|
|
Скачати 293.77 Kb.
|
|
3. Аналіз історичного роману «Чайковский» 60—70-х років Одним з найкращих творiв романтичної прози українських письменників є роман «Чайковский». Перекладений К. Климковичем у 60-х роках минулого століття українською мовою, цей твір був, за свiдченням 1. Франка, «улюбленою лектурою галицько-руської молодiжi 60-х і 70-х років». Європейські романтики створили два типи історичних романів: роман про сторичнi події та історичних осіб і роман про історичнi звичаї («нравы»). У романі «Чайковский» боротьба Запорозької Сiчі та Лівобережної України проти татарських набігiв відтворена епізодично. Згадка про похід козаків у Крим i зображення нападу татар на Лубни не складають єдиного причиново-наслідкового ланцюжка, з якого б вибудувався iсторичний сюжет. «Чайковский» — це роман про історичні звичаї (звичаї запорiзького козацтва, колоритні постаті запорожців). За словами В. Бєлiнського, «характер полковника... багато рис історичного малоросійського побуту вражають своєю поетичною вірогідністю». Iсторичний мiсцевий колорит у романі Гребiнки багатший, аніж в історичних творах Квiтки-Основ’яненка, а там паче в декабристській лiтературi на українську тематику. Крім вiдтворення запорозьких звичаїв, регулятивних норм, чому приділено головну увагу, «Чайковский» характеризується описами козацького одягу, зброї, кухні та хатнього начиння, вiйськових та інших споруд, первісними «оссiанiвськими» пейзажами. Сюжетну основу роману Гребінки становлять дві взаємопов’язані лінії. Перша з них — це розповідь про кохання Олексія-поповича, прозваного запорожцями Чайковським, і дочки лубенського полковника Марини, драматичні епізоди їхнього одруження всупереч волі батька дівчини. Другу сюжетну лінію утворює трагічна історія єврейської сім’ї, нещасливого кохання підступного Герцика до Марини, а його сестра Тетяни — до Олексія. Цю історію завершує фатальне умертвіння матір’ю рідного сина. З любовними пригодами та ігнтригою пов’язаний мелодраматизм, який знижує художній рівень роману. «Мстива циганка-чаклунка, лиходій Герцик, змiя, що доречно вкусила його,— все це мелодраматичні ефекти»;— відзначав В. Бєлінський. Схематично, запрограмовано зображення Тетяни і, ак це часто буває в романах Вальтера Скотта, центральної пари закоханих. Важливо, однак, що сімейно-побутовi взаємини в «Чайковском», перейнятi нацiонально- й соцiально-історичними мотивами, втягнені в русло історичних подій. У романі Гребінка продовжує поетичну героїзацію минулого, що вже окреслилася в повісті про Золотаренка. Письменник яскраво змальовує суворі закони Запорозької Січi. «Чайковский» виявляє трактування козака як винятково мужнього, вiдважного й настирливого в життєвих перипетіях і водночас статечного й навіть деспотичного в сімейному житті. Але козак відзначається i глибокими родинними почуттями. Полковник Іван, наприклад, дуже любить жінку й дочку, та поводиться з ними статечно, «считая неприличным доброму казаку показывать какое-нибудь чувство, особенно к женщине». Запорожцi Микита Прихвостень і Касян характеризуються багатим емоційним світом, однак свої ніжні почуття до близьких вони вважають за краще не виявляти. Витоки такого розуміння характеру козака — до пенної міри в українській історії та народно-історичних пiснях. У художній літературі цей образ уперше створив Гоголь у повісті «Тарас Бульба». Згодом показовий для українського романтизму тип запорожця, який балансує між сiмейним життям і «товаришами да славою», намагався науково обґрунтувати М. Костомаров у праці «Об историческом значении русской народной поэзии» (Харьков, 1843.