|
|
Скачати 111.28 Kb.
|
Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу. Окремі полемічні виступи проти намагань папи римського і католицизму загалом підпорядковувати своїй владі не лише Захід, а й Схід, зокрема східне слов'янство, почалися вже в часи Київської Русі, незабаром після розколу 1054 р. єдиного доти християнства на два ворожі табори -- римо-католицький і греко-візантійський. На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаря з наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року. Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої» (O jedności kościoła Bożego) (Вільно, 1577 р.). Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів. У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г.Смотрицького, Х. Філалета, І. Вишенського, С.Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі. «Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам. Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон. Поняття "полемічна література" Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література". Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Посланіє до латин из их же кніг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів. Церковно-релігійна боротьба довкола Берестейської церковної унії, яку повели православна шляхта, братства на терені політичному в сеймі, сеймиках, а також протестами і позовами в судах, поведена була також і на літературному полі, в творах полемічних. В Польщі тих часів існувала широка свобода писаного й друкованого слова, не було попередньої цензури творів, — отже і полемічна література вже в XVI в. (найбільше поміж католиками і протестантами) була сильно розвинена. Полеміку в унійній акції розпочав єзуїт Петро Скарга в р. 1577. Досвідчені в полеміці з протестантами, єзуїти з проголошенням Берестейської унії, унійну й католицьку пропаганду широко ведуть друкованим словом у формі проповідей, публікацій, брошур, послань, цілих науково-богословських творів. Писали в цьому часі Петро Скарга (особливо в обороні Берестейського унійного собору), Іпатій Потій (найбільш плодовитий автор в цьому часі з боку уніятів), Йосафат Кунцевич, Лев Кревза і інш. Цієї літератури, писаної й ширеної освіченим (між інш., Іпатій Потій вчився в кальвінській школі кн. Радивила, потім в Краківській академії, до 33 року життя був протестантом), випробованим в дискусіях супротивником, не можна було замовчати, бо ж вона, за словами сучасників, „сіяла развращеніе", не протиставши якому, ,,ми, православні, в кінець розійдемося, у відступстві римського послушанія"... Так повстає православна полеміка з латино-уніятами, яка з кінця XVI в. тягнеться (з незначними перервами) до початку XVIII віку. Посеред полемічних творів цього православно-народнього характеру найвизначніше місце належить безумовно посланням українського афонського ченця Івана Вишенського. Українська полемічна література відстоювала, хоч і в релігійній формі, право народу на свою віру, на соціально-національне визволення, правдиво зображувала життя, страждання, утиски народу. Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне.
Апокри́фи (грец. αποκρυφος — таємний, прихований) — релігійно-легендарні твори, які не визнавались церквою канонічними й заборонялися, виникли на рубежі нашої ери в елліністичному давньоєврейському і давньосирійському середовищі, а також на християнському Сході. Твори про персонажів і події Священної історії, що не ввійшли до офіційних іудейських і християнських церковних канонів. Ця релігійно-легендарна література спочатку призначалася для посвячених, знаючих книжників. Згодом апокрифи одержали назву «зречених» і вносилися до спеціальних переліків-індексів «зречених книг», що не дозволялися церковною владою до читання і поширення в середовищі правовірних іудеїв і християн. Пізніше в число цих творів проникли критичні вчення опозиційних антицерковних груп. За часів Середньовіччя апокрифи були досить поширені в європейських країнах, зокрема в Росії і в Україні. У залежності від змісту й імен біблійних і євангельських персонажів апокрифи традиційно поділяють на старозавітні і новозавітні (за аналогією з текстами канонічної Біблії). Старозавітні апокрифи поділяються, своєю чергою, на дві групи. До першої групи належать апокрифи, що з'явилися в дохристиянську епоху, але не включені до іудейського канону старозавітних текстів. При перекладі Біблії з давньоєврейської на грецьку мову вони ввійшли до її тексту (так звану Септуаґінту), а потім до латинського перекладу Біблії (так звана Вульґата). У XVI столітті католицька церква визнала ці тексти, і вони одержали назву «девтероканонічних» або «вторинно-канонічних». До слов'янського тексту Біблії ці апокрифи були включені наприкінці XV століття при складанні її першого повного перекладу (1499 рік) при новгородському архієпископі Генадії (це Книга Премудрості Соломона, Книга Ісуса, сина Сирахова, Книга Товита, Книга Юдити та інші). Друга група апокрифічних старозавітних текстів залишилася за межами біблійного Канону (апокрифи про Адама й Єву, Еноха, Мелхіседека, Авраама та ін.). Для вивчення питання про час і обставини виникнення апокрифів, про їх зв'язок з релігійно-моральними і суспільними течіями пізнього іудейства, про особливості раннього християнства неоціненну роль зіграли знахідки в середині XX століття древніх рукописів у печерах Хірбет-Кумрана на березі Мертвого моря, особливо тексти з печери Наг-Хаммаді (Верхній Єгипет). Рукописи Мертвого моря зберегли майже повністю оригінали апокрифів, відомих доти тільки в більш пізніх перекладах на інші мови. Установлено, що для більшості старозавітних творів мовою оригіналу була давньоєврейська або арамейська, а для новозавітних — переважно грецька.