|
|
Скачати 178.48 Kb.
|
|
Міністерство освіти і науки України Маріупольський державний гуманітарний університет Кафедра української філології Мовознавча спадщина Олени Курило Реферат студентки ІІІ курсу денної форми навчання спеціальність «Українська мова та література» Мухіної Світлани Керівник: кандидат філологічних наук, доцент Мороз Оксана Анатоліївна Маріуполь 2010 План
Крихти біографі Українське політичне відродження 1917 — 1920 pp. і культурне відродження двадцятих років захопили в свою бурхливу й широку течію чимало людей неукраїнського походження, яких доля зв'язала з Україною. І треба сказати, що більшість цих людей чесно служила українській нації й багато з них ґрунтовно прислужилися українській культурі і навіть життя віддали за свою свідомо прийняту нову батьківщину. До таких людей належала і Олена Курило, один з найвидатніших українських учених-мовознавців. Біографія Олени Курило ніколи не була опублікована. Деякі крихти її, що вдалося позбирати з випадкових джерел і від очевидців, лишають більше невідомого, ніж розкритого. Аж не віриться, що за яких двадцять років факти встигають так стертися з людської пам'яті. Мої опитування дали аж надто незначні наслідки. Поділюся тут зібраним, сподіваючися, що інші згодом доповнять його іншими фактами, а може й відсіють дещо, бо ж пам'ять людська завжди може помилитися, а частина моїх даних спирається на спогади самовидців. Олена Борисівна Курило народилася 6 жовтня 1890 р. в місті Слонім, тоді Гродненської губернії (тепер Білорусь), у жидівській родині. Мені невідоме її дівоче ім'я. Високу освіту Курило здобула перед Першою світовою війною в Варшаві — в університеті або на Високих Жіночих курсах її вчителями були, очевидно, Є. Карський, Є. Тимченко, В. Погорєлов, А. Яцімірський. Можливо, що першим, хто звернув її інтерес до української культури і українського визвольного руху, був саме Євген Тимченко, визначний український мовознавець і, може, найтиповіший представник «народницької» течії в українській лінгвістиці, що від 1913 р. викладав на Високих Жіночих курсах у Варшаві, а від 1915 р. став приват-доцентом Варшавського університету і саме тоді почав працю над своєю серією монографій про синтаксичні функції відмінків в українській мові — перша з них, про родовий відмінок, вийшла-таки в Варшаві 1913 року. Другим чинником було, мабуть, знайомство Олени Борисівни з студентом Варшавського університету Дмитром Курилом, пізніше старшиною армії УНР і працівником пресового бюро при українській дипломатичній місії в Варшаві. Не знати, коли Курило переїхала до Києва. Перші роки молодої української держави застають її там. Курило бере активну участь в українізації школи, їй належить найпопулярніший підручник української граматики для дітей, виданий у ті роки і потім перевидаваний багато разів до 1926 p., вона бере участь у перших опрацюваннях української наукової термінологої (медичної, хімічної, ботанічної та інш.). 1921 — 1923 pp., а може й довше, Курило викладає в Київському Інституті народньої освіти, але її більше приваблює наукова робота, і особливо активно вона дедалі більше працює в Українській Академії Наук. Не знати, коли ця праця формально почалася, але в звідомленні ВУАН за 1921 р. Курило вже згадана як старший науковий співробітник-філолог, консультант Інституту наукової мови. Те саме знаходимо в звіті за 1922 р. З звідомлення ВУАН за 1925 р. довідуємося, що в цей час вона також укладала проект правопису чужих слів. Водночас розгортається праця Курило над діялектологією України. На 1 липня 1925 р. Курило числилася членом Етнографічної комісії Української Академії Наук, але невідома дата її призначення. З звідомлення ВУАН за 1926 р. видно, що Курило була членом Комісії краєзнавства; нарешті відомо, що 1930 р. вона була дійсним членом Діалектологічної комісії. Багата й плідна наукова праця Курило в роках 1921 — 1931 була зв'язана з Академією Наук. Я не маю поза наведеними даних про її формальну наукову кар'єру, але спрямованість і широта її наукових інтересів задокументована її працями того часу. Розгром Академії Наук на