|
|
Скачати 2.68 Mb.
|
|
Тема 3. Галицько – Волинська держава Ключові слова: феодальна роздрібненість, Галичина, Волинь, галицька сіль монголо-татари, Золота Орда, Ярлик, баскаки, хан, римський папа, король Русі. Період феодальної роздрібненості (XII-XIII ст.) – закономірний етап в розвитку суспільства, адже роздрібненість – не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. З’явилися великі і малі, незалежні і напівнезалежні князівства, які вступали у складні відносини між собою та зовнішнім світом. Виникла нова політична ситуація, за якої в них відбувались як подальше роздрібнення, дезінтеграція, так і об’єднуючі процеси. Рушійною силою цих процесів була частина феодальної еліти, зорієнтована на підтримання влади легітимного князя. Після занепаду Київської Русі Галицько-Волинське князівство стало її спадкоємцем і ще протягом ста років зберігало і уособлювало на міжнародній арені східнослов’янську державність. Піднесення Галицьких земель. Ярослав Осмомисл. Утворення і становлення Галицько-Волинського князівства. Князь Данило Галицький і його боротьба проти монголо-татарської навали. Правління Романовичів. Занепад Галицько-Волинських земель. Література:
3.1. Піднесення Галицьких земель. Ярослав Осмомисл В період феодальної роздрібненості консолідуючим центром руських земель поступово став південно-західний регіон Київської Русі, де піднімались місцеві князівства – Галицьке і Волинське. Галицька земля охоплювала схили Карпат, басейни рік Дністра і Пруту, доходила до гирла Дунаю. Це була одна з найбагатших земель Русі. Близьке сусідство з Польщею, Угорщиною сприяло розвитку торгівлі. Галицьку сіль (з-під Коломиї) везли за кордон і розвозили в усі куточки Русі. Чорноземні ґрунти давали добрі врожаї. Земля оброблялась важкими дерев’яними плугами. Селяни були ощадними і працьовитими. І якщо на Подніпров’ї та Лівобережжі Дніпра розвитку господарства заважали тривалі грабіжницькі навали половців, то тут життя було спокійне. Ось чому сюди пересилялися з Наддніпрянщини значні маси жителів. Швидко росли міста і села, розвивалось ремесло й торгівля. Князівські та боярські родини захоплювали великі земельні угіддя, привласнювали їх. Їм належали й інші джерела прибутку, зокрема, торгівля. Озброївши численні загони воїнів, світські і духовні феодали призначали й знімали князів, вели зносини з іноземними державами. Об’єднав Галичину князь Володимирко (1124-1153 рр.). як окреме князівство Галицька земля досягла свого розквіту за князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). своє прізвисько (вісім розумів) Ярослав отримав через тонкий розум, освіченість, знання іноземних мов. Він придушив опір місцевих бояр, зайняв придунайські землі. територія Галицького князівства доходила до Дунаю та Чорного моря. Галицький князь посилав полки на половів і поставив надійний заслін на шляхту агресій угорських та польських королів. Це до нього звертався автор “Слова о полку Ігоревім” із словами народної похвали та вдячності: “Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім престолі, підпер гори угорські своїми залізними полками – заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота”. Після смерті Ярослава Осмомисла боярська Опозиція знову підвела голову і розпочала тривалу боротьбу за владу з його сином Володимиром (1187-1198 рр.). Отже, Галицьке князівство наприкінці XII ст. почало занепадати, втрачаючи єдність, а з нею і силу. 3.2. Утворення і становлення Галицько-Волинського князівства Волинь із столицею у Володимирі почала підноситись при Романі Мстиславовичу (1173-1205 рр.). Спираючись на середнє й дрібне боярство та міщан, волинський князь у 1199 р. придушує опір великих бояр і об’єднував Галичину і Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь вів активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. У 1202 р. Роман оволодів Києвом і став великим князем. Літописець називає його “самодержцем всія Русі”. Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицьео-Волинське князівство на рубежі XII – XIII ст. за розміром своїх володінь не поступалось Священій Римській імперії. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торгівельна артерія Буг – Дністер витісняє занепадаючий шлях “із варягів – у греки”. В останні роки життя він запропонував модель підтримки “доброго порядку” на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відсічі зовнішніх ворогів, запровадження майорату (передачі князівського столу і усіх земель старшому сину, що могло зупинити думку Романа, процес роздрібненості) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями. Однак галицько-волинському князю так і не вдалося об’єднати Русь. У 1205 р. Роман Мстиславович трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з воїнами краківського князя Лежка Білого. Поховали творця Галицько-Волинської держави у Володимирі, і відразу після цього, як висловиться літописець, велика смута постала в землі Руській. 