— С. 125). У Гребінки вже окреслюється романтичне протиставлення двох типiв — «гречкосія» і «козака-характерника». Козак постає в романтично-пiднесеному ореолi: «Характерник бывал человек очень разумный и знал всякую всячину; его и пуля не брала, и сабля не рубила; у него на все было средствие и способ, на все хорошее слово и польза. Характерники знали все броды, все плавни по Днепру и другим речкам; характерник из воды выводил сухого и из огня мокрого; у них была лыцарская совесть и добродушне…» (с. 293). Для письменника головне— передати героїку «козацької вольницi», незвичайнiсть «козацької поведенцiї», опоетизувати природний розгул козацької душі (сцени гульні Микити Прихвосня та iнших козаків у Варки, описи Запорозької Сiчі). Показове пiдкреслення природної козацької простоти у портретi Гадюки, «вірного слуги» полковника Івана: «вечно без шапки, босой, нечесаный, с немытыми руками, с нечеловечьими ногтями на руках. На войне он всегда был за полковником с огромной лалицей на плече и с фляжкою в руках; в мирное время спал как животное, свернувшись в клубок на полу у порога полковничьей спальни и готовил полковнику кушать. Про силу Гадюки до сих пор ходят предания между простолюдинами в Пирятине. Один только Гадюка мог безнаказанно говорить полковнику горькие истины, противоречил ему и даже грубил, как равному» (с. 283—284). У романі Гребінки запорожцi — справжнi захисники народу: «На Касьяна смотрел народ с каким-то особым уважением, как на запорожца, да еще бывшего вчера в схватке с крымцами» (с. 367). Історичну цiнність Запорозької Січі Гребінка вбачає в боротьбі проти татарських набiгiв і польсько-шляхетської експансії. Естетичний ідеал Гребiнки — герой-патрiот. Письменник вказує на коэацькi принципи: «стоять до смерти за общину и святую веру, ничего не иметь своего, кроме оружия; не жениться» (с. 307). Запорозька Сiч постає в уявi Гребiнки втіленням рівності, і вiн особливо цінує це. «А мы тут все равны: я казак славного Запорожья, ты пристаешь в наше товариство — мы равны» (с. 297),— каже Микита Олексію. Важливо, що свої уявлення про рiвнiсть Гребінка пов’язує з вiдсутністю нібито в козаків приватностї власності. «В сечи все общее: что твое, то мое, такое уже братство, все общее, кроме коня и оружия» (с. 297),— стверджує Прихвостень. Письменник кілька разiв підкреслює запорозький демократизм, виборність козацької старшини. Автор, ясна річ, iдеалізує соцiальнi вiдносини у «ріднiй старовині», та все ж уславлення уявлюваних в історичному минулому рівності, демократизму було прогресивним для свого часу, оскільки змушувало читача мимохіть порiвнювати «козацьку вольницю» із самодержавним гнітом, об’єктивно сприяло формуванню республiканських ідей. Захоплюючись «республіканською» формою суспiльного устрою в минулому, Гребiнка йде в русл романтичної традиції, започаткованої письменниками з кола дворянських революціонерів,— згадаймо їхню увагу до часів козаччини (наприклад, поеми «Войнаровский» і «Наливайко» Рилєєва), до явищ староруського «народоправства» — історичних доль «вольних республік» Новгорода i Пскова з їх вічевим порядкуванням (вiршi Раєвського та О. Одоєвського, повiсть «Роман і Ольга» Бестужева-Марлінського та інші твори). Деяка iдеалiзація соціальних зв’язків мiж козацькою старшиною рядовим козацтвом позначилася на зображеннi взаємин мiж лубенським полковником та його слугою Гадюкою. Але Гребiнка бачить в історичному минулому й соціальнi суперечності. Козацькі «ранги», неоднаковий статус старшини та простих козакiв добре усвідомлює Микита. Цю iєрархію автор виправдовує iсторичною необхiднiстю, вiйськовою органiзецсю Запорозької Січi, яка трималася на авторитеті сильних мужніх козаків. Гребiнка показує, як хитро маніпулює масою запорожців кошовий Зборовський, прагнучи досягти своеї мети. Справжнім українським феодалом постає лубенський полковник, гордий з того, що на його землі сходить і заходить сонце. Соцiальнокритичні елементи роману доповнює зображення старшини, яка бiля ліжка смертельно пораненого полковника турбується лише про вигідний для себе заповіт. Письменник симпатизує народним низам. Формально центральним героєм роману виступає Олексiй-попович — Чайковський, та поступово вiн одходить на другий план, і розповідь іде про тих, хто забезпечує йому особисте щастя: про запорожця Микиту Прихвосня, зимовника Касяна. Саме вони, а також козак Гадюка — найкращi образи-персонажi в