початку 30-х років змушує Курило тікати з Києва. Вона знаходить безпечніше місце в Москві, де, здається, вона викладала в Московському педагогічному інституті. Але це було тільки відстрочення. Десь коло 1937 р. її спіткала загальна доля — арешт. Імовірно, що після перебування в московській слідчій тюрмі її звільнили — про це оповідала п. М. Струтинській одна українська письменниця, що сиділа тоді в тій же тюрмі. За тими ж відомостями Курило було заборонено проживати в багатьох місцевостях, і вона була змушена оселитися десь на півночі Росії. Чи це так, чи ні, — фактом є, що від 1932 року не з'явилося жодних статтей з підписом Курило. Її наукова діяльність була неподільно зв'язана з Україною, Українською Академією Наук і українською мовою. В атмосфері Росії 30-х років і пізніше Курило не мала змоги до наукової творчості або не проявила бажання віддатися їй. Бібліографії праць Курило не складено. Подаю тут у хронологічному порядку публікації те, що мені вдалося встановити. Можна думати, що тут охоплені всі її головні праці, але не можна цього сказати про дрібніші виступи й рецензії. Нічого не відомо також про її праці, що лишилися недрукованими, за винятком згадки про підготований нею перший випуск − список:
Праці Курило досить виразно поділяються на чотири цикли. Початок її наукової діяльности зв'язаний з інтересом до проблем нормалізації української літературної мови, особливо в стилістиці й термінології. Це праці 1, 6, 9, 10; цієї ділянки Курило не цурається й далі, як свідчать 15, 24, одначе від 1924 р. вона стає для Курило другорядною. На чільне місце вибивається спершу збирання діялектологічних і почасти етнографічних матеріялів (8, 11, 13, 19, 22). Це постачає Курило матеріял для перегляду низки питань з історії української мови, передусім з історичної фонетики її. Тепер ці проблеми стають у центрі всієї її праці, і тут Курило особливо багато зробила для дальшого розвитку українського мовознавства. Сюди належать її праці 7, 12, 16—18, 20, 21, 25, 26, 27. Якщо діалектологія давала головний фактичний матеріял для цих праць, то, з другого боку, відчувалася потреба теоретично-методологічного обґрунтовання. З усіх мовознавців-україністів 20-х років Курило була найбільше зацікавлена питаннями загальної фонетики й фонології. Про це свідчать праці 15 і 24. Курило й нормалізація української літературної мови Праці над нормалізацією української літературної мови Курило присвятила багато часу й уваги, особливо в першій половині своєї недовгої — 14-річної — наукової діяльності. У широкій колективній нормалізаційній праці тих років чи не на перше місце треба поставити поруч О. Синявського — в царині правопису, ортоепії й морфології — і Ганцова — в царині загального словництва, Курило в царинах фахового словництва, словотвору, синтаксу й фразеології. Без діяльності цих трьох визначних мовознавців сучасна українська літературна мова мала б дещо інший характер — і цього не вдалося змінити навіть пізнішими мовними чистками в УССР. Наслідки праці цих мовознавців не викорчувані і не можуть бути викорчувані, за винятком окремих деталів, а це з двох причин: бо їхня праця спиралася не на фантазії й суб'єктивні забаганки, а на факти й тенденції розвитку живої народної та інтелігентської мови; і також — бо вони самі мали наукову лінгвістичну кваліфікацію, лінгвістичну обдарованість і почуття відповідальності за роблене. Вплив Курило почався з її (2). Видавана й перевидавана безперервно від 1918-го до 1926 р. (наклад самого дев'ятого видання був 150 000), студійована без перебільшення мільйонами українських школярів, ця книжка своїми одинадцятьма виданнями лишила, може, більший слід у свідомості покоління тих років, ніж багато інших книжок. Це не була наукова праця, це був практичний підручник для дітей, він не давав наукової системи й не претендував на сувору науковість методи, але він будив любов до своєї країни й мови й защеплював норми цієї мови. Автор цих рядків особисто досі пам'ятає окремі сторінки з цієї книжки, що з нею він уперше зустрівся 1918 p., бувши учнем першої кляси гімназії. Тоді ж таки