3.3. Князь Данило Галицький і його боротьба проти монголо- татарської навали Зі смертю Романа розпочинається майже тридцятирічний період боротьби за галицький стіл. В цій боротьбі приймали участь, коли стали повнолітніми, і сини Романа Мстиславовича Данило й Василько. В 1238 р. Данило Галицький здобув Галич і почав успішно завершувати відновлення державної території. Галицько-Волинське князівство набирає сил та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів під Дорогочиним. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу й Сходу, побудував цілий ряд міст-замків (Данилів, Крем’янець, Угровеськ та ін.). Незабаром він поширює свій вплив на Київ, у якому залишив управляти свого воєводу Дмитра. У період монгольської навали Данила Галицького не було в князівстві. Він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського союзу. Монголо-татари розоривши князівства Середнього Подніпров’я, у грудні 1240 р. взяли Київ. Спалили його і знищили місцевих жителів, пронеслись по Галицькій землі, вдерлись у Польщу, Угорщину й Чехію. Не зумівши тут закріпитись, вони у 1242 р. повернулись назад, ще раз піддавши вогню і мечу Південно-Західну Русь. Спустошені Київське, Переяславське, Чернігівське князівства увійшли до складу одного із західних улусів (володінь) монголо-татарської держави – Золотої Орди. Збереглося лише Галицько-Волинське князівство. В 1245 р. Данило Галицький поїхав до Золотої Орди, щоб отримати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило тим самим намагався виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоординцям. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови. Сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладання даниною. Головний обов’язок князя полягав лише у наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву. За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагався реалізувати свої плани щодо створення антиординської коаліції. Князь не тільки примирився, а й налагодив союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною, Литвою. Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, римський папа Інокентій IV пообіцяв йому реальну допомогу в боротьбі з монголо-татарами та королівську корону за умови укладання унії руської православної церкви з католицькою під заступництвом папи. Данило погодився на ці умови і в 1253 р. у місті Дорогочині відбувалася його коронація. У цьому ж році папа оголошує хрестовий похід проти золотоординців, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку обставин плани ще одного хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Через деякий час Данило, не відчувши реальної допомоги з боку римського папи, розірвав угоду з Ватиканом і вступив у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою. Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ хана Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалось відвоювати у монголо-татар землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Довідавшись про це, Золота Орда змінила слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая і в 1256 р. розпочинає новий наступ. Данило Галицький, не маючи сил для протидії, під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кремінця, Данилова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме у цьому місті після серйозної хвороби у 1264 р. помер князь Данило. Отже. Реалізувати свої плани Данилу Романовичу так і не вдалося, але створена і зміцнена ним державність проіснувала у надзвичайно несприятливих умовах майже сто років. 3.4. Правління Романовичів. Занепад галицько-волинських земель Найпослідовнішим продовжувачем державної політики свого батька був Лев Данилович (1264-1301 рр.). хоча він і був змушений визнати свою залежність від улусу Ногая, все ж таки князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію. Як свідчать скупі фрагменти із зарубіжних джерел, за князя Юрія I (1301-1315 рр.) Галицько-Волинське князівство посідало чільне місце серед країн Європи. Юрі домігся від константинопольського патріарха дозволу на відкриття у 1303 р. галицької митрополії. Юрій, як і Данило, прийняв королівський титул і назвав себе “королем Русі та князем Володимирії”. За період правління Юрія I стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднялася торгівля, зріс добробут людей. Наступниками Юрія I стали його сини – Андрій та Лев II (1315-1323 рр.). вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику, налагодили союзницькі відносини з Польщею та Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську та антиординську спрямованість. Однак братам не вдалося ефективно протидіяти експансії Литви. Дорогочинська та Берестейська землі були втрачені. Трагічно для Андрія і Лева закінчилась і боротьба з Золотою Ордою. У 1323 р. в битві з військами хана Узбека молоді князі загинули. Загибель Андрія та Лева II, які не мали дітей, припинила пряму лінію династії Романовичів, що призвело до політичної кризи й ослаблення князівства. Майже 2 роки Галицько-Волинський трон залишався без правителя. І тільки у 1325 р. главою держави було обрано 14-річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія I Львовича. Юний князь прийняв православ’я та ім’я Юрій II Болеслав. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства. Посилився неослабний прес Золотої Орди, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму. Всі ці обставини призвели до боярської змови і у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно. Князівство втратило князя, а незабаром і незалежність. Землі Галицько-Волинської держави були розчленовані і опинилися під владою сусідніх феодальних країн: Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина – увійшла до складу Молдавського князівства. Таким чином, будучи безпосередньою спадкоємицею Київської Русі, Галицько-Волинська держава відіграла надзвичайно важливу роль в історії України: зберегла від завоювання і асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяла їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності; стала новим, після занепаду Києва. Центром політичного та економічного життя; модернізувала давньоруську державну організацію; розширила сферу дії західноєвропейської культури, сприяла поступовому подоланню однобічності візантійського впливу, продовжила славні дипломатичні традиції Київської Русі, представляла східнослов’янську державність на міжнародній арені. Контрольні запитання:
Тема 4. Україна під владою Литви і Польщі Ключові слова: литовці, німецькі рицарі-хрестоносці, православна віра, , руська мова, руська знать. Уходництво, статут, селяни-кріпаки, міщани, шляхта, унія, інкорпорація, експансія, фільварк, панщина, ярмарка, Магдебурзьке право, духовенство, греко-католики, церковні братства, козацтво. Після того як припинила існування Галицько-Волинська держава, українські землі потрапили в політичну орбіту Литви та Польщі. У цей період набули нового змісту політичні процеси, що розпочалися на попередніх стадіях історичного розвитку – посилення ролі окремих станів, поява нових державних інституцій. Розвивалися правові засади суспільного життя внаслідок внутрішніх змін і запозичення західноєвропейських правових норм. На історичній арені постало козацтво, православні церковні братства, греко-католицька (уніатська) церква. Перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У цей час Литва намагалася толерантно ставитися до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії , а з 1480 р. потрапляють в епіцентр Московсько-Литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що приводить до ополчення та окатоличення українського люду. Захоплення руських земель і утворення Великого князівства Литовського. Соціальний, економічний і політичний розвиток руських земель у складі Литви. Союз Великого князівства Литовського з Польщею і його наслідки для України. Формування українського народу. Утворення Речі Посполитої. Посилення соціального, національного, релігійного гноблення. Література:
На початку XIV ст. влада ординців над Південною і Південно-Західною Руссю була послаблена політичною боротьбою між ханами. Цим намагалися скористуватися галицько-волинські князі. Однак, визнаючи неспроможність самостійно отримати перемогу, вони були в пошуках держави, яка б могла надати допомогу у боротьбі з Ордою і, разом з тим, визнавала державотворчі устремління місцевої знаті. Такою державою стала Литва. Литовська держава утворилася в результаті об’єднання близьких до слов’янських племен ятвягів, жміді, жемгалу, лотошів та інших, які довгий час не сплачували данину руським князям. Поодинці племена не могли протистояти німецьким рицарям-хрестоносцям, які на початку XIII ст. почали просування у Прибалтику, і це прискорило процес консолідації різних племен. За часів правління Міндовга (1230-1263), якого називали “самодержцем во всей земле Литовской”, утворюється Литовське князівство. Зміцнення Литви відбувалося за умов, коли давньоруські землі занепали внаслідок монголо-татарської навали. На початку XIV ст. литовський князь Гедимін захопив Берестейщину і Пінщину, а у 1340 його син Любарт встановив владу над Волинню. У 1362 р. князь Ольгерд Гедимінович розбив на р. Сині Води трьох татарських ханів – братів Хочібея, Кутлубуку, Дмитра і закріпився на Поділлі. Оволодів Брянськом, Путивлем, Курськом, більшою частиною Переяславських земель і Києвом. За межами Литви залишилася тільки Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. На приєднаних землях литовські князі проводили політику, що визначалася висловом: “нового не вводимо, старого не міняємо”. Вони шанували православну віру і руську мову. Остання стала державною і нею писалися як укази так і літературні твори. Така політика схилила місцеве населення на бік литовців, бо в умовах ординського поневолення руські люди мусили обирати з двох зол меншу, і вони віддали перевагу Литві. Приєднання Південно-Руських земель до Литви і створення Великого князівства Литовського закріпило литовців на руських землях і зменшило тут вплив Московського князівства. Однак після смерті Ольгерда (1377 р.) великим князем став Ягайло, який був молодшим сином від другого шлюбу Ольгерда з тверською княжною Уляною. Інші Ольгердовичі розпочали з ним гостру боротьбу за владу і мир та спокій надовго покинули великокнязівський престол.
