 Педро Кальдерон де ла Барка
Життя - це сон
Переклад Михайла Литвинця
Зміст
Дійові особи
Хорнада перша
Сцена перша
Сцена друга
Сцена третя
Сцена четверта
Сцена п'ята
Сцена шоста
Сцена сьома
Сцена восьма
Хорнада друга
Сцена перша
Сцена друга
Сцена третя
Сцена четверта
Сцена п'ята
Сцена шоста
Сцена сьома
Сцена восьма
Сцена дев'ята
Сцена десята
Сцена одинадцята
Сцена дванадцята
Сцена тринадцята
Сцена чотирнадцята
Сцена п'ятнадцята
Сцена шістнадцята
Сцена сімнадцята
Сцена вісімнадцята
Сцена дев'ятнадцята
Хорнада третя
Сцена перша
Сцена друга
Сцена третя
Сцена четверта
Сцена п'ята
Сцена шоста
Сцена сьома
Сцена восьма
Сцена дев'ята
Сцена десята
Сцена одинадцята
Сцена дванадцята
Сцена тринадцята
Сцена чотирнадцята
Примітки
Дійові особи:
Басиліо, король Полонії.
Сехисмундо, принц.
Астольфо, герцог Московії.
Клотальдо, старий.
Кларін, блазень.
Естрелья, інфанта.
Росáура, знатна дама.
Солдати, почет, музиканти, співаки, слуги, придворні дами.
Дія відбувається у дворі польського короля, у фортеці неподалік і на полі битви.
Хорнада перша
З одного боку - заросла лісом гора, з іншого - вежа, підніжжя якої править за в’язницю Сехисмундо. Двері, що навпроти глядача, - прочинені. Дія починається надвечір.
Сцена перша
Росаура, в чоловічому одязі, з’являється на вершині скелі й спускається в долину; за нею йде Кларін.
Росаура
О гіппогрифе1 ярий,
Який примчався вітрові до пари,
Куди на горе наше,
Безлуска рибо і безкрилий пташе,
Мій коню, в шалі тому
По лабіринту плутанім, крутому
Цих скель стрімких і голих
Летиш крізь зарості, немов на сполох?
Зостанься й тут до скону
Служитимеш із кіньми Фаетону2;
Я ж, як мені судила
Законом доля, прикра і немила,
У відчаї великім
Сама спущуся по камінні дикім
З гори, що наче брови,
На сонці хмурить підківки діброви.
Полоніє-державо,
Приймаєш чужоземця неласкаво,
Свої здійнявши гори,
І кров’ю слід його значиш на горе.
Це доля ятрить рани:
Де співчуття віднайде безталанний?
Кларін
Ні, не один, а двоє, -
В заїзді не лишай мене з журбою3;
Якщо сумної днини
Ми вийшли вдвох із рідної країни,
Здолали шлях далекий,
Пізнавши злигодні та небезпеки,
Тут разом опинились
І вдвох із горем із гори спустились, -
Чи це не привід знову,
Скінчить рахунки і почать розмову?
Росаура
Не хочу безнастанним
Тебе, Кларіне, мучить наріканням,
Аби ти сам потиху
Знайшов у злигоднях своїх утіху.
В журбі є смак відчаю,
Казав якийсь філософ, і я знаю,
Щоб те відчути, брате,
Нещастя треба з ризиком шукати.
Кларін
Знать, був філософ клятий
П’яницею; йому лящів би дати
Добрячих чин по чину,
Тоді й для скарги мав би він причину!
Що ж ми, сеньйоро, будем
Самі робити тут, де пішки блудим
В пустелі в пізню пору,
Коли вже сонце хилиться за гору?
Росаура
Хто бачив ще такі дива пророчі!
Якщо мене не обманули очі,
Не марево ж то плине, -
В останньому лякливім світлі днини,
Мені здається, бачу
Ген там будову.
Кларін
Вірю я в удачу, -
Ходім до того дому.
Росаура
Встає між голих скель палац, в якому
Таке вузьке віконце,
Що в нього зазирнуть боїться сонце:
Вся грубої будови
Ця вежа аж до самої основи
Між скелями й горою,
Яку вкриває ліс, немов габою;
Вона черкає тучі,
На камінь схожа, що звалився з кручі.
Кларін
Ходім туди бадьоро;
Це краще, ніж дивитися, сеньйоро,
Коли ще й благородні
Живуть там люди, то ми вдвох сьогодні
Притулок знайдем.
Росаура
Двері
(Вірніше, чорна паща у печері)
Відкриті, й там утроба,
В якій народжуються ніч і злоба.
(Чується брязкіт кайданів.)
Кларін
О небо, що я чую!
