|
|
Скачати 120.03 Kb.
|
| МОВА І ПОЛІТИКА (уривки з книжки) Лариса Масенко Форми існування мови. Суржик Центр кожної мови становить живе розмовне мовлення. Найрозвиненіша й багата мова приречена на повільну смерть, якщо вона виходить з ужитку як засіб щоденного спілкування. Мова – це живий організм, лише духовний, а не фізичний. Вона нерозривно пов’язана з суспільством, і суспільство , за нормальних умов побутування мови, здійснює всебічний і різноманітний вплив на її розвиток. Писемні різновиди мови не можуть нормально функціонувати без підґрунтя, без постійного підживлення з рухливого усного мовлення, в якому, власне, і відбувається реальне життя мови, постійний її , хоч і непомітний у щоденному спілкуванні, рух. Усна мова має багато різновидів. Це і обласний діалект, і розмовна мова міста, так зване міське койне, і різного роду жаргони – соціальні, вікові, зокрема так званий молодіжний жаргон, сленг тощо. Усі ці різновиди єдиної національної мови перебувають у постійному рухові і взаємодії. Тому звуження сфери побутування мови не може не позначитися негативно на її розвиткові. Із замуленням і пересиханням усних джерел неминуче застигає й мертвіє і писемно-літературна форма мови, хоч якою багатою і розвинутою вона б не була. Де припиняється рух, там припиняється життя. Співвідношення між нормованою літературною мовою нації та усним народним мовленням у його територіальних і соціальних варіантах образно висловив французький лінгвіст Шарль Баллі: „Літературна мова є крижаною оболонкою, яка сковує поверхню потоку. Могутнього, бурхливого, часто каламутного. Вона його оберігає, але вона й приховує його таємниці, його життя”. Поширена думка про те, що найважливішою формою побутування мови є мова художньої літератури, справедлива лише почасти. У словесному мистецтві мова найповніше розкриває свої ресурси, проте вживання й розвиток її залежить передовсім від повноцінного функціонування живих усних форм мовлення. Прекрасна поезія не врятувала мови Провансу, коли її витіснила французька з родинно-побутової сфери. Хибна абсолютизація ролі „культурного діалекту”, як у польській лінгвістичній традиції називають літературну мову, породила на початку минулого століття міф про смерть української мови, в який повірила частина русифікованої української еліти. Формування літературної мови на той час справді опинилось під загрозою. На кінець XVIII ст. Україну було вже повністю перетворено на провінцію Російської імперії. Для української мови це означало повне витіснення її із суспільно-політичних і освітньо-культурних сфер життя. В адміністративно-урядовій і правничо-судочинній практиці поширилося московське ділове мовлення, що викликало занепад сформованої в XV-XVI ст. староукраїнської ділової мови. Величезного удару завдала духовному життю України русифікація церкви. Переведення на російську мову шкільної освіти загальмувало розвиток усного мовлення освічених кіл українського суспільства. Відбулось відторгнення від народу його вищої верстви, яка, за нормальних умов розвитку нації, має бути головним носієм і захисником національних цінностей. Проте живомовні джерела побутування мови лишились неушкодженими, тому що переважна більшість населення, яку на той час становило селянство, користувалась українською у щоденному спілкуванні. Усна розмовна мова народу – рухливий, постійно оновлюваний і здатний до самоочищення могутній потік, підґрунтя всіх інших мовних різновидів , у тім числі літературного, – була живою. Глибинні шари її лишалися здоровими, неушкодженими і, таким чином, могли виконувати свою роль постійного життєдайного джерела для відновлення верхнього, опрацьованого і нормованого варіанта національної мови. Сучасна мовна ситуація кардинально відмінна від ситуації початку минулого століття. Сьогодні маємо розвинену літературну мову, здатну обслуговувати всі сфери суспільного життя, але у великих міських центрах, включаючи столицю, відсутнє повноцінне побутування живих форм розмовного мовлення. Для увиразнення нинішніх мовно-культурних проблем можна скористатись поширеним у лінгвістиці образним порівнянням живих форм побутування мови з дикими рослинами, що ростуть у природному середовищі, а літературної мови – з