Мовний світ сучасної української літератури
1917 – 1921 рр. – часи відносної самостійності України. За ці чотири роки на Україні було відкрито кафедри української мови при Львівському та Чернівецькому університетах, більш ніж 150 українських гімназій, 2500 українських шкіл. Українська мова стає справді державною: знаряддям дипломатичних відносин та міждержавних дипломатичних актів. 1919 р. було схвалено український правопис, який став обов’язковим для всіх в Україні; тривала активна лексикографічна робота – виходять друком „Словник українсько-московський” (1917), „Російсько-український словник” (1918), низка термінологічних словників. Суспільно-політичну термінологію поповнюють слова на зразок конкуренція, експлуататор, робітничий клас, громадська акція. У 1920 р. землі України було розділено – Наддніпрянщина стала УРСР, Галичина, Волинь опинилися під Польщею, Закарпаття − під Чехословаччиною, а Буковина – під Румунією.
Підрадянський час складається з двох різних за національно-політичною орієнтацією періодів: короткого (1923 – 1933 рр.), коли відбувалася українізація, і тривалого (1933 – 1991 рр.), позначеного ставленням до української мови і культури як до меншовартісних.
У перші роки радянської влади на Україні продовжувалася робота над українським правописом, збільшилися обсяги масової преси українською мовою, українською мовою видавалися наукові праці Академії наук України.
20-30 роки ХХ ст. ознаменовані надзвичайним розквітом поезії в Україні: виходять у світ твори Миколи Бажана, Михайла Драй-Хмари, Микол Зерова, Василя Еллана-Блакитного, Майка Йогансена, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Павла Тичини, Павла Филиповича. З’являється низка різноманітних літературних груп: неокласики, „Плуг”, „Гарт”, „Молодняк”, ВУСПП, „Вапліте”, „Ланка”, „Марс”. Яскравими постатями в літературі були письменники-драматурги Мирослав Ірчан, Микола Куліш, Іван Кочерга, прозаїки Валер’ян Підмогильний (романи „Місто”, „Невеличка драма”), Микола Хвильовий (оповідання, повість „Санаторійна зона”, роман „Вальдшнепи”), поет і прозаїк Тодось Осьмачка (романи „Старший боярин”, „План до двору”, „Ротонда душогубців”), сатирик Іван Сенченко. У художніх творах цих письменників вживаються слова на позначення тодішніх установ і організацій (комнезам, комтруд, ревком, виконком, воєнком, кооперація, артіль), документів (довідка, партквиток), поборів і привілеїв, процесів (продподаток, совнаркомовська пайка, пролетарська норма, колективізація, трус), партійних осередків, звань (ком’ячейка, Комінтерн, сільрада, голова сільради, комсомол, чекіст, комісар, комгрупи), поширена на той час фразеологія (пролетарське походження, диктатура пролетаріату, ідеологічно витриманий, розколоти партію, соціалістичне змагання, матеріалістична діалектика), медична термінологія (істерія, анабіоз, психічний процес, гарячка). Були і слова, що виникали під впливом неприйняття радянської дійсності (комунія, совбарин, могоризація, наколективізувати).
У травні 1928 р. у Харкові відбулася правописна конференція, на якій було схвалено новий, розширений український правописний кодекс, де було збережено традиційну графіку, опрацьовано орфографію та вперше унормовано правила пунктуації. Український правопис 1928 р. був компромісним: українські за походженням слова записувалися за східноукраїнськими правописними традиціями, а запозичені – згідно із західноукраїнськими, що спричинило сплутування в написанні л і ль, г та ґ.
На подальший розвиток української літературної мови суттєво вплинули „Норми української літературної мови” О. Синявського, а також „Загальний курс української мови для вчителів-заочників” (1929), „Підвищений курс української мови” (1931) за загальною редакцією Л. Булаховського. На той час існували дві школи в поглядах на нормалізацію української мови: київська і харківська. Київська школа мовознавців у своїх рекомендаціях пропонувала замінити екватор на рівник, паралельний на рівнобіжний, конус на стіжок, сектор на витинок, штепсель на притичку, курсив на письмівку. Мовознавці харківської школи були більш поміркованими і не підтримували такі мовні експерименти.
З 1933 р. так звана „українізація” припиняється: інтенсивно скорочуються українські школи в містах, більшість українських письменників було арештовано і розіслано по таборах або розстріляно (М. Зеров, М. Йогансен, Г. Косинка, М. Куліш, Лесь Курбас, В. Підмогильний, Є. Плужник, В. Поліщук, М. Семенко). Частина письменників, не прийнявши радянську владу в 20-х рр., виїхала за кордон: як і В. Винниченко, О. Олесь, подалися у вигнання Є. Маланюк, Ю. Дараган, Олег Ольжич, О. Теліга, Л. Мосенз, які згодом утворили Празьку поетичну школу. В еміграції розквітає творчість Юрія Клена (Освальда Бургардта), Івана Багряного (романи „Тигролови”, „Сад Гетсиманський”, драма „Морітурі”), Уласа Самчука (романи „Волинь”, „Марія”).