Росаура
Мене мороз і жар пройняв, тремчу я.
Кларін
Невже дзвенять кайдани?
Карається там каторжник незнаний;
Чуття від жаху гасне.
Сехисмундо (у вежі)
Ох, горе тут мені! Ох, я нещасний!
Росаура
Який жахливий голос!
Моє від муки серце розкололось.
Кларін
За всім зі страхом стежу.
Росаура
Кларін…
Кларін
Сеньйоро…
Росаура
Ні, покиньмо вежу,
Тікаймо звідси.
Кларін
Так я потерпаю,
Що духу вже тікати я не маю.
Росаура
Чи це не блиск отої
Зірниці кволої, зорі блідої,
Яка пульсує синім,
Злотистим розсипаючись промінням,
Ллючи сумнівне світло,
І ще темнішим робить темне житло?
Тому в її сіянні
Я можу, хай здаля, у хвилюванні
Розглянути в’язницю,
Живого трупа кам’яну гробницю.
І в цю лиху годину
В звіриній шкурі бачу я людину,
Що дзвонить ланцюгами
У світлі мерехкім там, серед ями.
Не можемо втікати,
Послухаєм, що буде він казати,
Хоча мій страх не гасне.
Сцена друга
Стулки дверей розчиняються, і видно Сехисмундо; він у кайданах, одягнений у звірину шкуру. У вежі мерехтить світло.
Сехимундо
Ох, горе тут мені! Ох, я нещасний!
Небеса, чому звалився,
Впав такий на мене гнів,
Що за злочин я вчинив
Проти вас - що народився?4
Все я зважив, роздивився,
Розібрався у причині,
То й жорстокість вашу нині
Я збагнув уже сповна,
Адже злочин і вина -
Це зродитися людині.
Хочу знати все, як є,
Щоб не мучитись журбою
(Хоч я знаю, що виною
Тут народження моє),
Чом недоля мене б’є,
Щоб ще більше я страждав
Через те, що світ пізнав?
Інші також народились,
Чом же їм права судились
Ті, яких я вік не мав?
Птах зродився, як із тьми,
І красується улітку,
Схожий барвами на квітку
Чи на гілочку крильми,
Коли синяву грудьми
Крає й лине у висоти,
Занедбавши без гризоти
Десь гніздечко на межі, -
Чом, як маю більш душі,
Маю менше я свободи?
Звір народиться й міцну
Носить шкуру, різномасний,
Наче знак зірок злощасний,
Кисті мудру таїну5,
Коли суть явля страшну
І жорстоку від природи,
Людській силі йде супроти
В небезпеці сам на сам, -
Чом із кращим почуттям
Маю менше я свободи?
Риба зродиться й не дише6,
В піні грається морській,
Ніби човен із луски
Той, що хвилечка колише,
Аби їй плилось вільніше,
І глибокі мірить води,
Забажавши прохолоди,
Аж на дно пірнає в твань, -
Чом, як більше поривань,
Маю менше я свободи?
Зродиться ручай, пливе,
Поміж квітами зміїться,
Мов срібло несе водиця
Поміж квітами живе,
Коли дзвінко кличе, зве
Поміж квітами до згоди
І в полях без перешкоди
Плине вільно, мов дитя, -
Чом, як маю більше знаття,
Маю менше я свободи?
Що на мене ще впаде?
Наче Етна, я палаю
І готовий із відчаю
Серце вирвати з грудей:
Де закон, причина де,
Щоб людині, мов для страху,
Відібрати перевагу
З нею й пільгу ще таку,
Що Всевишній дав струмку,
Дав і рибі, й звіру, й птаху?
Росаура
Відчуваю жаль і ляк
Від його болінь і суму.
Сехисмундо
Хто мою підслухав думу?
Це Клотальдо?
Кларін (убік до своєї пані)
Ствердь, що так.
Росаура
Ні, то я, скрушний бідак,
Що забрів під це склепіння,
Слухав тут твоє тужіння.
Сехисмундо
Зараз я тебе уб’ю,
Бо я взнав, що ти мою
(Хапає її)
Слабкість знаєш і терпіння.
Лиш за те, що чув мене,
Розірву тебе з нестями
Цими дужими руками.
Кларін
Я глухий, тож я нé
Чув тебе.
Росаура
Твій гнів мине,
Як уклякну, бо сповняє
Щось людське тебе й тримає.
Сехисмундо
Голос твій мене хвилює,
Образ твій мене дивує
І повага зігріває.
