|
|
Скачати 2.68 Mb.
|
|
Тема 2. Київська Русь. Ключові слова: склавіни, анти, землеробство, ремесло, торгівля, класова диференціація, князь, дружина, язичництво, варяги- нормани, літопис, етнокультурна традиція, народність, данина, печеніги, консолідація, реформи, християнство, “сімейна дипломатія”, боярська рада, віче, писане право, половці, “колективний суверинітет”. Одним із найяскравіших політичних феноменів IX – XII ст. є Києворуська держава, яка започаткувала державотворчу традицію українського народу. Київська Русь ще не була державою в сучасному розумінні, адже більшість засад державності (централізоване управління, бюрократична система, державницька ідея, політичні інститути, політичні механізми розв’язання проблем і протиріч) тільки зароджувалися, та саме в цей період розпочався шлях українського народу до найвищого рівня своєї політичної організації – суверенної Української держави. Східні слов’яни VI – IX ст. Утворення й становлення Давньоруської держави. Роль норманів. Піднесення Києва. Володимир Великий. Ярослав Мудрий. Занепад Київської Русі. Початок феодальної роздрібненості. Формування руського народу. Література:
Історія України: Нове бачення. Т.1. – К.,1995. Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава.-К., 1996. Котляр М. Русь язичницька. Біля витоків схднослов’янської цивілізації.-К., 1995. Коцур А. Українська державність: історія та сучасність.- Чернівці,2000. Крип’якевич І. Історія України.- Львів, 1992. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства.-К., 1996. Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів.-К., 2001. Федака С.Д. Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (XI століття).-Ужгород, 2000.
Візантійські і готські історики другої половини VI ст. виділяли дві групи слов’ян, що мешкали в Центральній і Східній Європі: склавіни і анти. Завдяки цим даним було складено західну і східну гілки слов’янства. В II – VII ст. відбулися міграційні процеси. Анти в IV – V ст. заселили землі поміж Дніпром і Дністром. Протягом VI – VII ст. вони зосереджувалися на правому березі Дніпра. Доба VI – IX ст. в історії східного слов’янства характеризується глибокими і якісними суспільними змінами. Система господарювання східних слов’ян базувалася головним чином на землеробстві, допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли. Протягом VI – VII ст. значно удосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадає поява залізних наральників, серпів, мотик, ручних жорен. Підвищення продуктивності праці сприяла процесу розпаду родової общини й переходу до сусідської територіальної. Відбувається розклад родово-общинного ладу й формування класового суспільства. У IV – VII ст. у східнослов’янських племен значного поширення набувають ремесла – залізообробне, ювелірне, еосторізне, гончарне та ін. Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва у VII – IX ст. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII – IX ст. набирає силу процес об’єднання окремих племен у союзи, а потім виникають державні утворення. За вірою слов’яни були язичниками. Найвищими серед богів вважали Сварога, Даждьбога, Перуна. Отже, зміни, що відбулися у суспільному житті східних слов’ян у VI – IX ст. (удосконалення техніки й технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родовообщинного ладу, класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури, поява перших протидержавних утворень) сприяли створенню фундаменту, на якому зросла будова Давньоруської держави.
