План : Пролог. Дві любові неповторного серця. Третя Рота

Т Е М А:

Розхристане серце двоєдиного Володьки
(Жорстокий романс ніжно-тривожної душі)

План:

1. 
   Пролог. Дві любові неповторного серця.
   

2. 
   Третя Рота.
   

3. 
   Між «золото-синім сном» і «червоною зимою».
   

4. 
   Пролетарський сентименталізм.
   

5. 
   Психодрама Сосюри: між двома пеклами.
   

6. 
   Епілог. Єдина любов.
   

7. 
   Книга Марії.
   

8. 
   Книга України.
   

Знаю я: моє не згасне ім’я

на прийдешній сонячній путі –

кров свою віддав пісням моїм я,

що мене продовжать у житті.

Володимир Сосюра

1. ПРОЛОГ. ДВІ ЛЮБОВІ НЕПОВТОРНОГО СЕРЦЯ

Неповторний Володька, Боян¹ революції, український соловей і шахтарський Дон-Жуан... Ці означення - тільки спроби схопити невловну сутність унікального людського феномену², яким був Володимир (чи то пак - Володька) Сосюра. Ні, читачу, "Володька" - це зовсім не фамільярність щодо славетного митця. Звісно, негоже так "товариськи" іменувати класиків, неначе б поплескуючи їх по плечі. Але ж це - поетове звичне самоокреслення³. Звичне - і точне. Бо Сосюра у читаць­кому сприйнятті таки постає невгамовним Володькою, - а зовсім не високоповаж­ним Володимиром Миколайовичем. Навіть тоді, коли він прагнув вдавати з себе метра⁴, - йому не вдавалося. Глянець офіційного статусу був супротивний розхрис­тано-пролетарському духові.

"Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля," - зізнавався письмен­ник в одній із найкращих своїх поезій. Він справді був володарем дивовижної, ніжно-тривожної душі. Ніжність була - від Бога, природи й батьків. Тривога ж... "Навколо вітер непереможний реве й ґуля..." - так закінчувався щойно цитований вірш. Ось цей непереможний вітер - вітер епохальних бур і розломів - стократно помножив питому тривожність Сосюриного серця, розхриставши і ро­зіп'явши його на перехрестях доби.

...На смерть Володимира Сосюри Дмитро Павличко відгукнувся стислою й влучною поетичною епітафією⁵:
Любить медалі один, а другий - мрію

Про п'єдестал і бронзовий плащ. А він любив У країну й Марію... Не плачте, Маріє! Україно, плач!

Облетять ваші сльози, синьоока туго,
Немов на холодному вітрі бези.
Батьківщино, поети до життя другого
Встають із твоєї святої сльози.

9.1.1965

Сосюра любив Україну й Марію. Батьківщина і жінка - два незмінні орієнтири його життєтворчості. Медалі й п'єдестал поета дійсно не вабили, хоча романтичний плащ героя-коханця таки спокушав - утім, не бронзовий, змертві­лий, а, сказати б, "натуральний", достеменний. Він любив гарно вдягатися й ви­глядати. Та й сам був вродливий - може, один із найвродливіших українських по­етів. У його зовнішності, наче створеній для маєстатних⁶ поз на обкладинках кни­жок, було, однак, щось невловно-розгублене, сумовите.

…Більшість фотографій, із котрих знаємо Володимира Сосюру – образки⁷ його невигойної⁸ юності. Більшість творів, на котрих лежить "печать його духа", засвідчують такий же невигойний романтизм. Ми звикли бачити Сосюру таким – юним ро­мантиком із красивим натхненним обличчям. Таким він, зрештою, і хотів бути - чи то пак, здаватися. Яким бути йому в наших очах? Чи тільки героєм - коханцем з фатально-замріяним поглядом? Застерігають - втомлено-запечалені очі на пізніх світлинах. Йому ніби аж не личило бути сивим - поет "робітничої рані", здавалося б, мусив вічно зоставатися молодим. Але ми - не про того Сосюру - із "хрестоматійних" фотопортретів. Точніше, не тільки про нього. Ми - про трагічний, іноді навіть жор­стокий, іронічно-пімстливий⁹ "романс" його життєвої й творчої долі.