Хто ти? Хоч за довгі дні
Знав із світу лиш одно я,
Що колискою й труною
Стала ця тюрма мені;
І хоча у глушині,
Де з народження лиш голі
Бачу скелі в цім околі,
Я, живий скелет, живу,
Душу втративши живу
В безпросвітній цій неволі;
І хоч тут я до сих пір
Бачив, чув лише єдину
Ту, що вчить мене, людину,
Що мені про небо й мир
Повіла; й хоча надмір
Ти злякавсь і злу повірив
І між тіней та вампірів
Монстром звеш мене, - ачей
Я тут звір серед людей
І людина серед звірів;
І хоча було не мед,
Все я звідав, все я звірив,
Вчивсь поводженню у звірів,
Осягав пташиний лет
І читав я рух планет,
А по них - людські дороги, -
Саме ти мої тривоги
Вгамував, підніс мій дух,
Зір потішив мій і слух,
Оживив мене хоч трохи.
Як дивлюсь на тебе я,
То захоплююсь тобою
І з жадобою новою
Бачу, як твій зір сія.
Спрага не мина моя,
То й очима смерть спиваю;
Більше я страху не маю,
Хоч і гину, та все п’ю,
Долю бачачи свою,
І, щоб бачити, - вмираю.
Тебе ж бачить - це вмирать;
Я не знаю, крім огуди,
Що мені, слабкому, буде,
Як не бачити й чекать.
Буде зло - не благодать,
Біль, гризота, гнів затятий;
Буде смерть, бо смерть - це дати
Після мук і сум’яття
Нещасливому життя,
А в щасливого відняти.
Росаура
Я дивуюсь і дивлюсь,
Чемно слухаю й чекаю,
Що тобі сказать - не знаю
І спитать тебе боюсь;
Тільки віриться чомусь,
Щиро віриться: мене-бо
Привело утішить небо,
Якщо втіха може буть
В тім, щоб бачити і чуть
Більш нещасного за себе.
Кажуть, жив мудрець нужденний,
Так збіднів, що повсякдень
Різнотрав’я мав лишень
За їство своє злиденне.
Чи бідніший є за мене? -
Сам себе в журбі питав.
Скоро й відповідь дістав,
Як узрів, що вслід хирлявий
Інший брів мудрець і трави,
Що він викинув, збирав.
Так я вів життя нужденне
В цьому світі й бідував
І коли себе питав:
Чи нещасніший за мене
Хтось тут є, о рідна нене?
Твою відповідь почув;
Я журбу свою збагнув,
То й зібрав свої знегоди
І, щоб разом все збороти,
Їх на радість обернув.
І, якщо мої нещастя
Можуть тебе втішить трохи,
Слухай і збирай уважно
Те, що викинув я, вбогий.
Я зовуся…
Сцена третя
Клотальдо (за сценою)
Гей, сторожа!
Чи ви спали, боягузи,
Що ввійшло до вежі двоє,
Мов узявши вас на глузи…
Росаура
Знов неспокій відчуваю.
Сехисмундо
Це Клотальдо, мій тюремник.
Де ж кінець моїм нещастям?
Клотальдо
Гей, сюди, візьміть нікчемних
Чи забийте їх, коли
Вчинять опір вам щосили.
Голоси (за сценою)
Зрада!
Кларін
Стражі цеї вежі,
Якщо нас ви пропустили,
Значить, ви дали нам вибір, -
А схопити нас найлегше.
Входять Клотальдо з пістолем у руках і солдати. Обличчя у всіх закутані.
Клотальдо (убік до солдатів при виході)
Всім-усім закрить обличчя;
Це важливо, це найперше,
Аби нас, поки ми тут,
Не могли впізнати люди.
Кларін
Чи не карнавал у них?
Клотальдо
О невігласи-приблуди,
Що ступили на це місце,
Заборонене декретом
Королівським, за яким
Диво, сховане бескеттям,
Споглядать ніхто не сміє,
Тайну знати небувалу!
Здайте зброю і здавайтесь,
А то гаспид із металу,
Цей пістоль несхибний, плюне
Трутою двох куль охоче,
Від вогню яких повітря
Сколихнеться й загримкоче.
Сехисмундо
Знай, мій деспоте всевладний,
Якщо вчиниш їм образу,
Я життя цим жалюгідним
Ланцюгам віддам одразу;
Бачить Бог, я розтерзаю,
Ревучи від злості й болю,
На шматки себе й загину
Тут між скель, та не дозволю,
Щоб нещастя їх спіткало
І за ними сльози лив я.
Клотальдо
Якщо знаєш, Сехисмундо,
Що велике безголів’я
В тебе, що ти з волі неба
Вмер до того, як зродився,
Якщо знаєш, що вуздою
Тут для тебе ця темниця,
Котра стримує твій норов,
Що твій сказ і лють даремні,
То чому бунтуєш?