Новозавітні апокрифи виникли вже в перші століття нашої ери, доповнюючи канонічний євангельський текст подробицями про земний і хресний шлях Ісуса Христа, апостолів, про Богоматір та інші євангельські персонажі. Саме в апокрифах розроблялася тема Страстей Господніх, Зішесття до Пекла, Страшного суду. Давньокиївський живопис нерідко звертався до цих апокрифічних сюжетів. Слов'янські переклади апокрифів з'явилися, очевидно, разом з перекладами текстів Священного писання в кирило-мефодіївський період розвитку перекладної писемності на Русі, не раніше другої половини IX століття, а на Русь потрапили з прийняттям християнства. Походження деяких слов'янських апокрифів зв'язують з виниклої в Болгарії у Х столітті так званої «богомильської єрессі» (по імені попа Богомила). Південнослов'янська література, зокрема давньоболгарська, у процесі передачі апокрифів на руський ґрунт виконувала роль «літератури-посередниці». З деякими апокрифами руський читач знайомився через Толкову Палею і хронографи. Найдавніші з відомих слов'янських списків апокрифів датуються XII століттям («Ходіння Богородиці по муках») і рубежем XII—XIII століть («Параліпомен Іеремії», «Сказання про батька нашого Агапія», «Слово Євсевія Олександрійського про зішесття Іоанна Предтечі до пекла»). У жанровому відношенні слов'янські апокрифи в основному наслідують розмаїтість форм текстів Священного писання, що складалося протягом декількох століть з різних письмових і усних джерел. Так, відомі апокрифічні євангелія: «Євангеліє Нікодима», таємного учня Христа, що прийшов після його страти зняти з хреста тіло Ісуса і поховати, «Євангеліє Фоми», «Першоєвангеліє Якова» (про дитинство діви Марії), апокрифічне «Одкровення Іоанна Богослова», «Апокаліпсис Авраама», «Видіння апостола Павла», «Видіння пророка Данила». Ці тексти носять есхатологічний характер, вони оповідають про очікуваний «кінець світу». Сюди належить і відоме «Ходіння Богородиці по муках». Існують апокрифічні діяння («Діяння апостолів Андрія, Петра, Матвія»), апокрифічні житія («Житіє Андрія Юродивого», «Житіє Василя Нового»), апокрифічні завіти («Завіти дванадцяти патріархів», «Завіти Авраама»). Апокрифи поширювалися й у формі питань-відповідей («Бесіда трьох святителів», «Питання Іоанна Богослова Господу на горі Фаворській», «Єрусалимська Бесіда» та інші). Різні жанрові форми могли змішуватися. Найбільш давнє свідчення знайомства давньокиївських книжників з таким індексом знаходиться в «Ізборнику» Святослава 1073 року. У давньокиївській літературі апокрифи, незважаючи на заборони їх поширення, активно читалися і переписувалися до збірників, нерідко поруч з цілком канонічними текстами. Питання про ступінь «апокрифічності» цих творів і їхньої функції в давньослов'янській книжності досить складне. Найбільш ґрунтовна робота про це належить польському славістові Ал. Наумову, що дав докладне і вичерпне визначення апокрифу: Церковнослов'янським апокрифом ми називаємо середньовічний літературний твір церковнослов'янською мовою, що розвиває діахронічно або синхронічно план біблійного оповідання в якості його неправомочної конкретизації або вносячий семантичні акценти, що входять у протиріччя з офіційно визнаними. Крім книжного, на Русі існував і усний шлях поширення апокрифів. Їх розповідали, повертаючись з подорожей до Святої Землі, прочани — «каліки перехожі». У знаменитому «Ходінні ігумена Данила» міститься чимала кількість апокрифічних сюжетів, зв'язаних з біблійними святинями і чутих Данилом у Палестині. Апокрифи привертали увагу читачів насамперед тим, що конкретизували і доповнювали скупе на подробиці біблійне оповідання, причому доповнювали в живій, цікавій формі, часто зі значним елементом середньовічної фантастики. Вони піднімали найважливіші світоглядні питання про зміст буття, про початок і кінець світу, про Пекло й Рай з докладним описом як райського блаженства, так і пекельних мук. В апокрифах з разючою деталізацією зображувалася доля людської душі після смерті, «митарства», яким піддавалися душі грішників. Апокрифи перетворювалися у свого роду «народну Біблію», що займає проміжне положення між книжковою й усною традиціями. Апокрифічні сюжети знайшли відображення й у духовних віршах (Вірш про Голубину книгу, Сон Богородиці тощо.).Апокрифічна література весь час збагачувалася і мала вплив на російську й українську писемну та усну літературу, зокрема на «Повість временних літ». Твори українського письменника XVII століття Івана Галятовського, твори Григорія Сковороди, «Енеїду» Івана Котляревського, поезії Степана Руданського. Іван Франко збирав і вивчав апокрифи.