Володимир Сосюра цікавіший для нас не як мистецький документ епохи, а як документ людський. Його поезія, така многонадійно талановита на початках, так і не змогла розповитися вповні з пелюшок солодкавого молодечого романтизму¹⁰, неначе б припасених "на виріст". Хоча рясними гронами трапляються у творчості "українського солов'я" художні коштовності високої проби, та він часто сам їх знецінює масовим тиражуванням прийомів, засобів, образів, мотивів... Зрештою, навіть яскраві творчі знахідки - набридають, коли їх надто багато і коли вони надто подібні одна до одної. Сосюра, на погляд літературознавця Богдана Тихолоза, не належить до найсильніших українських поетів, хоча й у таланті йому не відмовиш. Складнющий час, що переорав його біографію (як і стежини інших "останніх з могікан"¹¹), а також, до певної міри, брак внутрішньої культури (не в останню чергу також зумовлений обставинами доби - за вируванням стихії соціальної боротьби просто не було коли серйозно вчитися) не дозволили поетові стати на повен зріст.

Однак Сосюра як особистість - напрочуд типовий і разом з тим неповторний за виразністю психологічний "екземпляр", котрий сконденсував¹² і до того ж поетично "артикулював¹³" феноменальну розчахнутість своєї епохи, відбивши її у дзеркалі власної розхристаної душі.
Популярність Сосюри була неймовірною. Хіба Олександр Олесь, з попередників, та Василь Симоненко - з наступників, можуть позмагатися із його поетичною славою. Та коли вести мову про прижиттєве поцінування найширшими масами сучасників, то авторові "Так ніхто не кохав...", здається, немає рівних. Він, поза всяким сумнівом, - найпопулярніший український радянський поет. Саме так: український радянський поет. І цього свого особливого статусу митець був цілком свідомий, іноді навіть трохи зловживав винятковим становищем "улюбленця мас", ось так, наприклад, відповідаючи на закиди критиків (у формі звертання до вуличного пса, який, мовляв, теж добре знає поета і "заслухався" його віршів):


Песик мій... Ти піди, розкажи, тим, у кого немає душі, в кого мозок твердий, як наждак, як штиблет, що Володька - великий вкраїнський поет. Що іде він крізь заздрість, крізь глум і крізь сміх,

як Шевченко колись, як Байрон і Франко, і на горе для критиків цих на Вкраїні всі люблять, читають його, і пісні його (сліз моїх муть) під подушку дівчата кладуть.

("Серце", 1930)

Звісно, тут є добряча мірка самозакоханого кокетства (слід визнати, зайвою скро­мністю Сосюра ніколи не страждав, і самовпевненості йому не бракувало); однак - і добра частка правди. Те, що "Володька - великий вкраїнський поет", визнавали майже всі; і твори його дійсно переписували від руки та клали не тільки під подушку, але й на музику (так постало багато романсів). І не тільки перечулених¹⁴ дівчат захоплювала «сліз [його] муть», перелита у вірші, а й досвідчених шанувальників красного письменства.

То у чому ж секрет палкої народної любові до цього кароокого красеня? Чи тільки у загадковому, майже демонічному шалі його стихійно-потужної особистості? Насамперед - у граничній щирості і справжності почуттів, котрі переповнювали це велике і чуле серце - й вихлюпували в поезію. Отже - таємниця в любові. Сосюра вмів любити - гаряче, віддано, із самозабуттям, і його любили так само пристрасно.

2. ТРЕТЯ РОТА

Я весь - Донеччини дитина, тече в мені шахтарська кров... А на Донбасі - там любов поміж серцями солов’їна…

Володимир Сосюра "Розстріляне безсмертя" (1960)

Сосюра - митець направду пролетарський, і коли писав про себе: "Я - поет ро­бітничої рані", то не кривив душею на догоду часові. Він і справді народився у ро­бітничій родині на станції Дебальцеве 6 січня 1898 р. "Я починався відтіля, де шум заводів даль колише. Ясні Донеччини поля мені на світі наймиліші", - твердо мані­фестував¹⁵ митець на схилку віку (1955). А в поемі "Володька" (1943) так спогадував "золотий дитинний сон":

Де гнуться рейки од заводу

і над Дінцем ридає дим,

мені приснилась Третя Рота

і я собі, як був малим.

Ведуть батьки мене за руки

по золотій, в піснях землі,

і тонко, тонко закаблуки

об рейки стукають малі...