Південно-Західні руські землі у складі Литовської держави були поділені на автономні держави утворення – удільні князівства, на чолі яких стояла литовська аристократія. Руську знать практично усунули від влади. Удільні князі були у васальній залежності від великого князя, присягали йому на вірність, платили данину, приймали участь у походах, входили до складу великокнязівської ради і брали участь у вирішенні державних питань. На місцях вони мали необмежену владу: розпоряджалися землями, доходами, збирали мито, “карали і милували”. В економіці руських земель у складі Литовської держави великих змін не відбулося. Як і в давньоруські часи, основу економіки складало землеробство і традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство. Причому промисли виступали провідною формою господарської діяльності значної частини населення, оскільки аграрна культура в часи монгольської навали занепала. Величезні родючі землі збезлюдніли і перетворились в просторі степи, де процвітало сезонне “уходництво”. Уходники гуртувалися у промислові артілі або ватаги і після закінчення сезону розпадались до наступного разу. Як промисел уходництво було зорієнтовано на ринок і сприяло його внутрішньому і зовнішньому розвитку. Товарний хліб на ринок постачали західноукраїнські землі, де умови для розвитку хліборобства були кращими. Поширювались товарно-грошові відносини. Робилися спроби налагодити карбування монет: у 1350 р. у Львові, 1360-1370 рр. у Києві. Однак на місцевому ринку в XIV-XVI ст. існували празькі, угорські турецькі та інші гроші. Селянство, яке складало більшість населення, за характером повинностей поділялося на данників (основна повинність яких полягала в сплаті данини), “похожих” особисто вільних і “непохожих” (прикріплені до свого наділу). “Непохожий” міг залишити свого володаря, якщо хтось інший погоджувався замінити його і виконувати відповідну службу. Цей розподіл був відносним і межа між ним у значній мірі була умовною. Селяни виконували різні повинності на користь великих литовських князів і місцевих феодалів: сплачувати різноманітні натуральні і грошові податки, косили сіно, ходили на толоку, гатили греблі тощо. Наприкінці XVI ст. значна частина селян вже не мала права виходу, їм не дозволялося переходити з місця на місце без дозволу поміщика. За рахунок селян збільшувалося населення міст. За характером занять міщанство в невеликих містах мало чим відрізнялось від селянства. Конкурентами міщанству у торгівлі виступала шляхта і пани, які мали право безмитного перевезення продуктів власного господарства. Мешканці міст займалися ремісничою діяльністю. В середині XVI ст. їх існувало більше 80.
