хлопцем зі сусіднього села. Одного разу товариші-партизани застукали його за трапезою – тоді довелося вибити вже «своїх», оскільки вони також були не проти відправити вампіра на той світ. Але годі про старе. Тепер за вікнами було вже двадцять перше століття, ера високих технологій. У Богдановому, де Віктор облаштувався, як він собі думав, на довго, до його послуг було багато різних цікавих місць і речей. В основному вампір мешкав у «склепі» - так він назвав свої апартаменти на території колись потужного, а нині закинутого заводу. Сюди він перебрався на початку перебудови, коли всі місцеві заводи почали закриватися через крах радянської економіки. До цього часу Віктор мешкав де-не-де: одразу після війни у передмісті, згодом на горищах кількох новобудов, цілий рік – у квартирі господарі якої виїхали за кордон. А на заводі було йому добре. Тихе місце, надійно захищене від проникнення небажаних гостей. Сюди, в основному, заходили регулярно лише сторожові собаки, які вже його знали й намагалися сторонитися. Лише кілька псів прийняли вампіра «за свого». Зрідка з‘являлися шукачі металу, яких Віктор не любив і давав їм фізичної прочуханки під маркою охоронця. Одинаку подобалася трешева атмосфера занепаду, яка була тут скрізь. Багато металу, бите скло… романтика. Віктор натаскав сюди силу-силенну різних речей, предметів вжитку. Коли у тебе в запасі мало не вічність – ти не думаєш над більшістю побутових питань надто швидко. Скажімо, Віктор міг приволокти у «склеп» два абажури з якогось смітнику і тиждень вагатися, який же з них краще повісити. Він змайстрував навіть подобу каміну, у якому можна було топити дровами. Це було не для обігріву – вампіри не потребують тепла і можуть спати на снігу. Ні, в камін Віктор дивився, коли той горів і думав про вічне. Щодо їжі, то її тут було вдосталь. Раз на тиждень дістати кілька літрів крові було взагалі не тяжко. Віктор мав уже налагоджені кінці на всіх довколишніх фермах, угіддях та місцевому м’ясокомбінаті. Після війни людської крові він більше не пив і не надто вже й хотілося. Тутешні багато вживали алкоголю, а від нього кров стає не надто смачною. Інколи Віктор працював. Підпрацьовував, точніше. Гроші були необхідні там, де не можна було вкрасти. Відтак він не гребував будівництвом, підсобними роботами та іншими видами заробітку, які не потребували усіх людських бюрократичних заморочок. Одяг він купував переважно у секонд-хендах і це його цілком задовольняло. Щодо грабежів, то до цього він спускався рідко. Не частіше, ніж раз на місяць. В основному крав гроші, прикраси у поодиноких схмілілих людей. Бити особливо не бив – користувався блискавичністю реакції. З магазинів в основному крав м‘ясні вироби та алкоголь. Вампіри мають дещо інший метаболізм, тому якщо хотіти напитися, то алкоголю потрібно в разів п‘ять-шість більше, ніж людині. Серед розваг у Віктора було кілька: риболовля, театр та дискотеки. На останні він ходив дуже рідко, але це було цікаво. Він восхваляв людей, які вигадали електронну музику, позаяк звуки різних інструментів йому вже досить набридли. Рибу можна було їсти живцем, поки ніхто не бачить, до того ж йому подобався сам процес риболовлі. А от до театру його привчили батьки і з цією звичкою він нічого не міг зробити. Естетика, яка лишилася у нього з Європи, не давала йому стати пострадянським кровопивцем. І навіть якщо він був схожим на волоцюгу – він був інтелігентом в душі. Такий собі замизканий у багнюку діамант. Заводити власну родину Вікторові, по-перше, не було з ким, по-друге не було бажання. Коли ти сам зовсім не складно. Коли вас двоє – складніше, ні не в два – утричі, як мінімум. Я якщо з‘являється потомство – то й у всі десять разів. За відсутності інших вампірів заводити родину було небезпечно. До того ж сезонні похоті минали надзвичайно швидко та без ускладнень. Якось на початку дев‘яностих йому поталанило втрапити у справжню людську злочинну банду. Потрапив він туди за непогані навики рукопашного бою та неймовірну витривалість. Якщо бути