Питання про походження Давньоруської держави дискусійне. Ряд іноземних та українських вчених вважають, що певну роль у становленні Русі відіграли нормани. Скандинавські ватаги професійних воїнів, яких на заході Європи звали норманами (північними людьми) а на сході варягами, з кінця VII – на початку IX ст. стали проникати в Західну та Східну Європу. Варяги, як політична сила, з’явилися на території східнослов’янських племен та їхніх сусідів у першій половині IX ст. За переказами літописців, варяги-нормани ходили як охоронці караванів по шляху “із варяг у греки” і брали данину з навколишніх ільменських слов’янських племен. Зібравшись з силами, ільменські слов’яни вигнали варягів та перестали давати данину. Але коли між самими слов’янами розпочалися сварки й усобиці, згідно літопису “Повість минулих літ” Нестора, частина їх вирішила вдатися за допомогою до варягів. У 862 р. до норманів-русів прибули слов’янські посли і сказали: “земля наша велика і багата, а порядку в ній нема, прийдіть княжити і володіти нами”. На цей заклик, як пише Нестор, відізвалися 3 брати, князі – конунги варязького племені. Найстарший з них – Рюрик оселився на Ільмені, інший – Синеус – на Білоозері, а третій – Трувор – в Ізборську (біля теперішнього Пскова). Після смерті братів Рюрик зосередив у своїх руках владу над усім північним племінним об’єднанням східних слов’ян. Можливо і таке, що варягів не запрошували, а вони самі встановили владу над слов’янами. Через деякий час у 879 р. Рюрик помирає і влада переходить до його малолітнього сина Ігоря (Інгівара). Опікунство над ним і фактичне князювання встановлює близький родич Рюрика – Олег (Хелег). В кінці IX ст. на землях Середнього Подніпров’я відбулася корінна зміна етнокультурної традиції: місцева тюркомовна цивілізація потрапила під могутній політичний і культурно-господарський вплив слов’янської народності, приведеної сюди варяго-руським князем Олегом. У 882 р. він захопив Київ, убив Аскольда, об’єднав Новгородську й Київську землі, примусив платити данину навколишні племена. Центром нової об’єднаної держави став Київ, проголошений Олегом “матір’ю городів руських”. З цього часу почалась епоха Київської Русі. Олег здійснив два переможних походи на Константинополь у 907 р. та 911 р. Русько-візантійський договір 911 р. складався з 15 статей і передбачав сплату Візантією значної контрибуції (48 тис. гривень золота), безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константинополі та ін. За арабськими джерелами, після гучних перемог над Візантією, Олег здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря. Під час одного з них (912 р.) він загинув. Після смерті Олега на чолі Київської держави став син Рюрика – Ігор (912-945 рр.), заснувавши тим самим великокнязівську династію Рюриковичів. Велику частину часу він провів у військових походах. Приєднав до Русі територію між Дністром і Дунаєм. У 915 р. Ігор першим зіткнувся з тюркомовними печенігами, підписавши з ними мирний договір, через 15 років порушений (із-за Візантії, яка не була зацікавлена в посиленні Русі). Потерпів поразку від Візантії у 941 р. В 943-944 рр. Ігор захопив Дербент і Південне Прикаспіє (союзників Візантії). Отримав незначну перемогу над Візантією у 944 р. Через великі витрати на військові походи Ігор збільшив данину, що привело його до смерті (вбитий у 945 р. древлянами за спробу зібрати данину вдруге). Після загибелі Ігоря київський престол зайняла його дружина Ольга (Хельга) (945-964 рр.). Вона помстилась за вбивство чоловіка, знищивши 5 тис. древлян. Провела податкову реформу: визначивши кількість данини – “уроки” і місця збору данини – “погости”. Особисто прийняла християнство і встановила дипломатичні відносини з Німеччиною, піднявши авторитет Київської Русі. Ольгу змінив син – Святослав (964-972 рр.) – перший князь династії Рюриковичів з слов’янським ім’ям. Більшу частину свого життя він провів у військових походах, використовуючи наступальну тактику, швидкість і раптовість. Святослав розгромив Хазарський каганат, Волзьку Болгарію, Дунайську Болгарію та ін. Ввів традицію призначати князями у других містах своїх синів (для укріплення єдності Русі), хотів перенести столицю із Києва в Переяславець на Дунаї (перехрестя торгівельних шляхів), але потерпів в 971 р. поразку під Доростолом від візантійців, із-за чого відмовився від претензій на дунайській землі. У 972 р. повертаючись до Києва загинув в бою з печенігами в районі дніпровських порогів. Отже, характерними рисами цього етапу історії Київської Русі були: вихід Давньоруської держави на міжнародну арену, постійна рухливість її кордонів, розширення території країни, зосередження уваги та сил держави не на внутрішній, а на зовнішній політиці; вияв активності державної еліти (князь і дружина) головним чином у військовій сфері, яка давала їй землі, багатства, ринки збуту, владу; недостатня консолідованість території і держави; слабкість великокнязівської влади, шо не була ще чітко організованою та централізованою.