Третя Рота - робітниче селище на Донеччині, у якому минули ранні літа поетові. Сюди переїхала сім'я Сосюр, коли Володі минуло 10 літ. Саме звідси - найяскравіші спомини його дитинства і юності. Тут - не тільки родинні, але й духовні корені митця.

Жодному, навіть найретельнішому, біографові, мабуть, не вдасться з такою яск­равістю й щирістю відтворити життєвий шлях Володимира Сосюри, як зробив це сам письменник. І не тільки у своїх віршах (які, на думку Василя Гришка, чи не на 100 % відбивають особисту долю поета), але й у розлогому автобіографічному ро­мані, писаному (з перервами) майже чверть століття - від 1926 до 1960-го р. Твір цей, що його можна вважати всежиттєвою сповіддю творця, називається «Третя Рота».



І недарма, бо ненастанне звертання до малої Батьківщини було своєрідним "стрижнем" авторових нелегких блукань. З укоханим рідним краєм він завше звіряв свої помисли і діяння, немов питаючи себе: а що б сказав на це мій Донбас? Людей такої відповідальності, на жаль, зостається все менше.

Саме на сторінках "Третьої роти" знаходимо яскраві свідчення про колоритних батьків нашого героя: Миколу Сосюру, кресляра за фахом, котрий за свій недовгий вік побував і вчителем, і писарем, й адвокатом, і шахтарем, та Антоніну Локотош, робітницю родом із Луганська.

"Татко нагадував мені похмурого козацького орла, а мама - якусь смугляву пти­цю, що їй не сидиться на місці і все вона хоче кудись полетіти, - з любов'ю і горді­стю писав поет. — Як протилежність батькові, вона була дуже балакуча, її одвертість була вражаючою".


Материнська відкритість і вразливість уповні пе­редалися синові, котрий ріс дуже чулим, навіть над­міру емоційним. Від батьків хлоп- чина ("дитя першо­го кохання") успадкував не тільки степову вроду і вда­чу, але й численні обдаровання. «Тато чудесно малю­вав, грав на гітарі і писав вірші російською мовою; мама ж страшенно любила співати й оповідати "про свої романтичні пригоди. Вона розказувала це так поетично і образно, що переді мною, як живі, стояли повні чар і краси срібномісяч- ні ночі Донбасу і люди, прекрасні люди, цілі зоряні світи, світи далекі і каз­ково близькі".


Так формувалася "поетична" натура малого Володьки, котрий "любив усе героїчне і красиве". Він неначе жив у двох, цілком різних, світах: у реально­му - світі старої хворостянки, у котрій разом з бать­ками тулилося восьмеро дітей, і тяжких злигоднів, через які змалечку треба було дбати про хліб; та в іншому - омріяному, ідеальному - світі захоплюючих історій, пісень і легенд про кохання й подвиги... У дру- гий, надземний, світ покликала й улюблена лектура - теж здебільш-шого романтична (Ф. Купер, М, Рід. Ж. Берн, Ф. Шіллер, Дж. Байрон, М. Лермонтов, М. Го­голь, Т. Шевченко...). "Я страшенно полюбив книж­ки, - зізнавався автор "Третьої Роти". - Вони мені давали той світ, у якому відмовила доля". Тож не дивно, що в юній душі зароджується дивне бажання: "Я дуже хотів бути поетом, гадаючи, що поети - це надзвичайні люди: до них, в ароматні кімнати, приходять закохані й покірні жінки, неодмінно з жертвенним і тихим коханням, і, звичайно у цих жінок сині небесні очі й золоте волосся...".


Цим золотим дитинним мріям суджено було здій­снитися: Володька із Третьої роти спромігся стати поетом, і численні красуні покладали свої ніжні серця йому до ніг. Проте шлях са­моутвердження проліг через роздоріжжя великих соціальних катаклізмів

3. МІЖ "ЗОЛОТО-СИНІМ СНОМ" І "ЧЕРВОНОЮ ЗИМОЮ"

Рвали душу мою два Володьки в бою; і обидва, як я, кароокі, і в обох ще незнаний, невиданий хист, -

рвали душу мою комунар і націоналіст.

