 Собор святого Юра у Львові Фасад Бернардинського костелу, місто Львів.
 м. Бердичів, костел монастиря босих кармелітів Місто Жовква, Домініканський костел
 Київ, церква Андрія Першозванного Костел Святого Йосипа та монастир отців Лазаритів , м. Ізяслав
 Костел Святих Ігнатія Лойоли і Станіслава Костки у Кременці Почаївська лавра.
Учнівський період дуже швидко закінчився і поступився місцем століттю місцевих шедеврів. З кінця 17 століття до кінця 18 століття на Україні виникло декілька споруд, що увійшли в золоту скарбницю архітектури бароко. Майже всі вони мали і мають місцебудівне значення — Почаїв, комплекс будівель Почаєвської лаври (арх.Г. Гофман), Луцьк, Костел Святого Йосипа та монастир отців Лазаритів, м.Ізяслав тощо.
На Лівобережній Україні подібних зразків бароко мало, але вони є — Київ, церква Андрія Першозванного, Успенський собор Єлецького монастиря, Чернігів.
 Чернігів, Успенський собор Єлецького монастиря
Українська музика доби бароко — найвище досягнення національного мистецтва. Провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Парте́сний спів - вид церковного багатоголосного хорового співу, що виник в Україні, змінивши одноголосний знаменний спів, на початку 17 століття. Кількість голосів у партесному співі, починаюич від 3-х, сягає 12-ти, 16-ти, 24-х і навіть 48-ми. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою.
Григорій Сковорода (1722-1794) — самобутній український мислитель. Син козака з Лівобережжя, він здобув освіту в Києво-Могилянській академії, працював викладачем у Переяславському та Харківському колегіумах. Проте ворожість церковної влади до його прогресивних поглядів та педагогічних методів змусила його розпочати життя мандрівного філософа. За 25 років Г. Сковорода пішки пройшов рідне Лівобережжя та Слобожанщину, проповідуючи свої погляди. Мислителя хвилювали проблеми соціальної нерівності людей, пошуки шляхів до людського щастя. На його думку, цей шлях лежить через самопізнання та працю. Людина повинна займатись у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і слави.
Філософська концепція Г. Сковороди грунтується на тезі про існування трьох світів: макрокосму — всесвіту, який є вічним; мікрокосму — людини; "символічного" світу Біблії. Практичний досвід, який Г. Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів, схоластичних постулатів богословів; він піддав сумніву окремі положення Біблії, хоча й шукав у ній духовне начало.
Г. Сковорода — один із визначних гуманістів свого часу; він був широко обізнаний із творами стародавніх і сучасних філософів, володів латинською, грецькою, польською, німецькою та церковнослов'янською мовами. Гуманістичні ідеали викладені ним у поетичних збірках "Сад божественних песней" та "Басні Харьковскія", підручниках з поетики та етики. Багато його поетичних творів та висловлювань набули популярності серед народу, а вірш "Всякому городу нрав і права" став народною піснею.
Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г. Сковороди вплинули на розвиток передової філософської та суспільно-політичної думки України, а його поетична спадщина заклала підвалини класичної української літератури. Він писав твори, пісні, басні, трактати та діалоги, переклади.
На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано: «Світ ловив мене, та не впіймав...».
Театральне мистецтво та музичне життя України XVIII—XIX ст.
Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби, коли мандрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами — танцями, піснями, завжди доречними та актуальними.
У середині XVI ст. з'являється вертеп — ляльковий народний театр. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос. Для вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка, а ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній — народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, у будинках заможних козаків та міщан.
У XVI—XVII ст. з'являється шкільна драма. Вона бере початок з віршованих діалогів, що започаткувалися в братських школах, на зразок західноєвропейських та польських театрів. Це були так звані містерії та міраклі — релігійні драми на теми житія святих. Особливість української шкільної драми полягала в тому, що між віршованих діалогів релігійного змісту учні братських шкіл вставляли для розваги глядачів веселі, насичені національним гумором побутові сценки. Особливої популярності театральні дійства набули в Києво-Могилянській академії, де, власне кажучи, формується театр з акторами, сценою, костюмами.