романi. Цим козакам притаманнi спiльнi родові риси — усі вони ведуть «спартанський» спосiб життя, втiлюють у собі героїко-колективістське начало. Разом з тим кожен з цих героїв iндивiдуалізований, відчутний як характер. Товариський, здатний на добрi почуття завзятий гуляка Микита. Гострий на язик, небагатослівний, десь, ,може, навiть трохи понурий — Гадюка. Розважливий збагачений досвiдом старий зимовник Касян. Роман «Чайковский» виявляє типологічну рису європейської та американської романтичної прози. Як характер у нiй нерiдко вимальовувався не центральний герой, психологiя якого виходила схематичною й запрограмованою, а інші персонажі, які, по сутi, рухали художню дію ‚Ребекка в «Айвенго» Вальтера Скотта, iндiянин Магуа в «Останньому з могікан» Ф. Купера та н.). В образах полковника Івана, Микити, Гадюки, Касяна втілена історична людина. Романтичні тенденцiї у їх змалюванні — героїзацiя характеру й поведінки, поетизація козацької, стихії, уславлення в них волелюбності й гіперболiзація «природності», нарешті, підкреслення їхньої винятковості, продиктоване прагненням епатувати читачiв,— поєднуються в романі з реалістичними. Незвичайнi персонажі починають вимальовуватися як типові для України ХVI—ХVIII ст. У цих початках суспільно-історичного осмислення зв’язку характерів і обставин, у зображенні соціальних суперечностей і загалом майстерному відтворенні історичного колориту, в якому В. Бєлінський знаходив «стільки разюче достовiрних рис», а І. Франко — «деякі образки з життя лівобережного козацтва, більше ХVIII, нiж кінця ХVI віку», виявилось переростання романтизму в критичний реалізм. Однак ці риси типізації в «Чайковском» не дають достатніх підстав для віднесення роману до творів критичного реалізму. Початки соцiального осмислення характеру й поведінки ще не переростають у соціальний аналіз — серцевину, за висловом Б. Сучкова, критично-реалістичного методу. 4. Порівняльна характеристика повісті «Нежинский полковник Золотаренко» і роману «Чайковский» У повісті «Нежинский полковник Золотаренко» в «гоголівському» дусі протиставляються героічне минуле й авторська сучаснiсть для якої характерні дрiб’язкові почуття. І в романі «Чайковский» ця антитеза очевидна. Щоправда, Гребiнка, хоч i був далеким, на вiдміну від Квiтки-Основ’яненка, од беззастережного звеличання теперiшнього, все ж переконаний, що історія являє собою прогрес, який полягає в розвитку освіти, духовності. А зло «даже в образованном обществе» письменник намагається віднести на рахунок «людей-ненавистников» од природи, «странных натур» (с. 394) — тут вияв певної кризи просвітительського уявлення про природну доброту людини й зародження пізньоромантичного світовідчування. Звичаї, порядки минулого мали, на думку Гребінки, своє iсторичне виправдання як необхідні для свого часу. Разом з тим любовним змалюванням козацької героїки, протиставленням Пирятину — «прескверному городику» (с. 275) першої половини ХIХ ст. Пирятина «несколько сот лет наэад» — «красивого, сильного, богатого сотенного города в нашем гетманстве» (с. 276) письменник у романі «Чайковський», у порівнянні з історичною белетристикою Квітки, опоетизонує історичне минуле. Бiльше того, минувшина як доба високих пристрастей, природної простоти і стихiйного життя отримує позитивну авторську оцінку: «Было весело!..» (с. 276)— тоді як, за словами старого баштанника, «невеселые теперь времена, право, невеселые...» (с. 292). Один з епіграфів роману взятий з вірша Шевченка «Думи мої, Думи мої»: «Там родилась, гарцовала Козацька воля, Там шляхтою, татарами Засiвала поле, Засівала трупом поле, Поки не остило... Лягла спочить… а тим часом Виросла могила» (с. 340) . У символічних образах Шевченкового вiрша («Козацька воля» — «Лягла спочить» — «Виросла могила») національна незалежність у минулому протиставляється неволi в авторській сучасності, висловлюється туга за героїчною минувшиною. Згаданий епіграф знаходить відгук в епілозі, власне, його кінцівці — замальовці з другої чверті ХIХ ст.: «Под горою, при самом выезде, влево, зеленел огромный пустырь; на нем порос высокий бурьян и крапива и желтели кучи развалин_едва я узнал в этом пустыре бывший дом и двор Чайковского! Слепой кобзарь, сидя на дороге у самого пустыря, пел заунывным голосом... Кобзарь не подозревал, как была кстати, к месту его древняя легенда, но пел ее с чувством; голос его дрожал, струны дрожали замирали в диссонансах, которые мало-помалу переходили в стройный аккорд, жалобный, вопиющий, страдальческий. А люди шли мимо. не обращая внимания ни на старика, ни на его песню» (с. 45; пiдкреслення наше.