Володимир Сосюра. "Два Володьки" (1930)

Після смерті батька (його 1915 р. звела у могилу пристрасть до алкоголю - поширена форма втечі від труднощів життя) Володька, на той час - учень трикласної нижчої сільськогосподарської школи на сусідній станції Яма, мусив стати годувальником родини. Шахта, содовий завод, уривчасте навчання аграрним і промисловим мудрощам - ось сувора життєва проза, яка майже не залишала часу на поезію. Утім... Зоставалися ще тихі вечори й жагучі місячні ночі, повні солодких зітхань, передзвону гітар і незабутніх перших поцілунків. Чорнобровий шахтарський донжуан утішався першими променями своєї - ще не поетичної - слави серед донецьких дівчат. Так минала юність.

Та ось - зайнялося "безумство бурі світової". "Весь світ стогнав в гігантськім герці, й земля кипіла в боротьбі...", - напише митець уже значно пізніше, в поемі "Розстріляне безсмертя" (1960), згадуючи ту історичну пору, яка назавше визначила його біографію.

Революція для Сосюри почалася на Донецькому содовому заводі, у повстанській робітничій дружині, бійцем якої він був восени 1918 р.

Та вже через три місяці кароокого романтика привабили нові політичні орієнти- ри: "Воскресла моя синя омріяна Україна махнула клинком, і зацвіла земля козацькими шликами..." І ось хлопчина, який "змалку марив грозовими образами козаччини", - уже вояк 3-го гайдамацького полку Української армії під проводом Симона Петлюри. Стихія визвольної боротьби поглинула його цілком: "крайовий", "земляцький" патріотизм переріс у патріотизм національний, із серця вихоплювалися пристрасні вигуки: "Яке щастя, що я -українець, що я син моєї прекрасної і трагічної нації!" Тоді ж народжується новий Володька - український поет, перша збірка якого - "Пісні крові" (сьогодні втрачена) була надрукована коштом командира полку Волоха у 1918 р. Невдовзі Сосюра стає курсантом Житомирської юнацької школи, яка готувала старшин петлюрівського війська, входить до особистої варти самого Петлюри. А ще - воює з більшовиками, махновцями, денікінськими "злотопогонниками"... Та в цьому кривавому бойовищі його чимраз більше відштовхує тваринна жорстокість, братовбивство.

«У тому вирі Сосюра дивом лишився живим, - зауважує сучасний дос- лідник біографії і творчості митця Віктор Костюченко. – Рятувала його беззахис- ність, дитинність. Міг від напливу почуттів встромити багнет у землю і повер- нути в сади, у поле, у протилежний від окопів бік, пристати до іншої частини, проміняти шинель на хліб, опинитися у вагоні для тифозних, віддати свою заро- бітну платню студентам-євреям, читати вірші конвоїрам, які мали його рострі- ляти. Бачив численні розстріли і щоразу був душею із розстріляними. Сам не раз дивився смерті в очі».

Цей розхристаний козак все більше дезорієнтується у хаосі супротилеж- них сил. Восени 1919 потрапляє в полон до денікінців, далі – переносить тиф у Одесі. Напередодні остаточної поразки петлюрівських військ, довірившись спокусливим гаслам більшовиків, опиняється в шерегах Червоної армії (1920 – 1921). Курсант військових політкурсів, політпрацівник, інструктор преси ЦК КП(б)У – нові іпостасії нашого героя. «Золото-синій» сон про «омріяну Україну» змінився «червоною (криваво-більшовицькою) зимою» (ці промовисті образи – із першої поеми В.Сосюри «Червона зима» (1921), котра за мить зробила молодого поета знаменитим). Так «націоналіст» став «комунаром», від того, щоправда, ані на йоту не поступившись своєю «українськістю». Партійний квиток, отриманий 1920-го, не заступив «українське розхристане серце», а лише став «перепусткою» до подальшої праці на рідному терені. Поет тоді ще не усвідомлював, що праця ця буде підневільною. Та зерно фатального внутрішнього роздвоєння межи двома Володьками – «червоним» і «жовто-блакитним» - засіяне саме в огні революції.


«Я йшов, куди мене кликали мої мрії», - так пояснював заплутану траєкторію своїх революційних поневірянь Сосюра у «Третій роті». І це – цілком одверте зізнання. Він справді щиро й чесно віддався «революції-нені» і линув туди, куди вона його несла. Стихійна натура поета повністю улягала соціальній стихії.