(До солдатів.)
Двері
Зачиніть вузькі тюремні
І замкніть його.
Сехисмундо
О небо,
Добре, що мене свободи
Позбавляєш! Бо гігантом
Підійнявся б я7 супроти
Тебе, щоб розбить на сонці
З кришталю шибки блискучі,
На камінних брилах звівши
Гори з яшми аж за тучі.
Клотальдо
Тож, щоб ти не звів їх, терпиш
Стільки зла, вціливши дивом.
Солдати виводять Сехисмундо і замикають його у в’язниці.
Сцена четверта
Росаура
Бачу, що тебе гординя
Ображає, й некмітливим
Був би я, не попросивши
Проявити милосердя
До життя, яке в пилюці
Біля ніг твоїх простерте,
Бо жорстоко дати волю
І смиренню, і гордині.
Кларін
Як Гординя чи Смирення8
Вже тебе не зрушать нині,
Персонажі ті, що діють
Чи не в тисячі містерій,
Я, не гордий, не смиренний,
Щось середнє в цій же сфері,
Тут прошу тебе уклінно
Захист нам і поміч дати.
Клотальдо
Ах, ви так!
Солдати
Сеньйоре…
Клотальдо
Взять
Зброю в них і зав’язати
Очі їм, аби не знали,
Звідки вийдуть і кудою.
Росаура
Шпагу я лише тобі
Віддаю, як власну зброю,
Адже ти найголовніший
Із усіх, і я не знаю,
Хто б її був більше гідний.
Кларін
Я ж свою вручу й гультяю,
Отака вона.
(До солдата)
Беріть!
Росаура
І, якщо померти мушу,
Хочу я за милосердя
Піднести тобі як мужу
В дар цю шпагу, адже нею
Володів у нашім краї
Муж достойний, то й прошу
Берегти її, бо знаю,
Що у цій злотавій зброї
Є велика таємниця,
Тож, надіючись на неї,
Йду в Полонію помститься
За образу.
Клотальдо
Боже мій!
Що це буде? Чи я мало
Звідав лиха і печалі?
Що мене тут схвилювало?
Хто ж тобі дав шпагу?
Росаура
Жінка.
Клотальдо
Як же звать її?
Росаура
Назвати
Я не можу ймення.
Клотальдо
Звідки
Ти зумів чи зміг узнати,
Що в цій зброї таємниця?
Росаура
Та, яка її вручила:
“Йди в Полонію, - сказала, -
Будь обачний, будь і вмілий,
Щоб помітили цю шпагу
Знатні та шляхетні родом,
І того між ними знайдеш,
Хто тебе підтрима згодом”.
Ймення скрила, бо не знала,
Чи не вмер випадком досі.
Клотальдо (убік)
О мій Боже, що я чую!
Ще збагнути я не в змозі,
Чи видіння це чи правда?
Отакий ти, мій таланте!
Це та шпага, що залишив
Я прекрасній Віоланте
В знак того, що в мене той,
Хто колись її надіне,
Знайде поміч, як у батька,
І шанобу, як у сина.
Що мені тепер чинити,
Коли той, хто смілий досить,
Шпагу взяв для оборони,
Але смерть із нею носить,
Бо, засуджений до смерті,
Він звертається до мене?
Ох, яка мінлива доля!
Диво дивне й незбагненне!
Це мій син, про що й прикмети
Свідчать і пориви серця,
Котре, вмить його впізнавши,
Кличе, зве і крильми б’ється
В мене в грудях і не може
Їх зламати, як кайдани
Бідний в’язень, що, зачувши
Шум на вулиці нежданий,
До вікна свій зводить погляд;
Так і серце, хоч не знає,
Що там сталось, шум почувши,
Рветься до очей, що має
За віконця, і сльозами
З них виходить, і горює.
Що робить мені, о небо?
Що робить? Як відведу я
Сам його до короля, -
Він загине, а сховаю,
То закон і свою клятву,
Як підданець, я зламаю.
У мені любов і вірність
Борються. Чи королеві
Буду вірним? Звідки сумнів
І вагання ці хвилеві?
Що обрать - життя чи смерть?
Отже, вірність буде жити!
Він сказав, що тут з’явився
За образу відомстити.
Хто ображений, той ниций,
Адже честь - це справа смілих.
Це не син мій, не шляхетна
Кров моя у нього в жилах.
Та якщо уже стряслася
Небезпека, то від злого
Ще ніхто не увільнився,
Адже честь слабка до того,
Що ламається од вчинку
Чи плямується од вітру,
Що ж іще робити має
Благородний і нехитрий,
Як не знов піти до батька,
Ризикуючи собою?