оранжерейною квіткою, що потребує штучно створених умов. Отже, якщо на початку минулого століття перед українським суспільством стояло завдання виплекати оранжерейну рослину, то тепер корінь мовних проблем полягає у потребі відновити природні стихійні форми існування мови. А це завдання незрівнянно важче, тому що воно потребує зміни мовно-психологічних установок маси людей різних соціальних прошарків і різного рівня освіти. Асиметричний масовий білінгвізм має наслідком не тільки зовнішнє звуження сфери вживання української мови. Він „підточує” її зсередини, створює ґрунт для її внутрішнього розкладу, активізуючи процеси змішування російської і української мов. Кожен носій української мови, живучи в російськомовному місті, постійно перебуває під сильним впливом російськомовного оточення. Це породжує явище. Яке мовознавці називають інтерференцією – відхилення від норми і системи однієї мови під впливом іншої. Загалом інтерференція належить до звичайних явищ розвитку переважної більшості мов, особливо у порубіжних областях, де інтенсивність міжмовних контактів посилюється. Проте, коли стосунки двох мов нерівноправні, коли одна з них загарбує простір іншої, поглинаючи її, однобічна інтерференція переростає у змішування двох мов, що відбувається в усному спілкуванні носіїв мови, яка витісняється. Руйнація її системи пронизує всі мовні рівні – і фонетику, і лексику, і граматику, але, оскільки вплив поглинаючої мови здійснюється передусім через усні форми побутування мови, найсильнішого розкладу зазнають норми вимови. Українець – мешканець східноукраїнського міста, що розмовляє в родині своєю мовою, за межами дому потрапляє в іномовне оточення і мусить, як у чужій країні, переходити на іншу мову спілкування. Не випадково Оксана Забужко, аналізуючи в художньому творі власний досвід адаптації до чужого міста, ставить знак рівності між Нью-Йорком і Києвом. Дарма що Нью-Йорк і Київ говорять різними мовами. І в першому, чужому, і в другому, своєму, українець мусить „переключати код”, тобто переходити на іншу мову спілкування. „От чим ще, до речі, паршива чужа країна – набиваються, натрушуються, як пух у ніздрі, напохватні чужинецькі слівця й звороти, заліплюють пори в мозкові, нахабно тиснуться попідруч, навіть коли ти наодинці з собою, – і незчуваєшся, як починаєш балакати „хеф-напів”, тобто повторюється те саме, що вдома (вдома? Схаменися, кобіто, – де він, твій дім?), ну, гаразд, у Києві, в Україні – з російською: всякає ззовні, накрапами, зсихається – цементується і мусиш – або повсякчас провадити в умі розчисний синхронний переклад, що звучить вимучено й ненатурально, – або ж приноровитися, як усі ми, самим голосом брати чужомовні слова в лапки, класти на них такий собі блазнювато-іронічний притиск як на забуцім-цитати” [Забужко Оксана. Польові дослідження з українського сексу. – К., 1996 – С. 30-31]. За цим принципом уведення слів чужої мови в свою Оксана Забужко будує й художній текст цитованого твору. Він насичений неукраїнською лексикою і фразеологією, переважно російською та англійською. Але авторка вводить ці чужорідні вкраплення із зумисним підкресленням їх окремішності, неорганічності у питомій мовній тканині роману. Літературний прийом створення мовної поліфонії за допомогою широкого використання лексичних елементів домінуючої в постколоніальній реальності мови з одночасним відчуженням від неї і підкресленню опозицією „свого” й „чужого” є ефективним засобом деколонізації масової свідомості. В одній з праць Юрія Шевельова знаходимо цікаве спостереження щодо функції русизмів у прозі Миколи Хвильового: „Справжня причина, чому люди, що досконало опанували українську мову (як Хвильовий), свідомо вдавалися до іронічного вживання русизмів, – потреба заповнити порожнечу на місці українського сленгу. За цим також крилося приховане бажання принизити російську мову, добре відома звичка залежних народів брати на приховані глузи тих, від кого вони залежать” [Шевельов Юрій. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. – Чернівці, 1998. – С. 173]. Поява творів, побудованих на змішаній мовній основі з чітко проведеним протиставленням мов, знаменує творчий пошук виходу з глухого кута кризової мовної ситуації, їх автори – інтелектуали з відкритим типом соціокультурної орієнтації протистоять не тільки нав’язаним колонізатором обивательським стереотипам сприйняття імперської мови й культури як престижнішої. Не меншу небезпеку для повноцінного розвитку своєї культури вони вбачають у консерватизмі українського літературного середовища, котре конвульсійно відгороджується від світу, міфологізуючи деформовані радянською добою патріархальні культурні цінності, що фактично сприяє збереженню заблокованого стану української культури. Від зазначеного літературного прийому свідомого змішування лексичних елементів двох мов з чітким підкресленням їх окремішності і конфронтаційного характеру стосунків слід відрізняти тип змішаної мови, що побутує в реальному житті під назвою суржику. Суржик – це мовна хвороба, що виникає внаслідок намагань носія української мови, переважно вихідця з села, пристосуватись до російськомовного міста. Національну й соціальну природу суржику відображає сам термін, запозичений з сільськогосподарської лексики, де суржик – це „суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші”. Перенесене на мовне явище слово позначає змішану мову, суміш з двох мов. Уживані в побутовому спілкуванні мовні підвиди, утворені з безладної суміші двох мов, виникають, як правило, в колоніальних країнах і мають назву мов-піджинів, а на наступному етапі асиміляції, що виявляється у злитті піджину з мовою колонізаторів, дістають назву креольських мов, або креолів. Один з перших дослідників суржику Тарас Кознарський вважає, що піджини й креольські мови – явища іншого порядку, ніж наш суржик. „...Ні піджин, ні креол не дорівнюють суржикові, – пише він. – Вони формуються здебільшого між істотно відмінними мовами (наприклад, гаїтянсько-французький або ямайсько-англійський креоли) і часто не зрозумілі носіям стандартної панівної мови даної території (мови-суперстрату). Вони формуються в умовах, коли носії підпорядкованої мови (мови-субстрату) неписемні. Натомість носій суржику (гіпотетично) розуміє і українську, і російську мови (принаймні у найпростішому спілкуванні). Суржик виникає не задля власне „розуміння”, а для певних соціальних потреб, передусім відокремлення від села з його „неотесаною” мовою (українською, діалектом) і перехід у „нормальне” (міське) суспільство з „нормальною” (російською) мовою – ситуація характерна для радянських часів, але актуальна й тепер” [Кознарський Тарас. Нотатки на берегах макабресок // Критика. – 1998. – Ч. 5. – С. 24]. Однак, незважаючи на відмінність – етнолінгвістичних умов виникнення піджинав і креолів у колоніальних країнах Африки й Південно-Східної Азії, сам механізм утворення суржику тотожний процесу піджинізації. Так, за енциклопедичним визначенням мови-піджину, її характеризує лексична база мови-колонізатора із значною модифікацією фонетичної форми слів і спрощенням граматики під впливом рідної мови місцевого населення. За попереднім дослідженням суржику, що базується, як і розвідка Т. Кознарського, на мові творів Богдана Жолдака, аналогічні риси визначають і суржик як тип змішаної мови. Понад 90 % його лексики становлять російські слова, які, однак, вимовляються по-українськи, тобто, як і в піджині, словникову основу суржику становить російська лексика в українській фонетичній модифікації. Крім того, у суржику значної руйнації зазнають граматичні форми української мови, а синтаксичні конструкції деформуються в бік спрощення. На відміну від „нормальної” мови, суржик не становить стабільної системи. Навіть найменш підвладний змінам граматичний кістяк мови в суржику розхитаний і плинний. А вже фонетичні варіанти слів настільки різняться в індивідуальних проявах, що лишається проблематичною сама можливість встановлення чітких фонетичних характеристик цієї субмови. У цілому говорити про певні регулярні явища стосовно суржику не доводиться, оскільки плинність належить до головних його типологічних рис. Це перехідний різновид мовлення, в якому руйнується система первинної, вже засвоєної мови, а місце порожніх ланок заповнюють елементи новозасвоюваної мови. Ця скалічена мова українських селян, які в зросійщеному місті змушені пристосовувати рідну говірку до „городської” мови, чи не найвиразніше