4. ПРОЛЕТАРСЬКИЙ СЕНТИМЕНТАЛІЗМ

Шлях Сосюри у літературі - на перший погляд, не менш заплутаний, ніж його блукання у вирі революції. Чи не у всіх літературних угрупованнях та організаціях " членству вав" поет у 20-ті "Пролеткульт", "Гарт", "Плуг", Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП) - всюди наш герой побував, але ніде надовго не затримувався, зберігаючи відносно незалежну позицію "вільного художника", котрий не піддягає жодним програмним догмам, окрім тих, що встановив собі сам.

Мандруючи поміж мистецькими групами й школами, деколи навіть пробуваючи в кількох одночасно, Володимир Сосюра завжди і всюди залишався самим собою. І, за великим рахунком, стильове "обличчя" його поезії залишалося майже незмінним, чи, принаймні, впізнаваним, протягом усієї тривалої письменницької кар'єри. Проникливий ліризм, межова щирість, пристрасний суб'єктивізм, пріоритет серця над розумом, переживання — над думкою, любов до незвичайних, екстраординарних тем, слів і образів, тяжіння до наспівного, мелодійного віриш, багатої поетичної колористики - усі ці риси майже однаково притаманні й авторові "Червоної зими" (1921), і "Розстріляного безсмертя" (1960).

Крім того, виразно простежуються й цілі лейтмотивні образні комплекси. Поезія Сосюри (особливо рання) сповнена нескінченних вокзалів, перонів, вагонів, ешелонів, стогону рейок, дзенькоту коліс, станцій, миготливих пейзажів за вікном вагона. Ліричного героя непоборно тягне у далекі мандри, ледь прибрані в індустріальний антураж нової доби. І дивним дисонансом (хоча й глибоко внутрішньо, вмотивованим) на тлі цієї новочасної «фактури», пропахлої димом і мастилом, виглядають усі ті образні інкрустації з припалого порохом театрального реквізиту старого доброго романтизму - магнолії, олеандри, гранати, лілеї, дельфіни, зорі золоторогі й безрогі, завше рогатий місяць, Оріон і Цейлон... При цьому творчість В.Сосюри – переважно виразно ретроспективна: автор повсяк час спогадує про «героїчне» (революційне) минуле або ж воно приходить до нього у снах.

Від нестерпної нудотності й набридливої одноманітності цю лірику рятують три речі: непідробна щирість почуття, імпресіоністична конкретність життєвих вражень та несподівана імажиністична непередбачуваність поодиноких образів - справді незвичних. "Вечір упав на коліна, руки простяг золоті...", "в горло зорі - штики", "У вечірнім місті плакали трамваї" - такі, треба визнати, своєрідні поетичні "перли", побудовані на віддалених асоціаціях, дивують і тішать читача, вражаючи своєю не­буденністю, але інколи й відгонять штучністю.

Насправді цей химерний стильовий синтез, що більше скидається на строкату еклектику початківця, це - переосмислена в контексті нової доби "'романсова" романтика або ж, за визначенням академіка О. Білецького, - "революційно-радянський сентименталізм".

"Пролетарський сентименталізм" - напрочуд точне окреслення
індивідуального стилю "українського солов'я".
У цьому сенсі Сосюра з-поміж наших "головних героїв" - найбільш «чистий» лі­рик, але водночас - і найменш оригінальний.

Всі поеми Сосюри - це в основі своїй цикли віршів, об'єднаних спільним настроєм і темою; заполонений власними емоціями і нечисленними рефлексіями, поет не вмів вив'язати суцільну сюжетно-композиційну тканину на більше художнє полотно. Тому й "Червона зима", і "Тарас Трясило", і "Мазепа", й "Розстріляне безсмертя" розслизаються у морі ліричних переживань автора, мов сніг на сонці. Сосюрі бракувало стриманості й чуття міри, мужності і, як мовляв Євген Маланюк, "металу" в голосі, зрештою, естетичного смаку і такту.

Та все ж "пролетарський сентименталізм" відіграв свого часу неабияку роль у літературному процесі Ніжна і щира лірика молодого Сосюри у жорстоку й тривожну революційну добу - немов віконце у інший, вищий світ. Світ прекрасний і дивовижний - зовсім не схожий на брудну, злиденну й криваву буденність. Саме у цьому романтичному «векторі» - корінь шаленого поцінування Сосюри-поета у 20-ті - 30-ті роки. Він пропонував те, чого якраз бракувало читачеві, змученому політпропагандою, стуженому за простим і щирим словом про справжнє. Саме таким словом і стала поезія Володимира Сосюри.
5. ПСИХОДРАМА СОСЮРИ: МІЖ ДВОМА ПЕКЛАМИ

Якщо подивитися фотографії Володимира Сосюри - на перший погляд він завжди у громаді, в колективі. Та насправді він - самотній. Поза гуртом, поза розмовою, поза живим спілкуванням. Відчужений від околу, зануре­ний у себе, замкнений на своїх болях і прикрощах. Розіп'ятий між двома пеклами.

