Мовний світ нової української літератури
З кінця ХVІІІ ст. зароджується нова українська літературна мова на народній основі з окремими елементами давньої, але її функціонування було обмежене – це тільки белетристика і приватне листування. Розвиток літератури народною мовою від кінця ХVІІІ ст. відбувався у двох напрямках: ліричному (у великій пошані залишалися українські пісні, що поширювалися в рукописних збірках) і бурлескно-сатиричному, вершиною якого стала „Енеїда” Івана Котляревського. Це була народна мова колишньої Гетьманщини, причому не тільки селянства і простого козацтва, але і козацької старшини, тобто новосформованого українського дворянства. „Енеїда” засвідчила потенційну можливість української мови бути знаряддям перекладу з класичних мов. І хоч це був стиль бурлеску, але він виявив невичерпні можливості українського народного словника. Мова „Енеїди” засвідчила, що вже тоді на Україні були поширеними імена по батькові (Енейович, Едвардович, Тезейович), прізвища на -енко (Агамемненко, Тигренко).
Помітним явищем в історії української літератури стала проза Григорія Квітки-Основ’яненка, який звернувся до зображення простої людини з її простим мовленням („Маруся”, „Козир-дівка”). Наголошуючи на тому, що українська мова має свою граматику, правила, свої звороти, що дають можливість передати будь-які відтінки почуттів, Г. Квітка-Основ’яненко одночасно засуджував русифікацію більшості представників української еліти.
Якщо Іван Котляревський став зачинателем нової української літератури, то Тарас Шевченко – основоположником нової української літературної мови. У творах митця органічно злилися усна оповідь і пісенний фольклор, відображені цілком народна фонетика і морфологія говірок Середньої Наддніпрянщини. Однією з обов’язкових умов розширення функцій народно розмовної мови є виведення її за межі побутового вживання, розширення її інформативних функцій, перетворення на універсальний засіб самовираження народу. Цим, напевне, пояснюється прагнення Т. Шевченка листуватися зі своїми земляками тільки українською мовою. Післяшевченківський період характеризується зростанням українського словника, певною уніфікацією літературних норм. Відшліфована мова творів Т. Шевченка послужила поштовхом до її подальшого розвитку у творах Леоніда Глібова, Івана Нечуя-Левицького, Анатолія Свидницького, Юрія Федьковича, Панаса Мирного.
Останні два десятиліття ХІХ ст. позначені виходом українського духовного життя на європейські обшири. Розвиток української літературної мови збігається з пробудженням української національної свідомості, зі спробами збудувати свою власну державу, з бурхливим розвитком художньої літератури (Іван Франко, Ольга Кобилянська, Юрій Федькович). Центром розвитку української культури на той час була Галичина, головним чином Львів. Саме тут було засновано спільноукраїнський друкований орган „Зоря”, з 1893 р. працює Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), яке видає наукову літературу і фактично виконує функції української академії наук. Особливо плідною була діяльність НТШ під керуванням Михайла Грушевського: видавалися матеріали з історії, філософії, математики, природничих наук, медицини, внаслідок чого в мовлення східноукраїнських письменників дедалі більше проникали галицизми, особливо наукові терміни. Ще в 60-ті роки такі поборники української мови і культури, як Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш, закликали покласти в основу єдиної української літературної мови той стандарт, який виробився на той час у Східній Україні, тому зрозуміло, що не всім східноукраїнським письменниками подобалося нашестя галицьких слів, зокрема критично поставилися до цього Іван Нечуй-Левицький та Борис Грінченко. Критика галичан у наголошуванні слів, великої кількості полонізмів, спричинили гостру полеміку між західною та східною інтелігенцією, та попри особисті амбіції галицькі письменники та науковці все ж погодилися на обґрунтованості вироблення норм літературної мови саме на основі східноукраїнської мови. Мовна дискусія 90-х років стала вирішальною в історії української літературної мови, оскільки раз і назавжди зняла питання роз’єднаності західної і східної мовних традицій.
Вагоме значення в розвитку і збагаченні української лексики кінця ХІХ ст. мав переклад світової класики провідними українськими письменниками: Павло Грабовський, Анатангел Кримський, Степан Руданський, Михайло Старицький, Іван Франко, Леся Українка перекладали твори Шекспіра, Байрона, Бернса, Гейне, Гете, Лессінга, Данте, Гюго, Гамсуна, Ібсена. Внаслідок іншомовних запозичень вже тоді формується так звана термінологічна дублетність або синонімія: революція – переворот, солідарність – одностайність, конгрес – мітинг – форум – з’їзд – сход, сходка – збори. У процесі становлення норм літературної мови одночасно відбувався і відсів деяких синонімів (наприклад, з усіх слів писатель, письменник, письмак, писальник, письменець, письмовець, літерат залишилося в активі лише слово письменник), деякі слова втрачають старе значення і набувають нового смислу (застій початково означало просто відсутність руху, потім стає позначенням певного стану суспільства – відсутність прогресу; безробіття спершу означало незайнятість, відсутність якоїсь роботи, наприклад: сьогодні у селі безробіття, бо свято; згодом – це науковий термін, що передає певний стан у суспільстві).
Початок ХХ ст. багатий знаменними подіями, які сприяли розвитку і зміцненню соціального престижу української мови. На цей час припадає російська революція 1905 року, внаслідок чого було послаблено урядові обмеження української мови, НТШ було перенесено до Києва, видано словник української мови в чотирьох томах за редакцією Бориса Грінченка. Значно активізувалася видавнича діяльність на Україні, поступово виробляється не тільки українська наукова, але і публіцистична мова з власною термінологією. Уже в першій чверті ХХ ст. українська літературна мова мала суспільно-політичну термінологію, за допомогою якої можна було повністю передати характер суспільно-політичних рухів як тодішнього часу, так і попередніх епох; розвинулася термінологія з галузі управління, адміністративно-територіального поділу, функціонування державних установ, повністю усталилася лексика ділового етикету. У світ виходять твори Степана Васильченка, Володимира Винниченка, Миколи Вороного, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Архипа Тесленка, Лесі Українки, які ще раз підтвердили статус української мови як окремої мови, а не польського чи російського діалекту.
|