Курило починає працю над українською термінологією. Вона складає російсько-український словничок медичної термінології, виданий 1918 р. У (3) вона протестує проти змін, внесених редакцією, що заступила, приміром, кінчина на кінцівка, кістна земля на кістяна зола тощо. Сьогодні ми бачимо, що форми, пропоновані Курило, справді не були найкращі. Але ж легко критикувати тепер, після десятиріч досвіду, а тоді ступалося ледве перші кроки в цьому напрямі. Не дивно й те, що перший термінологічний словник, що вийшов з ім'ям Курило як упорядниці (7), на сьогодні застарів і був фактично перекритий виданнями термінологічних словників Академії Наук другої половини 20-х років. Поза тим треба пам'ятати, що багато термінологічних словників, де Курило не виступає офіційним упорядником, пройшли через її руки, особливо в той час, коли вона (див. розд. 1) була єдиним мово-знавцем-консультантом — і єдиним оплачуваним працівником Інституту наукової мови. Згадку про неї ми знайдемо на Nomina anatomica ucrainica (Київ, 1925, ст. 82), укладеній Ф. Цешківським і О. Черняхівським, але, приміром, (16) вийшов без згадки імени упорядників на титульній сторінці, і тільки з нотатки в хроніці15 ми довідуємося, що його впорядкувала теж Курило. Вплив Курило на розвиток української термінології, одначе, зменшується, відколи широко розгортається праця Інституту української наукової мови, Курило перестає бути єдиним ученим консультантом і взагалі переключається більше на проблеми діялектології й історії мови. Натомість неминущим і досі лишився її вплив на українську синтаксу, фразеологію й почасти словотвір — і це сталося головне внаслідок появи (6). Книжка виросла з невеликої брошурки в першому виданні, так само, як і інша брошура (5), надиханої любов'ю до української мови й бажанням підкреслити багатство її синтаксично-фразеологічних можливостей, але в другому, а особливо в третьому виданні вона стала широким порадником в основних синтаксично-стилістичних питаннях української літературної мови. Як настільна книга літературних редакторів вона визначила собою ввесь напрям їх праці на довгі роки. Численні автори різних мовних підручників і порадників, що видавалися тоді цілою зливою, в суті речі майже виключно популяризували настанови Курило в (6). І тепер, хоч книжка давно заборонена в УССР, а молодшому поколінню просто невідома, ціла низка її тверджень і порад здійснюється. Я назву тут тільки головні з тих питань, що в них (6) визначила шлях розвитку української літературної мови: заперечення вживання активних дієприкметників на -чий, -ший і пасивних на -мий і конкретні поради, коли їх заступати на прикметник, дієприслівник чи підрядне речення; поради щодо вживання дієприслівників, зокрема дієприслівників на -вши в значенні одночасної дії; поради про перевагу інфінітива над віддієслівними іменниками і про розмірно дієслівний характер української мови; розмежування віддієслівних іменників з нульовим суфіксом, суфіксом -к- і суфіксом -ння; особливості вживання часових форм дієслова; настанова про перевагу що над який і особливо котрий у релятивних підрядних реченнях; заборона протиставного же (типу: Я мовчав, він же говорив); межі вживання прийменника по і його замін; часові конструкції; і особливо — керування дієслів. Додаймо до цього ще розуміння чергувань у : в, і: й як вияву особливої властивості української мови, її потягу до краси, до стилістично використовуваної рівноваги голосних і приголосних, пропаговане в (5) (Курило вживала для цього явища термін «милозвучність»). Тепер усі ці риси української літературної мови здаються самозрозумілими, але вперше показати їх і солідно обґрунтувати — це була велика заслуга Курило. Природно, що не могло прищепитися все, що підносила й радила Курило. Деякі її вимоги здаються тепер перебільшено етнографічними, вони хотіли б реставрувати відмерле або вони розвивали б наявну тенденцію дещо однобічно. Але таких моментів далеко менше. Назву з них такі, як вимога в чужих словах вимовляти (й писати) завжди и, за народною вимовою давніше позичених слів типу универсал, министер; спроба