|
|
Скачати 1.18 Mb.
|
22. Переяславська рада та її наслідки. На кінець 1653 р. ставало ясно, що звільнитися остаточно від польсько-шляхетського ярма лише своїми силами Україна не взмозі. Молода українська козацька держава, яка мала трохи більше мільйона мешканців, не могла завдати вирішального удару Польщі з її шестимільйонним населенням і далеко не вичерпаним воєнним потенціалом Невизначеності ситуації сприяла підступна тактика союзника України кримського хана, який не був зацікавлений у її зміцненні і кожного разу фактично зводив нанівець її воєнні перемоги. Вихiд із становища полягав в одержанні Україною надійної мілітарної допомоги, яка могла б забезпечити Українi перелом у воєнних діях і остаточний розрив з Польщею. Такою силою, на думку Хмельницького, мала бути Московська держава. Після ради всiх станів у Переяславi 8 січня 1654 р., а також двотижневих переговорiв козацьких представників у Москві з російським урядом були прийняті т.зв. Статтi Богдана Хмельницького 21 березня 1654 р., а також були видані царськi грамоти з привілеями Війську Запорізькому, українській шляхті та духовенству. Ці документи мали регулювати взаємовідносини України з Російською державою. За козацтвом зберігалося право виборів гетьмана з подальшим затвердженням царем. Гетьман мав право зносин з іноземними урядами польським королем і турецьким султаном за згодою царя. Податки мали збиратися місцевими урядовцями і передаватися царським властям. З цих коштів мали виплачуватися суми на старшинські посади, артилерію тощо. Мiста значно мірою зберігали самоврядування. У Києві мав бути російський воєвода, якому належали в основному представницькі функції. Весною цар мав розпочати воєнні дії проти Польщі. Таким чином, Україна як державний організм зберігала право вільних виборів голови держави гетьмана, свою адміністрацію, армію, фінанси, дипломатiю, права і привiлеї окремих станів. Це були надзвичайно важливі на той час здобутки всього українського народу. Україна вступала у договірні стосунки з Москвою як вільна і незалежна сторона. Величезна частина українського селянства, а також міщанства продовжувала вважати себе козаками, тобто вiльними від феодальної залежності. Царський уряд був змушений рахуватися з реальним існуванням української державності та тими соціальними зрушеннями, що сталися в Україні в звязку з масовим покозаченням селянства. 23. Україна в останні роки гетьманування Б.Хмельницького 1654-1657. В результаті успішної збройної боротьби українського народу проти Польщі гетьманська столиця Чигирин стала мiсцем, де схрещувалися політичні інтереси багатьох європейських та азіатських країн До встановлення дипломатичних відносин з Україною прагнули Семиградське князівство, Валахія і Молдавія, Швеція і Венеціанська республiка. Постійні дипломатичні зносини мала гетьманська адміністрація з Туреччиною, Кримом, Росією. Неоднозначно складалися відносини козацької адміністрації з російським урядом після укладення Переяславської угоди. Москва розглядала її насамперед як засіб до включення пiд свою зверхнiсть усіх земель, що входили колись до складу давньоруської держави, Хмельницький прагнув використати мілітарну допомогу російської держави для остаточного розгрому Польщi й утвердження державної незалежності України. Ось чому на першому етапі стосунків козацький гетьман мало зважав на детальне юридичне оформлення взаємовідносин між обома державами, зосередивши фактично всю повноту влади в своїх руках. Однак певна невизначенiсть у міждержавних стосунках призвела до погіршення відносин між гетьманською адмінiстрацією і російським урядом у ході окупації Бiлорусії. Козацькі війська, які зайняли значну її частину на півдні в перші місяці війни, просувалися все далі на півнiч, підпорядковуючи білоруські землi безпосередньо Війську Запорозькому. Відносини між Чигирином і Москвою ще більше загострилися у 1655 р., коли Росiя вступила у війну з Швецією і розпочала переговори з Польщею. Козацькі посли навіть не були допущені на переговори між Росією і Польщею у Вільно, де у жовтні 1656 р. було укладене перемиря між обома державами. Ігнорування Москвою українських інтересів викликало обурення гетьмана і козацько-старшинських кіл. Після інтенсивної діяльності козацької дипломатії склалася нова коаліція держав, до якої увiйшли Швеція, Бранденбург, Україна, Литва, Семиградське і Молдавське князівства. На підставі цілого ряду окремих міждержавних угод і договорів Польща мала бути розділена між союзниками так, будто Коруна Польська и не бывала, як писав у донесенні царю російський посол в Україні боярин Бутурлін. Військо Запорозьке мало одержати всі західноукраїнські землi. Розпочалися відповіднi воєнні акції. На допомогу Юрію Ракочі, який відкрив компанiю в Польщі, був відправлений козацький 15-тисячний корпус на чолі з київським полковником А.Ждановичем. Пройшовши через усю Галичину до Перемишля, Жданович обєднався з Ракочі. Союзники взяли Краків, увійшли в глибину Польщі, дійшли до Варшави і разом із шведами зайняли польську столицю. Це було яскравим свідченням самостійної зовнішньої політики України, її фактичної протидії міжнародним інтересам Москви. 24. Історична роль Б.