Це мій син, моя кровинка,
Бо подібний він герою;
Таким чином, є тут путь
Між двох сумнівів єдина, -
Йти до короля й сказати:
Це мій син - убийте сина.
Якщо честь моя зворушить
Короля, і син лишиться
У живих, то за образу
Поможу йому помститься.
Та, якщо король не зважить
І на відданість, амбітний,
Він умре, не взнавши навіть,
Що йому я батько рідний.
(До Росаури й Кларіна)
Йдіть за мною, чужоземці,
Та не бійтесь, що опори
Ви не знайдете в нещастях,
Бо в такім сумнівнім спорі -
Жить чи вмерти? - я не знаю,
Що з них важче, то й змовкаю.
(Виходить)
Зала в королівському палаці.
Сцена п’ята
Астольфо і солдати виходять з одного боку, з другого - інфанта Естрелья і придворні дами. За сценою - військова музика і залпи салютів.
Астольфо
Знов побачивши в цім краї
Ваші очі, мов комети,
Обізвалися в розмаї
Разом сальви і кларнети,
Сурми, птахи й водограї;
Лине музика, й привітні
У єдиному завзятті
Ваш небесний лик, як рідні,
Сурми вславлюють крилаті
І птахи їм вторять мідні.
Так вітають вас, сеньйору,
Перекоти канонади,
Як лункі птахи Аврору,
Як громи звитяг Палладу
І як пишні квіти Флору;
Бо, привівши день із мрева,
Ви - Аврора в сяйві свята,
Флора в мирі, і крицева
В грізний час війни Паллада9
І в цім серці королева.
Естрелья
Якби слово вимірять
Мали вчинками людськими,
Ви б не стали дивувать
Славослів’ями такими,
Де вас може розвінчать
Вся пишнота ця військова,
Із якою я борюсь;
Тож гадаю, що ця мова
Повна лестощів, - боюсь,
Що це річ невипадкова.
Ниці вчинки, слід вам знати,
Подобають тільки звіру,
Батькові омани й зради,
Щоб улещувать надміру
І підступно убивати.
Астольфо
Тут не все відоме вам,
Тож, Естрельє, і не ймете
Віри ви моїм словам;
Ну, послухайте, і все те
Розкажу, що знаю сам.
Еусторхіо вмер Третій
У Полонії й лишив
Трон Басиліо по смерті,
Доньок своїх осиротив,
Від яких ми, добросерді,
Народились. Як на мене,
То вже доля. Клорілене,
Ваша мати, а моя
Тітка, - нині їй сія
В небесах чертог священний, -
Була старшою, а друга
Тітка ваша й моя мати, -
Хай не сниться їй недуга, -
Ресісунда її звати,
Шлюб взяла, знайшовши друга
У Московії; і там
Я зродивсь. Про те, що скоро
Буде тут, скажу я вам.
Вже Басиліо, сеньйоро,
Як і всі ми, своїм літам
Піддається, більше схильний
До наук, ніж, хоч і вільний,
До жінок; він без дітей
Овдовів; і ми на цей
Трон могли б зійти всесильний.
Ви народжені сестрою
Старшою, та я тепер
Тут як син перед дочкою,
Хоч від меншої з сестер,
Першість маю за собою.
Про ваш намір і про мій
Ми вже дядькові сказали,
Тож сьогодні він, благий,
Зробить те, що ми прохали,
І розсудить нас мерщій.
З цею я прийшов метою
Із Московії сюди;
Не грозив я вам війною,
Але, як тут не суди,
Ви ж воюєте зі мною.
О, як хочеться мені,
Щоб народ, астролог мудрий,
Провістив, що жде в ці дні
Нас обох, що з нами буде,
Щоб ви стали по війні
Королевою й корону
Дядько вам віддав свою,
Щоб дістали по закону
Ви імперію й мою
Вірну вам любов до скону.
Естрелья
Це лицáрство і хвала
Змушують мене сказати,
Що хотіла б я, незла,
Вам імперію віддати,
Щоб моєю теж була;
Хоч любов свою гарячу
Вам звіряю й свій секрет,
Все ж боюсь за вашу вдачу,
Вас бо зраджує портрет,
Що на ваших грудях бачу.
Астольфо
Про свій намір у свій час
Вам скажу, бо не підходить
Місце й вадить сурем глас,
(За сценою грають сурми)
Що вістять - король виходить
Із вельможами до нас.
Сцена шоста
Входить король Басиліо із своїм почтом.