заборонити дієприкметники на -лий і великою мірою звести пасивні дієприкметники на -ний, -тий до ролі прикметників; спроба відновити сполуку дієприслівника з дієсловом за допомогою сполучника та (типу: Увійшовши, та став); спроба заборонити дієслова було й буде та орудний відмінок дійової особи в усіх випадках при безособових присудках на -но, -то; спроба обмежити, а то й зовсім усунути родовий відмінок приналежності іменників; порада вживати апозитивні сполуки однакових частин мови (типу: куми-побратими, визнати-вимовити); спроба відновити двоїну. Провідна настанова, що визначала ввесь напрям порад Курило, була, безперечно, романтично-народницька. Курило виходила з тези про те, що головне — це впіймати «дух української мови», що проявляється насамперед в особливих, тільки їй «властивих законах синтаксичних» і що відбиває «властиву даній нації звичку думати», «є вираз його (народу) національного світогляду». Мова йде, таким чином, про визбирування й культивування «свого, одмітного». Це одмітне, власне, можна знайти в тих проявах мови, що не є заторкнені впливами російської літературної мови, як це сталося великою мірою з мовою сучасної Курило української інтелігенції. Звідси виростає етнографізм у мовній настанові Курило. Уже в вона відзначає як одну з переваг Є. Тимченка як мовознавця, що він має «чудесні приклади, взяті здебільшого з етнографічних записів». Інтеліґенція бо «повинна вчитися від народу висловлювати його думками, його психологією мови наукові правди». Завдання мовознавця — мову літературну «знов наблизити до народної», «допомогти їй зійти з російської підстави, набігти живої народної тропи». Мова йде, отже, не тільки про близькість до народної мови, себто фактично до мови етнографічних записів, а про концентрацію, згущення її рис. Тож не диво, що найбільше відповідає ідеалові Курило мова прози П. Куліша (але не його поезії, з її синтезою української народної основи з церковнослов'янськими елементами); як вона сама подає, «це — найбагатші, найкращі зразки українського слова, що досі не мають рівних собі в українській прозовій літературі». Часом народницький підхід навіть переважає в Курило над національним, а народ для неї фактично означає селянство. Вона радо порівнює, приміром, українську народну мову з російською народною мовою, протиставляючи їх разом штучності російської літературної мови. Тут в «Увагах» Курило ніби проявляється боротьба впливів двох її вчителів — її безпосереднього вчителя Є. Тимченка з його етнографічним підходом і її учителя з книжок — Ол. Потебні, з його романтично-національним підходом, до певної міри завдяченим В. Гумбольдтові. Загалом, одначе, вплив Потебні панує, і це проявляється не тільки в тому, що Потебня найчастіше цитується на сторінках (6) і інших праць Курило на синтаксично-стилістичні теми, не тільки в тому, що (6), власне, кінчається цитатами з Гумбольдта й Потебні, а і в тому, що Потебня визначив головне в підході Курило до явищ української мови, а також дав глибоко опрацьоване історичне тло для її зауваг щодо сучасної мови. З цього погляду в Курило зв'язок з Потебнею глибший і живіший, ніж у його харківських учнів, об'єднаних навколо видання «Вопросы теории и психологии творчества». Тоді як вони спиралися більше на «Мысль и язык», ранній і ще мало самостійний твір Потебні, і на його психологічно обґрунтовану теорію літератури, Курило продовжувала головний напрям його геніяльних синтаксичних студій і продовжувала також те, що завжди було скритою пружиною всієї діяльності Потебні — його українство. Перейнявши від Потебні і безпосередньо від його вчителя В. Гумбольдта їх національний романтизм, Курило перейняла від Потебні й другу його рису, що завжди обмежувала його романтизм, — його тверезість в оцінці фактів, його чесність науковця. Не випадково ані в своєму романтизмі, ані в своєму народництві Курило звичайно не доходила крайностей, не втрачала ґрунту під ногами, не виробляла приписів, розбіжних з фактами. Уже в ранніх її працях ми знайдемо раз у раз характеристичну для неї тверезість і відповідальність — і не тільки в її