З часом театральні вистави вийшли поза шкільні стіни. Цьому сприяли студенти, які, заробляючи на хліб і навчання та мандруючи по містах і селах, показували спектаклі, самі готували інтермедії, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепу. Вихідці з Академії поширювали театральну справу не лише в Україні, а й за її межами. Саме українці стали засновниками театрів у Москві (С. Полоцький), Санкт-Петербурзі (Ф. Прокопович), Тобольську (Ф. Лещинський), Могильові (Г. Кониський), Сербії (М. Козачинський).
Для XVIII ст. характерний розвиток світської музики. У цей період у Києві створюються міська капела, музична школа та музичний цех. Музичні цехи відкриваються по всій Україні. У багатьох поміщицьких маєтках існували кріпосні капели, оркестри, оперні та балетні трупи (наприклад, театр К. Розумовського у Глухові). При деяких капелах відкривалися школи, які готували музикантів, співаків та артистів балету. В 1738 p. було відкрито Глухівську співочу школу, а в 1773 p. у Харкові — спеціалізовані музичні класи, якими керували М. Концевич та А. Ведель.
Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. з'явилися нові жанри: опера (першою українською національною оперою була "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського — 1863 p.); камерно-інструментальні твори. Розвивається і вдосконалюється симфонічна музика (М. Березовський, Д. Бортнянський).
На розвиток музичного життя України істотно вплинули Харківський, Київський та Львівський університети, Ніжинський ліцей, при яких були хори, оркестри, аматорські театри.
Відкриваються театри, де поряд із драматичними до репертуару входять оперні та балетні вистави: 1776 p. — у Львові, 1806 p. — у Києві, 1810 p. — в Одесі. Плідно працюють композитори І. Витковський, І. Лозинський, Г. Рачинський та ін.
У цей період посилилися репресивні заходи царського уряду проти української культури. Забороняється українська мова в народних школах. Валуєвський циркуляр 1863 p. та Емський указ 1876 p., що був підписаний власноручно царем, забороняли друкування українських книжок у межах Росії, увезення їх з-за кордону, не дозволялося співати у школах народних пісень, ставити українські п'єси, з'являтися у громадських місцях в українському народному вбранні.
Проте боротьба за національну культуру наростала. У цей період дедалі помітнішим ставав вплив революційно-демократичних ідей. Третє видання "Кобзаря" Т. Шевченка виходить друком у 1860 p., і відтоді його естетика, бунтарська поезія значною мірою визначають розвиток культури в Україні.
У 1860—1890 pp. розгортається робота українських учених, письменників, композиторів, пов'язана зі збиранням, вивченням та публікацією народної творчості. Велику роль у цьому відіграли І. Франко та М. Лисенко.
З 60-х років починається новий етап в історії української музичної культури, завершується формування української національної школи у професійній музиці. У цей час в Україні працюють композитори С. Гулак-Артемовський, П. Ніщинський, П. Сокальський, М. Калачевський, М. Аркас, М. Вербицький, І. Лаврівський, В. Матюк, А. Вахнянин, І. Воробкевич та ін.
Пісенна скарбниця українського народу збагачується новими за змістом і жанрами творами. Це робітничі, солдатські пісні (типово маршово-похідні, ліро-епічні та баладні, рекрутські); похоронні плачі-голосіння; бурлацькі, наймитські пісні; пісні про тяжку жіночу долю; сатиричні та жартівливі.
У другій половині XIX ст. поширюються пісні на тексти Т. Шевченка. На його вірші писали музику О. Рубець, Д. Крижанівський, Г. Гладкий.
Подальшого розвитку набули хорове мистецтво, багатоголосний спів, особливо помітно це в так званих вуличних парубоцьких піснях. Особливості багатоголосся, зокрема підголосного, помітні у творчості М. Лисенка, М. Леонтовича, П. Козицького, Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, Г. Верьовки, С. Козака та ін.
Виникають хорові товариства "Торбан" (1870) і "Боян" (1891). Багато уваги приділяється створенню музики для театру, ставиться низка музично-драматичних творів місцевих композиторів — комедіо-опер", "оперет", "співо-ігор". Театр у Львові став важливим осередком згуртування композиторів та виконавців.