точним, то він побив майже половину з тогочасного особового складу банди, за що решта виявила бажання запросити його у свої кола. Та банда проіснувала майже рік, потім всіх посадили. Віктора також, але майже одразу відпустили: забракло доказів, нічого не було зрозуміло з його відбитками пальців (у вампірів вони інакші) і ще він реально відлякував усіх правоохоронців самим лише виглядом. Відтак Віктор вирішив більше не зв‘язуватися з криміналом. А в бійках брати участь лише за покликом серця або битися за гроші. Ну от, наче, й усе. Більшості людей не зрозуміти способу життя вампіра. У його розпорядженні сила-силенна часу, у нього менше потреб. Тому якщо за десять, скажімо років, людина переживає масу вражень, збагачується знаннями або деградує, то за цей самий час вампір може раз чи два лише змінити зачіску чи переглянути свої вподобання щодо страв китайської кухні. Вампір може бігти швидше за гепарда і стрибати далі за кенгуру, але йому не властиво поспішати, квапитися чи переживати за дрібниці. Люди переймаються фігурою, здоров‘ям та кар‘єрою в той час коли вампіри милуються романтикою заходу сонця, можуть спати кілька діб й, до того ж, зовсім не хворіють. Та це зовсім не означає, що їм не нудно. От, приміром, Вікторові нудно. Навіть дуже. Він часто гуляє парком, приблизно в один й той самий час. Він раз на тиждень замислюється, чи не час йому спробувати пожити новим життям, як це зробив музикант Фелікс, але так і не доходить якогось конкретного рішення. Він споглядає, як дорослішають, старішають та помирають люди, яких він бачив ще дітьми, а сам лишається майже незмінним. Він нудьгує, але не хоче змінювати вже звичний життєвий уклад та чекає, коли зміни самі прийдуть до нього. Глава 2. Незнайомка І от Віктор йшов собі малолюдним та мокрим парком дорогою зі звичної прогулянки додому, коли його раптом покликали. Він спершу навіть не повірив своїм вухам, тому що кликати його не було кому. Але гострий слух рідко коли його підводив. Тож вампір обернувся в той бік, звідки прозвучало його теперішнє ім'я. На парковій лавці за метрів десять від нього сиділа якась людина, вочевидь жіночої статі. Це було доволі дивне явище, позаяк мало кому зраз хотілося б сидіти на мокрій та холодній лавці під сльотою. Жінка тримала руки у бокових кишенях куртки кольору хакі. Її обличчя, приспущене донизу, закривав капюшон. Нога закинута на ногу, взута у жовті високі чоботи - вона наче чекала на Віктора достатньо довго. Крім того, вона точно знала, що він почує її голос з такої відстані (для пересічної людини це здалося б мугиканням собі під ніс), а значить - все не так просто. Саме тому Віктор озирнувся довкола. Не виявивши нічого підозріливого, окрім, власне, незнайомки, він різко змінив курс й подався до лавки. Він просто сів поряд. Без слів чи привітань. Досвід, якому могла позаздрити будь-яка людина, підтверджений двома сотнями земних років підказував, що якщо комусь щось потрібно, то він сам про це казатиме. Не підіймаючи голови незнайомка почала говорити. Від неї віяло недоброзичливістю, але це була не агресія, а скоріше втома. - У тебе шнурки розв'язані. Не боїшся перечепитися й впасти? От тобі й досвід, подумав Віктор. Якщо заходять із далеку, значить потрібно більше, ніж ти думаєш. - Я поспішаю. Ти ж не для цього мене покликала? Дівчина приснула єхидним сміхом. - Ні, не для цього. - Вона підняла обличчя й глянула на Віктора. Це була звичайна людська самиця без жодних ознак приналежності до будь-якої з відомих Вікторові вищих (чи нижчих) рас. - Ти знаєш, що по тебе скоро прийдуть? Після багатьох років спокою з часів останніх кадебешних спроб впіймати живого "ворога народу" почути таке було дивним. Та не смертельним. Віктор швидко окинув незнайомку більш уважним поглядом - можливо більше на це часу не буде. У кишені куртки кольору хакі лежав якийсь грушовидний предмет, що сильно виділявся на тлі матерії. Жовті чоботи не встигли добре намокнути, а підошви забруднитися, отже надворі вона була недовго. Від неї пахло багатьма