Хмельницького. Його оцінка в історичній літературі. Хмельницький активно використав ослаблення Польщі для посилення своїх позицiй на Поділлi, Волинi та в Галичині. Почалися контакти з місцевою українською шляхтою, яка переживала драматичну ситуацію відчуження від обох полiтичних систем, що склалася в ході війни. Зацікавленість у гетьманському протектораті виявляють волинський магнат князь Степан-Святополк Четвертинський, опікун Києво-Могилянського колегiуму, один з останніх представників старої української аристократії. Хмельницький максимально намагався поширити її межі на захід і північ, повернути давні пiвнiчно-західні українські землi до їх історичного центру, забезпечити комунікації з своїми новими союзниками. Без сумнiву останні державно-творчі акти Хмельницького могли зміцнити внутрішне становище української держави, сконсолідувати навколо особи гетьмана усі стани тогочасного суспільства, які діяли розрiзнено, ставлячи часом понад усе корпоративнi інтереси. Ще за життя Хмельницькому протидiяла в цьому група старшин на чолi з Виговським, яка боялася сильної гетьманської влади. Смерть Хмельницького перервала консолідаційний процес і не дала зміцніти українській державності, здобутки якої були втраченi його наступниками на гетьманстві. Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького спричинила докорінні зміни в житті українського народу. Десятиріччя наполегливої боротьби увінчалося ліквідацією польсько-шляхетського ярма і відновленням української державності. Її головним творцем став гетьман Богдан Хмельницький. 25. Гетьманування Івана Виговського. Гадяцька унія. Битва під Конотопом. У жовтні 1657 р. на козацькiй раді було ухвалено передати гетьманську булаву Івану Виговському. Спочатку новий гетьман проводжував політику Хмельницького. У ході Корсунської ради було оформлено шведсько-український союз, який забезпечував приєднання західноукраїнських земель до козацької держави. Змiцнення української шляхти, її вплив на політику держави, тяжіння до великих землеволодінь призвели до загострення соціальних конфліктів. Цим політичним силам протидіяла група козацької старшини на чолі з полтавським полковником М.Пушкарем, запорiзьким кошовим Л.Барабашем, які спирались на незадоволені козацькі низи і найбідніші або декласовані верстви тогочасного українського села т.зв. дейнеки, або люди ніякі, денеякі . Цаpський уряд, удаючи з себе арбітра між обома сторонами, фактично підтримав опозиційний рух проти Виговського, сподiваючись змусити його дати згоду на введення росiйських гарнiзонів у Чернiгiв, Ніжин, Переяслав тощо, евакуацію козацьких частин з Південної Білорусії і припинення зносин зi Швецією. Загострення суперечностей з Москвою штовхали Виговського та його оточення на тісніші контакти з Польщею. У травнi 1658 р. він розгромив війська Пушкаря і Барабаша під Полтавою. Царські війська, які сподівалися зайняти ряд українських міст, відступили за московський кордон. Розрив з Москвою ставав неминучим для гетьманського уряду. 16 вересня 1658 р. у Гадячі було укладено угоду України з Польщею і Литвою, яка дістала назву Гадяцької унії. Згiдно з нею Рiч Посполита мала бути перетворена на федерацію трьох незалежних республік, обєднаних лише спільно обраним королем. Україна в межах Київського, Чернігiвського і Брацлавського воєводств ставала самостійною державою під назвою Князівства Руського. Найвища законодавча влада в ньому мала належати депутатам вiд усіх земель України. Виконавча влада зосереджувалась у руках виборного гетьмана, якого затверджував король. Велике князівство Руське одержувало свiй судовий трибунал, свої фінанси, монету. Кількість козацької армії мала становити 30 тис., до неї долучалось 10 тис. регулярного найманого війська. Мала бути скасована унія в усіх трьох державах, православна церква зрівнянa у правах з римо-католицькою, а у спільному сенаті діставали місця православні митрополит і єпископ. Одним з пунктів угоди було заснування в Україні двох університетів, колегіумів, гімназій та інших шкіл. Вводилась свобода друку і слова навіть у справах релігiйних. Важливо зрозумiти, що Гадяцька угода була одним з найважливіших здобутків української суспiльно-політичної думки доби феодалiзму, свідченням її органічного звязку з європейською культурою. Політика виговського означала війну з Росією. Весною 1659 р. стотисячна російська армія вирушила на Україну. Під Конотопом 29.VI.1659 вона була повністю розгромлена українським військом. Однак використати блискучий успiх Виговський не змiг. Проти нього утворилася сильна промосковська партія, яка добилася усунення його від влади і проголошення гетьманом Юрія Хмельницького 1659-1663. 26. Юрій Хмельницький. Чуднівська кампанія. Тетеря і Брюховецький. Проти Виговського утворилася сильна промосковська партія, яка добилася усунення його від влади і проголошення гетьманом Юрія Хмельницького 1659-1663. Навязані йому силою нові Переяславські Статті суттєво урізали автономiю козацької держави. Генеральним писарем став прихильник тісного звязку з Польщею Павло Тетеря. Усе суспільство з гіркотою відчуло, що багаторічна кривава боротьба вела в перспективі до утвердження самодержавного централізму, ліквідації соціальних і політичних здобуткiв періоду Хмельниччини. В середовищі козацтва посилився розбрід, виникло кілька угруповань з різними політичними орієнтаціями. В такій ситуації почалися воєнні дії мiж Польщею і Росією, що фактично стали боротьбою двох держав за утвердження свого панування в Україні. Після жорстоких боїв і нової поразки російської армії