демонструє досягнення політики „гармонійної” двомовності тоталітарного режиму. Загалом нівеляція діалектів і звуження їх соціальної бази внаслідок поширення загальнонаціонального мовного стандарту є звичайним явищем сучасного урбанізованого світу, але цей процес має відбуватися в межах однієї мови. Тоді зміщення центра ваги з територіальних діалектів, що відігравали важливу роль бази літературної мови в минулі епохи, на соціальні діалекти різних груп міського населення не порушує розвитку загальнонаціональної мови, а навпаки стимулює його, активізуючи взаємодію різних форм її побутування. В Україні ж природний процес взаємодії мови села й міста було перервано у приєднаних до Росії областях ще у XVIII ст. Потужну течію української народної мови на підступах до міста було перекрито, внаслідок чого тут не встиг повноцінно розвинутися міський розмовний варіант української мови, так зване міське койне, що займає проміжну позицію між діалектом і літературною мовою і має здатність легко адаптуватись до розмаїтих і змінних форм економічного і культурного життя нового часу. Натомість в українських містах насаджувалась російська мова, і собі позбавлена на цій території животоків рідного мовного підґрунтя. Отже, там, у XVIII-XIX ст., слід шукати витоки сучасного протистояння російськомовного міста й україномовного села і, відповідно, формування міщанського погляду на українську мову як „мужицьку”, „селянську”. По-більшовицькому проведена урбанізація, що забрала життя мільйонів українських селян, задушивши їхній стійкий опір колективізації, поглибила розкол між містом і селом в Україні. Дослідження суржику дасть можливість розкрити на конкретному матеріалі сам механізм згубного впливу мовної асиміляції на інтелектуальний і моральний стан суспільства, який у загальних рисах охарактеризував ще в 1896 р. великий український мовознавець Олександр Потебня: „Взагалі денаціоналізація сходить на погане виховання (підкреслення Потебні. – Л.М.), на моральну хворобу: на неповне користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу. На ослаблення енергії думки; на мерзоту запустіння на місці витіснених, але нічим не заступлених форм свідомості; на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, який заміняє лише слабкий зв'язок з чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення. Навіть коли ті, хто пригнічує, досить близькі до пригнічуваних, а останні не позбавляються насильством майна і не обертаються у рабство гірших форм, денаціоналізація все ж таки призводить д економічної і розумової залежності і стає джерелом страждань” [Потебня Олександер. Мова. Національність. Денаціоналізація. (Упорядкування і вступна стаття Юрія Шевельова). – Нью-Йорк, 1992. – С. 73]. Руйнація структури української мови в індивідуальному мовленні носія суржику поєднується з поверхово засвоєною структурою російської мови, що спричиняє сильне спрощення мови. Як і в піджинах, усі складніші синтаксичні конструкції обох змішуваних мов відкидаються. Оскільки мова і мислення перебувають у нерозривному зв’язку, процес спрощення індивідуального мовлення веде до послаблення енергії думки, про яке писав О. Потебня. Постійний тиск російськомовного міста негативно впливає і на емоційний стан української людини. Втрата мовної стабільності, усталених норм звичного спілкування, усвідомлення неповноцінності свого пристосованого мовлення пригнічує людину, позбавляє її впевненості у собі у контактах з оточенням, а тривале перебування в стані мовно-культурного шоку робить невпевненість домінантною рисою поведінки особистості. Характерно, що згідно з передвиборчими опитуваннями, саме суржикомовна частина населення до останнього дня не може визначитися, за кого голосуватиме. Таким чином, спричинена асиметричною двомовністю деформація масової свідомості призводить до непропорційно великого, порівняно із стабільними демократичними країнами, кількісного збільшення в Україні тієї частини електорату, яку в політичній термінології прийнято визначати як „болото”. Зросійщена атмосфера великих міст України незмірно поглиблює комплекс провінційності, завжди присутній у підсвідомості вихідця з села або невеличкого містечка у початковий період його адаптації в