— Є. Н.). Смислове суголосся епiграфа й кiнцiвки роману стає очевиднiшим, коли читаємо у вiршi Шенченка рядки, якi йдуть після слiв «Виросла могила»: «А над нею орел черний Сторожем літає, і про неї добрим людям Кобзарi спiвають, Все співають, як діялось, Сліпі небораки…» Цим романтичним «пейзажем-руїною», що символiзує загибель колишньої слави, величi, добором при його змалюваннi слів, семантика яких пов’язана з поняттям «сум», зображенням «слепого кобзаря», що співає «заунывным голосом» та iнформуванням про байдужість перехожих до його співу Гребiнка висловив характерний для українських романтикiв мотив «національної туги». Порiвнюючи те що було, з тим, що стало «тепер», письменник прагнув виразити власне романтично-трагічне вiдчуття незворотностi історичного потоку, спонукав своїх сучасникiв задуматися над невмолимістю часоплину, минущiстю непроминальністю історичної пам’ятi. У пробудженому почуттi національно-історичної гордостi, туги за славним, героїчним минулим виявився вплив шевченкiвської музи на Гребінку. Отже, в ідейному спрямуваннi роману письменник ішов у руслі декабристських пошукiв в історiї «республіканських» свобод, Квiтчиного вираження загальнодержавного патріотизму (в «Чайковском» це знайшло сноє втілення в осуді зрадника Мазепи, в «Нежинском полковнике Золотаренко» — у схваленні, а в поемі «Богдан» — у палкому уславленнi возз’єднання України з Росiєю); ішов за гоголiвським апофеозом «запорозької вольниці» як антитези крiпацтву та протиставленням героїчної минувшини дріб’язковiй у почуттях сучасностi i, нарештi, Шевченковим національно-патріотичним осмисленням козаччини. При цьому Гребінка пiшов далі за письменників-декабристів, Квітки та Гоголя в конкретно-iсторичному змалюваннi козацтва, зокрема соцiальних суперечностей у його середовищі. Та автор «Чайковского» не вийшов за межі вираження «нацiональної туги», не піднявся до пафосу революційно-визвольної боротьби, властивого поезiї основоположника нової української лтератури. В цьому виявилася обмеженiсть художнього iсторизму Гребiнкн. Порiвняно з преромантичною iсторичною белетристикою Квiтки-Основ’яненка повiсть роман Гребiнки — новий крок і в художньому відкритті iсторії. «Нежинский полковник Золотаренко» та «Чайковский» — це вже мистецька романтична проза. Гребінка в цiлому вiдходить од прямого, нерідко простодушно-гумористичного звернення автора до читача, що знижує високу напругу зображуваних iсторичних подій, вiд публiцистичних висловлювань, чим так рясніє нарисово-історична проза Квітки. Тяжіючи до вираження дії, Гребінка вже розрiзняє експресивний, живописний, у чомусь навiть урочистий стиль прози на історичну тематику (стиль «входження а епоху») і «легкий» стиль творів про сучаснiсть. Гребiнка створював свою мистецько-iсторичну прозу, спираючись на художнiй досвід насамперед «Тараса Бульби». Зiставляючи гоголiвську повiсть i роман Гребінки «Чайковский», Н. Є. Крутікова вказує на характернi збiги в художньому задумi (акцент на використання фольклору), в стилiстичних прийомах (ліро-епiчна розповдь, епічно-пiсенний ритм викладу), в окремих картинах . Услід за Гоголем автор «Чайковского» піднявся від викладової форми в народно-героїчному епосі до героїчної патетики та високого ліризму. Українськi письменники поступово йшли до створення художньо-iсторичної прози рідною мовою. Величезний вплив на них мала повість Гоголя «Тарас Бульба», написана на