під Чудновим козацька Україна поділилась фактично на дві частини: Правобережну і Лівобережну, кожна з яких мала свого власного гетьмана. На Лівобережжі посилились класові суперечності між заможними козаками і козацькою черню, на чому спритно грали авантюристи. Такою постаттю був Іван Брюховецький. Він боровся за гетьманську булаву. У червні 1663 р. на Чорній раді у Ніжині Брюховецький від імені царя був затверджений гетьманом. Таким чином, Російське самодержавство, здавалось, одержало міцну підпору на Лівобережжі. На Правобережжі становище було нестабільним. Юрій Хмельницький, здійснюючи рейди на лівий берег Дніпра, кожного разу зазнавав поразки. Причому окремі полки відмовляли йому в покорі, і зрештою він опинився майже без війська. У такій ситуації Ю. Хмельницький у січні 1663 р. зрікся гетьманства. Гетьманом на раді в Чигирині було обрано Павла Тетерю. Виборами Брюховецького і Тетері завершився розкол України. Цей складний період української історії називають періодом руїн. 27. Андрусівське перемиря 1667 р. Поділ Української Козацької держави. Державотворча діяльність Петра Дорошенка. Усе суспільство з гіркотою відчуло, що багаторічна кривава боротьба вела в перспективі до утвердження самодержавного централізму, ліквідації соціальних політичних здобуткiв періоду Хмельниччини. В середовищі козацтва посилився розбрід, виникло кілька угруповань з різними політичними орієнтаціями. В такій ситуації почалися воєнні дії мiж Польщею і Росією, що фактично стали боротьбою двох держав за утвердження свого панування в Україні. Після жорстоких боїв і нової поразки російської армії під Чудновим козацька Україна подiлилась фактично на дві частини: Правобережну і Лівобережну, кожна з яких мала свого власного гетьмана Лівобережжя — Брюховецький, Правобережжя — Тетеря. Цей поділ був закріплений Андрусівським перемирям 1667 мiж Польщею і Росією, яке викликало загальне обурення в Україні. Саме в цей надзвичайно складний період української історії, справедливо названий періодом руїни, на арені суспільно-політичного життя зявляється постать правобережного гетьмана Петра Дорошенка 1665-1676, визначного державного діяча. Він ще раз спробував зєднати розірване тіло України в єдину державу і продовжити справу, за яку боровся Б.Хмельницький. У своїх зносинах з царем Дорошенко висував пропозицію утвердження царського протекторату над усією Україною, яка мала поширити свої державні кордони аж до Перемишля і Ярослава, включаючи Львів, Галич, Володимир. Однак царський уряд побоювався обєднаної міцної козацької держави на чолі з таким здібним політиком і віддав перевагу існуючій ситуації. Тим часом на Лівоборежній Україні зростало незадоволення російським пануванням. Лівобережний гетьман І.Брюховецький, який ревно служив Москві, сподіваючись утримати свою владу, вирішив очолити антиросiйський рух. Невдовзі почалося повстання, яке супроводжувалось розгромом російських залог на Лівобережжі. На початку літа 1668 р. Дорошенко вирушив на Лівобережжя і через якийсь час був проголошений гетьманом України обох бокiв Дніпра. Знову Україна відновила свою цілісність і державність. Проте ненадовго… І Росія і Польща, занепокоєні зміцненням козацької державності, консолідацією конструктивних сил українського суспільства, активно підтримували авантюристичних суперників Дорошенка. В результаті гетьман втратив свої позиції на Лівобережжі та був змушений вести тривалу боротьбу з претендентами на гетьманську булаву на Правобережній Україні. Усе це спонукало Дорошенка до більш тісних відносин з Туреччиною і сподівань з її допомогою відродити державну незалежнiсть України. На початку 70-х років Дорошенко на боці Туреччини проводить воєнні дії з Польщею на території Поділля. Союз з турками не сприяв популярності гетьмана. Турецькі війська, які опинилися на Правобережжі з метою підтримки Дорошенка, довели край до повної руїни. У вересні 1676 р. покинутий усіма своїми прихильниками, популярний раніше гетьман був змушений зректися влади на користь І. Самойловича, гетьмана Лiвобережної України. Так невдало завершилась ще одна спроба відродити українську державність. 28. Соціально-економічний розвиток України у другій половині XVII ст. У другій половині XVII ст. масового хар-ру набула народна колонізація в Лівобережній Україні. Її південні регіони заселили переселенці з Правобережжя. Ріст населення Лівобережної України сприяв розвитку сільського господарства, зокрема землеробства і скотарства. Визвольна війна 1648 — 1654 рр. дала поштовх розвитку ряду галузей промислового виробництва. Українські рудні були невеликими підприємствами, які так і не стали великими мануфактурами. Істотно зросло селітроваріння Значного поширення набули гути, які виробляли скло, скляні вироби. Найбільш поширеною галуззю стало винокуріння. Дальшого розвитку набуло млинарство, солеваріння, виробництво сукна, паперу та інші галуз. Більш спокійна обстановка на Лівобережжі у другій половині XVII ст. сприяла розвитку міського життя. Розвиток міст сприяв торговельних звязків України. В останні десятиріччя XVII ст. відновлюються її безпосередні економічні контакти з рядом європейськиї країн, що були порушені в ході воєнних дій. Зовсім по-іншому розвивалась Правобережна Україна Південна Київщина, Брацлавщина, Поділля та Південна Волинь зазнали значних людських втрат. Занепала економіка, однак господарська дія-сть на Правобережжі ніколи не припинялась. Через якийсь час населення почало повертатись з Лівобережжя на прибережні землі. 