Після Великої Вітчизняної війни ряди письменників України поріділи: одні загинули в беріївських таборах, інші емігрували на захід, однак з’являються і нові імена: Олесь Гончар (романи „Людина і зброя”, „Собор”, „Твоя зоря”), Б. Харчук (романи „Майдан”, „Кревняки”, повість „Вишневі ночі”), В. Земляк (дилогія „Лебедина зграя”), Олександр Довженко (кіноповість „Україна в огні”). Останній був більше відомий як режисер та автор кіноповістей, але 1957 р. виходить у світ його повість „Зачарована Десна”, яка стала новим словом в українській літературі. Продовжують працювати письменники-прозаїки М. Стельмах (романи „Хліб і сіль”, „Велика рідня”), Г. Тютюнник (роман „Вир”), П. Загребельний (романи „Диво”, „Роксолана”), у Західній Україні – П. Козланюк (роман „Юрко Крук”), І. Вільде (роман „Сестри Річинські”). Повертаються у другій половині 50-х в українську літературу письменники-засланці: Остап Вишня, З. Тулуб, Б. Антоненко-Давидович.
Якщо письменників 10-20-х рр. ХХ ст. у літературі називають першою хвилею, їхніх наступників 30-50-х рр. – другою хвилею, то в 60-ті роки зароджується третя хвиля – письменники-шістдесятники. Провести чіткі межі між митцями другої і третьої хвиль не можна. І все ж існує ядро шістдесятників: у поезії – В. Симоненко, Ліна Костенко, І. Жиленко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Стус, Б. Олійник, Д. Павличко, у прозі – Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд (романи „Вовкулака”, „Листя землі”, „Спектакль”), Вал. Шевчук (романи „Стежка в траві”, „Дім на горі”), Р. Іваничук (роман „Мальви”). Ідейно і психологічно письменників цієї генерації підтримували М. Рильський, М. Бажан, О. Гончар.
За океаном – у Бразилії пише поезії, драми й оповідання Віра Вовк, а в США – поети так званої Нью-Йоркської групи (Богдан Рубчак, Патриція Килина, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Богдан Бойчук).
У 60-80 роках певних успіхів досягло українське мовознавство, особливо практичне. Ще 1945 р. було завершено і видано новий правопис під керівництвом Л. Булаховського. З невеликими змінами і доповненнями „Український правопис” було перевидано 1960 р. мільйонним тиражем. Зусиллями лексикографів Інституту мовознавства було створено і видано шеститомний „Українсько-російський словник” (1963), тритомний „Російсько-український словник” (1968), а також українсько-французький, -чеський, -болгарський, -німецький, -румунський та ін. словники. Видавалися термінологічні словники з фізики, хімії, гірничої справи, гідротехніки, машинобудування. Вершинними досягненнями української лексикографії стали „Етимологічний словник української мови” (видання не завершене) і одинадцятитомний „Словник української мови” (1970-1980). Однак вже в цих словниках проглядала тенденція до русифікації української термінології, наприклад поруч з часткою багато- (багатогранний, багатокутний) подано частку много- (многогранний, многокутний), паралельно до слів одружена, неодружена, навчальний, оголошення подаються русизми заміжня, незаміжня, учбовий, об’ява.
З 80-х років у літературу приходить нове покоління – четверта хвиля письменників, які прагнуть повернути українській мові її питоме звучання (Ю. Винничук, В. Герасим’юк, О. Забужко, С. Майданська, М. Матіос, О. Пахльовська, Ю. Покальчук, С. Чернілевський, та ін.).
Мова не є чимось застиглим, тому і зараз триває впорядкування мовних норм, дослідження мовних явищ і формулювання правил підпорядкування слів та складання речень в українській мові. Важливим кроком уперед стала правописна „ревізія” 1990 – 1993 рр., коли більшість іншомовних термінів було переведено з категорії винятків до групи слів, правопис яких регулюється правилами, що значно полегшило вивчення української мови. Так, зараз за правилом „дев’ятки” пишуться власні назви іншомовного походження Алжир, Аргентина, Ассирія, Бразилія, Ватикан, Вашингтон, Корсика, Мавританія, Мадрид, Мексика, Сардинія, Силезія, Сирія, Сицилія, Скандинавія, Тибет, Флорида, Чикаго, Чилі; за традицією пишеться и у назві Вавилон. За загальними правилами, без подвоєння приголосних, пишуться слова бароко, беладона, бравісимо, інтермецо, лібрето, піанісимо, піцикато, стакато, фін, фортисимо. Відбувається чергування приголосних (як і в українських словах) у похідних від іншомовних назв Гаага – гаазький, Лейпциг – лейпцизький, Карабах – карабаський. Не зберігається й у словах конвеєр, феєрверк, плеєр, хоча і фойє.
Оскільки відбулося повернення до релігії, то знову, як і раніше, з великої літери пишуться Біблія, Бог, Божа Мати, Благовіщення, Великдень, Великий піст, Євангеліє, Коран, Масниця, Покрова, Псалтир, Різдво, Спасівка та ін.
|