Внутрішня стабільність Великого князівства Литовського проіснувала недовго. Вона послабилася через війни з Угорщиною, Польщею, Тевтонським орденом, Московською державою. Цим скористувалася Польща, яка наприкінці XVI ст. запропонувала шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайло (1377-1392), об’єднати сили двох держав. Це відповідало намірам Ягайла, який для затвердження на престолі був змушений шукати собі союзників як у державі, так і поза її межами. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польщі. За умовами унії Ягайло отримав титул короля Польщі і зобов’язувався окатоличити литовців та “навік приєднати всі свої землі литовські та руські до корони Польської”. Унія зміцнила Польщу, яка у 1387 р. відвоювала в Угорщини Галичину і встановила владу над Молдовським князівством. Відверта пропольська політика Ягайла зумовила появу опозиції з боку литовської та руської знаті. Боротьбу опозиційних сил очолив литовський князь Вітовт. Його підтримали руські князі, які не хотіли втрачати самостійність і присягати на вірність польському королю. Тому на початку 90-х років більшість руських князівств відмовилися визнати Кревську унію, а з нею владу польського короля і литовського князя. На чолі патріотичних сил стояли князі київський, новгород-сіверський, подільський та інші, які не дозволили створити після Кревської унії єдину державу і поглинути у ній руські землі. На протязі двох століть Литва фактично зберігала незалежність. Однак опозиційні сили діяли розрізнено, неузгоджено і у другій половині XVI ст. потерпіли поразку. Гору взяли прибічники більш тісного союзу з Польщею і створення єдиної польсько-литовської держави. Отже, українські землі протягом XIV-XVI ст. перебували у складі Великого князівства Литовського. У середині XIV ст., в результаті ослаблення Золотої Орди Розпочалося досить активне проникнення Литви у землі колишньої Київської Русі. У цей час литовці намагалися толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його досвід та традиції. Після укладання Кревської унії (1385 р.) українські землі остаточно втрачають залишки автономної, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Коли утворилася Річ Посполита (1569 р.), вони стають складовою частиною Польщі, що приводить до форсованого ополячення та окатоличення українського народу.
Процес етнічної диференціації руських земель почався в добу феодальної роздрібненості. В цей же час закладаються підвалини формування української етнокультурної спільноти. Впродовж XIV-XVI ст. населення українських земель вважало себе “руським”, а термін “Русь” об’єднував усі східнослов’янські народи. Потім він розподілився на “Малу”, “Велику”, “Червону”, “Білу”, “Чорну” Русь. Термін “Україна” з’являється ще в давньоруському Іпатіївському літопису, але в “окраїнному” значенні. В тому ж значенні існують літописні згадки у 1187 р. Ним називали Переяславську, Київську та Чернігівську землі. У 1189 р. існував термін “Україна Галицька”, відносно, Галицької землі з Буковиною, Покуттям і Придніпров’ям. У 1213 р. назва Україна поширюється на Волинську землю і Поділля. У просторовому відношенні ці назви охоплювали південні, південно-західні і західні землі Київської держави від Переяславського до Галицько-Волинського князівства. У XII – початку XIV ст. назва “Україна” охоплює всі землі Південної Русі від Дніпра до Дністра і Вісли. Вживання назви “Україна” поширюється в Речі Посполитій. У 1580 р. польський король Стефан Баторій звертається до населення України Руської, Київської, Волинської, Подільської і Брацлавської. Описи і карти виконані французьким військовим інженером Гійомом Левассером де Бопланом, який працював і спілкувався 17 років з населенням в цих краях, зафіксували реальну етнографічну картину XVII ст. і це сприяло утвердженню назви “Україна” не тільки у нас, але і у Західній Європі. Поняття “Русь” поступово втрачає свій зміст і замінюється назвою Україна, а населення отримує назву українців. Так починається процес формування української народності, першоосновою якої стала південна група східнослов’янських племен, а в подальшому народи півдня України, козаки і Запорозька Січ.