Так, життя Володимира Сосюри - окрім уже згадуваної внутрішньої драми, яку розігрували два Володьки-антагоністи - комунар і націоналіст - це ненастанне, на­пружене, виснажливе балансування між двома пеклами, кожне з яких так хотілося бачити йому самому - раєм.

Перше пекло - це пекло "чудового нового світу " - "найпрекраснішої в світі" радянської дійсності. Історія взаємин Сосюри з радянською владою скидається на гру велико­го, ненаситного кота з маленькою, беззахисною мишкою. Кіт то відпускає жертву, то, вдосталь поганявши її, знову лапає у свої смертоносні кігті. Бавиться, часом ніби лагідно пестить, а потім знову - відпускає. І так - безліч разів.

Сосюру то виключали з партії, то - після довгих моральних екзекуцій - знову приймали. Він мучився, каявся, страждав, нервував, дратувався, картав себе, ображав і звинувачував інших - але гаряче прагнув повернутися в темне лоно "розуму, честі і совісті нашої епохи" (так було заведено іменувати КПРС). Причиною таких "дантівських" поневірянь було цілком точне відчуття владодержців, що Сосюра, як казав нар­ком Затонський, - "не наш. Нехай буде в нього хоч двадцять партійних квитків, - все одно не наш". НЕ НАШ - це означало непевний, замаскований, прихований "ворог народу". А він так хотів бути "нашим" - принаймні свідомістю своєю, бо ж підсвідо­мість часто протестувала проти теорії й практики комунізму. Сосюра бачив і розумів ті злочини, які більшовизм зчиняв на Україні, але завжди списував їх на окремих злочинців-"товаришів", які підступно вкралися у ряди партійців, щоб дискредитувати комунізм в очах народу. Поет з релігійним захватом звеличував усіх добрих і мудрих вождів - Леніна, Сталіна і Хрущова, свято віруючи в їх непогрішність. А режим тим часом влаштовував йому громадсь­ку обструкцію і публічні судилища. У біографії митця було два "екстремуми" цього цькування.
Перший - 1934 рік: після тривалого переслідування за "націоналіс- тичні ухили", Сосюру виключили з партії і (автоматично) зі Спілки пись- менників.

Віктор Петров так коментував цей факт: "Відомо, що значило для Сосюри це перебування поза Спілкою і який зміст ховається за формулою "злам". Адже ж це значило: роки поневіряння, злиднів, голоду, розклад психіки, перебування в психіатричній лікарні. Письменник виходив з лікарні тільки для того, щоб за короткий час, за кілька місяців, знов потрапити до неї".

Другий "пік" владної "неласки" щодо Сосюри - 1951 р., коли розгорнулася оги­дна кампанія, пов'язана з віршем "Любіть Україну". Цей патріотичний твір, написаний ще 1944 р., кілька разів публікований і навіть перекладений російською мовою, раптом викликав зливу жорстокої критики і просто-таки убивчих звинувачень в «буржуазному націоналізмі», розпочату горезвісною редакційною статтею «Правди» «Проти ідеологічних перекручень в літературі», організована горезвісним Лазарем Кагановичем. Поет марно намагався довести свою цілковиту лояльність, та все вирішував однозначний присуд: під таким віршем, або більше - «під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера і т.п.». Сосюру знову кілька років не друкували, змушуючи до принизливого каяття.

Пекло друге – пекло домашнього вогнища. Біля вогнища того – не було ладу. Перша дружина – золотокоса «робфаківка» Віра Берзіна, з якою поет познайомився, навчаючись у Харківському комуністичному університеті імені Артема, виявилася дріб’язковою міщанкою (принаймні у сприйнятті самого Сосюри). Поет розлучився з нею, залишивши двох синів. Друга ж кохана митця синьоока Марія, та Марія, якій він присвятив чи не всю інтимну лірику, якій насамперед завдячує своєю грандіозною поетичною славою, та Марія, яку полум’яно і віддано любив… О, та фатальна Марія, рокована долею – вона ще болючіше вразила його ніжно-тривожне серце.