місті. Але якщо в країнах, населення яких об’єднує одна мова спілкування, цей комплекс легко усувається, бо носій місцевої говірки сприймає мову столиці як нормативний варіант своєї мови, то україномовний провінціал не може вважати Київ „своєю” столицею, бо в мовному відношенні Київ становить провінцію Москви – норми спілкування киян диктує Москва. Це дезорієнтує і подвійно відчужує українську провінцію від столиці. Провінціалізація Києва, здійснена через мовну асиміляцію, найвиразніше виявляється на побутовому рівні масової свідомості. Пригадую, як моя знайома киянка, посварившись з женихом, що був родом з російської глибинки, сердито вигукувала: „Да он же обычный кугут, только этого не видно, потому что он говорит по-русски”. Такі характерні реакції виразно засвідчують деформації національної само ідентифікації, що відбулись в психології багатьох київських міщан. Російський провінціал сприймається в цьому середовищі як рівня, тоді як соціальний статус українського провінціала різко занижено, що має й словесний вияв у низці негативно забарвлених „дражнилок” типу кугут, жлоб, рогуль і под. Київський (так само харківський або дніпропетровський) обиватель, відгороджений від „рогулів” „культурною”, як він вважає, російською мовою, не усвідомлює, що його „культурну” російську мову в її національних центрах – Москві й Петербурзі – і собі сприймають як провінційну балачку, а відтак киянин в очах москвича або петербуржця потрапляє у зневажений розряд тих же „рогулів”. Так витворений у надрах імперії мовний бар’єр між українським містом і селом перетворив міські центри підросійської України, з Києвом включно, у провінцію Москви, викривив почуття національної ідентичності, що послабило до критичної межі почуття національної гідності й національної солідарності в українському соціумі. Поширення суржику засвідчує масштаби розгортання мовної хвороби. Протистояти дальшій суржикізації і пов’язаному з нею соціальному приниженню державної мови могло б створення в українських містах впливових осередків, передусім молодіжних, з виключно україномовним спілкуванням. Яке б оберігало державну мову від розкладового впливу домінуючої російської. Наявність середовищ одномовців, які б не зазнавали впливу другої мови, є обов’язковою передумовою збереження мови в ситуації масового білінгвізму, на що вказував, зокрема, відомий мовознавець Лев Щерба. |
| План Мова як суспільне явище. Суспільна природа мови і мовної діяльності.... Сучасне мовознавство виходить із розуміння мови як суспільного явища. Водночас в історії мовознавства здійснювалися численні спроби... |
ОСНОВИ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Сьогодні культура і мова виявилися об’єднаним в царині духовних... |
| Урок розвитку зв’язного мовлення №1 Творчий переказ тексту «Відпочинок на морі» Державний Гімн України. Мова — жива скарбниця історії народу. Мова і мовлення. Збагачення мови новими словами. Утворення нових слів.... |
МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА Мова – втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її. Борімося за красу мови, за правильність... |
| План: Предмет і завдання курсу "Ділова українська мова". Українська... Функціональні стилі мовлення. Художній і розмовний стилі, жанри, мета і сфера спілкування, мовні засоби |
На допомогу учню 9 класу Мова й мовлення становлять нерозривну єдність. Мовлення – це процес використання людиною засобів мови з метою спілкування. Крім того,... |
| Мова суспільство. Постколоніальний вимір Лариса МАСЕНКО Як прекрасна... Це основна, наддіалектна форма існування мови, що є засобом порозуміння всіх представників народу без розрізнення віку, статі, соціального,... |
Мова суспільство. Постколоніальний вимір Лариса МАСЕНКО Як прекрасна... Це основна, наддіалектна форма існування мови, що є засобом порозуміння всіх представників народу без розрізнення віку, статі, соціального,... |
| 9 листопада – День української писемності та мови Українська мова не вчора придумана. Вона не сирота, вона має слов’янську родину і світову славу. Вона має все |
Тема Державна мова мова професійного спілкування 11 Поняття національної та літературної мови. Значення мови в житті суспільства та людини 17 |