Засідання круглого столу на тему
«Поезія героїчного чину»,
присвячене 75-літтю від дня народження поета, патріота, подолянина, Героя України Василя Стуса
Вчитель. Василь Стус - один з найбільших українських поетів ХХ століття. В новітній українській поезії його ім’я на чільному місці. І не тільки тому, що світлий образ цієї людини - поета трагічної долі - став символом незламності духу людської і національної гідності, закономірним продовженням дорогої і життєво важливої для українського народу традиції народолюбства й вірності патріотичному обов’язку. Найголовніше те, що це самобутній поет – на рівні сучасного поетичного мислення, схильний до філософського заглиблення й самовираження, до герметичної самовідданості поетичного слова і водночас до синтезу глибинних традиційних джерел українського художнього образотворення з поетичною мовою ХХ століття.
Ведучий.
Василь Стус жив і загинув, аби український народ мав те, що Богом дано кожному народові – свободу, незалежність, право на рідну мову, історичну пам’ять, самобутню культуру. Коли всі мовчали, один з небагатьох сміливців Василь Стус розімкнув свої гнівні вуста і підніс голос за права людини і свого народу.
Ведучий .«…Розумієш, я просто інакше вже не можу! І жити спокійно не можу і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, заарештують. Знаю свою долю, але почуваю, що мушу її прожити саме ось так!» Ці слова
В. Стуса згадує ровесник і друг поета , письменник
Ю. Покальчук.
Читець
Господи, гніву пречистого
благаю – не май за зле.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був як завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи,
і добре, що не зуміла
мене від біди вберегти.
Вчитель. Яким він був? Яким запам’ятався друзям і рідним?
Ведучий . Василь Стус якось по-особливому любив слово, відчував його смак. Кохався в поезії. Душа його була відкрита небагатьом. Він ішов власним, особливим шляхом. У цьому його сила. Обожнював свою родину, народ, Україну.
Любив класичну музику. Баха, Бетховена.
Ведуча. Коли б доля була прихильною до нього, а час – сприятливішим, яким блискучим науковцем він би став. Кожен, хто читав Стусові глибокі розвідки про Павла Тичину чи Бертольда Брехта або якогось молодого поета з «київської школи», поціновував їх дуже високо.
Ведучий. Але Василь Стус зробив інший вибір – громадські справи поставив вище наукових і особистих. Власне, вибору в нього й не було, адже час вимагав оборонця справедливості, сміливця, борця за свободу України, проти тиранії держави над людиною.
Василь Стус говорив:«Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється від неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б вірші не писав, а – робив би коло землі».
Читець.
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
добро і правдо віку. Через сто
зневір. Моя душа запрагла неба,
в буремнім леті держить путь на стовп
високого вогню, що осіянний
одним твоїм бажанням, аж туди,
де не ступали ще людські сліди,
з щовба на щовб, аж поза смертні хлані
людських дерзань, за чорну порожнечу,
бо вже нема ні щастя, ні біди
і врочить порив: не спиняйся, йди.
То шлях правдивий. Ти – його предтеча.
Вчитель. Про життя Василя Стуса, ви знаєте багато. А тому ми дозволимо собі нагадати коротко біографічні факти .
Ведучий. Народився Василь Стус на Святвечір 6 січня 1938 року в селі Рахнівці на Вінниччині.
Звучить пісня «Тиха ніч, святая ніч» на слова В. Стуса у виконанні Пікардійської терції
Ведучий. Після закінчення історико-філологічного факультету Донецького педінституту вчителював на Кіровоградщині, служив в армії.
Після демобілізації Стус влаштовується в 23 Горлівську школу викладачем української мови та літератури. Працювати приходиться важко, бо мови , живої мови, діти не чують, їхні життєві прагнення та майбутні реалізації лежать в інших площинах, а ще дамоклів меч програми, що її вчитель мусить за всяку ціну дотримуватись.
Читець.
Рідній не треба крові
В бою прокурених слів.
Рідній не треба мові
Звитяжних тонів…
Дивись не назад, а далі,
Не навкруг, а вперед.
Забудь про печалі й жалі,
Коли ти справжній поет.
Рідній не треба мові
Печальних слів…
Ведучий. На початку 60-х у «Літературній газеті» з’явилася перша добірка віршів. У 1963 році В. Стус вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка у Києві.