матералі українських народно-історичних пісень козацьких лiтописів. Од літературної обробки народно-історичних переказів і пісень у белетризованих нарисах хронiкальних повістях Квiтки-Основ’яненка художньо-iсторична проза українських письменників еволюціонувала до роману «Чайковский» Гребiнки, де епіграфами до багатьох розділiв фігурують уривки, подані в оригіналi, з української романтичної поезії та поезiї народної, а в текст твору вмонтовані (переважно в перекладі на російську) зразки народної пiсенності. Цим, а ще більше — патріотичним пафосом, проникненням у соціальні суперечності в середовищі козацтва майстерним оформлениям українського фольклорного та iсторичного матерiалу в повістевий романний жанри романтичного й зароджуваного критично-реалiстичного художнього мислення аналiзована росiйськомовна творчiсть Є. Гребiнки відiграла значну роль у становленнi в українськiй літературi історичної прози, насамперед — романiстики. Висновок Для прозового доробку Гребiнки характерним є аполiтичний метод вiдтворення i викриття гнiтючої навколишньої дiйсностi, свідомий вибiр насамперед демократичного героя, художня достовiрвiсть розповiдi. У своєму лiтературному розвитку Гребiнка-прозак пройшов шлях від раннiх романтично-сентиментальних захоплень (у рядi пiзнiших творiв, зокрема у повiстях «Пиит», «Приключения синей ассигнации» та iнших вiн в’їдливо висмiяв своїх колишнiх кумирiв О. Марлiнського й В. Бенедиктова) до принципiв натуральної школи. Творчо сприйнявши iдейно-художнi досягнення Гоголя, грунтуючись на життєвих спостереженнях, Гребiнка створив низку яскравих творiв, позначених реалiстичною спрямованiстю, гуманiстичним ставленням до «маленької людини». Його проза стала надбанням як росiйської, так i української лiтератур. Кращi повiстi й оповiдання письменника, написанi з позицiй естетики натуральної школи, сприяли змiцненню «гоголiвського первня» в росiйськiй лiтературi й разом iз його класичними байками вiдiграли помiтну роль у становленнi й розвитку художнього реалiзму в новому українському письменствi. Список використаної літератури
|
|
Реферат студентки ІІІ курсу денної форми навчання спеціальність «Українська мова та література» Україною. І треба сказати, що більшість цих людей чесно служила українській нації й багато з них ґрунтовно прислужилися українській... |
Н73 Новий довідник: Українська мова. Українська література. — К.: ТОВ «КАЗКА», 2008. т— 864 с М. Радишевсъка — старший учитель, учитель-методист, відмінник народної освіти (автор розділу «Українська мова») |
|
Особливості роботи за підручником «Українська мова. 2 клас» (автор... Віту, вирішення життєво важливих завдань)» (Програма, с. 10), уможливлює зміст навчально-методичного комплекту, до якого входять:... |
Бордюг Марія Миколаївна Особисті дані З 2010 року КНУ ім. Шевченка, спеціальність «японська мова, література та переклад» |
|
План: Предмет і завдання курсу "Ділова українська мова". Українська... Функціональні стилі мовлення. Художній і розмовний стилі, жанри, мета і сфера спілкування, мовні засоби |
Розкрийте поняття літературної мови та літературної норми. Визначте... Українська мова – слов’янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує |
|
РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА з дисципліни Історія української літератури... Мета курсу. Дати студентам наукові знання історії, особливостей розвитку новітньої української літератури, починаючи з 20-х років... |
Віталій КОНОНЕНКО. Проблема гуманізації викладання літератури (на... Віталій КОНОНЕНКО. Проблема гуманізації викладання літератури (на матеріалі творчості Олеся Гончара) // Українська мова та література... |
|
ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД Основи культури мовлення: Методичні вказівки з курсу „Українська мова” для студентів І курсу економічного факультету / упор. Л. М. Кулакевич.... |
Intel® Навчання для майбутнього Гречанюк С. День повернення М. Хвильового // Українська мова і література в школі. – 1987. – №12. – С. 17-26 |