Той факт, що Марія Гаврилівна Сосюра була не тільки музою-натхненницею свого славетного чоловіка (а нею вона – треба визнати – таки була!), але й його психологічним катом, навіть більше – родинним «кадебістом», приставленим до поета, щоб тримати його «під контролем» навіть удома, - факт цей дбайливо приховувався.

Але друга дружина розхристаного Володьки, фатальна жінка з поглядом пантери (погляньте на фото!), стала його темни демоном. Він любив її - пристрасно, безтямно, віддано, - а вона тим часом зраджувала його з іншими чи навіть писала на свого чоловіка доноси. Є версії, що Марія Сосюра була штатним співробітником радянських спецслужб. Щоправда, у 1949 році вона сама стала їх жертвою й опинилася за ґратами на довгих 5 років. Це був
ще один жорстокий удар долі для письменника, який зостався сам-один, з неповнолітнім сином. Оповідають, що коли Марію звільнили по смерті Сталіна, поет ніс її на руках через увесь Київ до самого дому. Таке велике
було його кохання – навіть усупереч усім зрадам.

Пекло публічне, соціальне, і пекло інтимне, родинне, однаково підточували і без того раниму й хворобливу душу поета. Звідси – й психічні зриви, і затяжні творчі кризи, і припадки сліпої люті, й вічна втома у печальних очах, і гостре почуття самотності.

Жорстокий час брутально втручався у романс тривожно-ніжної душі, - але не витруїв з неї непогамовної сердечної щирості.

6. 
   Епілог. Єдина любов
   

І в щастя дні, і в дні біди грозові,

Не знаючи ні спокою, ні сна

Завжди палають в серці дві любові...

Але по суті це любов одна.

Володимир Сосюра С

«До тебе, друг, любов мою незмінну...» (1957)

«Не розлучусь я з юністю моєю у пісні хоч...», - писав 64-літній Сосюра у 1962-му, за три роки до скону.

Він ніяк не хотів змиритися зі старістю. Не уявляв себе старим і немічним. Прагнув бути «вічноюним, незламно-молодим», - за точною поетичною формулою Тичини. Зрештою, коли сказати чесно - він так і не досягнув своєї життєвої і творчої зрілості. Сосюра зістарівся передчасно, як ніхто: він щойно почав усвідомлювати свою потугу, як потуга ця, ще вповні не розкрилившись, була дезорієнтована й надламана.
Співай, співай про молодість, о серце,
та струн своїх у пісні не порви!

- аж так рвалося серце з грудей, що ледь не лопнули струни.

...Володимир Сосюра помер одразу по Різдві - 8 січня 1965року, б січня йому сповнилося шістдесят сім літ. Помер од гіпертонії - надмірного кров'яного тиску. Лікарі свідчили, що часом бракло шкали на апараті, щоб виміряти надпотужні удари поетового серця, котре просто-таки вихлюпувало з грудей. Усі намагання "стримати" цей зболений згусток стихійних енергій були даремні: Сосюра так ніколи й не навчився "ощадити" свою тривогу і ніжність.

Розхристане серце двоєдиного Володьки, розіп'яте добою, не витри- мало страшної напруги - й розірвалося. Із нього чарівною пташкою випурхнула єдина й неподільна поетова любов. "Прекрасна мить, коли людина, людина птицею стає!", - ніби випадково занотував Сосюра 1962-го. Так. Мить прекрасна - й печальна. Освячена світлою вірою: "Я в пісні молодість знайду і довго-довго буду з нею" ("Подібна юність до весни...", 1962).

... "А він любив Україну й Марію...",- точно означив незгасні зорі життєтворчості Володимира Сосюри Дмитро Павличко.