видами косметики, від якої гострий нюх вампіра мало не божеволів. Але один специфічний запах все-таки Вікторові став у пригоді. - Не нервуй, - продовжувала дівчина, - це тобі не допоможе. Надто довго ти ошиваєшся тут без діла. Треба трохи попрацювати. - Я й не нервую, - байдуже відказав Віктор. - Мені не вперше... Його чорні, майже без зіниць очі продовжували бурити незнайомку, шукаючи більше зачіпок. Дівчина, натомість, лише посміхнулася: - Е ні, зараз трохи не та ситуація. - І хто ж по мене прийде? Інквізитори? Мракоборці? - А от сам і спитай! - з цими словами дівчина кивнула у бік автівки яка стояла неподалік. Віктор скочив на ноги й глянув на авто. Однак воно лишалося непорушним... В той же час він помітив істинну загрозу: з трьох напрямків до нього наближалися чоловіки у штатському. Пізнати в них силовиків було зовсім не важко. Тепер зрозуміло - дівчина дійсно була приманкою та відволікала його увагу. Сама вона так і лишилася сидіти на лавці, навіть не витягнувши руки з кишень. Здавалося, їй було вельми цікаво, що ж вампір робитиме тепер. В руках у одного з людей клацнули наручники, кільце швидко змикалося. І тут Віктор втнув несподіване. Випустивши кігті на руках він сильно відштовхнувся від землі й на очах у перехожих підстрибнув угору. Хоча літають вампіри лише в уяві кіношників або, як і люди, за допомогою літаків, стрибати вони можуть в рази краще. Майже на п'ятиметровій висоті, яку Віктор взяв без зусиль, він вчепився кігтями у гілку масивного дерева, підтягнувся й виліз на неї ногами. Під час маневру він ненароком збив головою вороняче гніздо, рештки якого посипалися на голови перехожим (самих ворон там не було), та то дрібниці. Звідусіль лунали стривожені вигуки, люди почали розбігатися. Добродії, які збіглися ловити вампіра, стояли внизу ошелешені. Один з них вигукнув: "Ану злазь, скотина!" Інший витяг пістолет й намагався прицілитися, але якось неохоче. Підвелася й дівчина. Вона також підняла голову на вампіра й дивилася на нього наче з захватом. - Ага, чорта з два! - огризнувся Віктор згори. Він уже прорахував шлях до втечі, який пролягав крізь два сусідніх дерева, дах торгової ятки, а там - за паркан і - бувайте здорові. Людям знадобиться багато часу, щоб долати той шлях землею, який вампір освоїть гігантськими стрибками. Куля дійсно просвистіла поруч нього й це дало стимул тікати. У нього не влучили, та напевне й не мали - це був попереджувальний постріл. Без проблем Віктор здолав увесь намічений шлях і приземлився аж за парканом з живоплоту, з-за якого майже не було видно парку. Перехожі тицяли у нього пальцями, хтось вижчав. Так, щойно він привернув багато уваги, але лишився вільним та не ушкодженим. Для цього конспірацією інколи треба й нехтувати. Швидкими темпами Віктор утік дворами від злощасного парку й розчинився у натовпі людей. Ілюзія безпеки танула швидше, ніж пролітаючі сніжинки. Його вирахували й підстерегли, а значить знають про нього та його стиль життя більше, ніж він може уявити. У "склеп" повертатися було ірраціонально, у інші місця також. Крім того Віктору не йшла з голови незнайомка, яка могла розтлумачити дуже багато. Інтуїція підказувала, що дівчина не була ворогом. На роль приманок рідко коли відряджають потрібних людей, це надто небезпечно. Не слід забувати, що Віктор міг спокійно вбити її перед тим, як стрибнути й за це його абсолютно не гризло б сумління. Тож, якщо силовики знали, на кого вони роблять облаву, то мали б врахувати й такий момент. Машинально при згадці про неї Віктор перевів погляд на свої кеди: шнурки на правому дійсно розв'язалися. Півгодини на горищі ближнього будинку вдалося пересидіти без пригод. Ніхто його не шукав, у дворі будинку, який Віктор бачив крізь невеличке замизгане віконце, ніхто підозріливий не з'являвся. Вже нормально потемнішало, що давало йому додаткових переваг. Орієнтуючись на свої здогади та вдачу (більше на останнє), Віктор спустився надвір та пішов наміченим маршрутом. У нього було достатньо доказів та зачіпок щодо своєї