Наро́дна му́зика (фольк) -- традиційна музика різних народів та регіонів, часто передається з покоління в покоління усно. Відображає регіональні культні традиції. До народної музики відносять народні пісні(обрядові, ліричні, побутові, історичні, жартівливі та сатиричні), інструментальні композиції та музику до танців. Трої́сті музи́ки — народний інструментальний ансамбль у складі скрипки, басолі (баса), бубна (в центральних областях), або скрипки, цимбалів, бубна (у західних областях). Вперше згадуються в Україні в кінці 17 та початку 18 століття. Троїсті музики відігравали важливу ролю у побуті українського села: на народних святах, весіллях, ярмарках тощо. Виконували переважно танцювальні і пісенні мелодії. Найбільш поширений в українському народі ансамбль. Його наявність є, практично у всіх регіонах України. Виходячи з назви, ансамбль складається з трьох виконавців. У класичному вигляді, це – скрипаль, цимбаліст (або ж виконавець на якомусь іншому інструменті) та бубнист. У центральних областях України, замість цимбалів, часто використовується басоля (різновид віолончелі). Троїсті музики мають досить солідну за віком історію. Писемні згадки про нього зустрічаються наприкінці вісімнадцятого і на початку дев’ятнадцятого сторіч. Про троїсту музику згадується в народних піснях. Наприклад: Як випив я горілочки, то вже я упився: „Заграй мені, капелиста, щоб я не журився! Маю плуга, маю рало, маю, що потрібно. Заграй мені, капелиста, не так дрібно січки. Заграй мені, капелиста, все по старосвітські” Вперше звернув належну увагу на троїсту музику М. В. Лисенко в 1874 році. В одній із своїх праць він пише: «Нарешті, п’єси суто танцювального характеру виконуються спеціальною грою на скрипці, цимбалах, з додатком ударного інструменту, бубні, і становлять так звану в народі «Троїсту музику». Інструментальний ансамбль у такому складі зберігся в західних областях України і до наших часів, а, подекуди й розповсюдився по інших регіонах України. Постійними інструментами троїстої музики слід вважати скрипку й бубон. Цимбали часто-густо підмінялися іншими інструментами. Так, наприклад, замість цимбалів супровід могла виконувати друга скрипка. На Полтавщині замість цимбалів вводили басолю (віолончель). Після Другої світової війни в народі з’явилося дуже багато трофейних акордеонів, які почали вводити у склад троїстих музик замість громіздких і проблемних у перевозі по гірській місцевості цимбалів. Ансамбль від того ставав більш мобільним, хоча акордеон за своїм тембром не завжди добре зливався зі скрипкою. Баян за своїми якостями пасував до того краще. Тут якість виконання залежала повністю від слуху і художнього смаку виконавців. Крім троїстої музики, в народі існують найрізноманітніші за складом інструментальні ансамблі. Частково це залежить від того, на яких інструментах грають у дані й місцевості. В таких інструментальних ансамблях завжди є відповідальний музикант. що домовляється в разі потреби грати в тому чи іншому місці. Відповідальним є той, хто грає на основному інструменті в ансамблі. У більшості випадків інструментальні ансамблі супроводжують весь весільний обряд, який розтягується на кілька днів. Запрошують їх також і на вечорниці, де вони грають для молоді музику до танців. |
|
Урок української літератури в 5 класі підготувала вчитель-методист... Тема. Василь Симоненко – витязь молодої української поезії. «Цар Плаксій та Лоскотон». Казкова історія і сучасне життя. Характеристика... |
Вступ. Загальна характеристика розвитку культури та літератури XIX... Поглиблене поняття про мистецтво та його види, художню літературу як словесний вид мистецтва |
|
Уроку з української літератури на тему: «Т. Г. Шевченко. Історична... Загальцівське навчально-виховне об’єднання «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дитячий садок» |
Перелік дисциплін, які виносяться для вступу на освітньо-кваліфікаційний рівень магістра Види господарського обліку і їх характеристика. Предмет бухгалтерського обліку та головні його об’єкти. Загальна характеристика методу... |
|
8. Інвестиційні ресурси підприємства Визначення та характеристика інвестицій. Виробничі інвестиції. (Поняття інвестицій, їх різновиди та характеристика) |
СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ Семінар Загальна характеристика культури Середньовіччя. 2 год Високе (Класичне) Середньовіччя від X-XI століть до приблизно XIV століття. Характеристика періоду |
|
Тема: Загальна характеристика клімату України України,(видавництво «Картографія»), електронний атлас України(ЗАТ «Інститут передових технологій»), комп`ютери, зошит |
Календарне планування до програми курсу за вибором «Письменники-лауреати... Національна премія України імені Тараса Шевченка – найвища відзнака за твори літератури та мистецтва в незалежній Україні. З історії... |
|
М іністерство освіти і науки України Мета: повторити, узагальнити знання учнів з мови і літератури; розвивати логічне мислення, пам’ять, увагу; збагачувати словниковий... |
Проблеми аналізу художнього твору на уроках світової літератури в школі Як зазначається у пояснювальній записці до програми із світової літератури, основна мета предмета – «залучити школярів до скарбниці... |