Після смерті Святослава в результаті тривалої боротьби між його синами престолом оволодів Володимир (Вольдемар) прозваний «Великим» або «Святим». Князювання Володивира Великого (980-1015 рр.) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапом піднесення. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він нібито уособлював якісно новий рівень управління державою. Військовими походами 981-993 рр. на ятвягів, в’ятичів та хорватів Володимир завершив тривалий процес формування території Київської держави. Простягаючись майже на 800 тис. км. Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі. Володимир провів сім переможних війн з печенігами, про які повідомляють “Повість минулих літ” та інші джерела. Це укріпило авторитет великокнязівської влади у давньоруському суспільстві. Завершальний етап формування давньоруської державності вимагав значних суспільних змін, спрямованих на консолідацію країни. Саме тому Володимир провів кілька реформ. Адміністративна реформа полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні від великого князя місцеві правителі, передавалися дванадцяти синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Внаслідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є одною з основних ознак сформованої державності. Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Суть її полягала у ліквідації “племінних” військових об’єднань, злитті військової системи із системою феодального землеволодіння. Ці реформи вимагали змін і в сфері ідеології. Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Проте стара язичницька віра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин, її державотворчий потенціал був явно недостатнім для такої великої та поліетнічної держави, як Київська Русь. Саме тому найголовнішим досягненням Володимира стало хрещення Русі у 988 р. Християнство стало державною релігією. Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем “Уставом земленим”, який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм – “Правда Ярослава” (1016 р.). По смерті Володимира виникли конфлікти серед Рюриковичів. Врешті – решт великим князем став Ярослав, якого народ прозвав Мудрим. Роки князювання Ярослава Мудрого (1019 – 1054 рр.) – час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира – посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Ярослав був князем-будівником, князем-просвітителем. Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Перше за все він взявся за укріплення південних кордонів. У 1036 р. остаточно розбив печенігів. На звільненій території пізніше було збудовано Софіївський собор. Ярославу вдалося повернути землі на заході, що були захоплені поляками, підкорити прибалтійські племена. Зовнішньополітична діяльність Ярослава Мудрого спиралась на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце у міжнародній політиці київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладення вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. Це дало Ярославу змогу стати впливовим європейським політиком. У період княжіння Ярослава Мудрого активізувалась внутрішня розбудова держави. З ім’ям цього князя пов’язано створення першого писаного зведення законів “Руської правди”, що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Ярослав поклав початок розвитку освіти, бо запроваджував при церквах школи. Підтримував церкву: при ньому в Києві було збудовано багато монастирів та храмів. У 1051 р. без відома константинопольського патріарха Ярослав призначив главою руської церкви Іларіона, що мало на меті звільнити вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії. Ярослав Мудрий залишив після себе володіння, що простиралося від Балтійського до Чорного моря і від Оки до Карпатських гір. Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення держави склалася дружинна форма державності: на базі княжої дружини утворився примітивний аппарат управління, судочинства та збирання данини. У цей період дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є великий князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. На етапі піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках великого князя, дружина відходить до державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців із старої племінної аристократії – бояри, які склали дорадчий орган – боярську раду. В період становлення Київської держави значну роль відігравало віче – народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. За весь період існування Київської Русі домінувала переважно князівська влада, але в моменти її ослаблення на перші ролі висувалися боярська влада і віче. Провідне місце в економічному житті Київської держави займало сільське господарство. В лісостеповій зоні сільське господарство досягло більшого розвитку завдяки введенню в практику парової системи землеробства з двопільною і трипільною сівозмінами. У лісовій зоні поширювались підсічна і перелогова системи. Розвивалося ремісництво. Асортимент виробів із заліза налічував 150 назв. Ремесло було поширене як в містах, так і в сільському господарстві. У XI-XII ст. почали з’являтись артілі, корпорації ремісників. Це зумовило розвиток торгівлі. Найбільшими торгівельними шляхами в цей час були: “Грецький”, що зв’язував Русь з балтійськими і чорноморськими ринками, “Соляний” і “Залізний”, що вели в Галичину і на Кавказ. Шлях Київ-Галич-Прага-Регенбург зв’язував Київську Русь із країнами Європи. Торгівля сприяла пожвавленню грошового обігу. В русі почали карбувати власні гроші – срібники й золотники, особливо за Володимира і Ярослава Мудрого. Отже, визначальними рисами цього етапу історії Київської Русі були завершення формування території держави, перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього засвоєння та втримання під контролем; злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централізованої влади; заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства територіальним; активна реформаторська діяльність великих князів; запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології – християнства; поява писаного кодифікованого права, ширше використовування дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури.
Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 р. почався поступовий занепад Київської держави. Він був зумовлений певними обставинами. В період становлення і піднесення Київської Русі існувала постійна зовнішня загроза для її кордонів з боку кочових племен. Спершу хазари й печеніги, згодом половці були небезпечними ворогами Русі. Могутнім супротивником молодої держави була також Візантія. Вона пильно стежила за тим, щоб Київська Русь не набула значної сили. Постійна збройна боротьба вимагала чималих зусиль і тим самим ослаблювала Русь. Згідно з нормами феодального права всі князі Київської Русі як нащадки великого київського князя мали рівні права на спадщину предка. Це відіграло велику роль в історії Київської держави. З одного боку, рівні права підтримували у князів ідею спільності й однакової відповідальності всіх за долю країни. З другого – призводило до міжусобної феодальної боротьби, оскільки кожний князь, вважаючи себе юридично рівним з іншими, намагався і фактично зрівнятися з київським князем. Поступово друга тенденція брала гору, тим більше, що князі спиралися на економічну могутність окремих районів, яка зростала з розвитком феодального виробництва. До того ж підупало значення Києва, як великого торгівельного центру, внаслідок міжнародних змін, ослаблення його головних партнерів – Візантії і Багдадського халіфату. Все це привело до занепаду Київської держави. Всі спроби княжих з’їздів (1097, 1100, 1101, 1107 рр.) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчились невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого “Уставу” – своєрідного доповнення до “Руської правди”), подолання сепаратиських тенденцій, об’єднання ¾ території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125-1132 рр.) лише протягом короткого часу вдалося підтримувати єдність руських земель. Кінець XI – середина XII ст. увійшли в історію Русі як період феодальної роздрібненості. Дедалі більше поглиблюється розпад Київської Русі, набирають сили відцентрові тенденції. Вже у XII ст. на тернах Русі з’являються окремі князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростове-Суздальське, Смоленське Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер. Так, якщо у XII ст. утворилось 12 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. досягла 50, а у XIV ст. – 250. Феодальну роздрібненість зумовило кілька факторів: економічне піднесення окремих князівств; великі простори держави та етнічна неоднорідність населення; зростання великого феодального землеволодіння; відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; зміна торгівельної кон’юктури і занепад торгівлі; перманентні напади кочівників (печенігів, половців, монголо-татар). Роздрібненість – надзвичайно, суперечливе явище: з одного боку, вона серйозно ослабила державу у політичному та воєнному плані, з іншого – органічно сприяла розвитку економіки та культури на місцях. Треба відмітити те, що це не означає цілковитого політичного розпаду єдиної державної структури Київської Русі. Давньоруська держава просто змінює форму: на зміну одноосібній монархії приходить монархія федеративна (спираючись на принцип “колективного суверенітету”, Руссю правила група найсильніших та найвпливовіших князів з династії Рюриковичів). Навіть у період роздрібненості держава характеризується певною внутрішньою єдністю, про що свідчать збереження внутрішніх установлених економічних зв’язків, однакова дія загально руського законодавства у всіх князівствах (землях), існування єдиних для усієї Русі релігії та культури. Період феодальної роздрібненості є закономірним етапом у розвитку суспільства адже роздрібненість – не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме в цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової ієрархії, склався і вдосконалився державний апарат, тощо). Князівства Середнього Подніпров’я – Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське через низку обставин (нескінчені князівські усобиці, певну зміну світових торгівельних шляхів, активізацію кочівників, відтік населення з південних районів, тощо) економічно та політично занепадають і втрачають свої колишні роль та значення. Отже, особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці XI – у середині XIII ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого – формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов’янської культури.