правоти. Одяг та взуття незнайомки вказували на те, що надворі вона була не довго. Мізерний струмінь запаху, який вампір вирізнив з-поміж інших був запахом дешевого мила, яке використовують у людних місцях та готелях. А от грушоподібний предмет був нічим іншим, як брілком готельних ключів, які Вікторові вже доводилося бачити раніше. Такі були тільки в одному готелі, який розташовувався у центрі міста, якраз недалеко від парку. Примітивна дедукція. Можливо все було зовсім не так, але інших планів у нього не було. Саме тому удачі у майбутній зустрічі з дівчиною відводилась чи не найголовніша роль. Вже біля парадного входу у потрібний готель Віктор розплився у задоволеній посмішці - тут літав ледь уловимий запах самої дівчини. Будь-який пес без проблем би взяв її слід від парку аж до сюди. Але ж Віктор не був собакою! Хоча використовував ті самі методи. Обережно заглянувши у вікно холу він побачив ще одне підтвердження своїх здогадів: всередині на кріслі сидів один з тих чоловіків, які ганялися за ним у парку. Оце вже було гірше. Дівчину доведеться шукати нетрадиційними методами. Але її присутність у цій будівлі була очевидна. З іншого боку готелю був двір з парковкою, обнесений парканом; туди ж виходили вікна більшості номерів. Віктор непомітно перескочив паркан та зачаївся за якоюсь автівкою. Зараз на темному тлі будівлі світилися лише кілька вікон - чудово, це набагато полегшить пошуки. Раптом з-за авто з'явилася непривітна морда чималого ротвеллера. Сторожові пси, на відміну від людей-охоронців, гарно та чесно справляються зі своєю роботою. Пес загарчав, оскаливши білі ікла. У відповідь на це Віктор просто продемонстрував псові свої. Ротвеллер жалібно заскавчав і зник, лише швидко тупали лапи втікаючої тварини. Прокравшись ближче до стіни Віктор втягнув повітря носом. Ще раз. Схожий на потрібний запах долинав з вікна третього поверху, яке, до того ж, світилося. Двома стрибками вампір видряпався нагору та вчепився вістрями пазурів у цегляну стіну. Шкода що не можна було задіяти кігті на ногах. Але ходити потім у порваних кедах також було не весело. Всередині він побачив ліжко, на якому лежала розкрита валіза. Довкола неї були складені деякі речі - постоялець збирався виїжджати. Самої дівчини видно не було, однак з душової чувся звук води. Віктор припав до пластикового вікна, щоб краще розгледіти обстановочку... і воно несподівано прочинилося всередину. Оце так фарт, подумалося вампірові. Намагаючись не шуміти він вліз у вікно. Тримаючи кігті напоготові він прокрався до прочинених дверей душової та обережно заглянув у проміжок. Спиною до нього, в самій лише білизні біля умивальника стояла нещодавня незнайомка. Вона фарбувалася, дивлячись у дзеркало. - А от більшість думає, що вампіри не відображаються у дзеркалах, - байдуже та абсолютно без страху та подиву сказала вона, навіть не змигнувши оком. Так, із дзеркалом Віктоор дійсно дав маху. Його відображення там було видно пречудово. Лише зараз він подумав, що ідея припертися сюди була-то не погана, але що його робити далі. - Ти б хоч вікно за собою зачинив - дме! А в мене ще волосся не висохло як слід. - Тим часом незнайомка впевненості не втрачала. Віктор слухняно повернувся до кімнати, вже не крадучись, та зачинив вікно. Зрештою він спромігся говорити. - Там в холі сидить твій знайомий амбал. Він також стрілятиме в мене? Кілька секунд без відповіді. Потім вода перестала текти і дівчина вийшла з душової. Вона попрямувала до своєї валізи повз Віктора, наче перед нею зараз стояв якийсь її друг, а не вампір. - Не буде ніхто стріляти. Чи ти думаєш, що я тебе чекала в гості, щоб знову сплавити цим козлам? Так, чого ти дивуєшся? Я чекала, що ти прийдеш, навіть вже думала, що ти не встигнеш мене розшукати. Вікно я, думаєш, просто так лишила відчиненим? Проникливий погляд, яким вона його кілька разів окинула, видавали у дівчині якщо не експерта, то доволі непоганого знавця своєї справи. - Хто на мене зараз полює? - не втрачаючи часу запитав Віктор. - СБУ. Ті хлопці, яких