Естрелья
Мудрий Фалес…
Астольфо
Наш Евклід10…
Естрелья
Що світилами…
Астольфо
й зірками…
Естрелья
Славно правиш…
Астольфо
стільки літ…
Естрелья
І за знаками…
Астольфо
й значками…
Естрелья
Визначаєш…
Астольфо
їхній хід…
Естрелья
О, дозволь після розлуки…
Астольфо
О, дозволь після розпуки…
Естрелья
Обів’юсь плющем круг стану…
Астольфо
На коліна тут я стану.
Басиліо
Небожата, дайте руки
І повірте, я вже знаю
Вашу вірність, крім усього,
Королю й своєму краю,
Тож, не кривдячи нікого,
Вас обох я урівняю.
Тим-то вам я довіряю
Справу нелегку й прохаю
Тихо вислухать мене,
Адже йдеться про складне,
Що здивує вас без краю.
Мій небоже і небого,
Двір Полонії преславний,
Ленники, васали й друзі,
Важусь я на чин державний.
Ви вже знаєте, що в світі
Працею, а не указом,
Заслужив я вчений ступінь,
Що, змагаючись із часом,
Пензлі нинішніх Тімантів,
Мармури нових Лісіппів11
Вже Басиліо великим
(Що ж, мені цей жереб випав)
Тут мене проголосили.
Ви вже знаєте, шаную
Я науки, особливо
Математику ясную,
Через що я відриваю
Час від слави й справ поточних,
Щоб навчатися щоденно;
Гляну - й по таблицях точних
У віках прийдешніх бачу
Стільки різного й нового,
Що, здолавши час, про все це
Я кажу раніш за нього.
Ті високі зводи сніжні,
Ті скляні дахи безкраї,
Що їх сонце осяває,
Що серпом їх місяць крає;
Ті пливкі алмазні сфери,
Ті тремкі криштальні арки,
Що їх зорі прикрашають
І таємні повнять знаки, -
Це найбільша із наук
Моїх років, книг священних,
Де на сторінках сапфірних,
В вічних зшитках незнищенних
Пише прямо і нерівно
Літерами золотими
Небо наші щасні долі
І зрадливі разом з ними.
Я так бистро їх читаю,
Що простежую душею
За їх рухами швидкими
По дорогах над землею.
Краще б небо повеліло,
Щоб раніше, ніж мій геній
Розтлумачив їх нотатки
І їх аркуші знаменні,
Я життя своє утратив,
Впавши жертвою страшною
Його гніву, щоб не сталась
Ця трагедія зі мною,
Бо ж і розум тут гостріший
За ножа для нещасливця,
Адже той, кому знання
Чинять шкоду, - самовбивця!
Так скажу, та скажуть ліпше
Мої успіхи й діяння,
Прошу тиші, щоб почули
Ви про них оповідання.
Королева Клорілене
Народила мені сина,
У якому проявила
Чудеса небесна сила.
Перед тим, як із живого
Вийти склепу й світло боже
Взріти (адже народитись
І померти - це так схоже),
Він з’являвся породіллі
В снах і в мареннях червоно,
І здавалось їй, що люто
Розриває в неї лоно
Дикий нелюд і, скрасившись
І крові її пролитій,
Смерть несе їй, народившись,
Людське чудище століття.
Наближався день пологів,
І збулось лихе, о доле,
Бо жорстокі передвістя
Не обманюють ніколи.
Він знайшовсь за гороскопом
За таким, що днини тої,
Кров ллючи, стялося сонце
З місяцем в жахнім двобої.
За бар’єр обравши землю,
Двоє світичів небесних
Бились, промені схрестивши,
Як на шаблях величезних.
Це затемнення жахливе,
Що зазнало сонце знову
Після того, коли кров’ю
Смерть оплакало Христову,
Сталось, бухало пожаром,
Аж здавалося, що візьме
І заб’ється вмить світило
Ув останнім пароксизмі.
Небеса покрились млою
І тряслись доми великі,
Хмари плакали камінням
І спливали кров’ю ріки.
Цього ж дня, що з болю корчивсь,
Жару сонячного повен,
Сехисмундо народився,
Зразу всім явивши хто він.
Смерть матусі заподіяв
Мов сказав несамовитий:
“Я - людина, бо почав я
За добро вже злом платити”.
До своїх звернувшись студій,
Я узрів у всьому з жалем
Те, що буде Сехисмундо
Чоловіком вкрай зухвалим,
Принцем-кривдником жорстоким
І монархом нечестивим,
За якого королівство
Стане розбратом злостивим,
Школою хвальби й пороків,
Академією зради,
А він сам, пойнятий шалом,
Серед злочинів і звади,
Має тут мене звалити,
І себе, хоч я правую,
Біля ніг його побачу
(Це із соромом кажу я!),
І мої сивини стануть
Для ступнів йому за килим.