…У шістдесятих у Київському інституті літератури відзначали ювілейні роковини з дня народження Данте, і на імпровізованому святі молодому аспіранту В. Стусу поклали на голову вінок, натякаючи на разючу зовнішню схожість з генієм. Стус прийняв це як жарт, навіть не підозрюючи, що через декілька років перед ним розкриються врата зони і ще при житті йому доведеться пройти всі дев’ять кіл пекла…
Ведучий. Та й чи про те було думати? Життя відкривало нові перспективи,
працював над дисертацією на тему: «Джерела емоційності в поетичному творі», в столичних виданнях публікувалися вірші і перші критичні нариси про творчість молодих поетів. Не було ніяких приводів боятися за подальшу долю і кар’єру вченого, перекладача, критика…
Ведучий. За протест проти хвилі арештів українських «шістдесятників» у серпні 1965-го його відрахували з аспірантури. Потім було не життя, а боротьба за виживання. Навіть переклади друкував під псевдонімом. Опісля майже двадцять років в неволі, без надії будь-коли повернутися в Україну. Смерть 4 вересня 1985 року, яку він сам передбачав, про яку твердо знав.
Ведуча. У 1991р. Стуса посмертно відзначено Державною премією імені Т.Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).
Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України.
Ведучий. Збірка поезій «Зимові дерева», що так і не була видрукувана в Україні, «мала звучати як символічне означення стану нашої духовності: замороженість, завмерлість, але й уперте протистояння зимі та назбирування сил для весняного пробудження» (І. Дзюба).
Ведучий. Збірка «Зимові дерева» — це щемливий біль про долю свого покоління, свого краю, провісницьке визначення своєї невтішної долі в розбурханому суспільстві нівеляції особистості:
Моє ж досьє велике, як майбутнє.
Напевно, пропустив котрийсь із трутнів.
Із тих, що білий світ мені окрали,
Окравши край, окрали спокій мій.
(«Не можу я без посмішки Івана...»)
Ведучий. У ситуації розгортання наступу на будь-які вияви демократії поета дратує пасивність правдолюбів. Поетичне слово виявляє безкомпромісність і несхитність В. Стуса, що підтвердиться усім його подальшим життям.
Сидять по шпорах всі мужі хоробрі,
Всі правдолюби, чорт би вас побрав.
(«Не можу я без посмішки Івана...»)
Збірка «Зимові дерева» побачила світ 1970 року за кордоном, у Брюсселі.
Ведуча. Наступну збірку поет називає «Веселий цвинтар», в якій посилюються гротескові мотиви, що зумовлюється погіршенням громадського і творчого становища поета, а також духовною і політичною ситуацією в Україні. Під час арешту ця збірка була конфіскована. Із сорока двох віршів кілька автор відновив по пам’яті, і вони згодом увійшли до збірки «Свіча в свічаді», виданій 1977 р. за кордоном видавництвом «Сучасність». До книжки увійшли також вірші із збірки «Зимові дерева», про які сказано у вироку суду, що вони мають «наклепницький зміст» , а також вірші, написані в ув’язненні, і переклади німецьких поетів — Рагеля Фарнгагена (1771 — 1833) та Райнера Марія Рільке (1875—1926).
Ведучий. Тематичне спрямування поезій Василя Стуса дуже влучно визначив І. Дзюба: «Говорячи про ті чи інші мотиви Стусової поезії, слід пам’ятати про умовність їх виокремлення. Власне, всі вони поєднуються в ній у загальну картину. Поезія ця в принципі непрограмована, нетематична.
Або, інакше кажучи, вона вся на одну «тему»: поетове самопочуття, стан його «я». Причому це самопочуття викликане максималістськими оцінками насамперед самого себе, самоаналізом, відчуттям трагізму самоусвідомлення, що нерозривно поєднується з відчуттям трагізму національного. У вірші, присвяченому Аллі Горській, читаємо:
Ярій, душе. Ярій, а не ридай!
У чорній стужі сонце України...
Ведуча. Переживання під враженням трагічної смерті художниці ведуть поета до узагальнення про незмірні втрати і водночас безсмертні.
У білій стужі білих голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.
Образ болю у поезії Стуса домінуючий, як і в його долі. Болю за себе, за своє покоління, за скривджену Україну.
Ведучий. Хто знає, який більший з його подвигів: вірші, життя чи смерть? Якби не передчуття, «що ми канемо у вічність молодими», то не було б такого життя, і не такі були б його вірші.
Читець
Наді мною синє віко неба:
сіро-чорна шлакова труна
геть обмила душу. Так і треба:
вже остання лопнула струна,
вкрай напнута сподіванням. Досить.
Бо немає стерпу. Твій кінець
умовляє , научає, просить:
згинь, коли спромога. Хай їм грець,
тим літам, що будуть непрожиті.
Тож бери собі останній шлюб,
бо не зійде на камені жито
і сухий не розів’ється дуб.
Ведуча. Він знав собі ціну, кажучи «Кирея слави лопотить на вітрі», але у хвилину смутку мовив: «Якщо нас коли-небудь і згадають, то як таких, що в годину люту посміли залишитися самі собою, і десь там маленькими літерами напишуть, що той і той ще й вірші писав».