29. Розчленування України московською державою, Польщею, Туреччиною та її наслідки. Усе суспільство з гіркотою відчуло, що багаторічна кривава боротьба вела в перспективі до утвердження самодержавного централізму, ліквідації соціальних і політичних здобуткiв періоду Хмельниччини. В середовищі козацтва посилився розбрід, виникло кілька угруповань з різними політичними орієнтаціями. В такій ситуації почалися воєнні дії мiж Польщею і Росією, що фактично стали боротьбою двох держав за утвердження свого панування в Україні. Після жорстоких боїв і нової поразки російської армії під Чудновим козацька Україна поділилась фактично на дві частини: Правобережну і Лівобережну, кожна з яких мала свого власного гетьмана. На Лівобережжі посилились класові суперечності між заможними козаками і козацькою черню, на чому спритно грали авантюристи. Такою постаттю був Іван Брюховецький. Він боровся за гетьманську булаву. У червні 1663 р. на Чорній раді у Ніжині Брюховецький від імені царя був затверджений гетьманом. Таким чином, Російське самодержавство, здавалось, одержало міцну підпору на Лівобережжі. На Правобережжі становище було нестабільним. Юрій Хмельницький, здійснюючи рейди на лівий берег Дніпра, кожного разу зазнавав поразки. Причому окремі полки відмовляли йому в покорі, і зрештою він опинився майже без війська. У такій ситуації Ю. Хмельницький у січні 1663 р. зрікся гетьманства. Гетьманом на раді в Чигирині було обрано Павла Тетерю. Виборами Брюховецького і Тетері завершився розкол України. Саме в цей надзвичайно складний період української історії, справедливо названий періодом руїни, на арені суспільно-політичного життя зявляється постать правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Він ще раз спробував зєднати розірване тіло України в єдину державу і продовжити справу, за яку боровся Б.Хмельницький. На початку літа 1668 р. Дорошенко вирушив на Лівобережжя і через якийсь час був проголошений гетьманом України обох бокiв Дніпра. Знову Україна відновила свою цілісність і державність. Проте ненадовго… І Росія і Польща, занепокоєні зміцненням козацької державності, консолідацією конструктивних сил українського суспільства, активно підтримували авантюристичних суперників Дорошенка. В результаті гетьман втратив свої позиції на Лівобережжі та був змушений вести тривалу боротьбу з претендентами на гетьманську булаву на Правобережній Україні. Усе це спонукало Дорошенка до більш тісних відносин з Туреччиною і сподівань з її допомогою відродити державну незалежнiсть України. На початку 70-х років Дорошенко на боці Туреччини проводить воєнні дії з Польщею на території Поділля. Союз з турками не сприяв популярності гетьмана. Турецькі війська, які опинилися на Правобережжі з метою підтримки Дорошенка, довели край до повної руїни. 30. Політичні портрети гетьмана І.Мазепи та П.Орлика. 25 липня 1687 р. над річкою Коломаком відбулася рада, на якій гетьманом було обрано генерального осавула Івана Мазепу 1687 — 1709. Іван Мазепа народився у 1632 р. в родовому маєтку Мазепинцях. Відбувши навчання у Києво-Могилянському колегіумі, Мазепа опинився при дворі Яна-Казимира, який звернув на нього увагу й вислав за рубіж для вдосконалення воєнних знань. Мазепа пробув за кордоном три роки, де вивчав не тільки воєнну справу, а й мови. Далі він вступив на службу до гетьмана Дорошенка, який імпонував Мазепі своїм глибоким патріотизмом. Згодом Мазепа стає генеральним осавулом в уряді гетьмана Самойловича й набуває широкої популярності в козацько-старшинському середовищі. Соцiальна полiтика Мазепи свідчила про перемогу старшинської олігархії і здачу перед нею позицій гетьманської влади, яка в усьому солідаризувалася з новою українською аристократією. Під час свого перебування у Москвi він зажадав від царя дозволу на здійснення запису козаків з тим, щоб відділити козацький стан від посполитих і не допускати переходу селян у козацтво. В 1701 р. гетьманським універсалом офiційно була пiдтверджено панщинні обовязки у два дні на тиждень. Однак ця регламентація не стала перешкодою дальшому зростанню класових суперечностей. Необхідно усвiдомити, що незважаючи на певні успiхи у поширенні впливів Мазепи на Правобережжі — підтримка С.Палія у відродженні козацтва і колонізації краю — наміри українських політиків зберегти Гетьманщину як самостійний політичний організм знаходились у гострій суперечності з самодержавно-централістичною, бюрократичною системою, що почала формуватися Петром Першим. Необхідно усвiдомити, що незважаючи на певні успiхи у поширенні впливів Мазепи на Правобережжі — підтримка С.Палія у відродженні козацтва і колонізації краю — наміри українських політиків зберегти Гетьманщину як самостійний політичний організм знаходились у гострій суперечності з самодержавно-централістичною, бюрократичною системою, що почала формуватися Петром Першим. 5 травня 1710 р. козацька рада у Бендерах обрала гетьманом колишнього генерального писаря Пилипа Орлика. Він очолив першу українську політичну еміграцію, яка тривалий час намагалась протидіяти деспотизму російського самодержавства. Уклавши на весні 1711 р. договори з Швецією і Туреччиною, Орлик із своєю армією та допоміжними татарськими силами вирушив на Правобережну Україну. Кримський союзник виявився фатальним для Орлика татари почали жорстоко спустошувати Правобережжя, забирати в полон населення це призвело до остаточної втрати Орликом підтримки широких верст народу і краху надій утвердитись в Україні. В еміграції П. Орлик активно доводив необхідність створення загальноєвропейської коаліції проти Росії з метою визволення України. 