Так, він любив Україну й Марію - і ці дві вічні любові провадили його за собою крізь усі пекельні страждання, їм він не зраджував ніколи - навіть коли вони зраджували йому: реальна, відтак більшовицька, Україна - його романтичним сподіванням на гармонію соціальної й національної стихій; реальна Марія - дружина - його так само романтичній вірі у довічне полум'яне кохання. Отож Сосюрині Україна й Марія - радше грандіозні, піднесені символи, об'яви Вічної Жіночності, котра лежить у царині ідеального, а не дійсно сущого. Він-бо і справді в істоті своїй - невиправний романтик, задивлений у позасвітню наднебесну височінь, звідкіля у приземну сферу буття сходить нетлінна іскра божества. Іскрі тій одне ім'я - любов. Уже не перша й не друга, навіть не двоєдина - єдина любов до Чистої Краси, печать якої лежить і на природі, й на людині, й на мистецтві.

Що ж... Герольд чистої краси, що випадково народився у пролетарській родині шахтарського Донбасу і так само випадково заблукав у червоних завіях XX століття, - може, саме так найкраще було б окреслити постать Володимира Сосюри? Ба ні: випадковостей тут не було. Інакше б Сосюра не був Сосюрою - двоєдиним Володькою з розхристаною, ніжно-тривожною душею, - якби не привела його мати на світ Божий в убогій хворостянці край битого степу, якби не вслухався змалечку у злегка банальні, а часом і просто вульгарні вуличні романси, якби не воював на всіх можливих фронтах у 1918-21 рр., не одружувався двічі - за першим покликом серця, якби... Якби не писав віршів про єдину любов до України й Марії, вічну юність і далекі чудові краї магнолій та олеандрів, котрі насправді - зовсім поруч, варто лише придивитися уважніше.
Володимир Сосюра (не Сосюра й не де-Соссюр!), поет мільйонів закоханих сердець, маестро любові і красень-чоловік - багато що не зміг чи не встиг у своєму буремно-розхристаному житті. Крім одного: стати тим єдиним і неповторним співцем єдиної й неповторної любові, повз якого не промине жоден із тих, для кого Україна й кохана - більше, аніж порожні звуки. Непроминальним співцем непроминальної любові.

7. КНИГА МАРІЇ

Дві любові поета - до жінки й Вітчизни - були двоєдиним джерелом його поетичного натхнення. Відтак головні струни Сосюриної ліри - інтимна й патріотична.

Інтимну лірику Сосюри зчаста іменують "Книгою Марії". На перший погляд, це не зовсім справедливо, адже поетична галерея романтизованих жіночих постатей у творчості "шахтарського Дон-Жуана" - гай-гай яка широка: тут тобі і Ївга, і Галя, і загадкова Констанція... Та з усіх цих милих серцю імен найглибшим тремом чомусь відгукувалось у душі митця старозаповітне ім'я - Марія. "...Губи шепочуть в блаженнім пориві для мене єдинеє ім'я: "Маріє!.." (1931); або ж: "Твоє ім'я "Марія" найкраще всіх імен" (1948).

Зеленіють жита, і любов одцвіта, і волошки у полі синіють. Од дихання мого тихий мак обліта, ніби ім 'я печальне - Марія.

(1925)
Магічна сила імені тільки уособлювала магічну силу жінки в житті і творчості поета. Жіночність для нього — квінтесенція чистої краси. Лірична героїня любовної лірики Сосюри, при всій її варіантності, багатоіпостасності, - завше зберігає певний "набір" домінантних рис - зовнішніх і внутрішніх. Це конче - золотокоса красуня з блакитними очима, готова до світлої самоофіри в ім'я коханого, берегиня "тихої", жертовної любові. Обставини кохання міняються з вірша до вірша, але завжди перед нами - велична історія унікальної любові, здатної перевернути світ.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання...

Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки... В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки...

В 'яне серце моє од щасливих очей, що горять в тумані наді мною... Розливається кров і по жилах тече, ніби пахне вона лободою...

Гей ви зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!.. Де ви бачили більше кохання?.. Я для неї зірву Оріон золотий, я – поет робітничої рані…
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання...

Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки... В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки...

1922

8. КНИГА УКРАЇНИ
Друга книга Сосюриної поезії - книга України. Безліч творів поета присвячено патріотичній темі: протягом цілого життя він повсякчас сповідається в любові та клянеться у вірності рідній землі. Причому образ Вітчизни поступово розростається - від маленької Третьої Роти - через степове роздолля Донеччини - до всього українського світу з неодмінними "ясними зорями" й "тихими водами". Саме за незгасну любов до України неповторному Володьці судилося зазнати найбільше прикрощів, але жодні приписи чи й навіть вироки не змусили його відректися найдорожчого.