Хто не вірить злу, коли
Зло постало зрозумілим
З його студій, що він робить
Із любові та потреби?
Тож, повіривши у долю,
Що мені явило небо
Віщуваннями лихими
І майбутньою бідою,
Я рішився ув’язнити
Звіра, зродженого мною,
Щоб довідатись, чи мудрий
Має владу над зірками.
Сповістити, що знайшовся
Мертвим принц, і в день той самий
Я звелів поставить вежу
Серед лісу і каміння
У цих горах, де б наледве
Пробивалося проміння
Через вхід, що брили грубі
Загороджують велично.
Заборону там з’являтись
Об’явили ми публічно,
Як і ту сувору кару, -
Це закон, а не безправ’я.
Про причини, чом так сталось,
Вам, підданці, розказав я.
Там живе наш Сехисмундо,
Нещасливець полонений,
Де лише один Клотальдо
Спілкувався з ним і, вчений,
Викладав йому науки,
Католицького закону
Вчив так само, бувши свідком
Його злигоднів у всьому.
Тут є три задачі; перша:
Так шаную гордовиту
Я Полонію, що хочу
Вас звільнить від служби й гніту
Короля-тирана; був би
Не сеньйор я, щоб країну
До такої небезпеки
Привести свою єдину.
Друга: просто так позбавить
Спадкоємця кров од крові
Небом посланого права,
Непохитного в основі, -
Це не християнська милість;
Жоден-бо закон при цьому
Не говорить щоб, не давши
Йому змоги, стать самому
Злим тираном, то й дізнавшись,
Що мій син тиран неситий
І на злочини зугарний, -
Я не буду їх чинити.
Третя з них і вже остання, -
Бачу помилку в тому,
Що повірили так легко
Ми провіщенню лихому;
Хоч його сама природа
Спонукала до пороку,
Він же міг його уникнуть,
Долю виправить жорстоку,
Бо нестримність і зловісний
Блиск зорі на небосхилі
Долю нам лише згинають,
Та зламать її не в силі.
Отже, все обміркувавши,
Зваживши на всі причини,
Я до висновку прийшов,
Що здивує вас, єдиний.
Завтра, щоб не знав, що рідний
Він мій син і ваш владика,
Посаджу я Сехисмундо
(Це ж подія, і велика!)
В королівському палаці
На своєму на престолі,
Де він вами буде править,
Де йому по добрій волі
Всі на вірність присягнете;
Таким чином по порядку
Розв’яжу я три задачі,
Про які казав спочатку.
Перша з них, - якщо він буде
Мудрий з вами й справедливий,
Подолавши передвістя,
Про яке тут чули всі ви, -
То здобудете законно
Принца, що недолю звідав,
Мав за двір і почет гори,
Ну, а звірів - за сусідів.
Друга. Тож, якщо зухвалий,
Тішачи пиху жорстоку,
Він помчиться без гнуздечки
По шляху свого пороку, -
Буду знову милосердним,
Злу поставивши заслону;
І, його лишивши спадку,
Я вчиню все по закону,
Бо вернуть його в темницю
Не жорстокість, а покара.
Ось і третя: якщо буде
Принц таким, немов почвара, -
Вас шануючи, васали,
Дам я вам державців, гідних
Цього скіпетра й корони;
Тож, як престолонаслідних
Небожа й небогу в шлюбі
Королівському з’єднаю,
Справедливість учинивши
По законнім обичáю.
Це велю вам як король,
Це як батько вас прошу я,
Це як вчений вас прохаю,
Це як старший вам кажу я;
І, якщо сказав Сенека
Нам іспанський12, що для краю
Рідного король - це раб,
То як раб я вас благаю.
Астольфо
Що ж до мене, то я маю
Дать одвіт на все, що чую,
Що мене тут зачіпає,
І тому за всіх скажу я:
Хай приходить Сехисмундо,
Він твій син, ми так і кажем.
Всі
Це наш принц, верни нам принца,
Королем він буде нашим.
Басиліо
Я вам дякую, васали,
За підтримку цю невтомну.
Проведіть до їх покоїв
Двох Атлантів мого трону13,
Бо він завтра буде тут.
Всі
Честь Басиліо і слава!
Всі виходять, супроводжуючи Естрелью і Астольфо; король залишається.
Сцена сьома
Входять Клотальдо, Росаура, Кларін
Клотальдо (до короля)
Можу я сказать?
Басиліо
Клотальдо,
Вчасна ця твоя поява.
Клотальдо
Хоч тобі до ніг впадаю
І твою сповняю волю,
Я, сеньйоре, цього разу
Здався на мінливу долю
І порушив твій закон,
Акти, що для всіх писались.
Басиліо
Що таке?