стилі, чужому всякого патосу й лірики, а і в самій оцінці її матеріалу. Етнографізм не спонукав її захоплюватися діялект-ними особливостями — вона твердо стоїть на ґрунті «централь-ноукраїнського діялекту» як основи літературної мови. Шукавши українського «духу» в українській мові, вона не планує все-таки очистити її від усього чужого, а тільки «від деяких невластивих... конструкцій»; піднісши вживання парних сполук типу отець-ненька або двоїни, Курило зразу застерігає, що вони не надаються «до стислого стилю» або й до послідовного вжитку взагалі, різнячися цим, від, скажімо, Тимченка або Огієнка. Так само обережно пропагує вона паратаксу в складному реченні, на відміну від пізнішого захоплення нею в Смеречинського; обережно ставиться вона до шукання особливостей фонетичної системи української мови в твердженнях Синявського про тверду вимову приголосних перед і, що розвинулося з о, про повсюдну твердість українських губних, про послідовне збереження дзвінкости українських дзвінких приголосних. Згодом Курило відійшла від позицій романтичного народництва, її підхід у (25) відмінний. Тут вона не тільки відмовляється від деяких нормативних порад з (5), дозволивши, приміром, у безособових реченнях на -но, -то вживання дієслів було, буде і навіть орудного відмінка дійової особи. Останнє вона визнає за нехарактеристичне для української мови в реченнях на -но, -то, але не через особливий дух української мови, а через активний, а не пасивний, на її думку, характер цього типу речень. Вона йде далі і приймає чужі впливи на мови, зокрема і на українську, твердячи тільки, що «сторонній вплив на мову стає широкосяжний тоді, коли й у самій мові є сприятливі для цього моменти». Визнавши, що зазначені риси в реченнях на -но, -то ширяться не без російського впливу, Курило все-таки показує, що для цього були підстави і в українській мові, насамперед через взаємодію цього типу речень з іншими типами прислівникових речень, і що, власне, це вможливило і російський вплив: «В історії культурних стосунків схрещення різних національних елементів є факт неминучий», пише вона тепер, а своє трактування фактів у (6) називає «вузьким». Правда, (25) опубліковано 1931 p., коли вже йшла нагінка на українських науковців, і можна було б подумати, що Курило була змушена писати «самокритичні» тиради, ба й цілі статті. Одначе здається, що така думка позбавлена підстав. По-перше, офіційна «критика» й розгром «націоналізму» в мовознавстві тоді ще не почалися; по-друге, в тій же книзі Курило опублікувала (24), досить далеку від офіційних настанов і згодом розгромлену Сунцовою за націоналізм (див. далі); по-третє, Курило, скільки знати, взагалі не виявляла нахилу до вимушеної самокритики, і коли самостійна творча праця на Україні для неї стала неможлива, вона воліла покинути Україну, але в умовах підневільности науковця в 30-х роках не забирала голосу й в Москві; і, нарешті, вже і в ранніх працях Курило видні посилання і на інших учителів, що не могли вкластися в рамки народницько-романтичної школи. Я маю на увазі її згадки про західньоевропейських мовознавців — не тільки романтика Карла Фосслера, а і ближчого до структуралізму Шарля Баллі; ранні вимоги будувати граматику суворо формально і синхронно. Є всі дані думати, що в міру свого прощання з молодими роками Курило усвідомлювала, що і національній справі наука може краще прислужитися не романтичним захватом і запалом, а суворим, систематичним і об'єктивним вивченням справжніх фактів. Але українське суспільство 1917 — 1925 pp. було переважно романтичне, чималою мірою також романтично-народницьке, і це створило передумову для колосального успіху й впливу (6). І щастя, що вже там авторка поєднала загальноромантичний підхід з тверезістю й відповідальністю науковця. Саме тому (6) справили не тільки тимчасовий, а тривалий вплив на розвиток української літературної мови, хоч деякі їх перебільшення були незабаром легко відкинені. Саме це відзначив у своїй (непідписаній) передмові до четвертого видання (6) Василь Сімович, писавши, що в цій книзі «дещо... не ввійде до літературного