31. Соціально-економічний і політичний розвиток Гетьманщини у І пол. XVIII ст. Кінець XVII — початок XVIII ст.. характеризувався загостренням соціальних суперечностей в Україні. Невдоволення селянства і рядового козацтва політикою старшини неодноразово виливалися у відверті повстання. Досвід багаторічної боротьби виробив у козацько-старшинських колах переконання, що лише політична автономія у складі Російської держави створює реальний грунт для подальшого розвитку України й забезпечення її життєвих інтересів. Розглядаючи соціально-економічне становище Гетьманщини, слід звернути увагу на певне піднесення її суспільного і культурного розвитку, господарського життя за часів гетьманування Данила Апостола. Однак це викликало занепокоєння російського царизму, який побоювався втратити свої позиції в Україні. Пiсля смертi гетьмана управління Україною було передано т.зв. Правлінню гетьманського уряду 1734-1750 на чолі з кн.Шаховським, яке згiдно з вказівками Петербурга вело лінію на дискредитацію автономного устрою місцевих урядових установ і призвичаєння українського населення до великороссийского правления. Царизм безоглядно розпоряджався людськими і матеріальними ресурсами України в імперських інтересах. 32. Розквіт української культури у другій половині ХVІІ ст. З існуванням Києво-Могилянської академії повязаний всебічний розвиток культури українського народу протягом XVII — XVIII ст. У другій половині XVII ст. друкарство в Україні набуло найширшого розмаху порівняно з іншими країнами Східної Європи. Було видруковано Граматику Смотрицького, яка мала величезний вплив на писемність. Важливою рисою українського культурного процесу другій половині XVII ст. було утвердження й розвиток стилю бароко. Українське бароко стало синтезом традиційних, власних художніх надбань та всеєвропейських естетичних проявів цього стилю. Центром культурного життя продовжувала залишатись Києво-Могилянська академія. Український живопис ХVII ст. утвердився як певний синтез традиційного бачення й нового світовідчуття, позначеного впливом ренесансного гуманізму. 33. Діяльність Києво-Могилянської Академії. Меценатство гетьманів і козацької старшини кінець ХVІІ — початок ХVІІІ ст. Активну участь у піднесеннi освiти і культури беруть І.Борецький, П.Беринда, З.Копистенський, Л.Зизаній, Т.Земка та ін. Найбільш яскравою постаттю серед них був київський митрополит П.Могила, визначний церковний і культурний діяч, учений, організатор вищої школи в Українi. Йому належить заслуга в обєднанні київської братської школи з печерською монастирською школою і створенні колегіуму на зразок західноєвро-європейських шкіл, який був перетворений митрополитом на академiю. 3 її історією повязаний всебічний розвиток культури українського народу протягом ХVII-ХVIII ст., задоволення його освітніх і наукових потреб. Тут формувалася і розвивалася тогочасна лiтературна мова, був започаткований перший у нашій країні театр. Із стін Києво-Могилянської академії вийшло багато визначних державних, громадських, політичних і освітянських діячів, письменників, поетiв, художників і композиторiв, які відзначились у різних сферах суспільно-полiтичного і культурного життя України, зробили значний внесок у національно-визвольну боротьбу. Однією з важливих рис академії було вивчання латинської мови польської, грецької та інших мов. Крім мов, в учбову програму входило викладання т. зв. Сім вільних наук — граматика, риторика, піїтика, філософія, математика, астрономія та музика. У Київській академії було продовжено інтенсивне книгодрукування. Центром культурного життя була та продовжувала залишатись Києво-Могилянська академія. Меценатська дія-сть Мазепи в галузі літератури, мистецтва, освіти не була проявом якоїсь особистої зацікавленості, а перебувала у тісному звязку з його державницькими змаганнями, намаганнями піднести свою батьківщину на високий культурний рівень. У цьому прагненні він не був одиноким, а спирався на нову українську еліту — козацьку старшину, яка також намагалася не відставати від свого гетьмана. Ця культурницька політика Мазепи лежала в одному логічному ряду з традиційним прагненням кращих представників українського суспільства відстояти права і свободу України всупереч централістичній лінії російського царизму. 34. Ліквідація Гетьманщини і Запорізької Січі. Певне помякшення колонізаторської політики росiйського царизму мало місце під час царювання Єлизавети Петрівни 1741-1761. Було ліквідовано Правління гетьманського уряду, відкликано російських урядовців і обрано гетьманом брата фаворита імператриці — Кирила Розумовського 1750-1764. Новому гетьману вдалося відновити чинність усіх органів управлiння Гетьманщини. Реформи Розумовського були спрямовані на модернізацію окремих сторін соціального життя України. Вони торкались армії, судової справи, торгiвлі тощо. Маючи більш широкi політичнi права, ніж російське дворянство, козацька старшина прагнула закріпити своє привілейоване становище. Її представники перед загрозою ліквідації автономiї України вже не виступають за обмеження гетьманської влади, а прагнуть її піднесення і навіть домагаються зробити її спадковою у роді Розумовських. Вступ на російський престол Катерини ІІ 1762-1796 супроводжувався посиленням абсолютистської влади царизму, намаганням уніфікації усіх складових частин Російської імперії. В Україні було остаточно ліквідовано гетьманство і введено Малоросійське генерал-губернаторство і Малоросійську колегiю при ньому на чолі з П.