Наприкінці XVI ст. руська (українська) шляхта втратила роль провідника політичних прагнень України. Вона жила інтересами своїх маєтків, бажала щоб її прийняли в коло польського панства і не зуміла протистояти рішенням польського сейму, який у січні 1569 р. почав розглядати питання унії двох держав. Литовські феодали теж втомилися від постійної ворожнечі з поляками, постійних війн з Московською державою і кримськими татарами, а також міжусобних війн, пов’язаних з політичною боротьбою за великокнязівським престолом. Отже, їм потрібні були спокій і стабільний політичний режим. Відчувши ці настрої Польща, яка у XVI ст. була міцною агресивною державою, здійснює дії щодо остаточного поглинання (інкорпорації) Русько-Литовської держави. Польський уряд і верхівка розглядали унію, як один із заходів поширення експансії на Схід, збільшення та збагачення своєї держави. 1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія, яка об’єднала Королівство Польське і Велике князівство Литовське в одну державу – Річ Посполиту. Держава управлялась єдиним королем, який коронувався у Кракові. Литва втрачала право на власні сейми, зовнішні відносини, але зберігала державність – адміністрацію, армію, уряд, герб, фінанси. Правовою основою залишався Литовський статус. Польська та литовська шляхта отримали право володіти землями в будь-якій частині держави. Люблінська унія оформила перерозподіл українських земель між Польщею і Литвою. Волинь, Брацлавщина, Поділля, Київщина, відійшли до Польщі, а Білорусь з Берестейщиною залишились у складі Литви. Унія також відкрила Польщі шлях до використання природних багатств, нарощування економіки та воєнної потужності. В новій державі головна роль в політичному та економічному житті належала Польщі. Інтереси українців в об’єднаній державі майже не бралися до уваги, тому проти унії виступили українські магнати О. Чарториський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький. Однак, через деякий час проводилися з нього, бо шляхту влаштовували у польській державності гарантовані політичні свободи та станові привілеї, обмеженість королівської влади та внутрішня стабільність серед інших європейських держав. Польща також була однією з країн, де існувала певна свобода віросповідання. Після укладення Люблінської унії посилення польського впливу відчувалось у всіх сферах культурного і духовного життя. Польський уряд спрямував зусилля на послаблення національної культури та церкви. Православна українська церква, при відсутності національної держави, не мала опори в державній владі, не могла протистояти тиску з боку католицької церкви, поступово занепадала і це привело до кризи у 70-х рр. XVI ст. З метою подолання цієї кризи частина українського та білоруського духовенства висловилась за унію з католицькою церквою. Існувало три варіанти. Перший – римо-католицької церкви, який передбачав не об’єднання, а приєднання православної церкви до католицької; другий, витворений К. Острозьким, пропонував рівноправне об’єднання обох церков; третій, запропонований українськими та білоруськими єпископами, включав регіональне об’єднання в межах Речі Посполитої без реформування церковного життя. Ці розбіжності у поглядах на унію привели до протистояння і скликання у Бресті в 1596 р. двох соборів: унійного і православного. Однак, рішення православного собору були оголошені не дійсними, бо король затвердив постанови унійного собору. Таким чином православна церква опинилася поза законом. Однак, Берестейська унія не об’єднала український народ як передбачалось, а навпаки, уніати опинилися між двох вогнів – православні вважали їх зрадниками, а католики не поспішали поділитися з ними існуючими привілеями. До того ж рішення релігійної унії не знайшли підтримки у більшості української нації, яка не сприйняла шлях компромісу з католицькою вірою і почалося протистояння, яке в майбутньому переросте в гостру конфесійну і політичну боротьбу.