Читець
Вельможний сон мене здолав,
і тут нараз почув я:
Господній голос пролунав:
мій сину! Алілуйя!
Терпи страсну стезю конань,
спізнай смертельні чари
дороги добр і почекань,
свавілля і покари.
Хоч тяжко душу берегти
під небом цим полуднім,
а треба йти, а треба йти
щосвятом і щобуднем.
Ведучий. Для Василя Стуса вищою моральною нормою було, за точним його висловом, «прямостояння». Він був чесним із собою до кінця і зовсім не здатним до будь-яких компромісів. Це й визначило його трагічну долю. Всі віхи Василевого життя були записані на небі, він не міг щось змінити, бо належав тільки Україні і Богові.
Біда так тяжко пише мною,
Так тяжко мною пише біль…
Ведуча. У 1972 році разом з іншими інакодумцями Василя Стуса заарештували і засудили на п’ять років примусових робіт і три роки заслання, яке він відбував у Мордовії й на Колимі.
1975 рік. В Мордовії в ув’язненого В Стуса відкрилась виразка шлунка. У бараці, прямо на підлозі, поет проводить без свідомості декілька годин, втрачає багато крові, і тільки дякуючи протестам, які погрожували перерости бунт, адміністрація « концтабору» вживає заходів для порятунку Стуса. Але які!
Ув’язненого у важкому стані привозять в Київ, викликають його дружину і пропонують йому підписати покаянне визнання його вини…Через декілька днів, так і не дійшовши згоди, влада відвозить Стуса в Ленінградську область. Один з пітерських хірургів буквально витягує його з того світу. І поет знову повертається на зону…Йому видалили дві третіх шлунка та оперують нирку. Тоді, переживши клінічну смерть, він пише вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я…»
Ведучий. Якими ж доказами доводилась вина поета?
Фактами написання і зберігання віршів, що їх суд вважав наклепницькими, антирадянськими, листів, статей, звернень у різні інстанції, саморобної збірки «Зимові дерева» (в 1970 році було надруковано в Брюсселі), двох примірників віршів «У Мар’янці стоять кукурудзи…», саморобної збірки віршів «Веселий цвинтар», літературного дослідження про Павла Тичину «Феномен доби» та ін..
Ведуча. У судовому вироку відзначено, що Василь Стус, стверджуючи вищезгадані факти, свою провину не визнав і пояснив, що написані ним вірші та літературні дослідження не містять в собі антирадянських тверджень, а відображають дійсність.
Єдина провина людини ,яку ламають на наших очах – це те,що вона Поет.
Бо тільки той, хто пише як живе, залишається справжнім поетом. Це непреложний закон мистецтва. І тільки той,хто має людську,чоловічу й національну гідність,є справжньою людиною. А якщо він народився Поетом, то він про це говорить вголос. У цьому його велич. І в цьому його трагедія. Бо гідність ,будь-яка, то є чеснота,плекати яку - розкіш у всі віки.
Читець
Скільки набилося туги!
Чим я її розведу?
Жінку лишив на наругу,
маму лишив на біду.
Рідна сестра як зигзиця,
б’ється об мури грудьми.
Глипає оком в’язниця,
наче сова із пітьми.
Мороком горло огорне –
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, бідо моя чорна,
Здрастуй, страсна моя путь.
Ведуча. Поет жив Україною, марив і снив нею на чужині. Ця всепоглинаюча любов була смислом його життя і проходила через усі поетичні збірки. Чи поет писав про дружину і сина, про себе і свою самоту та німоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, життя чи смерть – завжди і скрізь названа або не названа стоїть Батьківщина. Вона його всевишня любов, трунок, що п’янить і робить одержимим, і трутизна, що вбиває тіло, дух, веде до загибелі.
Читець
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурово простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця хлюпочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розстанули сліди.
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.
Ведучий. 1979 року Василь Стус повертається до Києва, але перепочинок триває недовго. Через 8 місяців його заарештовують і засуджують на 15 років.
Ведуча. Завершену в тюрмах і таборах свою передостанню збірку поезій (останньою була «Птах душі», яка ніяк не могла вирватися на волю) Василь Стус назвав «Палімпсести». Як і попередні, вона була видана за кордоном (у Мюнхені 1986 року). Палімпсест –грецьке слово, що означає пергамент, з якого стерто первинний текст. Символіка назви збірки очевидна. Зміст її ми можемо збагнути, лише знаючи первинний текст, який брутально зчищали новітні жандарми, намагаючись написати свою хронічку. Але чи зчистили?
Читець
Сховатися од долі – не судилось.
Ударив грім – і зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти – все, що снилось
як смерте існування й життєсмерть.
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
а чи підуть крізь сто твоїх смертей
тобі услід? А чи твою подобу
збагнуть – бодай в кінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу
На цих всебідах? О, коли б знаття…
|