Румянцевим. У Секретном постановлении, власноручно написаному Катериною ІІ для нового управителя Україною, якому цариця ставила завдання перетворити її на звичайну російську провінцію. Негативне ставлення українського суспільства до скасування гетьманства, грубого порушення царським урядом старовинних прав і вольностей, прагнення збереження автономії України відбилося у наказах українським депутатам у ходi виборiв до т.зв. Комiсії уложення збірника законів у 1767 р. і в процесі її роботи. Однак усі вияви поміркованої опозиційностi не дали жодних наслідків, процес ліквiдації решток автономії України і козацького самоврядування неухильно тривав. 3 самого початку відновлення Нової Січi царизм крок за кроком намагався обмежити територiю Запорожжя, В очах уряду Запорозька Січ була небезпечним вогнищем боротьби українського народу проти кріпосництва і національного гноблення. В червні 1775 р. за наказом Катерини ІІ Запорозька Січ була зайнята росiйськими військами і зруйнована. Україна буда інкорпорована Російською імперією, її автономія була ліквідована. 35. Ліквідація політичної автономії України і проблеми її культурного розвитку. Україна була інкорпорована Російською імперією, її автономний статус, неодноразово підтвердженний відповідними договорами, був ліквідований, український народ опинився у царській тюрмі народів. Але попри всі несприятливі політичні обставини існування хай і обмеженої української державності дало можливість для створення розмаїтої культурної спадщини, яка стала значним внеском у загальноєвропейський культурний процес. Царський уряд вперто відкидав усі проекти заснування університету в Україні, штучно консервуючи церковно-схоластичний характер освіти в Гетьманщині, тоді як у Росії утверджувалася світська школа. Слід відзначити, що наступ на політичну автономію супроводжувався імперською русифікаторською політикою в Україні. В 1765 р. у Києво-Могилянській академії запроваджено російську мову, яка стала викладовою для всіх дисциплін. Поступово славнозвісна академія була перетворена на звичайний церковний навчальний заклад. 36. Гайдамацькі рухи. Коліївщина, її наслідки, оцінка в історичній літературі. Важливим фактором зміцнення звязків між обома частинами колишньої козацької держави було відродження на Правобережній Наддніпрянщині козацького устрою, закріплений заходами Мазепи всупереч спробам польської магнатерії знищити козацтво остаточно. Посилення соціального і національного гніту в результаті сваволі магнатів і шляхти на Правобережній Україні, де фактично не відчувалося присутності центральної влади, покликало до життя нову форму боротьби українського народу, яке дістало назву гайдамаччина. Вона здійснювалася в умовах ліквідації козацтва на Правобережжі, полонізації вищих прошарків українського суспільства, коли українське селянство фактично залишилося сам на сам з новою хвилею шляхетсько-католицької експансії. Гайдамаки обєднувалися в загони і, спираючись на підтримку населення, вели активну партизанську боротьбу проти польської шляхти і магнатерії. Важливою опорою гайдамацького руху була Запорозька Січ, де нерідко формувалися гайдамацькі загони, яка постачала найбільш досвідчений і загартований прошарок вояцтва. Гайдамацтво знаходило підтримку й серед православного духовенства, незадоволеного поверненням уніатства, посиленням католицизму. До нього прилучалисz також міщани, рештки дрібної шляхти. Таким чином, гайдамацький рух значною мірою відбивав загальнонаціональні прагнення, спрямовані на ліквідацію польського панування на Правобережній Україні. У 1734 р. вибухнуло перше велике повстання гайдамаків. Дії гайдамаків тривали у 1737 р. і у 1750 р. Однак найбільш масштабним було повстання гайдамаків у 1768 р. Воно відбулося в обстановці тиску на Польщу Катерини II, яка добилася обрання королем свого коханця Ст.Понятовського і змусила проголосити зрівняння в політичних правах православних і протестантів з католиками. Це викликало роздратування польської шляхти, яка утворила опозиційну конфедерацію й висунула гасла на захист католицизму, звільнення Польщі з-під впливу Росії та розпочала хрестовий похід, руйнуючи правоставні храми і знущаючись над українським населенням. Сподівання селянства одержати захист від російської армії прискорило загальний вибух. Повстання, що увійшло в історію під назваю Коліївщина, розпочалося на південній Київщині з виступу гайдамаків на чолі з запорожцем М.Залізняком. До повсталих приєднався сотник надвірної охорони київського воєводи С.Потоцького Іван Гонта. Обєднані загони взяли Умань, де повсталими було знищено значну кількість польської шляхти та євреїв-орендарів. Це був кульмінаційний пункт повстання, до поразки якого спричинилися російські війська, дислоковані на Правобережжі. Налякане розмахом гайдамацького виступу, його антикріпосницьким спрямуванням, царське командування підступно захопило Залізняка, Гонту та інших. Разом із польською шляхтою російські війська розгромили основні сили повстанців і вчинили над ними жорстоку розправу. Гонта був закатований поляками, а Залізняк був засланий до Сибіру. Тисячі селян зазнали кривавого суду польської шляхти. 