ти бачив, з підрозділу всіляких трансседентних штуковин. Дівчина почала одягатися. Вона натягла джинси, зняла бюстгальтер і вдягнула інший. Дамочка зовсім не соромилася Віктора і тут було не до кінця зрозуміло: чи вона настільки нахабна, самовпевнена й розкомплексована, що їй байдужа присутність тут незнайомого мужчини, а чи вона в курсі, що вампіри абсолютно не відчувають потягу до людей у сексуальному плані, окрім як зрідка в шлюбний сезон? - Значить ти влип, - констатувала вона після короткої паузи. – Що ти знаєш про чупакабру? Віктор якось криво посміхнувся. Він тупо сидів на краю ліжка й теребив пальці, споглядаючи за дівчино. - Немає нічого смішного, - мало не ображеним тоном мовила та. Саме зараз вона пакувала всілякий дріб‘язок. Її руде волосся, яке дійсно ще не просохло як слід спадало на обличчя й вона раз-по-раз його прибирала. – «Чупкабра» - це мало не кодова назва цілої операції спецслужби з вистеження й знешкодження невідомого хижака, що вештається довколишніми селами. До цього було Прикарпаття, південь Полісся. А тепер той звір перебрався сюди. Передай мені, будь ласка, гребінець. Віктор підняв гребінець, який лежав на ліжку біля нього і передав дівчині. Наче випередивши його запитання, яке не стосувалося якоїсь ефемерної чупакабри незнайомка розсекретила інтригу кількох останніх годин. - Мене звуть Юля. Я «волонтер» СБУ, якщо можна так сказати. Мої батьки вже після мого народження стали вампірами, їх покусав якийсь покидьок. Тому довгий час мене виховували трохи не так, як інших дітей. Я добре знаю всі ваші повадки і не боюся вас. Тому коли моїх батьків забрали, - вона кивнула головою в бік дверей, - то мене зробили щось типу вільним консультантом у справах з вампірами. На цих словах вона нарешті защіпнула замок-блискавку на валізі, взяла з тумбочки попільничку й пачку цигарок і сіла на ліжко недалеко від Віктора. Запалила. Вампір нічого не казав. Він просто слухав, позаяк розумів, що вона й сама все розкаже. Якщо вже почала. Перейматися її великостраждальною долею йому якось не вдалося. - Так от, чупакабру толком ніхто не бачив і що воно таке не знають. Зате наслідків від її діяльності купа. Плітки, які розходяться між людей, не зовсім правдиві. До того ж більшість із нах розпускає сама служба, щоб збити всіх з пантелику. Тварюка кровососуча, так, але м‘ясо вона жере дуже навіть залюбки. Причому надто жорстока до всього живого, не тільки до людей, але й до тварин. Вона вбиває все, що їй трапляється на шляху і збитків від неї набагато більше, ніж кажуть. Бігає, стрибає, лазить по деревах і навіть плаває. От і все. Юля затяглася порцією сивого диму. Віктор скористався нагодою. - Те, що мені треба її ловити я вже зрозумів, але чому я? - А більше нікому. Решта вампірів у цій дірі слабкі та непотрібні. До того ж, певне вже мертві. Дехто з СБУ вважає, що чупакабра або мутувала з вампіра, або має якесь інше генетичне походження. Тому вампірів у місцях її активності вирішено знищити. Аби чого не трапилося. Ти тут довго мешкаєш, значить прижився, молодий відносно. - Тобто відмовитися я не можу… - дуже сумно промовив Віктор. Раптом він подумав, що знову втрапив у пастку. Юля заманила його до себе й заговорила, щоб пов‘язати. Він автоматично схопився на ноги, пазурі на руках видовжились. Юля, однак, злякалася не надто сильно, хоча впевненості у неї поменшало. - Спокійно! Вихід є завжди. Я дійсно не хочу, щоб ти постраждав, тому хотіла тебе попередити про все одразу. Чому? Не знаю точно – чи від злості за рідних, чи від співчуття до тебе. Я дивилася твою справу до операції. Ти не навіжений, не маніяк. Вочевидь у тебе хороший генофонд а це… Доказати вона не встигла. У коридорі почувся стукіт підборів черевиків. - Слухай сюди! – Юля схопила Віктора за рукав, - зараз чупакабру відстежують десь за двадцять кілометрів від міста на північний схід. Це ліси у напрямку Давидківці-Шпиченці-Червона Зірка, знаєш де це? В той напрямок навіть не дивися, сховайся десь, чи тікай з міста. Вона часто мігрує і скоро має