вжитку, багато чого може видатися застарілим — з погляду деяких функцій мови». Та зрештою Сімович теж пройшов цей шлях розвитку від народницького романтизму до об'єктивного структуралізму. Так чи так, на тлі аналогічних книжок першої половини двадцятих років, що мали визначати напрям розвитку української літературної мови, книжка Курило вирізнялася сполученням фактичності й історичного тла з практичними висновками й далеко більшою тверезістю і обережністю в висновках при більшій їх широті. Поки не вийшли «Норми української літературної мови» Олекси Синявського (1931), «Уваги» були найтверезішою й найсоліднішою науковою працею українського мовознавця в цій царині. Вони й досі зберігають великою мірою своє наукове значення, а про міру їх практичного впливу вже була мова. Меншу вагу мали і пізніше посталі праці Курило в ділянці української фонології. Одначе й їх не слід забувати, бо разом з працею Синявського «Спроба звукової характеристики української мови» вони були першими спробами розбудувати фонологію української літературної мови. У протилежність Синявському, що налічив був 102 фонеми в українській мові, Курило звела їх число до 55. Вона прийшла до цього числа, вилучивши — цілком слушно — ті подовжені приголосні, що трапляються тільки на межах слів або морфем і фонологічно являють собою суму двох однакових фонем, — а також вивівши в окрему групу те, що є ознакою чужих, не українських і не цілком припасованих до української фонологічної системи слів і виразів. Курило не пішла глибоко в цей аналіз, давши тільки список фонем, а не показавши їх стосунків між собою, бо це було не метою її статті, а тільки ілюстрацією до загальнотеоретичних тверджень. І самий склад її списка можна й треба критикувати, зокрема, ледве чи є підстави розглядати як окремі фонеми наголошені й ненаголошені голосні а, о, у, и, і (щодо ненаголошених и, е погляди Курило критикував уже Сімович. Одначе і сьогодні ще цікаві її міркування про міру самостійности и як фонеми в українській мові, а також про те, чи графічні сполуки в з попереднім голосним (типу дав) можна вважати за дифтонги з фонологічного погляду. Список використаної літератури
|
|
Реферат студентки ІІ курсу спеціальність «Українська мова та література» Гребінки у контексті декабристської літератури, історичної белетристики Г. Квітки-Основ’яненка та поетичного доробку Т Шевченка |
Програма дисципліни “ Історія української літератури (Давня українська... |
|
Програма дисципліни “ Історія української літератури (Давня українська... |
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до організації самостійної роботи студентів денної форми навчання Економічний аналіз. Методичні рекомендації до організації самостійної роботи студентів денної форми навчання, освітньо-кваліфікаційний... |
|
Міністерство освіти і науки України Національний університет водного... «Українська мова» для студентів напряму підготовки 030505 «Управління персоналом і економіка праці» денної форми навчання |
РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА для магістрів 1-го курсу денної форми навчання Затверджено Робоча навчальна програма для магістрів 1-го курсу денної форми навчання "Актуальні проблеми цивільного процесуального права" |
|
РОЛЬ МОВИ В ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА Плани практичних занять з навчальної дисципліни “Українська мова (за професійним спрямуванням)”. Для студентів денної форми навчання... |
Програма дисципліни Сучасна українська література для студентів 2... Вступ до літературознавства”, “Історія світової літератури” тощо. При читанні курсу для спеціальностей із західноєвропейських, слов’янських... |
|
Програма дисципліни Сучасна українська література для студентів 2... Вступ до літературознавства”, “Історія світової літератури” тощо. При читанні курсу для спеціальностей із західноєвропейських, слов’янських... |
Н73 Новий довідник: Українська мова. Українська література. — К.: ТОВ «КАЗКА», 2008. т— 864 с М. Радишевсъка — старший учитель, учитель-методист, відмінник народної освіти (автор розділу «Українська мова») |