37. Поділи Польщі і подальша доля українських земель. Придушення гайдамацького руху не призвело до стабілізації внутрішнього становища польської держави. Егоїстична політика магнатів вела до посилення політичної анархії і розвалу соціально-економічного життя, чим намагалися скористатися її зажерливі сусіди — Росія, Прусія й Австрія. Зручним приводом для втручання у внутрішні справи ослабленої Польщі були переслідування в ній православних і протестантів з боку католицької реакції. Падіння польської державності прискорило прийняття т.зв. конституції 3 травня 1791 р., в якій відбився вплив Французької революції. Російські та пруські війська увійшли в Польщу з тим, щоб попередити поширення революційних настроїв і можливого зміщенння польської державності. У 1793 і 1795 рр. були проведені другий і третій поділ Польщі перший — у 1772 р., за яким до складу Росії увійшли Київське, Брацлавське, Подільське воєводства, а також уся Волинь і східна частина Холмщини. Решта Холмщини і Галичина увійшли до складу Австро-Угорщини. Таким чином, під кінець XVIII ст. більшість українських земель увійшла до складу Російської імперії. Обєднання різних гілок українського народу відбулося в умовах, коли царизм ліквідував політичну автономію України, козацтво і, здійснюючи централізаторську асиміляційну політику, став на заваді розвитку української культури. Феодально-кріпосницький лад і самодержавна система на довгі роки утвердилися в Україні. Потрібне було ціле століття, щоб український народ знову піднявся з колін й розгорнув боротьбу за соціальне й національне визволення. 38. Українська культура у XVIII ст. Політичної автономії на Лівобережній Україні Гетьманщині забезпечила подальший розвиток української культури, незважаючи на послідовне посилення деспотичного режиму російського самодержавства, яке виснажувало економічнi та духовні сили українського народу. Після ліквiдацiї козацтва на Правобережжі й перетворення його у напівзруйновану провiнцію Польщі, занепаду культурно-національного руху в Галичині та на Волині, Гетьманщина на невеликому просторі української землі зуміла створити культурні цінності, які на довгі роки забезпечили самобутнiсть духовного розвитку українського народу. Найважливiшим культурним центром в цей час залишався Київ. Тут на зламі ХVII i ХVIII ст. досягла свого найвищого розвитку Києво-Могилянська академія, яка тривалий час була єдиним вищим навчальним закладом не лише для України, а й для всієї Схiдної Європи. Центральною дисципліною, як і у західноєвропейських університетах, була філософія, яка мала свою традицію з часу заснування Братської школи 1615 і стала однією з найяскравіших сторінок розвитку науки в Україні ХVІІІ ст. Найвищим досягненням філософської думки була творчість Григорія Сковороди. У той час як у другій половині ХVIII ст. в українському суспільстві під тиском російського самодержавства посилювалися конформістські настрої, відмова відстоювати свій самобутній розвиток і внаслідок цього деморалізація, гонитва за чинами й матеріальними благами. Слід звернути увагу на розмаїття літературної творчості, яка, з одного боку, спиралася на традиції ХVII ст., а з другого — звільнялася від церковно-релігійного змісту, набувала світського характеру. Найяскравішою сторінкою української лiтератури цього періоду була драма найвідоміша драма Ф.Прокоповича Володимир, присвячена І.Мазепі. Її теорія була вироблена у стiнах Києво-Могилянської академії і ґрунтувалась на творчості Есхіла, Арістотеля та ін. Важливе місце в літературному процесі займала поетична творчість з широким розмаїттям жанрів — вірші релігійно-моралістичні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні та ін. Все послідовніше утверджується світська лірика. Показником високого культурного рівня Гетьманщини у XVIII ст. був стан народного шкільництва. Після деякого послаблення темпів будівництва внаслідок політичних обставин у 30-70-х рр. XVIII ст. знову спостерігається розквіт української архітектури, яка поступово проймається впливами нових стилів рококо і класицизму. Значні досягнення монументальної архітектури тісно повязані з традиціями українського деревяного будівництва, яке мало свої неповторні риси. попри всі несприятливі політичні обставини існування хай і обмеженої української державності дало можливість для створення розмаїтої культурної спадщини, яка стала значним внеском у загальноєвропейський культурний процес. 39. Північна війна і боротьба України за незалежність. Уніфiкація всiх частин імперії, якої прагнув російський царизм, не залишала в ній місця для автономiї України з її традиціями козацького демократизму і прагненням до незалежності. Петро I відверто нехтував інтересами України, самовладно розпоряджувався її економічним та військовим потенціалом. Ця тенденція посилилася з початком Пiвнічної війни, яку почала Росiя у 1700 р., прагнучи здобути узбережжя Балтійського моря для безпосереднiх зносин з європейськими країнами. Україна виявилася втягнутою у війну, яка була чужою її інтересам і завдавала значних матеріальних і людських втрат. Висилаючи мало не щороку козацькі вiйська за межі України коштом українського населення, Гетьманщина мусила також утримувати російську армiю і військові гарнізони у кількох мiстах, що тяжким ярмом лягло на плечі народу. Петро Перший вимагав все нових і нових жертв, ігноруючи забезпечені попередніми договорами автономнi права України, нехтуючи її територіальною цілiсністю. Серед загального незадоволення політикою російського царизму посилилося занепокоєння козацького стану щодо збереження його станових прав, загрози їм з боку царської адміністрації. 