Клотальдо
Оте нещастя,
Що мені, сеньйоре, сталось,
Попри все, могло б і радість
Незміриму дарувати.
Басиліо
Ну, продовжуй.
Клотальдо
Цей сміливець,
Юний, гордий і завзятий,
Увійшов до вежі й принца
Бачив нашого у ній же,
Значить…
Басиліо
Не журись, Клотальдо.
Якби сталось це раніше,
Не сьогодні, я б гнівився,
Але сам розкрив я тайну,
І байдуже, що він знає
Річ відому та звичайну.
Втім, зайди пізніш до мене,
Я скажу тобі багато,
І багато й ти мені
Зробиш радо чи нерадо,
Ставши рушієм подій,
Що до цього світ не бачив;
А цих в’язнів, за яких
Ти боїшся, я пробачив
Так, як і твою помилку.
(Виходить)
Клотальдо
Вічно славен будь, сеньйоре!
Сцена восьма
Клотальдо (убік)
Доля зглянулась над нами.
Це мій син, о моя зоре,
Не скажу йому про це.
(До Росаури і Кларіна)
Іноземці-пілігрими,
Ви вже вільні.
Росаура
Я цілую
Твої ноги.
Кларін
Я для рими
Тільки трохи, бо двом друзям,
Скільки літер тих - байдуже.
Росаура
Це ж ти дав мені життя,
Той живу я славний муже,
І тепер довічно буду
Я твоїм рабом.
Клотальдо
Незгодний,
Те, що дав я, - не життя,
Адже той, хто благородний,
Не живе після образи;
Отже, ти сюди з’явився
Відомстити за образу,
Як сам кажеш, і змилився,
Бо життя не дав тобі я,
Ти й не взяв його з собою;
Знай, життя нема без честі.
(Убік)
Так я дух йому озброю.
Росаура
Зізнаюсь, його не маю,
Хоч отримую від тебе;
Але помстою очищу
Честь свою так, як і треба,
Щоб життя моє потому,
Як явлю свою відвагу,
На твій дар було подібне.
Клотальдо
Тож візьми цю гостру шпагу,
Що носив ти. Адже знаю,
Її досить, щоб помститься,
Кров’ю ворога омивши,
Бо, моєю бувши, криця
(Я кажу про ту хвилину,
Як тримав я найміцнішу)
Відомстить.
Росаура
Твоїм ім’ям
Зброю вдруге я привішу
І клянусь на ній, що грізно
Відомщу, хоч ворог клятий
І могутній.
Клотальдо
І впливовий?
Росаура
Я боюсь про це казати;
Не тому, що я в твою
Тут не вірю обережність,
А тому, аби прихильність
Цю до мене в протилежність
Ти не обернув.
Клотальдо
Ні, ближчим
Ти б мені був після того,
Таж і ворогу невільно
Не подав би я підмоги.
(Убік)
О, якби дізнатись, хто він!
Росаура
Щоб не думав, що довіру
Я твою шаную мало,
Відкажу відверто й щиро:
Ворог мій - московський герцог,
Це Астольфо.
Клотальдо (убік)
Я не в змозі
Стерпіть болю, це важніше,
Ніж гадав я у тривозі.
Що ж, з’ясуємо цю справу.
(До Росаури)
Як зродивсь ти московитом,
То не міг сеньйор законний
Тебе скривдить перед світом:
Повертайсь на батьківщину
І облиш своє шалене
Поривання мстити.
Росаура
Знаю,
Що він принц, але для мене
Кривдник він - і все!
Клотальдо
Не може,
Хоч і вдарить по обличчю,
Скривдить принц тебе.
(Убік)
О небо!
Росаура
Це для мене кривдно вдвічі.
Клотальдо
Розкажи, бо я не можу
Те сказать, що уявляю.
Росаура
Розказав би, та не знаю,
Чом повагу відчуваю
Тут, коли дивлюсь на тебе,
І пошани не ховаю,
Та не важуся сказати,
Що цей одяг - таємниця,
Я ж не той, на кого схожий:
Зваж, і все тут проясниться, -
Чи Астольфо, що приїхав
Шлюб з Естрельєю узяти,
Цим не міг мене образить?
Знай, сказав я забагато.
Росаура і Кларін виходять.
Клотальдо
Зупинись, не йди, послухай!
Що за лабіринт, де розум
Віднайти не може нитки?
В кого помочі попросим?
Честь моя страждає, ворог
Сильний давсь на горе наше,
Я васал, вона ж бо жінка:
Хай дорогу небо вкаже;
Ще не знаю, чи з цієї
Вийду прірви, й що тут буде,
Як все небо - таємниця,
А весь світ наземний - чудо.
|