Польська експансія принесла значні зміни у політичному, соціальному, економічному та культурному житті руського населення. Воно повинно було підкоритися чужому народові, його мові, релігії, культурі і практично змінити свій уклад життя. Захоплення українських земель Річчю Посполитою співпало із зростом в Західній Європі попиту на хліб та інші продукти. Польське місто Гданськ стає основним пунктом зернового експорту і це вплинуло на розвиток ринкових відносин, якісні зміни в техніці, технології господарювання, формах організації праці, попиті на робочу силу і землю. Польсько-литовські магнати забирали землю, обмежували права селянських общин. У середині XVI ст. вільних общинних земель практично не стало. Селяни платили феодалам оброк, виконували різні повинності і працювали на фільварках. Так називалися різноманітні господарчі комплекси, які утворювалися феодалами на своїх земельних володіннях і де діяла барщинна система господарювання покріпачених сел. Така фільварковопанщина система господарства зміцнила землеволодіння магнатів і практично привела до обезземелення українського селянства. Селянство залежно від форми та характеру феодальних повинностей розподілялася на такі групи як чиншові або данники, тяглі, службові та інші. Феодальна залежність поступово переростала в кріпацьку: прикріплення селян до землі, запровадження панщини; Литовські статуси (1529, 1566) обмежили право власності селян на землю, а “Устава на волоки” (1557) юридично закріпила залежність селян від феодалів. У XVI ст. схожим до селянського було життя у містах простих ремісників та дрібних торговців. Вони ремонтували дороги, будували греблі, сплачували церковну десятину, виконували військові стації. Однак, на поч. XVII ст. в містах існувало більш 270 різних ремісничих спеціальностей, а ремесло і торгівля забезпечували трохи вищий рівень життя населення. Набувають поширення ярмарки у Львові, Києві, Галичині, Луцьку. В містах поширюється Магдебурзьке право, яке внесло елементи європейського міського життя. Теоретично Магдебурзьке право встановлювало виборну систему органів міського самоуправління, але практично, влада належала міській піраміді влади, яка складалася із патриціїв, бюргерів та заможного купецтва. Особливе місце в українському суспільстві займали духовенство і церква. Духовенство було окремою, досить чисельною суспільною верствою населення, яке розподілялось на дві категорії – світських священиків і монахів. Церкви та монастирі були багатими землевласниками з селами і містами і існували за рахунок парафіян, які сплачували десятину і дрібну данину натурою, відробляли панщину на церковних землях, тощо. Після Берестейської унії почалися утиски православної церкви. Унія насаджувалася силою, православні залишилися без вищої церковної ієрархії, а монастирі, храми і церкви забиралися уніатами. Відбувався процес масового покатоличення і ополячення українського народу. Православні купці, ремісники та шляхтичі обмежувалися в правах. Якщо шляхта і духовенство писали скарги, то парафіяни чинили активний опір. Київські міщани не впустили до міста призначеного польським королем архімандритом Києво-Печерської Лаври Потія, втопили в Дніпрі намісника уніатського митрополита Антонія Грековича і намагалися самовільно відродити православну церкву на містах. Контрольні запитання:
|
|
Україна МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ нАЦІОНАЛЬНИЙ нАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ... Національному науково-дослідному інституті українознавства МОН України відбудеться |
Міністерство освіти і науки України Національний університет водного... «Українська мова» для студентів напряму підготовки 030505 «Управління персоналом і економіка праці» денної форми навчання |
|
ДИСТАНЦІЙНИЙ КУРС З ПЕДАГОГІКИ Луганськ 2006 Передмова Одне з провідних місць у цьому процесі належить циклу педагогічних дисциплін, зокрема курсу “Педагогіка” |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ ЧЕРКАСЬКИЙ... Дисципліна «Історія української культури» в системі підготовки сучасного фахівця вищої категорії. Предмет, об’єкт, основні проблеми,... |
|
Д І ЛОВАУКРА Ї НСЬКАМОВ А КУРС ЛЕКЦІЙ Навчально-методичний посібник Рекомендовано до друку кафедрою українознавства та філософії, методичною радою будівельно-гідромеліоративного факультету Херсонського... |
УРОКУ. Лабораторно-практична робота №8. Антивірусний захист СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ: «Базовий курс інформатики» В. Д. Руденко, «Інформатика» І. Т. Зарецька, «Інформатика» А. Ф. Верлань, «Персональный... |
|
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ Дніпропетровський... Програма комплексного кваліфікаційного екзамену охоплює теми фундаментальних дисциплін з історії, які забезпечують базовий рівень... |
Дистанційний курс дисципліни «Соціолінгвістика» покликаний ознайомити... Важливу частину курсу становить тлумачення специфіки соціолінгвістичного підходу до мови і відміни цієї наукової дисципліни від «чистої»... |
|
Підготовка до ЗНО- дистанційний курс «Як створити власне висловлення» Робота в межах дистанційного курсу передбачає суб'єкт-суб'єктні відносини, більшу рівноправність між учнем і вчителем й не лише свободу... |
НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня історія Курс Вступ до історії у 5 класі є пропедевтичним, що й визначає його місце в системі шкільних історичних курсів та з-поміж інших... |