40. Перша українська політична еміграція. Діяльність Пилипа і Григорія Орликів. 5 травня 1710 р. козацька рада у Бендерах обрала гетьманом колишнього генерального писаря Пилипа Орлика. Він очолив першу українську політичну еміграцію, яка тривалий час намагалась протидіяти деспотизму російського самодержавства. Уклавши на весні 1711 р. договори з Швецією і Туреччиною, Орлик із своєю армією та допоміжними татарськими силами вирушив на Правобережну Україну. Кримський союзник виявився фатальним для Орлика татари почали жорстоко спустошувати Правобережжя, забирати в полон населення це призвело до остаточної втрати Орликом підтримки широких верст народу і краху надій утвердитись в Україні. В еміграції П. Орлик активно доводив необхідність створення загальноєвропейської коаліції проти Росії з метою визволення України. Після його смерті завдяки зусиллям гетьмана — Григорія Орлика, який досяг високого становища у Франції, українська проблема ще довгий час була предметом уваги європейської дипломатії. 41. Перша Малоросійська колегія. Обмеження політичної автономії України. 29 квітня 1722 р. була заснована Малоросійська колегія, яка прагнула безконтрольно панувати в Україні. Вона мала контролювати усе внутрішнє життя Гетьманщини. Павло Полуботок вважав, що Малоросійська колегія зручно використовує вади української адміністрації для її остаточної ліквідації. З перших кроків своєї дія-сті Малоросійська колегія зустріла опір усіх кіл українського суспільства. Після обрання нового гетьмана Данила Апостола було ліквідовано Малоросійську колегію і видано Решительные пункты, які повинні були нормувати майбутній суспільно-політичний устрій в Україні. Після смерті Петра І 1725 російський уряд продовжував поглинання України імперією. Ті чи інші поступки автономному устрою, що мали місце протягом усього ХVIII ст., були продиктовані тимчасовою конюнктурою міжнародної обстановки або персональними впливами і не міняли загального курсу. При цьому треба наголосити, що і в умовах посилення централізаторської політики російського царизму українські політики намагалися в міру можливості протидіяти його руйнівній силі. 42. Кирило Розумовський і основні напрямки його діяльності. Певне помякшення колонізаторської політики росiйського царизму мало місце під час царювання Єлизавети Петрівни 1741-1761. Було ліквідовано Правління гетьманського уряду, відкликано російських урядовців і обрано гетьманом брата фаворита імператриці — Кирила Розумовського 1750-1764. Новому гетьману вдалося відновити чинність усіх органів управлiння Гетьманщини. Він провів реформи у війстку, уніфікувавши форму, озброєння, вів у дію кодекс законів, скасував ряд обмежень економічного життя і торгівлі України. Реформи Розумовського були спрямовані на модернізацію окремих сторін соціального життя України, яка називає себе шляхтою. Маючи більш широкi політичнi права, ніж російське дворянство, козацька старшина прагнула закріпити своє привілейоване становище. Її представники перед загрозою ліквідації автономiї України вже не виступають за обмеження гетьманської влади, а прагнуть її піднесення і навіть домагаються зробити її спадковою у роді Розумовських. 43.Украънська проблема в мыжнародних выдносинах наприкынцы 18-поч.19 ст. |
|
ТЕМА: Стародавня україна Перші поселення на території україни, кіерійці скіфи та сармати їх перші державні утворення. Античні міста поліси північного причорноморья... |
Лекція ТЕМА. Первіснообщинний лад на території України ... |
|
Питання до підсумкового контролю Початок формування людської цивілізації на території України. “Неолітична революція”. Трипільська культура |
Модуль ІІ Охарактеризуйте перші державні утворення на сучасних українських... Катіарів, тресніїв, каралтаїв, назви яких походили від синів предтечі цього народу – царя Таргітая. Як свідчить Геродот, на території... |
|
VI -III тис до н е. Неоліт. IV-III тис до н е. Енеоліт. IV- III тис до н е. Трипільська культура Близько 1 млн років тому Поява найдавнішої людини сучасного типу на нинішній території України |
VI -III тис до н е. Неоліт. IV-III тис до н е. Енеоліт. IV- III тис до н е. Трипільська культура Близько 1 млн років тому Поява найдавнішої людини сучасного типу на нинішній території України |
|
Тема. Прикметник. Голосні у відмінкових закінченнях прикметників Мета Гостинність, Молдова, товариство «Зоря», Кіровоградщина, університет, Софійський собор, Львівська площа, Золоті Ворота, трипільська... |
Перелік екзаменаційних питань Становлення класового суспільства і перші держави на території України (Х ст до н е. – ІІІ ст н е.) |
|
Дипломатії Українська Держава і державні утворення, що виникли на теренах постімперської Росії |
РОЗПОРЯДЖЕННЯ Відповідно до ст ст. 6, 39 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», ч. 7 ст. 55 Закону України «Про місцеве самоврядування... |