Походження слова “Русь” довгі роки викликає суперечки. Усе подалося з другої половини XVIII ст., коли російські професори німецького походження Д. Шлецер і Т. Міллер у своїх преріях висунули гіпотезу про варязьке походження слова Русь, що саму державу заснували вікінги, чи нормани. Російські вчені починаючи від Ломоносова, прагнули довести антинорманське, слов’янське походження Русі. Вони відкидають будь-яку участь варягів у державотворчому процесі Київської Русі, називають державні утворення східних слов’ян, що виникли до приходу на Русь варягів. Українські історики недавнього минулого також стояли на антинорманських позиціях. Ряд іноземних дослідників та сучасних українських вчених вважають, що нормани відігравали певну, але не вирішальну роль у встановленні Русі. Іншу думку має відомий американський історик українського походження Омелян Пріцак, який виводить слово Русь із мови кельтських племен. Історичними носіями назви Русь, за Пріцаком були фризькі купці, що вели трансєвропейську торгівлю і змішались зі скандинавами, утворили на Волзі політичне об’єднання, котре згодом слов’янізувалось і розвинулося в державну Русь. На противагу германській (скандинавській) етимології (походження слова) існує припущення про зв’язок слова Русь з іраномовними мешканцями одного з регіонів Середнього Подніпров’я, присутність яких засвідчена у місцевих гідронімах Рось, Роська, Рослава, які походять від іранського ruxs/roxs – світлий. Носієм етноніма рос[рус,русь], як вважають прихильники цієї точки зору, могла виступати одна із сармато-аланських, згодом слов’янізованих племінних груп, що входили до антського союзу племен. Існує ще одна гіпотеза, що слово Русь відображало ще дослов’янську і дотюркську регіональну традицію називати Північне Причорномор’є “Білою світлою стороною”, чому відповідав би індо-арійський корінь russ. Отже, з перерахованих гіпотез скандинавська має найбільшу основу у загальному контексті європейської історії тих часів, де IX – середину XI ст. називають “епохою вікінгів”. У період виникнення і становлення Київської Русі відбувався процес формування стародавнього руського народу. Давньоруська народність була сформована в основному з давньоіранських (скіфи, сармати), давньотюркських (гуни, булгари) і давньослов’янських етнічних груп. Цей процес проходив під впливом посилення політичної єдності, зміцнення централізації держави, запровадження єдиної релігії – християнства, а також боротьби проти зовнішнього ворога в межах державної території Київської держави IX-XII ст. існувала єдина давньоруська літературна мова як мова державного управління, законовлавства, літератури; укорінялися єдині традиції, звичаї, юридичні норми; склалась єдина матеріальна культура; з’явилась єдина руська етнічна свідомість (літописці, як правило, говорять про Русь як сукупність усіх земель-князівств); усе східнослов’янське населення органічно прийняло етнонім (назва народа) “руський”, “русинич”, “русич”; консолідувалась елітна верства вищих феодалів Київської Русі, що вела свій родовід від династії Рюриковичів, і не поділяла себе етнічно. Розподіл давньоруської народності на росіян і білорусів, з одного боку, і українців, з другого, - відбувся значно пізніше, після припинення існування Київської Русі. На наш погляд за дату початку процесу розподілу можна умовно прийняти 1321 рік, коли литовські війська в битві на річці Ірпень розгромили об’єднану дружину руських князів. Ослаблена постійними міжусобицями Русь була розділена на дві частини: північне – східні її князівства попали під так зване “монголо-татарське іго”, а південно-західні – стали легкою здобиччю Литви. Отже, появу політичного кордону між двома частинами Русі і потрібно прийняти за початок розподілу давньоруської народності. Контрольні запитання:
|
|
Україна МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ нАЦІОНАЛЬНИЙ нАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ... Національному науково-дослідному інституті українознавства МОН України відбудеться |
Міністерство освіти і науки України Національний університет водного... «Українська мова» для студентів напряму підготовки 030505 «Управління персоналом і економіка праці» денної форми навчання |
|
ДИСТАНЦІЙНИЙ КУРС З ПЕДАГОГІКИ Луганськ 2006 Передмова Одне з провідних місць у цьому процесі належить циклу педагогічних дисциплін, зокрема курсу “Педагогіка” |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ ЧЕРКАСЬКИЙ... Дисципліна «Історія української культури» в системі підготовки сучасного фахівця вищої категорії. Предмет, об’єкт, основні проблеми,... |
|
Д І ЛОВАУКРА Ї НСЬКАМОВ А КУРС ЛЕКЦІЙ Навчально-методичний посібник Рекомендовано до друку кафедрою українознавства та філософії, методичною радою будівельно-гідромеліоративного факультету Херсонського... |
УРОКУ. Лабораторно-практична робота №8. Антивірусний захист СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ: «Базовий курс інформатики» В. Д. Руденко, «Інформатика» І. Т. Зарецька, «Інформатика» А. Ф. Верлань, «Персональный... |
|
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ Дніпропетровський... Програма комплексного кваліфікаційного екзамену охоплює теми фундаментальних дисциплін з історії, які забезпечують базовий рівень... |
Дистанційний курс дисципліни «Соціолінгвістика» покликаний ознайомити... Важливу частину курсу становить тлумачення специфіки соціолінгвістичного підходу до мови і відміни цієї наукової дисципліни від «чистої»... |
|
Підготовка до ЗНО- дистанційний курс «Як створити власне висловлення» Робота в межах дистанційного курсу передбачає суб'єкт-суб'єктні відносини, більшу рівноправність між учнем і вчителем й не лише свободу... |
НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня історія Курс Вступ до історії у 5 класі є пропедевтичним, що й визначає його місце в системі шкільних історичних курсів та з-поміж інших... |