переходити кудись в інше місце… Ручка дверей кілька разів смикнулася. З коридору ніхто нічого не питав, значить питати і не мали – вони знали. Вікторова свідомість пережила масштабний стрес. Він знав, що людям вірити не варто, але чомусь саме Юлі вірити хотілося. - А може погодитися? – чомусь непевно спитав він. - Вали звідси! – просичала Юля, дивлячись на нього, як на божевільного. – Коли все уляжеться я спробую тебе розшукати. Ти мені також потрібен, Вітольд, але живим. Двері зазнали важкого удару й з тріском лутки прочинилися всередину. Одразу ж до кімнати увійшли троє чоловіків у костюмах з націленими на Віктора пістолетами. От тепер Юля була налякана. Вона переминалася з ноги на ногу, зиркала то на Віктора, то на силовиків. Мовчанка продовжувалася недовго. - Підеш з нами. – Ствердно мовив той, у якого черевики були дорожчими. - Мужики, а ви взагалі в курсі, що ваші пушки мені не надто страшні? Може опустите їх? – Віктора так дістали всі ці людські кпини зі зброєю, що на фоні загальної халепи це сильно відобразилося на нервозності. - Тобі не страшні, - холодно відказав мужик, з акцентом на першому слові. А того, що трапилося далі не очікував взагалі ніхто. Силовик перевів пістолет на Юлю й випустив кулю прямо їй у голову. Бризки крові заляпали вікно та стіну, дівчина безпорадно впала долілиць на ліжко прямо біля своєї наготованої валізи. Віктор не знав, навіщо той співробітник спецслужби застрелив власного консультанта. Він також не знав, навіщо був їй потрібен і чому ж вона розповідала йому про чупакабру. Накинувшись на найближчого з чоловіків Віктор ухилився від пострілу другого й сильно поранив кігтями третього. Блискавичні два удари, ще кілька пострілів, але невдалих, товкотнеча біля виходу, учасники якої вибували з поєдинку один за одним. І от Віктор вже мчав коридором до пожежного виходу, лишивши по собі може живих, а може й не зовсім чоловіків та труп однієї жінки. Ніхто його не спиняв. Він ще точно не знав, як саме діяти далі. Але в збентеженому мозку вже прокладався маршрут із міста до сіл, перерахованих Юлею. |
| Земля́ третя від Сонця планета Сонячної системи, єдина планета, на... Земля́ — третя від Сонця планета Сонячної системи, єдина планета, на якій відоме життя, домівка людства. Земля належить до планет... |
Судова палата у цивільних справах Севастопольської міської ради до ОСОБА 1, третя особа обслуговуючий кооператив «Дачно-будівельний кооператив «Александрия», про визнання... |
| Переклад Михайла Литвинця Зміст Дійові особи Хорнада перша Сцена перша Сцена друга Сцена третя З одного боку заросла лісом гора, з іншого вежа, підніжжя якої править за в’язницю Сехисмундо. Двері, що навпроти глядача, прочинені.... |
Колегія суддів Судової А 13, ОСОБА 14, ОСОБА 15, ОСОБА 16 до товариства з обмеженою відповідальністю «Яромир-Агро», третя особа – реєстратор Оржицького... |
| Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі ОСОБА 1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Екобуд», публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний банк «Київ»,... |
План : Пролог. Дві любові неповторного серця. Третя Рота Звичне і точне. Бо Сосюра у читацькому сприйнятті таки постає невгамовним Володькою, а зовсім не високоповажним Володимиром Миколайовичем.... |
| Третя республіка у Франції. Мета: проаналізувати особливості економічного... Основні поняття і терміни: лихварство, Панамський скандал, «справа Дрейфуса», реваншизм |
1. Поняття, зміст і значення суб’єктивної сторони злочину П. С. Дагель, Г. А. Крігер). Деякі вчені розглядають вину як більш широке поняття, ніж суб’єктивна сторона злочину (Г. А. Злобін).... |
| СЕНТИМЕНТАЛЬНІСТЬ OРДИ, АБО ШМАТОК М'ЯСА, ЩО МАЄ СТАТИ ЛЮДИНОЮ У нас є дві Біблії. Перша класична, та-, яку мають читати наші горе-політики перед сном і знати пересічні громадяни. Друга, хоч... |
Рідна Мати, Мати Божа Мати Україна Вся моя родина. Перша мати то рідненька Що на світ зродила Що пестила, доглядала Добра правди вчила. Друга мати Україна Рідная землиця.... |