В Україні організуються різні музичні гуртки і товариства: наприкінці 50-х років у Києві — філармонічне товариство, в 1842 p. — в Одесі, що з 1865 p. переросло у товариство "изящных искусств" (при якому працювали класи музики, ліплення, малювання, музичний і драматичний гуртки), а також у Харкові, Житомирі, Полтаві. Вони розвивалися у двох напрямках: організація концертної діяльності й розширення мережі спеціальних музичних навчальних закладів. Наприкінці XIX — на початку XX ст. відкриваються вищі музичні навчальні заклади: Київська консерваторія (1913), "Союз співацьких і музичних товариств", при якому було створено Вищий музичний інститут у Львові (1903).
З 1811 p. в Одесі працював постійний оперний театр, з 1867 p. — у Києві, з 1874 p. — у Харкові.
Освіта в Україні у XVIII ст.
У другій половині XVIII ст. культурний процес і культурний розвиток українського народу значно активізувалися, власне XVIII ст. стало періодом великого культурного піднесення, у суспільстві відбулося соціальне розмежування і почався природний процес формування культурних блоків — феодального класу і народних мас.
В Україні спостерігається відносно високий порівняно з Росією рівень письменності. У багатьох селах функціонують школи, де навчаються діти старшини, козаків і селян. Так, на Слобожанщині була 131 трирічна церковнопарафіяльна школа.
Наука й освіта вищого рівня зосередились у Київській колегії (з 1701 p. — Академія). Києво-Могилянська академія була першим і найкращим за значенням вищим навчальним закладом України. В її стінах здобували освіту українські діти і діти слов'янських народів. Студенти Академії продовжували навчання, що було нормою, у провідних європейських навчальних закладах. З неї вийшло чимало талановитих і обдарованих державних діячів, науковців, письменників і митців: Ф. Прокопович, Г. Сковорода, М. Березовський, Д. Бортнянський, І. Григорович-Барський, Н. Згурський, О. Шумлянський та ін. Академія мала велику бібліотеку, яка наприкінці XVIII ст. налічувала близько 10 тисяч томів з різних галузей знань на всіх європейських мовах, якими вільно володіли студенти.
Соціальний стан студентів був досить різний — від дітей заможних родин до дітей міщан. Багато вихованців стали викладачами різних навчальних закладів України, Болгарії, Росії, Сербії, Чорногорії, Чехії та інших країн Європи й Азії.
В Академії крім наукових студій розвивалися мистецтва. Одними з найпопулярніших стали театральні вистави; авторами п'єс, режисерами й акторами були викладачі та студенти Академії. Вони відіграли важливу роль у зародженні українського театру. Обов'язковою дисципліною для всіх слухачів було вивчення поетики і музики, а любов до хорового співу українців загальновідома, тож і при Академії працювали великий зведений хор і оркестр. Театр, хор і оркестр зажили популярності серед киян. Академія стала взірцем для навчальних закладів України. За її типом відкривають колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Так, зокрема, Харківська колегія в 1727 p. на початку своєї діяльності стає центром освіти Слобожанщини; тут навчалося близько 500 студентів, викладались інженерні науки, геодезія, географія, артилерійська справа, іноземні мови.
Українська старшина, розуміючи роль і значення освіти для розвитку нації, настійно порушувала клопотання перед царським урядом про відкриття в Україні вищих навчальних закладів — університетів. Проте ці клопотання ігнорувалися.
На Правобережній Україні та в західнослов'янських землях розвитку освіти і науки заважало іноземне панування. Польські реакційні кола всіляко перешкоджали українському спрямуванню Львівського університету, єдиного вищого навчального закладу в Галичині, але активно підтримувались єзуїтські колегії та уніатські школи у Львові, Луцьку, Вінниці, Барі та інших містах, які мали яскраво виражений польсько-католицький характер.
На Буковині стан був ще гірший. За турецького панування тут не було майже жодної школи, а з приходом австрійців відкрито лише кілька, але викладання велося переважно румунською та німецькою мовами. У Закарпатті при активній політиці мадяризації працювала невелика кількість церковно-уніатських шкіл, де викладання велося мовою "руською". І тільки наприкінці XVIII ст. у Мукачевому було відкрито семінарію.
У районах центральної України науковими осередками стали Київ, Харків, пізніше Одеса.
|